Оплот політичного православ'я: суспільно-церковна діяльність Почаївської Лаври у 1900-1939 рр.

21 січня 2019, 16:12 | Релігієзнавчі студії | view photo | 3 |   | Код для блогу |  | 

Андрій Кукурудза

Почаївський монастир користується
великою повагою не тільки у
православних, але й у католиків,
і в уніатів…
М.Костомаров [1]

Одна з найбільших християнських святинь східної Європи Свято-Успенська Почаївська Лавра має динамічну і складну історію розвитку, що і відповідає масштабам пам’ятки. Період початку ХХ ст. та міжвоєнного часу 1921-1939 рр. не стали винятками і продовжили бурхливе функціонування православної святині на тлі війн, змін державних кордонів та суспільно-політичних умов. За цей час в Почаївській Лаврі змінилося сім намісників та юрисдикційна приналежність до різних православних церков.

Сьогодні, в умовах творення єдиної Православної Церкви України, згадки про Почаївську Лавру як правило супроводжуються негативними враженнями про діяльність монастиря, критикою існування осередку «російського світу» з його політикою розпалювання міжетнічної ворожнечі в Західній Україні. Як могло трапитися, щоб церковна святиня викликала до себе таке суспільне ставлення? Цей процес був тривалим і саме ХХ ст. внесло до розвитку Лаври найбільше суперечливих подій і сумнівних досягнень.

Почаївська Лавра перед Першою світовою війною. Листівка з колекції автора.
Почаївська Лавра перед Першою світовою війною. Листівка з колекції автора.

Почаївський монастир разом з землями Волині потрапив до складу Росії в кінці ХVІІІ ст., тобто вже після «петровської реформи» Російської Православної Церкви та повного її підпорядкування державним інтересам. Тому під час ліквідації Уніатської Церкви на Правобережній Україні та перепідпорядкування її парафій та монастирів РПЦ, новоприєднані культові об’єкти відразу потрапляли в орбіту нових для себе державно-церковних відносин, не маючи інших варіантів розвитку як підтримки та виконання великодержавної місії «обрусения» нових земель імперії. Якщо пригадати сумнозвісну «тріаду» графа Уварова «самодержавіє-православіє-народність», потужний Почаївський монастир з огляду на географічне розташування на західних межах імперії, поблизу з неконтрольованою уніатською Галичиною після примусового повернення в православ’я 1831 року відразу було залучено до цієї духовно-політичної концепції. Прикметно, що більшість монахів, які опинились в Почаївському монастирі після його переведення в православ’я, були не українського, а російського походження, тобто привезені з російських губерній, на це звернув увагу ще М.Костомаров в ХІХ ст. [2] Вже у ХХ ст. ця тенденція посилилася і в Лаврі постійно підтримувався контингент ченців-росіян на противагу українцям, які першими усіляко упосліджувалися. Іван Огієнко в цей час виділяє в чернецтві Почаєва дві групи: монахи пани – у більшості росіяни, і монахи демос – головно українці [3]. Перетворення Почаєва на центр виразно нетерпимого до інших народів та конфесій російського православ’я та русифікації обумовлювався суто політичними підходами, а згодом економічними інтересами самої братії. І якщо в ХІХ ст., почаївське духовенство намагалося закріпитися в Лаврі та сприяло утвердженню імперії на новонабутих землях більш дипломатичними церковними методами, то в ХХ ст. ці методи стають дедалі агресивнішими та грубими. Через розташування поблизу західного кордону держави, з поліетнічним складом населення та православними священиками українцями за національністю Волинь з допомогою найчисельнішої конфесії намагалися якомога швидше асимілювати до загальноросійського рівня.

У часи першої російської революції 1905-1907 рр. в Почаївській Лаврі, окрім русифікації, відбулася також політизація православ’я як відповідь на суспільні процеси в державі. До цього кроку духовенство знову ж було підштовхнуте державою, оскільки Церква розцінювалася як опора правлячого режиму. Головною постаттю, яка визначила напрям розвитку суспільно-проповідницької діяльності почаївського чернецтва, став без сумніву правлячий архиєрей Волинської єпархії архиєпископ в 1902-1914 рр. Антоній (Храповицький), відомий богослов, депутат Державної Думи та один з піонерів політичного православ’я у ХХ ст. Волинський владика і одночасно священний архимандрит Почаївської Лаври всю свою духовно-політичну кар’єру будував крізь призму того, що монархічна державність займає і займала особливу роль в розбудові православної Росії. Ним впроваджувалися великодержавні ідеї в єпархії, прищеплювалася думка про взаємопов’язаність та в взаємовигідність союзу духовенства з російськими монархістами [4]. Церковна лаврська верхівка зі свого боку, налаштована єпархіальним керівництвом, спрямувала всі заходи на посилення самодержавних настроїв у середовищі священиків та селян. Такий потужний духовний об’єкт, як Почаївська святиня, зручно використовувався у цій великодержавній політиці, яка перетворила Лавру у консервативно-охоронну силу.

