Статус та особливості заміщення Київської митрополичої кафедри наприкінці XVIII – на початку ХХ-го століття

13 серпня 2019, 12:45 | Релігієзнавчі студії | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Андрій Стародуб

Ліквідація особливостей церковного устрою України відбувалась з певним часовим лагом після знищення слідів політичної самобутності. Однак здійснювалась в одному річищі та за схожою логікою. Саме ця обставина була визначальною при відборі імператором та Св. Синодом кандидатів на Київський митрополичий престол у ХІХ – на початку ХХ століття. Втім, попри старанність та позірні успіхи призначенців, імперському центру за цей період не вдалося досягнути «стовідсодкової» інкорпорації і уніфікації: російський єпископат підсвідомо продовжував сприймати Київську митрополію як «фронтир» (до кінця не опанований і навіть "ворожий" край).

Твердження про відносну хаотичність/безсистемність та надмірну (особливо наприкінці ХІХ-на поч. ХХ століття) частоту «переведень» архиєреїв з одного місця служіння до іншого у «синодальну» епоху історії Російської Православної Церкви (РПЦ) є загальником для церковно-історичних досліджень про цей період. На перший погляд ця теза – за очевидністю – не потребує верифікації, оскільки підтверджується як біографіями десятків єпископів[1], котрі протягом свого служіння змінювали по декілька кафедр, так і об’ємною публіцистикою та мемуаристикою, в якій ця тема обговорювалась, з констатацією ненормальності такого роду практик.

Втім, здійснено і декілька спроб проаналізувати систему призначень та переміщень архиєреїв[2] та описати її у вигляді більш конкретних чисельних показників.

Наприклад, челябінський дослідник А. Конюченко підрахував та встановив[3], що

  • середня тривалість перебування єпископа РПЦ на одній кафедрі у другій половині ХІХ і до 1917-го складала, в залежності від регіону, від 4,8 років (в Поволзьких єпархіях) до 8,4 (в Прибалтійських);
  • протягом служіння могло бути до 7-8 переведень («рекордсменом» у цьому плані був владика Кіріон (Садзагелов));
  • в багатьох (хоча далеко не у всіх) випадках в тих чи тих призначеннях та переміщеннях все ж можна відслідкувати логіку та дотримання певних правил та/чи неформальних традицій.

Щоправда, спроба цього автора систематизувати всі вияви слідування таким правилам виявилась не надто переконливою, оскільки у «підґрунті» значної частини переміщень були «суб’єктивні» причини (від виявів якогось персонального невдоволення Обер-прокурора до навпаки – демонстрації прихильності до того чи іншого преосвященного з боку імператора чи вищих чиновників імперії)[4]. Реконструювати, за таких умов, якусь «загальну матрицю», за якої здійснювались призначення та переведення в рамках кількох десятків кафедр РПЦ (навіть без врахування вікарних їх нараховувалось 36 на початку ХІХ ст., 55 – станом на 1855 рік, 68 – напередодні 1917-го) – вкрай важко, оскільки загальна кількість «винятків» могла не підтверджувати, а заперечувати факт наявності «правила».

Натомість, якщо обмежитись аналізом ситуації лише на ключових – найважливіших– Санкт-Петербурзькій, Московській, Київській та Карталинсько-Кахетинскій (екзарха Грузії)) кафедрах, то можна побачити, що левова частка призначень на них здійснювалась в руслі стандартизованої бюрократичної логіки, котра суттєво не змінювалася протягом більше сотні років.

Насамперед, очевидно, що не лише у в період формального розподілу єпархій на 3 класи[5], але і після його скасування, Св. Синод намагався не робити призначень що порушували б «субординацію». Тобто, єпископ з «непрестижної» єпархії мав вкрай мало шансів зайняти вакансію у «найпрестижнішій».

