Закарпатські владики – етнархи поневоленого народу

17 січня 2019, 15:43 | Релігієзнавчі студії | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

о. Михайло Михайлець,

працівник Інституту історії Церкви
Мукачівської греко–католицької єпархії

Вступ

Все історичне Закарпаття (Карпатська Русь, Угорська Русь) та його автохтонне населення русини-українці на початку XIV століття остаточно опинилося під чужоземним пануванням. Незначним вийнятком було перебування на Закарпатті Подільського князя Федора Коріатовича, який отримав від угорського короля Сигизмунда Мукачівську і Маковицьку домінію та посаду Бережського жупана. [11 c.478] Таким чином значна частина закарпатців декілька десятиліть перебувала під владою русько-литовського князя Федора Коріатовича вважають засновником монастиря святого Миколая у Мукачеві, який став осідком перших єпископів Мукачівської єпархії. Закарпатський історик Іриней Кондратович у «Исторії Подкарпатскої Руси для народа» пише, що: «Князь Коріятович заслужив незабвенну память нашого народа… серце наше тужить, що по смерти Коріятовича наш народ остався без своєго руського вожда». [6 c.36]

Після Коріатовича Мукачевом та домінією володіли сербські деспоти, яких згодом замінили угорські феодали. [11 c.479] Закарпатські землі, як і всю територію Угорського королівства ще у XII-XIII ст. було поділено на адміністративні округи — комітати, або «жупи». [6 c.24] Цей поділ ще більше роз'єднав розкидану і географічними факторами роз'єднану територію Закарпаття, роздробивши її на частини, та зв'язав із сусідніми угорськими, словацькими та румунськими територіями. Тому, з того періоду майже не має відомостей, щоб Закарпаття виступало разом і одностайно. [4 с.437] М.Грушевський вважає, що у той період: «одиноким проявом національним і заразом єдиним національним зв'язком була тут віра…» [4 c. 438] Очевидно, що йдеться про так звану «Руську віру», тобто про Церкву Східного обряду. Ця Церква з церковно-слов»янською мовою і кириличним письмом, структурно об'єднана в Мукачівську єпархію, стала єдиною консолідуючою силою закарпатських русинів-українців. [8 с.246]

Закарпатські єпископи, які очолювали Мукачівську єпархію, в силу обставин були змушені піклуватися не лише релігійними, але і національними, культурними та соціальними справами своїх вірних. Тому Мукачівський єпископ, якого народ називав владикою, «став для поневоленого народу не тільки релігійним, але також і національним провідником й оборонцем його природних прав» [8 с.246]. Після виділення з Мукачівської єпархії у 1818 році єпархії Пряшівської, владики цієї єпархії також стали оборонцями національно-культурних прав руського (українського) населення Пряшівщини.

Заснування Мукачівської єпархії. Перші єпископи

Перша документальна згадка з історії Мукачівської єпархії відноситься до 1458 року. У грамоті короля Матвія Корвіна згадується ігумен Мукачівського монастиря пресвітер Лука. [10 c.144] У грамоті 1491 року вже згадується в Мукачеві єпископ Іоан [10 с.161] Цей владика намагався об'єднати всіх вірних східного обряду на історичному Закарпатті під своєю владою, включно з Грушівським монастирем у Марамороші [7 c.18-19] Про діяльність наступних єпископів є скупі відомості, у зв'язку з браком джерел.

Після битви під Мохачем (1526 рік) Угорщина була розділена на три частини. Територія ж Мукачівської єпархії опинилась поділеною між Габсбургами і Трансільванією [10 с.161] Розділених державними кордонами закарпатців об'єднувала приналежність до однієї церковної юрисдикції і один духовний та народний провідник – Мукачівський єпископ.

У 1567 році єпископ Василій II добився від австрійського цісаря Максиміліяна відновлення давніх привілеїв Мукачівського монастиря. Також на його прохання цісар взяв під свою опіку єпископа і духовенство. [7 c.20] Владика Іван Грегорович (1627-1632) був людиною освіченою, володів латинською та іншими класичними мовами, був обізнаний із мистецтвом. Він виклопотав у Семигородського князя Габора Бетлена право «відвідувати церкви й школи, семінарії, поновити церкви й парафії… будувати школи, там де є церкви, забезпечити їх вчителями різних мов» [11 c.144]. На жаль, це не вдалося реалізувати, але заслугою єпископа Івана Грегоровича є і те, що не зважаючи на несприятливі обставини (повстання Бетлена), він здійснив канонічну візитацію парафій, що мало неабияке значення для народу. [11 c.144]

Єпископ Василь Тарасович (1633-1651)

Єпископ Тарасович був людиною освіченою і енергійною. Заставляв духовенство єпархії сумлінно виконувати свої обов’язки. Він домагався отримати назад загарбані маєтки Мукачівського монастиря, щоб маючи належне матеріальне забезпечення, звільнитися від залежності власників мукачівського замку. [6 c.52]

У 1634 році владика Тарасович поширив владу і на східну частину Закарпаття — Мараморош. Авторитет Мукачівського єпископа зростав: його визнавали єпископом Бережської, Ужанської, Саболчської, Угочської, Сатмарської, Мараморошської, Земплинської та Шаришської жуп. [10 с.204] Отже, юрисдикція Мукачівського єпископа охопила майже всю територію розселення русинів-українців на південь від Карпат.