За період ХVІІІ-ХІХ ст. єрархи РПЦ настільки звикли до державної опіки та підтримки, що вже не усвідомлювали можливості самостійної діяльності серед населення і тому охоче виконували вказівки державно-церковної верхівки. Саме тому при Почаївській Лаврі, з благословення архиєпископа Антонія, в 1906 р. виникає відділ шовіністичної російської партії «Союзу російського народу» (1905-1917) (далі СРН) оскільки їй відверто симпатизував правлячий архиєрей Волинської єпархії та державна влада. Очолював його почаївський архимандрит Віталій (Максименко), який будучи намісником, був вкрай впливовою фігурою в обителі. Займаючи церковну посаду в Лаврі цей представник російського духовенства не соромився носити значок СРН на підряснику, демонструючи свої політичні симпатії [5]. Саме почаївський відділ організовував на Правобережній Україні сільські чорносотенні організації на чолі з місцевими священиками. Завдяки активній діяльності Почаївської Лаври на цій «ниві» кількість сільських відділень СРН лише на Волині досягла 300, об’єднуючи на Правобережжі понад 100 тисяч чоловік [6]. Лаврська газета «Почаївський Листок» напряму використовувалася архиєпископом Антонієм для чорносотенної агітації, сучасною мовою «як адмінресурс». Ось як описує свої враження від спілкування з архимандритом Віталієм, керівником почаївської друкарні, відомий український політик та історик Дмитро Дорошенко: «А взагалі політичний світогляд його такий: Держава захитана в своїх основах; її розпаду ждуть не тільки сусіди, але й внутрішні инородні елєменти. Щоб зберегти цілісність держави, треба зв’язати її міцним цементом, — релігією, національною єдністю…Через те небезпечним і ворожим здається національний український рух, бо ослаблює єдність держави. Отже його треба здавлювати як «сепаратизм», як «мазепинство» [7]. Ще виразніше своє ставлення до земляків українців вже колишній архимандрит Віталій висловив в 30-і роки, коментуючи розпад Російської імперії та імперії РПЦ: «…в Польше: оторван 6-миллионный Русский народ от Русской Церкви, объявлена автокефалия Польской Церкви, а русский народ переименован и перерабатывается в украинцев» [8].

Газета «Почаївський Листок». Фото автора.
Газета «Почаївський Листок». Фото автора

Таким чином, єпархіальна верхівка на Волині на початку ХХ ст. практично єдиним фронтом приєдналася до великодержавних російських політичних сил. Так в січні 1907 року волинський владика зі сторінок «Почаївського листка» закликав єпархіальних священиків та віруючих долучатися до лав Житомирського відділу СРН та створювати у кожному благочинні шовіністичні партійні осередки [9]. Саме завдяки використанню ресурсів та потенціалу Почаївської Лаври (друкарня якої видавала Волинські єпархіальні відомості до 1908 р. та Почаївський листок) та запопадливості її архимандрита Віталія, почаївський осередок СРН розповсюдив свою діяльність не лише на Волинь, але й на Київщину та Поділля [10].

Взагалі використання церковної преси Волинської єпархії, видаваної в друкарні Почаївської Лаври з політичними цілями, було загальноприйнятним явищем. Так серед матеріалів офіційної частини «Волинських єпархіальних відомостей», окрім церковних новин та документів, неодмінно друкувалися царські маніфести та розпорядження світської влади щодо духовенства та його взаємовідносин з парафіянами [11]. Архимандрит Віталій також редагував у 1906–1909 рр. щоденний російськомовний часопис «Почаевские вести», який став рупором шовіністично-чорносотенних поглядів його редактора [12]. Таким чином, не тільки селянство та маси віруючих, але й у першу чергу монастирські братії та парафіяльні священики шалено налаштовувались на боротьбу з ворогами Російської імперії в розумінні СРН. Метою такої пропаганди було формування не просто ворожого, а й агресивного відношення до всього неросійського, яке прирівнювалося до антидержавного. Навіть архиєпископ Євлогій (Георгієвський), який добре знав архимандрита Віталія, залишив про лідера почаєвських великодержавників та лаврську друкарню першого двадцятиліття ХХ ст. не надто позитивні відгуки: «Призначення друкарні було не стільки поширення релігійної освіти в народі, скільки політична боротьба «друкарів» — у дусі «Союзу руського народу» — зо всіма, хто інакше мислив. На Свята в Лавру сходилися незчисленні натовпи народу, і з цього користалися «місіонери» для запеклої політичної агітації. Своїми промовами вони розпалювали народ проти «жидів», інтелігентів, і ін. Такими промовами славився відомий єромонах Іліодор, вихованець Почаївського монастиря…» [13].