Наприклад, з 11-ти Санкт-Петербурзьких (титулування протягом століття неодноразово змінювалося)[6] митрополитів 1799 – 1917 років 2 потрапили до столиці з Казанської кафедри, 2 – з Московської, 2 були переведені з посади Екзарха Грузії, 1 – з Києва, по 1 – з древніх Чернігова та Новгорода, 1 — був вікарним єпископом у Санкт-Петербурзькій єпархії.

Виключенням – але показовим – було переведення, за наказом Миколи ІІ, з Варшави до Петербургу Антонія (Рафальського) (митрополит у 1843-1848 роках, єдиний етнічний українець, який займав одну з 4-ки головних кафедр в РПЦ у ХІХ – на початку ХХ ст.). Православна Варшавська єпархія була щойно створена (1840, у 1834-1840 – вікаріатство Волинської єпархії), а отже не могла бути престижною «де-юре». Проте імператор хотів продемонструвати актуальні пріоритети імперії (православну експансію та боротьбу з унією та католицизмом), відзначивши «нетиповим» підвищенням людину, котра мала заслуги на цій ниві.

Багато в чому схожою до столичної (хоча й з деякими нюансами) була і практика призначень до «першопрестольної» Москви. З 12-ти митрополитів, котрі змінилися протягом 1775-1917 років, 4 безпосереднього до того займали старовинні центрально-російські кафедри (Твер та Ярослав), 2 – були Екзархами Грузії, ще 3-є – були відзначені за заслуги по «обрусению Северо-Западного и Привислинского краев» (Віленська та Холмсько-Варшавська єпархії). Варто зауважити, що «заслуги» — це не риторичне перебільшення, йшлося про дійсно активних русифікаторів, які заслужили на «відведення до тилу» з «фронту активних бойових дій».

Але окрім винагороджених за роботу на Заході та на Кавказі архиєреїв, серед митрополитів Московських та Коломенських були також і місіонери, які працювали на далеких східних околицях імперії. Першим з них став Інокентій (Попов-Веніамінов) – архиєпископ Камчатський, Курильський та Алеутський. Як і Варшавська, ця кафедра була заснована лише у 1840-му році. У 1867-му році, коли російський уряд продав США значну частину території єпархії Веніаміна (Аляску та Алеутські острови), його викликали до Св. Синоду і призначили на вакантну Московську кафедру. Цей прецедент було згодом (у 1912) використано для переведення до «старої столиці» ультраконсервативного архиєпископа Томського та Семипалатинського Макарія (Невського) – також заслуженого місіонера, колишнього очільника Алтайської місії.

Цікаво, що обраний в серпні 1917-го року на московську митрополичу кафедру Тихон (Бєллявін) (майбутній Патріарх) мав в своєму послужному списку і роботу на обох «фронтах» поширення російського Православ’я – на Холмщині, Віленщині та у Північній Америці, а також досвід управління центрально-російською єпархією (Ярославською).

Призначення до історично/символічно – найпрестижнішого, проте в реальному «табелі про ранги» РПЦ — не найбільш статусного Києва, дещо відрізнялась від «петербурзько-московської» моделі. Так, серед митрополитів, які займали київську кафедру у період 1799 – початку 1918 років лише 1 (Ісидор (Никольський)) перейшов на неї безпосередньо з Грузії. Проте в послужному списку ще в 3-х митрополитів також значилась, у різні періоди, служба архиєпископами Карталинсько-Кахетинськими. Так само, відбувся лише один «прямий трансфер» з Варшави до Києва (Арсеній (Москвін), 1860 рік), але, наприклад, у послужному списку митрополита Флавіана (Городецького) є і Холмсько-Варшавська єпархія, і Грузинський екзархат. Найчастіше ж (в 7-ми з 12-ти випадків) новий Київський митрополит прибував з якоїсь зі старовинних (або статусних) єпархій Великоросії (Новгород, Псков, Казань, Твер, Ярослав, Москва, Петроград).