Архієрейство Василя Тарасовича припало на складний час. Тривала Тридцятилітня війна і загострювалася боротьба католиків і протестантів. Перед владикою Тарасовичем постав вибір: або унія з Римом, прецедент чого він бачив у Берестейській унії, або підкорення кальвіністським князям [10 c.206] Політичною і військовою силою, яка могла звільнити Мукачівську єпархію з-під влади протестантських Трансільванських князів, була католицька Австрія. Єпископ Тарасович у справі прийняття унії бачив порятунок у підтримці австрійського імператора. [11c.145]

Владика Василь Тарасович планував поїхати до м. Ясова біля Кошиць, до Егерського римо-католицького єпископа Юрія Ліппай, щоб скласти присягу віри. Це стало відомо капітану Мукачівського замку і 13 грудня 1640 року капітаном Мукачівського замку Балінгом було ув’язнено владику, коли той відправляв богослужіння. [6 c.52] На захист єпископа Тарасовича виступили католицькі кола включно з імператором Фердинандом, і владику було звільнено. У травні 1642 року у присутності імператорської родини він склав на руки апостольського нунція ісповідання католицької віри. [7 c.29] Деякий час владика жив у м. Каллові і звідти управляв західною частиною єпархії, яка належала до католицьких магнатів. Згодом єпископ Тарасович помирився з Трансільванським князем Раковцієм, зрікся унії і повернувся до Мукачева. [7 c.29] Перед смертю владика Василь Тарасович заповідав священникам вибрати наступним єпископом свого однодумця у справі унії о. Петра Партенія. [15 c.76]

Ужгородська Унія 1646 року. Перші унійні єпископи

Розпочата єпископом Василієм Тарасовичем справа унії з Римським Апостольським Престолом була реалізована за сприяння католицьких магнатів Другетів і Егерського архієпископа Юрія Якушича. З духовенства Мукачівської єпархії ініціаторами унії були оо. Петро Партеній і Гавриїл Косович. 24 квітня 1646 року у каплиці ужгородського замку понад шість десятків православних священиків Закарпаття приступили до єдності з Католицькою Церквою. [6 с.54]

Завдяки Ужгородській Унії було врятовано східний обряд, а через це і руський (український) етнос на Закарпатті. Унія зрівняла руське духовенство у правах з латинським і відкрила йому доступ до західної освіти. З унійними єпископами рахувався і віденський двір. Нові можливості, які відкрилися після унії, більшість мукачівських владик старалася використати для добра Церкви і народу.

Першим з’єдиненим єпископом став Петро Партеній (1651-1665). Згідно з древнім звичаєм Мукачівської єпархії, він був обраний місцевим духовенством. Архиєрейську хіротонію отримав від православного єпископа Степана Шимоновича у Семигороді. [11 c.209] 5 вересня 1651 року Партеній отримав від примаса Угорщини Юрія Ліппай дозвіл: «управляти руськими священиками та народами грецького обряду, які живуть як у нашій Семигородській єпархії, так і деінде в цілому королівстві Мадярщини». [11 с.209] Папа Олександр VII лише у 1655 році затвердив Петра Партенія єпископом, а здобути Мукачівський монастир йому вдалося аж 1664 року. [15.с.77] Владика Партеній старався засновувати руські школи. Так, своєю грамотою з 1655 року Юрій Другет дозволяє Петру Партенію закупити ділянку або будинок для школи в Ужгороді. [11 с.215] Єпископ Петро Партеній хотів звільнити духовенство східного обряду від феодальних повинностей (кріпацтва), від переслідувань з боку землевласників і поставити його нарівні з латинським духовенством.

Владика Іван Малаховський (1671-?) походив з білоруського шляхетського роду. Восени 1672 року він приїхав до Відня, де подав імператору Леопольду «Меморіал», у якому владика зокрема просив забезпечити єпархію прибутками, звільнити священиків від сплати панам податків з власних і церковних земель, звільнити священиків від панщини, заснувати семінарію, заснувати слов’янську друкарню. [10 c.232] Ці пункти із «Меморіала» ілюструють далекоглядні плани владики. Однак, імператор Леопольд не затвердив Малаховського на Мукачівській кафедрі і він повернувся до Польщі. [10 с.233]

На противовагу унійним єпископам трансільванські князі зробили паралельну православну єрархію. Найбільш діяльним нез’єдиненим владикою був Йоаникій Зейкан (1651-1684). [7 c.44] У кінці XVII століття з’єдинені Мукачівські єпископи часто мінялися. До приходу єпископа Йосифа Декамеліса у єпархії не було порядку.

Єпископ Йосиф Декамеліс (1690-1706)

Йосиф Декамеліс був греком з острова Хіос. Отримав добру теологічну освіту і працював скриптором ватиканської бібліотеки [ 15 c.83] За сприяння примаса Угорщини Колонича папа Олександр VII у 1698 році іменував Декамеліса апостольським вікарієм для греко-католиків і єпископом Севастійським. 20 квітня 1690 року у мукачівському монастирі відбулася урочиста інсталяція владики Йосифа Декамеліса. [6 c.56] Колонич подбав, щоб імператор Леопольд підпорядкував владику Декамеліса як суфрагана Егерському латинському єпископу. [ 7 c.47] Не дивлячись на це, Йосиф Декамеліс намагався самостійно керувати Мукачівською єпархією і протистояти зазіханням егерських єпископів. Сам Йосиф Декамеліс використовував наступний титул: «Іоан Йосиф Декамеліс, з ласки Всевишнього та Апостольської Столиці, а також з волі імператора єпископ Шебастинський, Мукачівський, Марамороський, Краснобродський, Спішський, Комарницький і так далі. Генеральний вікарій для русинів грецького обряду в Угорщині, радник священної королівської величності». [1 c.22]

У своєму щоденнику Йосиф Декамеліс перераховує комітати (жупи) Північної Угорщини, у яких русини грецького обряду мають свої церкви. Це наступні комітати: Спішський, Шаришський, Земплинський, Ужанський, Боршодський, Гемерський, Тевеський, Солноцький, Березький, Угочанський, Сатмарський, Марамороський, Бігарський. [1 с.22] Очевидно, що на цю обширну територію поширювалася юрисдикція Мукачівського єпископа. З метою утвердити унію, припинити внутрішній безлад і завести дисципліну та канонічний порядок, владика Декамеліс здійснив візитацію майже всіх парафій та провів 11 соборів духовенства. [6 c.57]

Йосиф Декамеліс у 1692 році добився від імператора Леопольда І видання привілейованої грамоти, згідно з якою духовенство Мукачівської єпархії отримало всі права і пільги, якими користувалося римо-католицьке духовенство. На практиці ці прав почали діяти аж за правління імператриці Марії-Терезії наприкінці XVIII століття. [ c.225-226] Хоча у деяких місцевостях ще до видання грамоти вдалося звільнити священиків від феодальних повинностей. Так, у своєму щоденнику владика Декамеліс пише, що «У Мукачеві у 1691 році адміністратор Франциск Клобушанський звільнив усіх священиків від робіт для сім’ї Раковці». [1 с.31] 15 червня 1692 року єпископ провів собор у Зборові, де прийняв рішення, щоб світські особи повернули священникам займані земельні ділянки та церковне майно, і щоб під загрозою відлучення від Церкви до 1693 року звільнили церковні маєтки. [1 с.46]