Але політичні процеси та державний шовінізм були не єдиними факторами формування суспільно-духовної позиції Свято-Успенської Почаївської Лаври початку ХХ ст. На тлі церковного життя святині та бурхливих політичних змін у Російській імперії нерідко забуваються і чисто економічні інтереси почаївського чернецтва. Лавра, будучи велетенським землевласником та багатим економічним об’єктом, захищаючи свої майнові інтереси, не могла підтримувати інші політичні сили в імперії як консервативно-праві та монархічні, адже саме збереження їх панування могло стати гарантом непорушності її майна. Недаремно на виборах до ІІІ та ІУ Державних дум на Волині духовенство виступило разом з Комітетом російських землевласників, домовившись висувати до колегії виборщиків та у члени Державної Думи спільних кандидатів. Таким чином, церковники в кампаніях 1907 та 1912 рр. укладали угоди з великими землевласниками про дії спільним блоком, що навіть викликало інтерес у жандармерії[14]. Підсумовуючи діяльність шовіністичного духовенства в Почаївській Лаврі, Іван Огієнко змушений був констатувати: «Це був страшний сон Почаївської Лаври, який продовжувався більше десяти літ…Та власне кажучи з цього страшного сну Почаївський монастир уже й не встав…»[15].

Значок члена «Союза русского народа». Подібний значок перед Першою світовою війною за свідченнями сучасників носив арх. Віталій (Максименко). Фото з аукціону.
Значок члена «Союза русского народа». Подібний значок перед Першою світовою війною за свідченнями сучасників носив арх. Віталій (Максименко). Фото з аукціону.

Хоч початок Першої світової війни і змінив ситуацію на Волині та вплинув на долю святині, події церковного життя у міжвоєнний час підкріплюють такі висновки.

Падіння російського самодержавства, а далі частковий розпад Російської імперії спричинили глибоку розгубленість та дезорієнтацію православного кліру на Волині. Почаївське монашество за цих умов не стало винятком. Взагалі Лавра, залишаючись найбільшим православним монастирем в Польщі, за умов втрати частини земель та маєтків, друкарні і найголовніше зміни кордонів і політичної кон’юнктури, як центр православного життя поступалася на Волині в 20-30 рр. ХХ ст. Кременцю, часто Луцьку і навіть Володимиру-Волинському. Утвердження польської влади на Волині і ті месинджі, які вона від початку 20-х років ХХ ст. швидко довела до православних владик в Польщі Георгія (Ярошевського), Діонисія (Валединського) та ін., були відразу донесені до насельників найбільшої православної святині на території міжвоєнної Польщі. Зміст польської політики не припускав діяльності відкрито проросійського духовенства, але так само не припускав і будь-яких проукраїнських сентиментів [16].

Митрополит Варшавський Діонисій (Валединський) св. архимандрит Почаївської Лаври. Фото автора з газети «Воскресное чтение» 20-х рр. ХХ ст.
Митрополит Варшавський Діонисій (Валединський) св. архимандрит Почаївської Лаври. Фото автора з газети «Воскресное чтение» 20-х рр. ХХ ст.

Красномовним підтвердженням дезорінтованості православного чернецтва та єрархії Волині на поч. 20-х рр. ХХ ст. стало Волинське єпархіальне зібрання 3-10 жовтня 1921 року, яке проводив єдиний канонічний владика польської Волині єпископ Діонисій (Валединський), а приймала Почаївська Лавра. На хвилі відголосків Української національно-демократичної революції 1917-21 рр. та початкового захоплення ними згаданого владики в стінах «твердині православ’я на Волині» було ухвалено знакові рішення про українізацію богослужіння, проповіді, церковної літератури та інші незвичні для волинського православного кліру рішення [17]. Нерішучі спроби почаївської чернечої братії виступити проти змін, були нівельовані спільними діями делегатів з’їзду, владики Діонисія і, що найцікавіше, окремих старців Лаври [18]. Активна позиція українських делегатів стала несподіванкою для проросійських духовних сил, які не змогли нічого протиставити ініціативності українців.