Втім, переведення до Києва з Москви (Іоаникій (Руднєв), 1891) та Петрограду (Володимир (Богоявленський), 1915) – були певними «несистемними казусами». У першому випадку, відбувся (з невстановлених достеменно причин, за однією з версій – як покарання «архиерея со слишком независимыми суждениями»[7]) «обмін» кафедрами. Претендентом на вакантну київську кафедру був архиєпископ Холмський та Варшавський Леонтій (Лебединський). Проте, зрештою, його призначили до Москви, усунувши звідти митрополита Іоаникія. Формально ж це обґрунтовувалося тим, що той отримав в Києві освіту, прийняв там постриг, керував місцевою Духовною Академією, а отже – добре орієнтується в місцевих проблемах. Показово, що такої попередньої «обізнаності» зовсім не вимагалось ні від його попередників, ні від наступників.

Як покарання і вияв немилості з боку царського двору було інтерпретовано в церковних колах також переміщення у 1915-му році з столиці імперії до Києва митрополита Володимира (Богоявленського). Цей архиєрей – єдиний і унікальний у своєму роді, оскільки мав у своєму послужному списку перебування на усіх 4-х «топових» кафедрах РПЦ.

Окрім того, волею випадку закинуті над Дніпро, владики Іоаникій та Володимир – єдині з 12-ти очільників Київської митрополії з кінця ХVIII по 1918 рік, котрі отримали освіту в Київській духовній академії (ще один, митрополит Гавриїл (Бенулеску-Бодоні) навчався в Києво-Могилянській академії).

Це також суттєво відрізняє Київ від Петербурга та Москви. Перелік «альма-матер» петербурзьких митрополитів – досить строкатий (4 особи – з семінарською освітою, переважно – з центрально-російських єпархій, 1 випускник московської Слов’яно-Греко-Латинської академії (СГЛА), по 2 випускники Санкт-Петербурзької, Казанської та Київської ДА), тоді як половина (6 з 12) московських отримали вищу освіту або безпосередньо у Москві (СГЛА – 3, Московська ДА (МДА) – 1), або в Петербурзі (СПбДА – 2). Теоретично, випускник КДА (звісно, якщо він ще й був етнічним росіянином) мав більше шансів стати архієреєм у Москві, аніж у самому Києві: принаймні, протягом ХІХ-поч. ХХ століття таких було 3-е. Тоді як випускників московських шкіл на київській митрополії у ХІХ-поч. ХХ ст. було 4 (СГЛА — 2, МДА – 1 і 1 (Флавіан (Городецький)) – Московський університет), а ще 4 – закінчили СпбДА.

«Середньостатистичний» київський митрополит описуваної епохи не лише не навчався в Києві, але й не мав тривалого досвіду служіння в українських єпархіях. Жоден з вікарних єпископів Київської митрополії не зміг зробити відповідної кар’єри, взагалі лише один (Феогност (Лебедєв), висвячений на єпископа Балтського, вікарія Подільської єпархії)) мав першу кафедру в межах України. Натомість служіння в ролі «восприемников апостолов» для 2-х петербурзьких та 2-х московських митрополитів починалась з вікарних кафедр столичних єпархій, ще по 2-є – були висвячені для служіння у найближчих до них (Новгородській та Тверській). А «архієрейська біографія» знаменитого московського митрополита Філарета (Дроздова) починалась на кафедрі єпископа Ревельського, вікарія Санкт-Петербурзької єпархії.

З цієї перспективи «київська» специфіка була більше схожа на особливості «кадрової політики» щодо Грузинського екзархату. Після митрополита Варлаама (Еріставі) (помер у 1817-му році) протягом століття жоден грузин не очолював екзархат, а на початку ХХ століття навіть вікарії екзарха (єпископи Алавердський та Горський) обирались Св. Синодом з числа етнічних росіян.