У щоденнику єпископа Йосифа Декамеліса також зазначено, що 1 серпня 1690 року у місті Севлюш (тепер Виноградово) він з наджупаном Угоцького комітату Георгієм Барковці домоглися, щоб « жителям відвели місце для будівництва руської церкви, а десятину, яку русини звичайно платили кальвинському предикатору, я забрав для себе». [1 c.32]

Владика Йосиф Декамеліс займався і видавничою діяльністю. У 1692 році у Трнаві він видав «Казуїстику», у 1698 році «Катехизис», а наступного року «Букварь язика славеньска». [10 c.272]

Єпископ Йосиф Декамеліс мав намір заснувати на зразок латинських єпархіальну семінарію, але через брак коштів це йому не вдалося. Тому він через кардинала Колонича забезпечив у римо-католицькій семінарії у Трнаві декілька стипендіальних місць для кандидатів з Мукачівської єпархії. 1704 року при цій семінарії було створено так звану «фундацію Янія», з якої чотири місця призначалися для кліриків Мукачівської єпархії. [8 c.131-132] Владика Декамеліс дбав і про освіту простого народу. Так, у 1690 році він строго наказав дякам сумлінно навчати дітей грамоти. [8 c.256]

Князь Ференц ІІ Раковці підняв повстання проти Габсбургів і у березні 1706 року вигнав єпископа Декамеліса з Мукачева. Помер Йосиф Декамеліс 22 серпня 1706 року у Пряшеві. [7 c.48] Підсумовуючи діяльність єпископа Йосифа Декамеліса, о. Степан Пап в «Історії Закарпаття» пише: «Він – великий єпископ Закарпаття, патріарх народу і його слідами пішло багато закарпатських єпископів. Декамеліс – грек, але він працював на Закарпатті, служив карпатоукраїнському народу». [11 c.229]

Закарпатські єпископи першої половини XVIII століття. Засилля Егера

Після смерті Декамеліса виникли суперечки довкола того, хто має право іменувати мукачівських єпископів. Декілька кандидатів претендували на Мукачівську кафедру, що спричинило занепад єпархії. [10 c.294] 4 травня 1715 року на синоді духовенства в Ужгороді новим єпископом було обрано Юрія Бізанція. Папа Климент ХІ 5 лютого 1716 року іменував його «Апостольським вікарієм Мукачівської єпархії та інших здобутих територій Мадярщини». [7 c.55] На єпископа Юрія Бізанція рукоположив Архиєпископ і Митрополит Київський і всієї Руси Лев Кишка у м. Володимирі 9 грудня 1716 року. [1c.174]

Владика Бізанцій видавав документи на руській мові. Здійснюючи візитацію Марамороша він навів належний порядок. Зокрема, у кожній церкві призначив трьох осіб: пароха, дяка, церківника (паламаря) і домагався від графа, щоб ці особи були звільнені від кріпацтва. [1c.196-197] За єпископства Юрія Бізанція до унії приєдналося 144 священики Марамороша. [12 c.11]

Домагаючись прав для греко-католицького священства єпископ Бізанцій звернувся до імператора Карла VI, який грамотою 1721 року підтвердив привілеї греко-католицького духовенства. [12 c.11] Наприкінці життя владика Юрій Бізанцій мав сутички з егерським єпископом у боротьбі за самостійність Мукачівської єпархії. Упокоївся 22 червня 1733 року в Мукачеві. [15 c.93]

Наступники Бізанція Симеон Стефан Ольшавський та Георгій Гавриїл Блажовський сильно підпали під вплив Егерських латинських єпископів, але не зважаючи не це, намагалися бути добрими архипастирями своїх вірних [6 c.62] Симеон Стефан Ольшавський (1733-1737) рукоположений на єпископа Архиєпископом і Митрополитом Атанасієм Шептицьким у 1734 році у Львові. [9 c.14] Не зважаючи на труднощі, єпископ Симеон Ольшавський намагався піднести єпархію і забезпечити достойне життя священикам. Прагнув забезпечити священикам річний прибуток у сумі 100 срібних. [15 c.314] Михайло Лучкай у «Історії карпатських русинів» цитує звернення владики Ольшавського 1733 року «Всесвітлому собору духовенства і руського панства», у якому владика говорить, що багато духовних осіб, які повинні б мати церковні вольності свободу насправді переносять труднощі пригноблення і кріпацтва: платять податки і відбувають панщину. Він стверджує, що причина цього не є зовнішня, а внутрішня – дискредитуюча діяльність православного єпископа Доситея Теодоровича у Марамороші: «Доситей Теодорович постійно хіротонізує і висвячує кріпаків, пастухів, простих мужиків, чим приносить згубу не лише церковному чину та духовенству, але і державні пани, країна, цісар сприймають це як невдячність» [2 с.248]

Георгій Гавриїл Блажовський (1738-1742) хіротонізований Архиєпископом і Митрополитом Атанасієм Шептицьким в Уневі у 1738 році. [2 c.250] Після хіротонії Блажовський поїхав на державний сейм до Братислави, але місце, яке належалось йому як єпископу, не отримав. [10 c.316.] За владицтва Блажовського, на вимогу імператора Карла ІІІ у 1740 розпочалося складання списку всіх руських парафій з доходами і вимогами духовенства. [12 с.16-17] Владика Георгій Гавриїл Блажовський просив від австрійського двору пітвердження прав духовенства і отримав ці права 21 жовтня 1741 року. Цей єпископ був настільки залежним від Егерського єпископа, що на зборах консисторії головували латинські церковні достойники. [12 c.16] Але не зважаючи на протести Егеру, владика Георгій продовжував спорудження мурованого храму і монастиря у Марія-Повчі. [15 c.94]

Угорські Егерські латинські єпископи намагалися повністю підпорядкувати собі древню Мукачівську єпархію. Практично вони хотіли бачити її тільки власним вікаріатом. За Егерського єпископа Франциска Барковці було видано наказ, згідно з яким священиків східного обряду хотіли звести до рівня вікаріїв латинських плебанів. Тут же зазначалось, що мукачівським єпископам забороняється будувати церкви і кладовища без дозволу Егера. [16 с.31] Залежність від Егеру з часом могла перерости у повну латинізацію, а через це і денаціоналізацію населення Закарпаття.