Таким чином, попри відверті антиукраїнські настрої монастирська братія не могла діяти всупереч волі правлячого церковного архиєрея і з моменту проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі 1924 р. ввійшла до цієї Церкви. Митрополит Варшавський і всіє Польщі Діонисій (Валединський) став її священним архимандритом. Одночасно майже усі помітні церковні акції, які відбувалися у Почаївській Лаврі в міжвоєнний період, були забарвлені або антиукраїнським, або проросійським настроєм.

Загалом нижче духовенство Волинського воєводства 20-х рр. ХХ ст. поляки умовно поділяли на три окремі групи. До першої, нечисленної, відносилося старе духовенство, яке давно правило на Волині. Воно характеризувалося як аполітичне, до справи автокефалії ставилися прихильно, а до влади – лояльно. Наступна більш численна група була представлена переконаними монархістами, які до поляків ставилися вороже, а також були противниками запровадження в церкві української мови та її автокефалії. Але, попри свою численність, ця група не брала активної участі у шкільництві і у сільських людей повагою не користувалася. До найнебезпечнішої групи поляки відносили священиків, які класифікувалися як переконані українці, що підтримували рух за українізацію і ставилися вороже до панства. Це духовенство користувалося широкою підтримкою в масах, брало участь у просвітніх заходах, контактувало з українськими політичними колами [19]. Саме до другої, фанатичної, але вже мало впливової групи духовенства і відносилася братія Почаївської Лаври. Польська поліція у 1923 р. констатувала виникнення на Волині двох вогнищ церковного життя з протилежними прагненнями. Осередком української агітації став керований архимандритом Полікарпом (Сікорським) монастир у Загайцях, який проводив свою діяльність далеко за межами монастиря. Натомість Почаївська Лавра, де керівником був архимандрит Дамаскін (Малюта), проводила відкриту боротьбу з українськими діячами, притримуючись проросійської орієнтації [20]. Саме Дамаскін своєрідно замінив архимандрита Віталія (Максименка), який був усунутий польською владою з Почаєва та намагався продовжувати звичну діяльність Лаври.

Одним з підтверджень такої політики лаврських ченців став у квітні 1926 року З’їзд настоятелів та настоятельниць монастирів Волинської єпархії. Його проведення відбулося з благословення митрополита Діонисія в Почаївській Лаврі, а питання українізації церкви було виключено з програми з’їзду, хоч він і розглядав стосунки монастирів з місцевим населенням. Намісник Почаївської Лаври Дамаскін, благочинний всіх монастирів єпархії, повністю оминув це гостре та актуальне питання [21]. Традиційно звичним для проросійського почаївського духовенства в боротьбі з українськими активістами в Церкві, стала підміна понять та намагання приписати українській стороні грубі канонічні порушення. Найчастіше для цього використовувалася діяльність УАПЦ в УСРР та «самосвятство» її єпископів. Попри те, що українські церковні кола в Польщі не мали відношення до УАПЦ 20-х рр., проросійське духовенство в Почаївській Лаврі однаково звинувачувало їх у намаганні порушувати церковні канони на зразок реформ в УСРР. Зокрема, на з’їзді отців благочинних і церковних старост Волинської єпархії 15–17 червня 1927 року в Почаївській лаврі з питання українізації Церкви констатувалося: «Ми вже перед тою страшною межею, за якою починається розділення; чекати довго появи свого Липківського не доведеться…» [22]. Резолюції, прийняті 16 червня 1927 року, підкреслювали, що українізація церковно-парафіяльного ладу в точці, що торкається питання про виборність духовенства й вищої церковної влади, є цілком неканонічною вимогою, а разом з тим такою, що може кинути Православну Церкву в Польщі на шлях політичної боротьби, й тому ні в якому разі не можлива до прийняття [23]. Навіть польська поліція відзначала рішення Почаївського зібрання 1927 року про заборону використовувати українську мову в церковному співі як суттєвий наступ проросійських сил, який був відразу підтриманий російськими громадськими організаціями [24]. Таким чином, протидіючи українізації проросійське духовенство приховувало свою національну упередженість турботою про захист традиційного устрою церкви, хоч прихильники українізації піднімали зовсім інші питання.

Митрополит Антоній (Храповицький) та митрополит Діонисій (Валединський), які в різний час очолювали Волинську єпархію та Почаївську Лавру, з Румунським Патріархом Мироном (Христею) (в центрі) у Польщі. Фото автора з газети «Воскресное чтение» 20-х рр. ХХ ст.
Митрополит Антоній (Храповицький) та митрополит Діонисій (Валединський), які в різний час очолювали Волинську єпархію та Почаївську Лавру, з Румунським Патріархом Мироном (Христею) (в центрі) у Польщі. Фото автора з газети «Воскресное чтение» 20-х рр. ХХ ст.