Втім, були і помітні відмінності. Практики призначень «на Киев» свідчать, що він менш виразно усвідомлювався росіянами як частина не до кінця опанованого краю (про що нижче). Тоді як призначення на Кавказ вважалось (і насправді було) небезпечним. Попри формальну престижність, більшість архиєреїв сприймали свою місію як «тимчасове відрядження на війну» і, за нагоди, намагались змінити кафедру. Загалом, з тих чи тих причин, Грузія стала останнім місцем служіння лише третини з усіх екзархів. Натомість, Київ – остання кафедра для 10 з 12-ти митрополитів того ж періоду, Петербург – 9 з 11, Москва – 7 з 12 (причому, в останніх двох випадках, «баланс» погіршений звільненнями митрополитів у 1917-му).

Наявність у послужному списку служби у Тифлісі була виразним «плюсом», однак не гарантувала автоматичного кар’єрного зростання. З 18-ти російських архиєпископів 1817-1917 років лише 6-ть зуміли/встигли «конвертувати» свою службу в Грузії в отримання якоїсь з 3-х ключових митрополій. Більшість екс-екзархів закінчили життя на значимих (Астрахань, Твер, Володимир, Саратов та ін.), але не «першорядних» єпархіальних кафедрах. Натомість, декілька змушені були втікати з Кавказу, побоюючись за своє життя, а один (архиєпископ Никон (Софійський)) був навіть убитий невідомими у 1908 році. Останній Екзарх Грузії, архиєпископ Платон (Рождественський), у 1917-му році зумів стати «первоприсутстсвующим» у «постреволюційному» Св. Синоді (перший і єдиний такий випадок в історії РПЦ). Наявність в біографії цього преосвященного роботи в Північній Америці ставила його в ряд претендентів на одну з згаданих митрополичих кафедр (у випадку, якщо б збереглася практика призначень на них). Натомість його «стартові позиції» (вірогідне, хоча й старанно приховуване українське походження, початок архиєрейської служби на кафедрі єпископа Чигиринського, вікарія Київської єпархії) – навпаки, робили такий розвиток подій малоймовірним.

Повернемось, однак, до паралелей між призначеннями до Києва і Грузії.

По-перше, попри категоричні публічні заперечення цього факту, в обох випадках залишалося усвідомлення того, що йдеться про інкорпоровані в сумнівний спосіб церковно-адміністративні утворення. Дотично це підтверджується наявністю значної кількості російських публікацій, які заперечували факт наявності автокефалії у Грузинської Церкви станом на 1801-й рік (моменту приєднання Грузії), а також «ілюстрували» нібито безсумнівну канонічність переходу Київської митрополії з-під юрисдикції Константинополя під владу Москви у 1685-1686-му роках. За таких умов для центру неможливо було зберігати можливість призначення на ці кафедри місцевих уродженців. Навіть максимально (чи навіть – гротескно) лояльних – а такі були не лише серед українців, але й серед грузин (один з яскравих прикладів – архиєпископ Димитрій (Абашидзе)). Сам факт їхнього походження вже б «нагадував» підкореним народам про «давні/втрачені вольності».

Саме з цієї перспективи варто також розглядати той факт, що першим єпископом-неукраїнцем на Київській митрополичій кафедрі РПЦ (з 1799 по 1803) став румун Гавриїл (Бенулеску-Бодоні). Теоретично, після повного завершення уніфікації системи управління РПЦ, до Києва могли призначити будь-якого російського єпископа, який би справився з поставленими світською владою завданнями не гірше, аніж Гавриїл. Проте у Бенулеску-Бодоні була суттєва «символічна» перевага – він був кліриком Константинопольського патріархату, який самовільно змінив юрисдикцію на російську. Вже в лоні РПЦ він був висвячений на єпископа, а у 1792-му – призначений імператрицею Катериною ІІ та Св. Синодом екзархом Молдови, Валахії та Бессарабії – канонічних територій Константинополя на той час. За ці дії його позбавили сану та оголосили анафему – яку в Росії, звісно, не визнали[8]. Призначивши до Києва такого митрополита Російська імперія, таким чином, «вбивала двох зайців» — не лише переривала практику заміщення ключової кафедри «местными уроженцами», але й демонструвала Константинополю, що жодні канонічні невідповідності і надалі не зможуть зупинити її експансію.