Зазнавши «егерської неволі», закарпатське духовенство почало домагатися прав, які мала забезпечити унія. Очолив цю боротьбу єпископ Михаїл Мануїл Ольшавський.

Єпископ Михаїл Мануїл Ольшавський (1743–1767)

Єпископ Михаїл Мануїл ОльшавськийВисвячений на єпископа у Марія-Повчі Фогарашським єпископом Іоанном Клейном 9 грудня 1743 року. [10 с.320] Новий єпископ намагався піднести не лише матеріальний, але і освітній рівень духовенства. З цією метою у 1744 році він заснував у Мукачеві «Богословську школу», яка пізніше переросла у духовну семінарію. [15 с.134] Для утримання двох професорів владика домігся від Угорської придворної канцелярії 300 флоринів річної допомоги. [8 с.134]

Владика Ольшавський займався і видавничою діяльністю, видав ряд книг для своїх вірних. Зокрема підручник латинської мови, Букварь, Катехизис, власний твір «Sermo de sacra in occidentalem et orientalem ecclesiam unione» та інші. [9 с.32] Кілька разів Мануїл Ольшавський звертався до Відня з проханням дозволити відкриття друкарні, але дозволу так і не отримав. [10 c.330]

Єпископ Михаїл Мануїл Ольшавський відмовився визнавати владу Егерського римо-католицького єпископа і розпочав боротьбу за унезалежнення своєї єпархії. З цією метою заручитися підтримкою імператорського двору їздив до Відня. Імператриця Марія Терезія підтримала домагання Ольшавського і звернулася до Папи Климента VIII з проханням звільнити Мукачівську єпархію з-під влади Егерських єпископів. Святіший Отець прийняв прохання імператриці і заявив готовність створити окреме єпископство, але пізніше змінив своє рішення [7 с.62]

Попри ускладнення стосунків з Егером, авторитет мукачівського владики зростав серед населення краю і полегшував йому ведення власної культурно-освітньої політики.

У 1750-1752 році владика Михаїл Мануїл Ольшавський відвідав усі парафії розлогої Мукачівської єпархії. На основі цієї візитації він подав звіт імператриці з проханням виділити кожній парафії земельні наділи для священика, дяко-учителя і школи, для церкви і кладовища, а також просив надати духовенству й іншим церковним служителям привілеї, які мали латинники. [8 c.31] У 1756 році Марія Терезія видала декрет про підтримку Церкви Східного обряду. Декрет підтверджував право греко-католицького владики будувати і освячувати храми. [16с.33] Після видання декрету у Мукачівській єпархії з’являються професійні майстри і з інших частин Австрійської імперії, які будували і оздоблювали місцеві церкви. Ще у 1749 році єпископ Ольшавський освятив величний храм у Марія-Повчі, який став головним паломницьким місцем вірних Мукачівської єпархії. [9с.86]

Владика Михаїл Мануїл Ольшавський, як представник імператора, тричі був командирований у Семигород для заспокоєння вірних, які збунтувалися проти унії і перейшли на православ’я. Він відвідував парафії, спілкувався з людьми, умовляв їх триматися унії. [6с.64] Зі сторони світської влади Ольшавському допомагав начальник Сатмарського комітату граф Каролі. 10 [с.329]

У XVIII столітті значення Мукачівського єпископа зростало. Так, владика Ольшавський користувався великим авторитетом серед місцевого населення. Він став представником русинів-українців при віденському дворі.[10c.325] У особі Михаїла Мануїла Ольшавського та його двох наступників бачимо типових етнархів знедоленого народу. Помер Михаїл Мануїл Ольшавський 5 листопада 1767 року.

Єпископ Іван Брадач (1768–1772)

Рукоположений на архиєрея Великоварадинським єпископом Мелетієм Ковачем у Марія-Повчі 1 травня 1768 року. [2c.191] Не зважаючи на великі труднощі, зокрема, інтриги латинського Егера, владика Іван Брадач продовжував культурно-освітню політику свого попередника. Він піклувався про мукачівську богословську школу, старався про видавництво церковно-слов’янських книг. Єпископ домовився із власником Мукачівсько-Чинадіївської домінії графом Шенборном про заснування друкарні у Мукачеві. 8 березня 1765 року він послав прохання до найвищої інстанції про заснування друкарні, повідомляючи, що Шенборн схвалює цю ідею. [2c.192-193]

Владика Брадач продовжив і успішно завершив боротьбу за звільнення стародавньої Мукачівської єпархії з під влади Егерських латинських єпископів. У 1768 році бажаючи унормувати відносини між двома єпископами, Марія Терезія видала розпорядження, що мукачівський єпископ залишається «обрядовим вікарієм» Егерського єпископа. [7c.66] наступного року владика Брадача, виконуючи волю імператриці, в супроводі двох архідияконів поїхав до Егера. Егерський єпископ Естергазі прийняв їх з великою погордою і образами і єпископ Іван Брадач на знак протесту покинув залу нарад.[7с.67] Наступного року владика Брадач зустрівся з імператором Йосифом ІІ, під час його візиту в Мукачево, якому розповів про важкий стан єпархії та утиски егерських єпископів. [12с.71] Також, зібравши відповідні документи, вислав до Відня о. Андрея Бачинського для поновлення старань усамостійнення Мукачівської єпархії. Місія Бачинського принесла бажаний результат: Марія Терезія звернулася до папи Климента XIV з проханням канонізувати Мукачівську єпархію. 19 вересня 1771 року буллою «Eximia regalia principum» папа Климент канонізував Мукачівську єпархію і звільнив від залежності егерських єпископів. [6c.77] Першим єпископом самостійної єпархії був іменований владика Іван Брадач, який наступного року помер.