Початок 30-х рр. вплинув на становище Православної Церкви в Польщі. Польська держава, проживши десятиліття незалежною державою, посилила тиск на національні меншими в країні. Консолідуюча дія Православної Церкви на українців стояла суттєвою перешкодою у польській асиміляційній політиці. Тож нове десятиліття стало часом нових підходів поляків у тиску на Православну Церкву у Польщі. Ще у 1929 році Католицька Церква в країні запустила судові процеси проти православних на Волині, зокрема, проти Волинської духовної консисторії, домагаючись «ревіндикації» — повернення католикам церков, майна, земель, які колись були насильно відібрані російським урядом [25]. Така політика стала реальним економічним важелем тиску на православне духовенство та підпорядкування його політиці Варшави. Почаївська Лавра не стала винятком і митрополит Діонисій 26 жовтня 1929 року повідомив про католицькі претензії на майно і будівлі монастиря [26]. Таким чином, чернецтво було поставлене у залежність від рішень польської «феміди». І хоч самі поляки розуміли складність такого роду позовів (позов проти Лаври суд не задовільнив 20 листопада 1933 р. [27]) і ступінь народного опору в разі «відбирання такої святині», як Лавра в Почаєві, монашество було попереджене церковним керівництвом про ймовірні наслідки у разі нелояльності до влади. Іншого удару цього разу по русофільству Почаївської Лаври завдали відставкою її багаторічного намісника Дамаскіна (Малюти). Активний глава почаївського чернецтва, відомий своїми проросійськими поглядами, впав у немилість до вищої церковної влади і залишив Лавру. Ця постать, як і почаївський архимандрит Віталій (Максименко), будучи українцем, всю свою церковну діяльність спрямовувала проти української мови богослужіння, вимушено погоджуючись лише на проповідь українською мовою [28].

Архиєпископ Віталій (Максименко) в кін. 30-х рр. ХХ ст., колишній арх. Почаївської Лаври і керівник її друкарні.
Архиєпископ Віталій (Максименко) в кін. 30-х рр. ХХ ст., колишній арх. Почаївської Лаври і керівник її друкарні

Після арх. Дамаскіна в Лаврі доволі швидко змінилося декілька намісників: арх. Паїсій 1931 (який вже очолював Лавру при царській владі) та арх. Никодим (Гонтаренко) у 1931-1932. Більш помітною постаттю та останнім намісником Лаври міжвоєнного часу став арх. Пантелеймон (Рудик) (1933-40). Людина, що фактично виросла в Лаврі і попри те, що як церковний діяч вчилася і формувалась вже у Православній Церкві в Польщі, все ж поділяла проросійські настрої почаївської братії (тривалий час служачи у Львові архімандритом і вбачав засобом протидії унії москвофільство і фактично був їх «речником» [29]).

Але головним елементом польської релігійної політики на Волині і надалі залишалося зіштовхування російської церковної верхівки (меншості) та віруючих мас українців Волинської єпархії (більшості). Така політика держави і проросійських церковників викликала консолідацію українських політиків та вірян. Вибух протистояння трапився саме в Почаївській Лаврі 10 вересня 1933 р. у день вшанування преподобного Йова Почаївського та запланованого вшанування 20-ти літнього перебування владики Діонисія на Волинській кафедрі. Цього дня до святині традиційно прибували маси богомольців, але до них організовано долучилися прихильники розмосковлення Церкви на Волині. Українські депутати від Волині з польського парламенту (С.Скрипник, М.Бура, М.Тележинський, І.Гловацький [30]), вирішили скористатися з присутності митрополита Варшавського Діонисія, який і надалі продовжував виконувати функції архиєрея Волинської єпархії, щоби висловити своє незадоволення з проросійської політики церковної верхівки. Українські активісти, які прибули з різних повітів Волині, тиснули на духовенство наперед заготовленими плакатами з вимогами українізації богослужіння, призначення українців на єпископські кафедри, припинення русифікації [31].

Події 10 вересня 1933 р. переважно тлумачаться різними дослідниками зі своїх позицій. В українській історіографії спробував проаналізувати події Маніфестації І.Власовський, який наголошує на виваженості українських пікетувальників та на тому, що всю подію контролювали польські власті. Їх метою було з допомогою українців натиснути на проросійське духовенство в рамках своєї політики «розділяй і володарюй» [32]. Поступово наслідки маніфестації в Почаївській Лаврі для Волинської єпархії стали особливо вагомими в царині українізації. Це і впровадження української мови в церковному богослужінні, ведення церковної документації Волинського духовної консисторії українською мовою [33], викладання Закону Божого на Волині і виголошення проповідей теж українською [34].