Патріарх Кіріл (Гундяєв) біля могили митрополита Гавриїла (Бенулеску-Бодні)

Патріарх Кіріл (Гундяєв) біля могили митрополита Гавриїла (Бенулеску-Бодні) (1746-1821), вересень 2013 року, Капріяновський Успенський монастир біля Кишинева. Бенулеску-Бодні – перший митрополит неукраїнського походження на Київській кафедрі РПЦ (1799-1801) та перший російський екзарх Молдови, Валахії та Бессарабії.

По-друге, підтримувалась ситуація максимальної «відірваності» митрополитів від місцевої людності. У випадку Грузії це не складало жодних проблем – жоден з екзархів-росіян не знав грузинської мови, не цікавився грузинською історією та культурою та, найчастіше, розглядав свою службу на Кавказі лише як сходинку для подальшої кар’єри за межами краю. З Україною це було складніше, а отже неформальний «фільтр» відбору не допускав до митрополичої кафедри не лише «малороссов», але й «великороссов»-уродженців українських єпархій та тих росіян з Центральної Росії, які здобули в Києві освіту чи мали тривалий досвід служби там. Це пояснює як вкрай високу кількість переведень безпосередньо з єпархій «серцевинної» Московщини, так і згаданий факт наявності лише у двох митрополитів (і саме «нетипово» призначених) освіти в КДА.

По-третє, кандидатури  більшості з Київських митрополитів та архиєпископів Карталинських та Кахетинських – підбиралися під вирішення конкретних завдань, актуальних для світської влади. Загалом йдеться ліквідацію всіх формальних локальних відмінностей (привілеїв, переваг тощо) та русифікацію. Це також важче здійснювалось в умовах Грузії, але не було аж таким прости  і в реаліях України.

У цьому контексті показова діяльність перших митрополитів-росіян на Київській кафедрі. Переведений з Казані митрополит (з 1803 по 1822) Серапіон (Александровський) у своєму щоденнику [9] описував особливості місцевих звичаїв, зокрема — з слабо приховуваним роздратуванням фіксуючи практики виголошення представниками корпорації Києво-Могилянської Академії промов латиною чи польською (чого не могло бути в центральній Росії, де він народився і звідки прибув). Одним з його основних завдань була якраз ліквідація місцевої «аномалії» (з точки зору імперського центру) – КМА – і перетворення її на стандартизовану російську «духовную академию». Як відзначають його сучасні біографи: «В Киеве митрополит Серапион вёл себя совершенно иначе, чем в Казани, он оказался властным и весьма активным архиереем, действовавшим при этом совершенно в духе идей и намерений светской власти» [10].

Місія митрополита Євгенія (Болховітинова) (з 1822 по 1837) – була складнішою, і полягала не тільки в реалізації поточних завдань світської влади, але й в дієвій «інкорпорації» історії Київської Русі до російського історичного наративу. З таким завданням вже не могла справитись людина з семінарською освітою (як Серапіон), для цього був потрібен діяч з талантами та широтою кругозору. Те, що плоди діяльності Болховітинова-історика були позитивно сприйняті (і продовжують сприйматись) в українському середовищі, не повинно «табуювати» констатацію того, що вони лише своєрідно «доповнювали» його роботу як церковного адміністратора, обов’язком якого було сприяти пришвидшеному «обрусению Юго-Западного края».

Казьонно-російська "Десятинка" з ХІХ ст.

У 1824-му році митрополит Євгеній (Болховітинов) доручив розчистити фундамент Десятинної церкви. Вже у 1828-му році на цьому місці стартувало (завершене в 1842) будівництво нового храму, в ході якого було повністю розібрано церкву Петра Могили XVII ст. та більшу частину фундаментів храму Х ст. Нову церкву побудували в помпезному «візантійсько-російському» стилі, а іконостас в ній склали з копій ікон іконостасу Казанського собору в Санкт-Петербурзі.

