Становище духовенства Української Автокефальної Православної Церкви на Волині в умовах німецької окупації (1941–1944 рр.)

9 листопада 2018, 15:23 | Релігієзнавчі студії | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Любомир Дударчук

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях, які увійшли до складу Другої Речі Посполитої була поширена юрисдикція Польської Автокефальної Православної Церкви. З огляду на те, що окупаційна німецька адміністрація в 1941 р. визнала владу її очільника митрополита Діонісія (Валединського) лише на території Генерал-губернаторства, йому було заборонено в’їзд на Волинь. Відтак для налагодження церковного життя в регіоні останній своїм декретом від 24 грудня цього року утворив Адміністратуру УАПЦ, делегувавши керівництво над нею архиєпископу Полікарпу (Сікорському). В такий спосіб було започатковано процес утворення УАПЦ, яка проіснувала в краї до 1944 р.

Очільник УАПЦ Митрополит Полікарп (Сікорський) Джерело: Центральний держархів зарубіжної україніки
Очільник УАПЦ Митрополит Полікарп (Сікорський)
Джерело: Центральний держархів зарубіжної україніки

Початковий етап німецької окупації Волині ознаменувався пожвавленням на цій території церковного життя, що було наслідком відповідної політики місцевої влади. Відносну свободу в цій сфері єпископат УАПЦ використав для поповнення браку священнослужителів в краї. Так, лише з серпня по грудень 1941 р. в регіоні було рукопокладено 20 священиків. За час перебування на Рівненській вікарній кафедрі з липня до кінця грудня 1942 р. єпископ Автокефальної Церкви Платон (Артемюк) здійснив 10 священицьких, 13 дияконських хіротоній, 2 постриги в ченці та 1 в іподиякони [1, с. 96–97].

Крім священицьких, у 1942 відбулися й архиєрейські хіротонії. Протягом 8–10 лютого 1942 р. в Пінську було хіротонізовано двох єпископів для УАПЦ – Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губу). Чимала кількість священнослужителів, висвячених на Волині, згодом була скерована до Наддніпрянської України. Відтак можна цілком погодитись з думкою історика Володимира Борщевича про те, що волинське духовенство в період німецької окупації було «донором церковних кадрів для всієї України» [1, с. 97]. Дозвіл на значне чисельне зростання духовенства впродовж 1941–1942 рр. з боку місцевої німецької влади був зумовлений не турботою про стан Православної Церкви на Волині, а її бажанням заручитися підтримкою місцевого населення, яке позитивно реагувало на відродження релігійності в краї.

Окупаційна влада намагалась повністю контролювати ситуацію в церковно-релігійній сфері. Саме тому про призначення єпископом священнослужителя на певну парафію мали бути поінформовані її представники. Після прибуття на місце призначення єрей повідомляв про це церковне управління і лише тоді міг приступити до виконання своїх обов’язків. Однак інколи парафіяльна громада була не в змозі забезпечити новоприбулого священика житлом, що негативно позначалось на його матеріальному становищі. Про таку ситуацію писав у листі від 16 березня 1943 р., адресованому Рівненському єпископу Платону (Артемюку) священик Автокефальної Церкви А. Новіков. В ньому він просив закріпити за ним парафію сусіднього населеного пункту, де селяни погодились забезпечити його всім необхідним [6, арк. 86].

Через брак духовенства поширеним явищем було обслуговування одним священиком кількох парафій [6, арк. 62], або ж, в разі відсутності священика, почергове звершення богослужінь його колегами із сусідніх населених пунктів. При цьому наголошувалося на необхідності «скласти календар чергування, щоб уникнути непорозумінь та якнайкраще обслужити … парафію» [7, арк. 156]. Ці заходи були виявом зусиль церковного керівництва, спрямованих на максимальне задоволення духовних потреб православної людності.

Оголошення про організацію в Луцьку пастирських курсів для підготовки священиків УАПЦ.  Джерело: газета «Український голос» від 21 травня 1942 р, с. 4.
Оголошення про організацію в Луцьку пастирських курсів для підготовки священиків УАПЦ.
Джерело: газета «Український голос» від 21 травня 1942 р, с. 4.