Проте найважливішим організаційним наслідком почаївської маніфестації стало призначення 15 квітня 1934 р. на Волинську кафедру єпископа Олексія (Громадського) [35], українця, який відзначався поміркованими поглядами і намагався проводити гнучку політику, оглядаючись на Варшаву. Всі ці зміни прямо стосувалися і Почаївської Лаври. Хоча вони і стали менш відчутними як у всій єпархії, оскільки багато українізаційних нововведень можна було саботувати, апелюючи до вимог парафіян. Так Іван Огієнко відзначає, що у Почаєві почали виголошувати церковні проповіді українською мовою, чого раніше не було, було позамінювано вивіски та вказівники російською на українські [36]. Проте Іван Власовський більш стриманий в своїй оцінці, констатуючи, що в Лаврі мало що змінилося. Будучи активним учасником церковного життя на Волині, Власовський міг на власні очі бачити небажання лаврської братії виконувати ініціативи нового єпископа Волинського Олексія (Громадського). Лаврське керівництво та чернецтво залишалися і далі чорносотенним [37]. Окрім того навіть Огієнко підкреслює, що митрополит Варшавський фактично залишив Лавру в своїй владі, залишаючись після відходу з волинської кафедри і надалі її священним архимандритом (як підкреслював Варшавський митрополит Почаївська Лавра була ставропігією сього православного люду Польщі [38], а де факто підлягала йому як св. архимандриту). Чисельна лаврська братія, яка навіть в 1939 р. нараховувала до 200 ченців [39], підпорядковуючись напряму керівнику Православної Церкви в Польщі, залишалась чималою силою, нехай і обмеженою самою святинею. Тобто українець єпископ Олексій не мав над Лаврою повноти влади і тільки авторитетом та силою громадськості міг обмежувати її русифікаторські пориви.

Все ж саме спільність цих чинників – загрози майнових конфіскацій, тиск віруючих єпархії, влади єпархіального керівництва в особі владики-українця Олексія (Громадського) фактично усунули Лавру від важливих організаційних процесів на Волині. Зокрема, важливі єпархіальні зібрання Волині в січні 1935 р. [40] та 12-13 лютого 1936 р. [41], очолювані владикою Олексієм (Громадським), на відміну від 20-х рр. ХХ ст., вже приймав Кременець, а не Почаївська Лавра. Але вона як і раніше була місцем найчисельніших паломництв, та місцем проведення найурочистіших архиєрейських богослужінь.

Такі урочистості вимагали доброго стану лаврських будівель. Хоч Почаївська Лавра була велетенським паломницьким центром, високомистецьким релігійним комплексом, який приймав маси вірян і займав великі території та майно в Почаєві (1120,5 га землі [42]), у міжвоєнний період великих коштів монастир не мав. Причиною цього були в першу чергу утиски Православної Церкви в Польщі і її упослідженість з боку влади. Так за 20-их років комплекс Лаври не зазнавав поважних ремонтів, що відбилося на його стані. З другого півріччя 1934 р. тривав ремонт храмів лаврського комплексу. До 1936 р. на нього витратили 70000 злотих, але так і не закінчили, оскільки в Лаврі закінчилися гроші. Ця проблема за проханням Духовного собору Лаври, розглядалася Св. Синодом у Варшаві 23 березня 1936 р. та 5 червня того ж року Волинською духовною консисторією [43]. Було прийнято рішення розпочати збір коштів в єпархіях для підтримки Лаври, що й було здійснено, адже в урочистостях у святині брали участь духовенство та віряни з усіх єпархій.

Так впродовж 30-х рр. ХХ ст. Почаївська Лавра неодноразово приймала весь єпископат Православної Церкви в Польщі під час святкових богослужінь. Урочисті архиєрейські служіння відбувалися в Почаєві на великих відпустах в серпні-вересні 1935 року [44], на Воздвиження Чесного Хреста 1 жовтня 1935 р. [45], на свято Покрови того ж року за участі митрополита Діонисія [46]. Наймасштабніші святкування відбулися на свято преп. Йова Почаївського 10-11 вересня 1938 р. Тоді до Лаври прибув весь єпископат Церкви та митрополит Діонисій (3 архиєпископи, 3 єпископи та митрополит), а також представники від Румунської Православної Церкви. За підрахунками Волинської духовної консисторії на святкуванні було присутньо до 30000 вірян (такого скупчення Лавра не бачила вже 14 років) [47]. Такі зібрання віруючих вимагали від духовенства чіткої організації, а від монастирської братії добре налагоджених заходів з розміщення паломників. Ці події в середині 30-х рр. тримала на контролі Волинська духовна консисторія, узгоджуючи з Духовним собором Лаври. Зокрема, особлива увага приділялася проведенню в Почаєві святкувань головних православних календарних свят, час прибуття хресних ходів та паломництв, перевірялося функціонування в Лаврі дешевих чайної та їдальні для паломників [48].