Наступник митрополита Євгенія, митрополит Філарет (Амфітеатров) (з 1837 по 1857) прибув до Києва, в якому, формально, вже не було нічого, що відрізняло б його від будь-якого російського губернського центру (останню відмінність – магдебурзьке право – скасували у 1835-му). Однак, наприкінці життя змушений був непублічно визнавати, що підвладна йому єпархія зберігає дуже суттєві відмінності від російських, зокрема – щодо мови, якою послуговується простолюд. Зокрема, в полеміці з московським митрополитом Філаретом (Дроздовим) щодо доцільності публікації російського перекладу Св. Письма російською мовою він стверджував: дозвіл на такий переклад спровокує вимогу дозволити переклади на українську та білоруську мови, тоді як «для единства церковного и гражданского полезнее, чтобы одно русское наречие господствовало и в Малороссии, и в Белоруссии»[11].

На користь того, що Київ, з точки зору імперського центру, залишався «фронтиром» і потребував адміністраторів з досвідом роботи в єпархіях, населених «чужорідним елементом», можуть свідчити постаті митрополитів Ісидора (Никольського) (з 1858 по 1860) та Арсенія (Москвина) (з 1860-го по 1876), Феогноста (Лебедєва) (1900 – 1903). Ці єрархи продемонстрували світській владі свою ефективність у Вільно, Полоцьку, Варшаві та Кам’янець-Подільському [12]. Такі ж записи в послужних списках були у митрополитів Платона (Городецького) (1882-1891, починав архиєрейське служіння у Вільно та Ризі), Флавіана (Городецького, 1903-1915 – тринадцять років служив як єпископ Люблінський, вікарій Холмсько-Варшавської єпархії). Як вже згадувалось, митрополити Іоаникій (Руднєв) (з 1891 по 1900) та Володимир (Богоявляенський) (1915-1918) мали яскраві «кавказькі» сторінки в біографіях.

Фактично єдиним, в останні десятиліття синодального періоду, архиєреєм, якого не «тестували» попередньою роботою на національних околицях, був митрополит Філофей (Успенський, Київський митрополит у 1876–1882). Його призначення – особиста воля імператора Олександра ІІ, який винагородив владику за труди в Св. Синоді та взірцево аскетичний спосіб життя. Це призначення, втім, «типологічно» відповідає практиці направлення в «мать городов русских» єпископів з досвідом служіння на старовинних («древнерусских») кафедрах центральних російських губерній.

Таким чином, можна виснувати, що практика заміщення Київської митрополичої кафедри РПЦ з 1799 (перший митрополит-неукраїнець) до 1915 (останнє призначення «синодального» періоду) віддзеркалювала певну «двоїстість» в баченні центром її ролі та значення. З одного боку – всіляко демонструвалось і підкреслювалося, що йдеться про престижну єпархію сталого «імперського ядра». Проте з іншого – Київ залишався не на 100 відсотків «опанованим», з багатьох перспектив більше схожим на «прикордонні» Тифліс чи Варшаву, аніж на столичні Петербург та Москву.


[1] Дані про призначення та переміщення архиєреїв у цій публікації взяті з «История иерархии Русской Православной Церкви: комментированные списки иерархов по епископским кафедрам с 862 года» / [М. Е. Губонин и др.].  Москва : ПСТГУ, 2006. 925 с. : ил., табл.;

[2] Наприклад: Смолич И.К. История Русской церкви (1700 – 1917). Ч. 1 // История Русской церкви. Кн. VIII, ч. 1. М., 1996. С. 293 – 294.

[3] Конюченко А.И. Переводы архиереев Русской православной церкви во вт. пол. XIX – нач. ХХ века: традиции и новации // Вестник Челябинского государственного педагогического университета. Сер. 1: Исторические науки. 2002. № 2 (14). С.58–73.