Важливе завдання, яке стояло перед Православною Церквою, полягало у підвищенні професійного рівня її священнослужителів. В ситуації, коли німецька влада заборонила відкриття середніх і вищих духовних навчальних закладів, цю проблему було вирішено відкриттям в червні 1942 р. при Адміністратурі УАПЦ в м. Луцьку шестимісячних курсів, які готували священиків та псаломщиків. Здобути там освіту могли особи, які закінчили шестирічну школу. Бажаючі навчатися зобов’язані були до 28 травня подати в Духовну консисторію відповідні документи. Зарахування відбувалося за підсумками вступних іспитів, що тривали 29 і 30 травня [11, с. 4]. В грудні 1942 р. відбувся перший випуск їх слухачів. В 1941–1944 рр. на території Волинської області нараховувалося 315 зареєстрованих священиків. Серед них рукопокладених в 1941–1943 рр. – 78 осіб. Значна частина з їх числа була вихованцями пастирських курсів в Луцьку [3, с. 59–60].

Варто зазначити, що зарплатня осіб, які там працювали, була досить високою – 22 крб. за год. Відтак, у вересні 1942 р. за свою працю єпископ Полікарп отримав 1500 крб., протопресвітери Проварський – 1300, Грушко – 1320, Малюжинський – 1232 і Долинський – 963 [10, с. 285]. Даний факт свідчить, що рівень фінансового забезпечення православного духовенства в роки німецької окупації залежав від сфери його діяльності. Якщо матеріальне становище сільських парафіяльних священнослужителів зазвичай було важким, і аби його покращити, вони були змушені шукати інших джерел доходів, то праця священиків, задіяних в інтелектуальній сфері, оплачувалася досить високо (для порівняння: місячна платня вчителя семирічної школи в той час становила 450 крб., а її керівника – 700) [4, арк. 1].

З огляду на те, що ці курси не могли повністю вирішити проблему освітньої підготовки представників духовної верстви, часто таку місію на себе брали досвідчені священики краю. Для прикладу: 10 вересня 1943 р., після призначення молодого священика І. Остапчука настоятелем храму с. Майкова, протоєрею М. Темнюку єпископ Рівненський Платон (Артемюк) надіслав листа, в якому просив «покерувати його пастирською працею, уділяючи йому необхідних вказівок й порад» [7, арк. 163]. Тобто, в умовах воєнного лихоліття Церква в справі підвищення професійного рівня священнослужителів змушена була розраховувати лише на власні сили.

Оскільки священство в роки німецької окупації залишалося на Волині одним із найбільш освічених соціальних прошарків, це дало йому змогу брати активну участь в самоуправлінні та громадському житті. Так, о. Микола Малюжинський після свого повернення на Волинь у вересні 1941 р. виконував обов’язки керівника відділу громадської опіки Крем’янецького магістрату і директора місцевого дитячого притулку. Того ж року головою Любешівської районної управи обрано о. Сергія Кульчинського. Представники духовенства входили й до Української ради довір’я на Волині, що була створена за ініціативи колишнього посла до сейму Другої Речі Посполитої – Степана Скрипника. На її перше засідання було запрошено єпископа Луцького Полікарпа (Сікорського). Однак з лютого 1942 р. спостерігався вихід значної частини національно зорієнтованих українців, в тому числі й духовенства, з органів місцевого самоуправління і громадських організацій [1, с. 305–306]. Це стало безпосереднім наслідком антиукраїнської політики німецької влади.

Священнослужителі організовували й заклади дошкільної освіти в краї. Так, у 1942 р. у с. Басів Кут неподалік Рівного за ініціативи місцевого священика Гліба Левицького було відкрито дитячий садок, який відвідувало 80 місцевих дітей віком від 4 до 7 років. В такий спосіб працевлаштовано частину місцевої молоді. Сам священик нерідко навідувався в цей заклад з метою християнського виховання тамтешніх дітей [5, арк. 2 зв]. Це був яскравий приклад вдалого поєднання священиком своїх пастирських обов’язків і громадської активності.