Єпископ Андрей Бачинський (1772-1809)

Єпископ Андрей БачинськийІменований 5 серпня 1772 року імператрицею Марією Терезією і затверджений святішим Отцем Климентом XIV 25 січня 1773 року. Єпископську хіротонію Андрея Бачинського здійснили 10 червня 1773 року владики Василь Божичкович (Свидницький) та Мелетій Ковач (Великоварадинський) в імператорській каплиці у присутності імператорської родини. [10с.342]

Заручившись підтримкою Марії Терезії, владика Андрей зробив дуже багато для розбудови єпархії. Михайло Лучкай стверджує, що з правлінням Андрея Бачинського почалася нова епоха в історії Мукачівської єпархії. [2с.197] Бачинський випросив від австрійського уряду 12.000 золотих для забезпечення потреб єпархії, що згодом було замінено на нерухомі посілості Архимандрії Св. Апостолів Петра і Павла у Тополці біля м. Мішкольц. [7c.1]

Для кращого управління єпархією єпископ створює єпархіальну капітулу з семи каноніків (крилошан). [6c.79] Також Андрей Бачинський клопотав перед імператрицею про підвищення платні вікарія і каноніків. 1776 року Марамороському і самарському вікаріям було призначено 400 флоринів, а для утримання духовенства 300 флоринів. [4с.36]

Владика просив Марію Терезію передати колишній комплекс єзуїтів в Ужгороді Мукачівській єпархії. Імператриця погодилася і прохані будівлі об’єднала з їх земельними наділами та передала єпархії резолюцією з 1775 року. Для ремонту і облаштувань цих приміщень було виділено 21143 флорини і 46 ½ срібних крейцерів. [4c.38] Колишній єзуїтський монастир було перетворено на єпископську резиденцію, а костел переобладнано на кафедральний собор. У 1775 році єпископ Андрей Бачинський переніс осідок єпархії до Ужгорода. Кафедральний собор було урочисто освячено 15 жовтня 1780 року [7с.70] Духовну семінарію також було переведено в Ужгород і розміщено у замку. Для її потреб було виділено 10000 флоринів. Урочисте відкриття єпархіальної семінарії відбулося 3 грудня 1778 року. [8с.138]

Владика Бачинський добився повної свободи греко-католицького священства. Було підтверджено і введено в дію положення диплома імператора Леопольда. Священики стали вільними, освіченими і стимульовані єпископом Андреєм, почали перетворюватися на свідому елітну верству народу. У Посланні до священства з нагоди видання руською мовою Біблії у 1806 році владика Бачинський писа: «Возлюблені сини – парохи! Для затримання єдності будь – якого народу нема більшого і міцнішого союзу ніж збережена природна батьківсько-материнська мова, письмо і релігія…будь на сторожі руська єпархіє Мукачівська…щоб не залишилась без батьківської і материнської мови та письма. Видану Біблію охоче й часто читайте народові, закликайте вірних до читання і слухання, бо тим не лише приведете народ до пізнання правди й утвердите його у високій моралі, але і нашу материнську мову, письмо, народність і релігію можете поширити і зміцнити». [12 c.217-128]

Андрей Бачинський наказав створювати школи при кожній парафії, склав для них навчальну програму. Намагався звільнити з кріпацтва і всіх дяковчителів, однак це йому не вдалося. [12 c.125-126].

Єпископом Бачинським також було засновано єпархіальну бібліотеку, яка вже за його життя нараховувало 9000 томів. Там зберігались цінні рукописи і першодруки. [10 c.344]

ікона Покрова Пресвятої Богородиці з с. ГуньковціКерував єпархією Андрей Бачинський 36 років і упокоївся 19 грудня 1809 року. [2c.57] Він був справжнім етнархом руського (українського) народу Закарпаття і архітектором «Золотої Доби» в історії Мукачівської греко – католицької єпархії. Про роль єпископа Бачинського у свідомості населення свідчить ікона Покрова Пресвятої Богородиці з с. Гуньковці (тепер Словаччина), яка датується 1781 роком. На іконі зображено єпископа Андрея, а навпроти – святого Андрія, який бачить явлення Богоматері у Влахернській церкві, і вказує на її заступництво, яке можна пов’язувати з канонізацією Мукачівської єпархії. Позаду владики Бачинського зображено світську владу в образах Марії Терезії та Йосифа ІІ. Таким чином, духовна влада на іконі представлена портретом єпископа Андрея, який зображений на місці Константинопольського патріарха, а імператорська влада втілена в царських особах. Зображення єпископа на іконі свідчить про його особливе місце у свідомості суспільства. [16с.43]

Про авторитет владики Андрея Бачинського свідчить і той факт, що він був претендентом на митрополичий престол у Львові при відновленні Галицької митрополії. [12 c.134]

Національне відродження. Єпископи XIX століття.

У першій половині XIX розпочалося національне відродження на західноукраїнських землях. Діяльність Андрея Бачинського підготувала ґрунт для появи на Закарпатті плеяди талановитих науково–культурних діячів та народних будителів. Це оо. Андрій Балудянський, Іван Фогарашій, Михайло Лучкай, Василь Довгович, Олександр Духнович, Олександр Павлович та інші. Вони стали рушіями національного відродження на Закарпатті. Всі вони працювали під патронатом Мукачівських та Пряшівських греко-католицьких єпископів.