«Прогульки у Почаїв». Рівненські учні на екскурсії до Лаври 1934 р. З колекції автора
«Прогульки у Почаїв». Рівненські учні на екскурсії до Лаври 1934 р. З колекції автора

Отже, можна констатувати, що процес зросійщення Свято-Успенської Почаївської Лаври був тривалим та поступовим. Перше двадцятиліття ХХ ст. виявилося найінтенсивнішим, а методи дедалі агресивнішими та відкритими в процесі втягування православної святині до загальноросійської великодержавної політики та пропаганди серед мас населення. Фактично на території Волинської єпархії та Почаївської Лаври в десятиліття перед початком Першої світової війни, з подачі архиєпископа Антонія, почали реалізовуватися у середині Церкви ті процеси, які в кінці ХХ – поч. ХХІ ст. дістануть назву – політичного православ’я. Головними постатями в цій церковно-політичній діяльності Почаєвської Лаври 1900-1939 рр. стали архиєпископ Антоній (Храповицький), архимандрити Віталій (Максименко) та Дамаскін (Малюта) та інші представники духовенства і зокрема чернецтва. Разом з тим суттєвою причиною монархічних та самодержавних настроїв братії Почаївської Лаври були її економічні інтереси та побоювання втрати величезних маєтків та майна в ході суспільно-політичних змін.

Кінець 30-х рр. ХХ ст. став для православних у Польщі часом посилених атак поляків, акцій з нищення православних храмів та спроб запровадити польське православ’я, але розгулу цієї терористичної політики міжвоєнної Польщі поклала край Друга світова війна.


[1] Костомаров М. Автобіографія // Дніпро. – 1989. — №5. – С. 85.

[2] Там само. – С.8 4.

[3] Митрополит Іларіон Фортеця православ’я на Волині Свята Почаївська Лавра. Церковно-історична монографія. – Вінніпеґ, 1961. – С. 355.

[4] Фирсов С. Церковь в империи . Очерк из истории эпохи Императора Николая ІІ. – СПб.: Сатись; Держава, 2007. –С. 333-334, 335.

[5] Дорошенко Д. По рідному краю (Подорожі вражіння й замітки). – Нью Йорк, 1956. – С. 68.

[6] Омельчук И.В. Черносотенное движение на территории Украины (1904-1914). – К.: НІУРВ, 2000. –С. 37.

[7] Д.Дорошенко. Вказ. праця. – С. 69-70.

[8]Русская православная церковь до и после революции, доклад епархиальному сьезду 19 марта 1935 г. в Бруклине Н.-Й. .— режим доступу http://internetsobor.org/index.php/istoriya/rptsz/arkhiv-rptsz/arkhiepiskop-vitalij-maksimenko-put-k-tserkovnomu-miru

[9] Державний архів Житомирської області, ф.1, оп.5, спр. 2869, арк. 2, 5.

[10] Степанов С.А. Черная сотня в России (1905-1914). – М., 2000. – С. 107.

[11] Мілясевич І.В. Левитська О.Ю. Бібліографічна культура журналу «Волынсие епархиальные ведомости» // Звягельдревній і вічно молодий: Тези Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 200-річчя утворення Волинської губернії. – Новоград-Волинський, 1995. –С. 219.

[12] Ісаєвич Я. Книговидання і друкарство в Почаєві: ініціатори та виконавці / Ярослав Ісаєвич // Друкарня Почаївського Успенського монастиря та її стародруки. – 2011. – С. 20.

[13] Митр. Іларіон Вказ. праця. – С. 356

[14] Центральний державний історичний архів м. Київ, ф. 442, оп. 665, спр. 101, ч. 2, арк. 30-31.

[15] Митр. Іларіон. Вказ. праця. – С. 353.

[16] Власюк О.В., Сидорук В.Й., Цятко В.М. «Східні креси» — під знаком польського орла. – Рівне: Волинські обереги, 2004.

[17] Державний архів Тернопільської області (далі ДАТО), ф. 148, спр.18, арк. 49-52.

[18] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т., 5 кн. − К.: Либідь, 1998. − Т.4. – Ч.2. – C.16.

[19] Державний архів Рівненської області (далі ДАРО), ф. 33, оп. 4, спр. 1, арк. 197.

[20] Там само. – арк.107.

[21] ДАТО ф. 258, спр. 442, арк. 5-10.

[22] Доклад, прочитанный на Съезде о.о. Благочинныхъ и Церковных старостъ Волынской Епархіи // Светъ истины. Двухнедельный церковно-общественный журнал.– 1927. – №8 – 9. –С. 6.