За старанне виконання пастирських  обовязків священиків УАПЦ нагороджували похвальнимилистами.  Джерело: Держархів Рівненської обл. ф. Р-281, оп. 1, спр. 10, арк.12
За старанне виконання пастирських обовязків священиків УАПЦ нагороджували похвальними листами.
Джерело: Держархів Рівненської обл. ф. Р-281, оп. 1, спр. 10, арк.12

Не дивлячись на загалом лояльне ставлення німецької адміністрації до православного духовенства впродовж 1942–1944 рр., останнє нерідко було об’єктом репресій. У 1943 р. німцями був заарештований настоятель храму с. Тудорів Гущанського району о. М. Тарнавський. Внаслідок каральної акції в с. Великі Седлища того ж року загинули священик В. Корницький та псаломщик Петров. 15 жовтня 1943 р. нацистами були розстріляні священики М. Малюжинський, В. Мисечко, О. Пінкевич та І. Левчук. Загалом у згадуваний період німцями було фізично знищено щонайменше 43 священнослужителі [2, с. 151–152]. Основною причиною репресій, спрямованих проти волинського духовенства була підозра німецької влади у його співпраці з українським підпіллям.

Важлива проблема, якою опікувалася УАПЦ в часи окупації, – соціальний захист православного духовенства. Особливої актуальності вона набрала з 1943 р., коли репресії проти нього стали перманентним явищем. Це унеможливило отримання будь-якої допомоги з боку державних установ. За таких умов в священицькому середовищі почала активно діяти система взаємодопомоги. Так, коли в липні 1943 р. трагічно загинув настоятель парафії с. Майки Гощанського району протоєрей В. Тучемський, то Рівненське церковне управління 23 серпня цього року, аби не залишити його дочок Віру, Марію та Ларису без засобів для існування, вирішило закріпити парафію за ними до часу поліпшення їх майнового та родинного становища, а її обслугу на цей час доручило священикам із сусідніх сіл [7, арк. 157].

Регулярно надходили чималі кошти на рахунок Фонду бідних духовного стану, що був створений для фінансової підтримки місцевих священиків і їх сімей. На кінець листопада 1943 р. туди надійшло 7690 карбованців. Протягом грудня парафії УАПЦ на Волині зібрали майже 11 тис. карбованців на зимову допомогу. Коли восени 1943 р. було розстріляно о. В. Мисечка, то Рівненське церковне управління виплачувало кошти його вдові на утримання дітей-сиріт. Кошти, отримані за поставлення на парафію, дозволи на шлюб та священицькі нагороди також спрямовувались на підтримку осіб з числа духовенства, що перебували у скрутному матеріальному становищі [1, с. 455]. Такі заходи були виявом корпоративної солідарності даної соціальної групи. Саме вони в нелегких умовах війни дозволили духовенству, виконуючи свій християнський обов’язок, уціліти і продовжити свою діяльність в післявоєнний період.

Складні суспільно-політичні умови, в яких існувало православне духовенство, змушували його регулярно, дуже часто всупереч власній волі, в різний спосіб демонструвати свою лояльність німецькій владі. Так, у відозві владики Полікарпа від 16 травня 1942 р. йшлося про те, що українське селянство й робітництво своєю працею, як вдома, так і в Німеччині, сприятиме кращому майбутньому України. У неділю, 19 квітня 1942 р. він у співслужінні духовенства єпархії відправив молебень з нагоди дня народження Адольфа Гітлера. Одночасно з тим, Луцька консисторія вимагала провести такі відправи в інших парафіях. Згодом, 25 червня 1942 р. в луцькому соборі відбувся молебень з нагоди річниці визволення України німецьким військом, після чого Гітлеру була надіслана телеграма з подякою [10, с. 288].

Попри те, що значна частина волинського духовенства була національно свідомою, досить часто в його середовищі траплялися випадки, коли священики з парафіянами розмовляли українською мовою, а в сім’ях переходили на російську або ж спілкувалися суржиком. Тому церковна влада наголошувала на ненормальності такого явища та наказувала священству «вилікуватись від такої мовної недуги» [5, арк. 2 зв]. Тобто в окупаційний період Церква була покликана не лише задовольняти духовні потреби вірян, а й, на переконання її керівництва, залишалась інституцією, що мала сприяти зростанню національної свідомості українського народу.