Єпископ Олексій Повчій (1816-1837) власним коштом заснував в Ужгороді інтернат для хлопців. [15 с.102] 22 вересня 1818 року із західної частини Мукачівської єпархії було створено Пряшівську греко-католицьку єпархію. [3c.90] Її першим єпископом став Григорій Таркович (1818-1841). Він був причетним до заснування єпархіальної бібліотеки, листувався з чеським ученим Йосифом Добровським та закарпатським ученим Іваном Орлаєм, який емігрував до Росії. Григорій Таркович був слов’янофілом і народолюбом. Угорська влада звинувачувала його у небажанні мадяризувати Церкву і народ. [12 с.174]

Наступник Тарковича єпископ Йосиф Гаганець (1843-1875) зорганізував єпархію, збудував нову єпископську резиденцію, відновив кафедральний собор та подбав про фінансове забезпечення єпархії. Завдяки йому священики Пряшівської єпархії отримали від державного релігійного фонду щомісячну допомогу – конгруа. [7с.93] У 1847 році на Пряшівщині була епідемія холери, а потім голод. Під час цього лиха владика Таркович всіма силами допомагав голодуючим. [12 c.175-176] У 1848 році єпископ Йосиф Таркович провів єпархіальний Собор Пряшівської єпархії з якого почалося народно — релігійне відродження цілого Закарпаття. [8c.94] Після придушення антидержавного заколоту Кошута єпископ Гаганець підтримав прагнення Адольфа Добрянського щодо створення руської автономії. [7c.94] Владика Таркович постійно підтримував Олександра Духновича, 1862 року разом вони заснували у Пряшеві культурно – просвітницьке «Общество святого Йоана Крестителя» [8c.238]

Стараннями Мукачівського владики Василя Поповича (1837-1864) в Ужгородській та Сиготській гімназіях було запроваджено викладання релігії, історії та географії руською мовою. [8c.272] У 1840 році Василь Попович видає розпорядження, щоб у кожній парафії, де відсутня школа, вірні її збудували [12c.198] Єпископ Василь Попович дбав про чистоту обряду, постарався і про внутрішню обнову кафедрального собору.[10с.367] Він також розпочав старання про заснування культурно-літературної спілки, але у зв’язку зі зволіканнями у Будапешті така спілка з’явилася під назвою «Общество Святого Василія Великого» вже після його смерті. [8c.272] Єпископ Василь Попович підтримував Адольфа Добрянського у змаганні за автономію греко-католицької Церкви, яка б звільнила її від контролю латинського примаса. Ці змагання не вдалося реалізувати через опір латинської Церкви Угорщини. [12 c.498]

За наступного єпископа Івана Пастелі (1875-1891) було відкрито інтернат-сиротинець для священичих сиріт – дівчат, гуртожиток «Алумнеум» для синів священиків, споруджено будівлю учительської семінарії в Ужгороді. [15c.112]

Пряшівський єпископ Іван Валій (1883-1911) заснував у Пряшеві духовну і учительську семінарію, школу для дівчат і багато жертвував для справ просвіти народу. [6 c.101]

Єпископ Юлій Фірцак (1891—1911). «Верховинська Акція»

Єпископ Юлій ФірцакАрхиєрейську хіротонію отримав з рук єпископа Івана Валія 10 квітня 1891 року. [15c.112] Заснував жіночу учительську семінарію в Ужгороді (1902), провів два єпархіальні собори (1891, 1903) через які старався відновити в єпархії духовне життя, любов до свого обряду і народу. Закликав священиків і вчителів зберігати рідну мову. [12c.630] Архиєрейство Юлія Фірцака припало на період сильної мадяризації. Щоб протистояти їй, він старався відновити занепалі парафіяльні школи, видавати підручники для шкіл народною мовою. Йому вдалося спорудити і відкрити понад 200 церковно-парафіяльних шкіл. [8 c.240] Владика стимулював відновлення «Общества Святого Василія Великого», яке придбавши друкарню видало ряд підручників та газету для народу «Неділя». [8 c.240]

Спостерігаючи нужденне життя простого народу владика Юлій клопотав перед урядом, щоб вжити заходів для покращення матеріального стану закарпатських селян. Його стараннями у 1896 році було організовано так звану «Верховинську Акцію», яку очолив державний комісар Едмунд Еган. [6c.103] Егану вдалося успішно провести деякі господарські реформи, які покращили життя верховинців. У ході «Верховинської Акції» були організовані кооперативи, господарські товариства, ощадні товариства, ткацькі артілі, артілі для плетення кошиків тощо. Під головуванням єпископа у 1897 році був створений комітет, який домігся: 1) що граф Шенборн віддав у аренду уряду землі і пасовиська на Свалявщині і Воловеччині, а уряд передав їх у аренду селянам; 2) спроби покращення у галузі скотарства; 3) підготування для підняття індустрії. [10c.439]

На початку ХХ століття було покладено залізницю з Ужгорода до Ужоцького перевалу, а також залізницю уздовж Боржавської долини. До цього був причетний і єпископ Фірцак. [15с.113]

У 1901-1903 роках у Мукачівській єпархії зародився інспірований російськими агентами так званий православний рух у с. Іза та Великі Лучки. Владика Юлій намагався припинити поширення цього руху. [7c.117]

Упокоївся Юлій Фірцак 1 червня 1912 року. У його похороні взяла участь велика кількість священства, інтелігенції і простого народу. [12c.631]

Єпископи міжвоєнного періоду

Після розпаду Астро-Угорської монархії у 1920 році Закарпаття під назвою «Подкарпатська Русь» ввійшло до складу новоутвореної Чехословацької республіки. Греко-Католицька Церква опинилася у нових умовах.

Адміністратором Пряшівської єпархії у 1922-1926 роках був Крижевацький єпископ Діонісій Няраді. Йому вдалося не допустити, щоб православний рух поширився на Пряшівщині. Однак, він як громадянин Югославії, не міг протистояти напору словакізації, який ішов від урядових кіл. Щоб унеможливити владиці Нярадію успішну оборону проти словакізації, йому почали закидати, що він «чужинець». [7c.1]

З 15 листопада 1938 р. по 24 березня 1939 р. єпископ Діонісій Няраді був апостольським візитатором з правами адміністратора Карпатської України. З 29 листопада 1938 року він перебував у м. Хуст. [15 с.137] Тут він тісно співпрацював з прем’єр-міністром Карпатської України о. Августином Волошином. Владика Няраді настоював, щоб духовенство у рамках «Католицької Акції» займалося також і культурно-освітньою працею між вірних. [18] Після військової інвазії в Карпатську Україну, 24 березня 1939 року єпископа Діонісія Нярадія угорською владою було депортовано із Закарпаття. [19] Також відомо, що владика Діонісій Няраді був приятелем митрополита Андрея Шептицького. [21 c.24]