[23] ДАТО, ф. 258, оп.3, спр. 479, арк. 7.

[24] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 25, арк. 292.

[25] Процес за Православні церкви. Частина перша. Волинь і Полісся. – 1930: Видання Української Парламентської Репрезентації. – С.5.

[26] Там само. — С. 9.

[27]Дубилко І. Почаївський Манастир в Історії Нашого Народу. – Вінніпеґ, 1986. — С. 96.

[28] Борщевич В. Волинський пом’яник. − Рівне, 2004.− С. 198-199.

[29] Дубилко І. Вказ. праця. — С. 96.

[30] Там само. — С. 95.

[31] Митр. Іларіон Вказ. праця. – С.363.

[32] Власовський І. Вказ. праця. – С. 89-90.

[33] Церква і нарід. — Крем’янець. – 1935. — Ч. 2. — С. 54.

[34] Там само. — С. 52-53.

[35] Власовський І. Вказ. праця. – С.91.

[36] Митр. Іларіон Вказ. праця. – С.364.

[37] Власовський І. Вказ. праця. – С. 95-96.

[38] Церква і нарід. — Крем’янець. – 1936. – Ч.12-13. -С. 407.

[39] Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні. Т.6. – Л.: НТШ, 1996. — С. 2288.

[40] Церква і нарід. — Крем’янець. – 1935. — Ч.2.— С. 52-56.

[41] Церква і нарід. — Крем’янець. – 1936. — Ч.4. -С. 95.

[42] Процес за Православні церкви. Частина перша. Волинь і Полісся. – 1930: Видання Української Парламентської Репрезентації. — С. 29.

[43] Церква і нарід. — Крем’янець. – 1936. – Ч.12-13. — С. 407.

[44] Церква і нарід. — Крем’янець. – 1935. – Ч. 13. — С. 405.

[45] Там само. — Ч.14. — С. 435.

[46] Там само. — Ч.15. — С. 473.

[47] Церква і нарід. — Крем’янець. – 1938. — Ч. 19. — С. 771.

[48]1935. — Ч. 7. — С. 207-208.

Система Orphus
Рейтинг
0
2
3коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Halo | 27 січня 2019, 19:27
    Коментувати коментар

    На початку 90-х в Лаврі були проукраїнські насторї, але нажаль ніхто не захистив прихильних до автокефалії ченців та біле духовенство, коли відбувся проросійський реванш. Досі неможливо знайти інформмацію, яким чином було знищено паростки українськості в Лаврі, - крім кількох рядків "офіційної" версії РПЦ, що тиражуються по різних ресурсах.

  • lerer10225@com.ua | 23 січня 2019, 12:11
    Коментувати коментар

    Ось зацікавленність не втратити своє корито і є причина русифікаційних, проросійських настроїв і намагань серед лаврської братії маємо і сьогодні... Підтримка Росії - спасіння можливе тільки в російській церкві - пропаганда цього серед вірян є головним у лаврі і тепер. А Євангеліє десь на останньому місці, хіба що для того, щоб використати окремі вигідні їм місця для пропаганди того ж твердження... Оце і є вовки в овечих шкурах ...

  • Zenia | 21 січня 2019, 16:29
    Коментувати коментар

    Дякую за ваш труд над цією статтею! Дуже вчасно!

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • Halo | 19 лютого 2019, 12:08

    Серпень 2018 року "У Непалі парламент прийняв закон про заборону місіонерства й навернень у християнство"

  • velovs@ukr.net | 19 лютого 2019, 10:54

    І дуже характерним і красномовним тут є якраз ТОЙ факт, що на ЦЮ статтю більше ніхто і ніяк НЕ ВІДГУКНУВСЯ: тобто ЖОДЕН з коментаторів РІСУ!!! В т. ч. з числа доморощених - затято-радикальних

  • velovs@ukr.net | 19 лютого 2019, 10:18

    Р. S. На жаль, нині ціла низка європейських держав, що ми їх вважаємо традиційно-християнськими, вже є, здебільшого, секуляризованими. Причому, де великою мірою - причому, якраз

  • velovs@ukr.net | 19 лютого 2019, 09:30

    А от я б шановному автору хочу поставити, зокрема, отаке "цікаве" запитання: а як саме почуває себе християнський ХРЕСТ якраз у тих країнах, де абсолютно-тоталітарно домінує і панує

  • serge1717 | 18 лютого 2019, 21:38

    Думаю в цих організаціях сидять розумні люди які добре знають історію християнства. І чому хрестили Русь у Києві, а не в мокшанії.

Популярні статті місяця