Лист генерал-комісара Волині і Поділля до митрополита Полікарпа (Сікорського) про звільнення духовенства УАПЦ від виїзду на роботу до Німеччини  Джерело: Держархів Рівненської обл.., ф Р-281, оп.. 1, спр. 4, арк. 32
Лист генерал-комісара Волині і Поділля до митрополита Полікарпа (Сікорського) про звільнення духовенства УАПЦ від виїзду на роботу до Німеччини
Джерело: Держархів Рівненської обл., ф Р-281, оп.. 1, спр. 4, арк. 32

Слід зазначити, що генеральний комісар Волині й Поділля Г. Шене своїм указом від 18 червня 1943 р. звільнив осіб генеральної округи, які мали духовний сан, від обов’язку виїзду на роботу до Німеччини, про що було повідомлено митрополита Полікарпа [6, арк. 132]. Однак, саме вони, за наказом німецької влади, мали закликати до цього все інше доросле місцеве населення. В такий спосіб окупанти використовували авторитет духовенства для задоволення власних потреб.

Церковною владою заохочувалися зусилля православних священиків, спрямовані на боротьбу з алкоголізмом, поширеним в середовищі місцевого населення. Свідченням цього є повідомлення Рівненсько-Крем’янецької єпархії УАПЦ, в якому настоятелям парафій наказувалося регулярно проводити спеціальні бесіди серед своїх прихожан, в яких вони мали наголошувати на шкідливості даної звички і на її несумісності з принципами християнського життя. Окрім того, наголошувалося, що кожен священик єпархії сам мав вести тверезе життя і в такий спосіб подавати приклад вірянам, адже «хто ж як не духовенство робило в свій час і тепер найбільше може зробити в справі боротьби з п’янством!» [8, арк. 30].

Проте, слід зазначити, що священнослужителі самі далеко не завжди вели тверезий спосіб життя. Так, Рівненське церковне управління просило благочинного Вишгородецького деканату на Крем’янеччині С. Кострицького дати характеристику о. З. Бриниху під час його повторного призначення на парафію, адже він був «відомий з попередніх часів як ворог Української Церкви й … алькоголік, внаслідок чого залишив по собі на Рівенщині дуже погані спомини». Врешті, цього священика таки дозволили призначити настоятелем храму в с. Лопужно, попередньо взявши від нього розписку, що «вестиме тверезе, побожне пастирське життя» [7, арк. 56, 59]. Попри те, що схожі явища в середовищі духовенства були швидше винятками, вони все ж набирали неабиякого розголосу в суспільстві і негативно позначались на авторитеті Православної Церкви.

Окрім вищезазначеного, в роки окупації УАПЦ стикалась і з іншими проблемами. Як свідчать архівні документи, в 1941–1944 рр. часто православне духовенство не приділяло належної уваги виконанню своїх обов’язків. Зокрема, в деяких парафіях спостерігався хаос в діловодстві: документи зберігалися в поганих умовах, частина з них була неправильно заповнена, необхідна була їх систематизація. З метою покращення стану справ у цій сфері Рівненським церковним управлінням в липні 1943 р. всім настоятелям парафій були надіслані детальні інструкції, які чітко регламентували ведення приходської документації. Відповідальність за це покладалася на очільників деканатів [5, арк. 6].

Інша проблема, поширена в низці парафій, полягала в тому, що священики не виголошували проповідей по завершенню богослужінь. Такі ситуації траплялися навіть під час храмових свят, або ж коли богослужіння здійснювалося за участі кількох священнослужителів. Численні нагадування Рівненського єпископа Платона (Артемюка) про необхідність проповіді священика за кожним богослужінням на місцях часто ігнорувалися [5, арк. 6].