З 1924 по 1931 рік Мукачівську єпархію очолював владика Петро Гебей, хіротонізований єпископом Діонісієм Няраді. [12c.634] На початку 1920 – их років православні на території Мукачівської єпархії захопили близько 80 греко — католицьких храмів та інше церковне майно. Єпископу Петру Гебею вдалося повернути ці храми законним власникам. [15с.132] Також йому вдалося спинити поширення москвофільського православного руху. Для поборювання схизми, сект і комунізму владика заснував Центральну Канцелярію для оборони Віри. [8c.243]

Владика Петро Гебей старався піднести духовний рівень духовенства, закликав священиків до інтенсивного душпастирства, намагався зблизити духовенство з народом. [7c.135] Гебей постарався і про гідне матеріальне забезпечення духовенства. У 1924 році він особисто подав до Празького уряду складений о. Августином Волошином «Меморандум у справі плачення державної допомоги священикам, замість знесеної коблини». Закон про державну допомогу клиру було видано у 1926 році і священики отримали щорічну допомогу. [7c.135]

У політичному плані владика Петро Гебей добивався повної автономії Закарпаття, включно з Пряшівщиною. [7с.154] Помер Петро Гебей 26 квітня 1931 року.

Закарпатські єпископи міжвоєнного періоду здійснювали служіння у зовсім інших умовах, ніж їх попередники. Вони уже не були єдиними представниками русинів – українців перед державною владою. Уже існувала світська політична еліта, був губернатор, прем’єр-міністр, але греко-католицькі владики у певній мірі залишались провідниками народу.

Єпископ Олександр Стойка (1932—1943)

Єпископ Олександр СтойкаРукоположений на єпископа в Ужгороді 12 липня 1932 року. [15 c.135] Ще як капітулярний вікарій Олександр Стойка закликав духовенство єпархії до харитативної діяльності. Світова економічна криза не оминула Закарпаття і багато верховинського населення голодувало. У 1932 році з початком Великого Посту він розпочав так звану «Пасхальну акцію», гаслом якої було: « На Великдень кожен русин мусить мати паску». Від себе особисто пожертвував на цю акцію 1000 чехословацьких крон. Ця акція була продовжена і в наступні роки. На заклик владики вірні здавали датки, щоб убогі мали паску. [13c.206]

У 1937 році владика Олександр заступився перед державною владою за гуцулів-лісорубів, яким загрожувало покарання за страйк в околиці села Богдан. Того самого року він поїхав до Праги, щоб випросити від влади матеріальну допомогу гірському населенню, яке постраждало внаслідок посухи. [8c.304]

У політичному питанні Олександр Стойка дотримувався так званого «тутешняцького» проугорського напрямку. Після приходу угорців у 1938 році він деякий час демонстрував прихильність до угорської влади. Зв’язки з угорською адміністрацією він використав для повернення до закарпатських монастирів молодих василіан, арештованих за «українську політику» й інтернованих у глибині Трансільванії. Також старанням та заступництвом владики Стойки було звільнено понад 200 репресованих 1942-1943 року учасників українського підпілля на Закарпатті: учнів середніх шкіл, семінаристів, 7 священиків. [19] Єпископ заступився і за о. Олександра Хіру, який довший час знаходився під домашнім арештом. [7с.157]

З часом Олександр Стойка поміняв своє відношення до угорської влади. 10 травня 1942 року під час святкування 25-ліття єпископства Папи Пія ХІІ на урочистому вечері, у присутності регентського комісара Томчанія, наприкінці своєї промови владика сказав: «Папа Пій ХІІ має ці принципи про життя Європи: кожному народові треба забезпечити право на життя і незалежність, бо самозбереження одного народу не може за собою вести смертний засуд над другим… З повагою треба ставитись до праних домагань народів і національностей…» [13c.206-207]

Владика Олександр Стойка несподівано помер 31 травня 1943 року.

Єпископи – мученики Павло Гойдич і Теодор Ромжа

Архиєрейська хіротонія Павла Гойдича відбулася у Римі 25 березня 1927 року. Святителями були єпископи Діонісій Няраді (Крижівці), Йосафат Коциловський (Перемишль) та Константин Богачевський (Філадельфія). [17 с.92] За владицтва Павла Гойдича відбулася духовна обнова Пряшівської єпархії. Будучи щирим патріотом свого народу, єпископ Гойдич «безстрашно ставав на боротьбу за його права проти кожної форми насилля і несправедливості.» [17c.169]

Павло ГойдичСтараннями владики Павла Гойдича було збудовано сиротенець для дівчат у Пряшеві, засновано у Пряшеві греко-католицьку руську гімназію, закуплено будівля Руського Народного Дому тощо. [13c.371] Він виступив проти словакізації руських шкіл на Пряшівщині. У цій справі він звертався до міністерства шкільництва у Празі, яке зобов’язало словаків повернути єпископові 65 шкіл. [18c.4-5] Великою заслугою єпископа Гойдича було збереження учительської семінарії. [8c.244] Владика Павло користувався великою пошаною і авторитетом серед своїх вірних, але був опальним за всіх політичних режимів.

За свою діяльність владика Павло Гойдич був переслідуваний за Словацької держави (1939-1944). Йому навіть погрожували ув’язненням в Ілаві, де сиділи противники нової влади. [18c.5] Однак, репресувала єпископа уже комуністична вдада за відмову перейти на православ’я. Заарештований у 1950 році і засуджений у 1951 році, єпископ Павло Гойдич помер 17 липня 1960 року у тюрмі в Леопольдово. [7с.175-176] 4 листопада 2001 року проголошений блаженним Папою Іваном Павлом ІІ. [20]

Теодор Ромжа рукоположений на єпископа жовтня 24 вересня 1944 року Гайдудорозьким греко-католицьким єпископом Микалаєм Дудашом та двома римо-католицькими єпископами Сатмарським Яношем Шефлером та Кошицьким Іштваном Модарасом. [14c.78-79]