[4] За версією А. Конюченко, причини призначень та переведень єпископату можна звести до 6-ти груп: «1. По собственному желанию (в связи с состоянием здоровья и даже личными предпочтениями); 2. По протекции (как высших иерархов, так и высокопоставленных светских чиновников и даже далёких от данной сферы, но влиятельных лиц); 3. В интересах дела (переводы более опытных архиереев в такие епархии, где их личные качества, знания и опыт могли принести большую пользу); 4. Из-за допущенных ошибок (просчёты в каком-либо направлении работы иногда делали нецелесообразным дальнейшее пребывание архиерея на конкретной кафедре); 5. По причине конфликтов с представителями местной светской власти; 6. В качестве упреждающего наказания чересчур независимым архиереям.»

[5] У 1764 році всі єпархії було розділено на 3 класи. До 1-го відносились три митрополії, до 2-го – 8 архієпископій, до 3-го – 15 єпископій. Навіть після скасування 1867 року цього поділу збереглась традиція надавати сан митрополита тільки правлячим єпископам Новгородському та Санкт-петербурзькому, Московському та Київському. На інших кафедрах митрополичий сан можна було отримати лише у порядку рідкісного винятку.

[6] «Новгородский и Санкт-Петербургский», «Санкт-Петербургский, Эстляндский и Выборгский», «Новгородский, Санкт-Петербургский, Эстляндский и Выборгский», «Новгородский, Санкт-Петербургский, Эстляндский и Финляндский», «Санкт-Петербургский и Ладожский», «Петроградский и Ладожский».

[7] Смолич И.К. История Русской церкви (1700 – 1917). Ч. 1. С. 233

[8] 15 липня 2016 року, рішенням Св. Синоду РПЦ, митрополита Гавриїла (Бенулеску-Бодоні) було канонізовано як «местночтимого» святого для Православної Церкви в Республіці Молдова.

[9] Уривки з щоденника митрополита Серапіона опубліковано в «Трудах КДА» (1882, октябрь, с. 221-246; ноябрь, с. 336–361).

[10] Липаков Е. В. Архипастыри Казанские. 1555–2007. Казань, 2007. С. 185

[11] Детальніше про це див: Стародуб А. До питання про вплив дискусії щодо доцільності видання українського перекладу Святого Письма на генезу Валуєвського циркуляру 1863 року // Тези виступів учасників Всеукр. круглого столу «Сарбеївські читання» (Київ, 30 січня 2003 р.). – Київ, 2003. – С. 63–65.

[12] Архиєреї-росіяни і наприкінці ХІХ-го століття сприймали Подільську єпархію як «передову» у боротьбі «с полонизмом и иезуитизмом», на якій можна «измучиться и здоровье испортить». Наприклад, у 1872-му році, єпископ Леонтій (Лебединський) констатував, що «дух шляхетства и еврейскую меркантильность в духовенстве Подольской епархии не скоро еще выкурить можно».. Див.: Мануил (Лемешевский), митрополит. Die russischen orthodoxen Bischöfe von 1893 bis 1965 = Русские православные иерархи периода с 1893 по 1965 годы (включительно) : Bio-Bibliographie : [в 6 ч.]. Erlangen, 1979–1988. Ч. 4. С.177–178.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Михаил | 16 вересня 2019, 22:44

      Исповедаться можно священникам, а ряженые пцу-шники таковыми не являются. Их никто не рукополагал в священный сан, имея апостольское преемство. В данной же печальной ситуации, наверное можно

    • Михаил | 16 вересня 2019, 22:31

      Хватит бредить! Расскажи лучше что- нибудь из серии, как завтра все церкви мира вприпрыжку побегут признавать "пцу" или как "почётный патриарх" Денисенко полезет обниматься с

    • enzian | 16 вересня 2019, 18:51

      То не вандали, то московські агенти.

    • enzian | 16 вересня 2019, 18:49

      Які проблеми? Заборонити ув'язненим москалям сповідатися російським попам.

    • Стефан | 16 вересня 2019, 16:18

      Владимир Дудка и Константин Давыденко, как и многие другие честные и справедливые люди, неизбежно попадают под репрессии от рулящих лжецов, мошенников и лицемеров, противостоять которым долг верующих

    Популярні статті місяця