Наступного місяці Закарпаття було окуповане радянськими військами. Нові можновладці розуміли, яку важливу роль займає у свідомості закарпатців греко-католицький владика і намагались схилити Теодора Ромжу підписати «Маніфест» про возз’єднання краю з Радянським Союзом, але єпископ відмовився підписувати. [14с.85] Владика Теодор відкинув пропозицію возз’єднатися з Російською Православною Церквою і закликав священство і вірних твердо триматися своєї віри. [7c.165] Радянська влада вбачала у безкомпромісному владиці і його діяльності основну перешкоду конвертування греко-католиків краю в лоно РПЦ. Тому працівники МДБ 27 жовтня 1947 року організували атентат на непокірного владику, який однак виявився не вдалим. Згодом, єпископа Теодора було ліквідовано у Мукачівській лікарні 1 листопада 1947 року. [14с.175] Атанасій Пекар, ЧСВВ, у «Нарисі історії Церкви Закарпаття» пише, що владика-мученик Теодор « кров’ю запечатав свою відданість і свою любов для того народу, з якого вийшов». [8.245]

Владика Теодор Ромжа проголошений блаженним папою Іваном Павлом ІІ 27 червня 2001 року. [20]

Закінчення

Основним завданням Христової Церкви є проголошувати Слово Боже і уділяти Святі Тайни. Але іноді Церква змушена виконувати деякі функції держави у бездержавних народів. Так було в українців у XV-XVIIІ століттях.

У зв’язку з відсутністю власних державних інституцій і аристократії, закарпатські владики являлись духовними вождями русинів-українців Закарпататя, були і народними провідниками. Фактично закарпатські єпископи були етнархами народу. Часто вони представляли русинів — українців перед центральною владою, лоббіюючи інтереси Церкви і народу. Владики Закарпаття боролися проти асиміляції, стимулювали розвиток освіти і культури. Також слід відзначити і соціальну діяльність деяких єпископів.

Особливо зросло значення Мукачівських єпископів у XVIII столітті. Склалося таке положення, що Мукачівські владики стали політичними представниками народу. На думку архімандрита Василія Проніна, положення Мукачівського єпископа стало нагадувати положення Чорногорського владики або грецьких єпископів під турками. Загальновідомо, що тривалий час етнархом греків Османської імперії був Константинопольський патріарх. На нашу думку положення Мукачівських єпископів тієї доби також подібне і до ролі предстоятеля Вірменської Церкви Католікоса, який був для своїх одноплемінників не лише духовним вождем а й національно – політичним лідером.

Після Першої Світової Війни ситуація на Закарпатті змінилася. Народ уже був репрезентований через певні суспільно — політичні інституції, але роль греко – католицького владики у суспільстві залишалася великою.

Значення діяльності закарпатських єпископів важко переоцінити. Завдяки їхньому жертовному служінню збереглася Церква Східного Обряду, мова і національна культура Срібної Землі.

Список використаної літератури:

  1. Михайло Лучкай. Історія карпатських русинів. Т. ІІІ Ужгород, 2002.
  2. Михайло Лучкай. Історія карпатських русинів. Т. ІV Ужгород, 2003.
  3. Михайло Лучкай. Історія карпатських русинів. Т. V Ужгород, 2004.
  4. Михайло Лучкай. Історія карпатських русинів. Т. VІ Ужгород, 2011.
  5. Михайло Грушевський. Ілюстрована історія України. Київ, 1990.
  6. Ириней Кондратович. Исторія Подкарпатскои Руси для народа. Ужгород, 1924.
  7. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси Історії Церкви Закарпаття. Т.І.Рим, 1967.
  8. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси Історії Церкви Закарпаття. Т.ІІ. Рим, 1997.
  9. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси Історії Церкви Закарпаття. Т.ІІІ. Ужгород, 2014.
  10. Архимандрит Василий Пронин. История Православия на Закарпатье. Ужгород, 2009.
  11. Степан Пап. Історія Закарпатття. Т. ІІ. Івано – Франківськ, 2002.
  12. Степан Пап. Історія Закарпатття. Т. ІІІ. Івано – Франківськ, 2002.
  13. Степан пап. Велика Боротьба. Ужгород, 2015.
  14. Ласло Пушкаш. Кир Теолор Ромжа. Життя і смерть Єпископа. Львів, 2001.
  15. Юрій Коссей. Творці Мукачівської Єпархії. Ужгород, 2002.
  16. Михайло Приймич. Перед Лицем Твоїм. Закарпатський іконопис. Ужгород, 2007.
  17. Мар’ян Поташ. Життя віддане Богові. Львів, 1994.
  18. Spomienky o. Sebastiana S, Sabola, OSBM na Vladyku Kyr Pavla Gojdica, OSBM. Blahovistnik. 1, 1998. Rocnik XXXIV.
  19. Греко-католицька Церква під час Карпатської України. Доповідь о. Атанасія Пекаря, ЧСВВ. Виголошена на симпозіумі НТШ в Нью–Йорку з нагоди 50-літття Карпатської України.
  20. Коротка біографія владики Теодора Ромжі, єпископа Мукачівського (1911 — 1947).
  21. Митрополит Андрей Шептицький і Закарпатття.
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • barni | 22 серпня 2019, 22:08

      Як на мене, то рішення вл.Епіфанія ПРОСТО СУПЕРОВЕ, це потрібно було зробина на слідуючий день після об"єднавчого собору. Оце б ще клєрки від "культури і духовності" перекрили

    • barni | 21 серпня 2019, 22:45

      Хотілося б запитати вл.Макарія, як він "працював" з московськими попами, адже кількість парафій, яка йому підпорядковувалась, до ОБ"ЄДНАННЯ, все зменшувалась і зменшувалась! Поділіться

    • barni | 21 серпня 2019, 22:34

      Я, не про реставрацію, а про життя. Родина моєї дружини з "так званих переселенців". на зорі українського становлення (за п. В.Чорновола) мати моєї дружини поїхала в те село де народилась.

    • barni | 21 серпня 2019, 22:17

      "людина повинна свідчити Христа тим, які Його потребують" Як на мене то це просто ЖАХ !!! Свідчити про Христа тим хто його не потребує це НАЙПЕРШЕ І НАЙГОЛОВНІШЕ ДЛЯ

    • lerer10225@com.ua | 21 серпня 2019, 19:00

      Zenia Ви правильно сказали, підтримую... Московити нахабні, злі, лицемірні і хитрі, християнськими чеснотами в них і не пахне... Їх церква - це церква одурманення легковірних людей для збереження і

    Популярні статті місяця