Фінансове становище УАПЦ в роки війни було непростим. Настоятелі храмів, які зобов’язані були по кілька разів на рік сплачувати єпархіальні грошові внески, не завжди вчасно це робили. Причиною цього було безгрошів’я парафій, спричинене важким матеріальним становищем місцевого православного населення в умовах війни. Тобто, інколи належне виконання духовенством своїх священичих обов’язків ускладнювалося об’єктивними суспільними реаліями.

Інша проблема – недбайливе ставлення окремих духовних осіб до літератури релігійного змісту, яка зберігалася в храмах Рівненсько-Кремянецької єпархії ще з довоєнного періоду. З огляду на її постійний брак і численні обмежувальні заходи влади в сфері книгодрукування на території Волині, священики, окрім виконання своїх безпосередніх душпастирських обов’язків, мали забезпечити належне зберігання книг і періодики церковно-релігійного змісту в місцевих парафіяльних бібліотеках [5, арк. 22].

Варто зауважити й той факт, що в умовах війни, а нерідко й загального хаосу, спричиненого зміною властей, спостерігалося послаблення дисципліни в середовищі священнослужителів, що теж мало негативні наслідки. В березні 1943 р. єпископ Автокефальної Церкви Платон (Артемюк) повідомляв у листі рівненського гебітскомісара Беєра про те, що у Білівському монастирі протягом 1942 р. зникли коштовності. 24 лютого 1943 р. виконуючий обов’язки настоятеля обителі єромонах Костянтин (Гучок) доповів владиці Платону про викрадення церковного начиння – дароносиці, позолоченої ікони Богородиці та трьох священицьких риз. З огляду на те, що доступ до вівтарного приміщення храму мали лише насельники обителі, це викрадення було справою когось із них. Подібні явища в середовищі священнослужителів УАПЦ негативно позначались на її авторитеті. Саме тому церковне керівництво докладало чималих зусиль для покращення церковної дисципліни. Одним із засобів, який активно використовувався для цього, були єпитимії (церковні покарання). Наприклад, Рівненське церковне управління наказало священикові В. Коробчуку, настоятелю парафії в с. Бугрин Гощанського деканату, за повторний непослух і неналежну поведінку під час аудієнції відбути на три тижні до Білівського монастиря для проходження службової практики. Однак і в самому монастирі існували певні проблеми. Так, в рапорті владиці Платону один з його єромонахів скаржився на авторитарні методи управління ігумена Костянтина (Гучка). Останній не лише занедбав адміністрування, а й несправедливо розподіляв продукти харчування між монастирською братією [1, с. 173–174].

Слід зазначити, що церковним керівництвом зверталась увага на те, що деякі священики недостатньо часу приділяють підготовці до богослужінь, не завжди дотримуються церковного статуту, інколи мають неохайний зовнішній вигляд і не завжди є уважними «при побиранні винагородження за треби». Як спосіб покарання за такі порушення священика часто переводили на іншу парафію [9, арк. 40].

Догана Рівненського Церковного Управління священику УАПЦ М. Янкевичу за неналежне виконання ним пастирських обов’язків  Джерело: Держархів Рівненської обл., ф. Р-281, оп. 1, спр. 18, арк. 38.
Догана Рівненського Церковного Управління священику УАПЦ М. Янкевичу за неналежне виконання ним пастирських обов’язків
Джерело: Держархів Рівненської обл., ф. Р-281, оп. 1, спр. 18, арк. 38.

Таким чином, в період німецької окупації в середовищі православного духовенства на Волині відбулися як кількісні, так і якісні зміни. Впродовж 1941–1942 рр. здійснюється ряд нових єпископських і священицьких хіротоній, для підвищення освітнього рівня духовенства організовуються короткотермінові пастирські і дяківські курси, зростає його активність в місцевих громадських організаціях і органах самоуправління. Саме проукраїнська діяльність значної частини волинських священиків призвела до того, що вони впродовж усього окупаційного періоду були об’єктом репресій з боку місцевої німецької влади.

Однак в середовищі цього соціального прошарку існували численні проблеми, пов’язані із неналежною поведінкою його окремих представників, несвоєчасною сплатою ними єпархіальних внесків та використанням свого службового становища. З метою подолання цих проблем до священиків, які порушували церковну дисципліну керівництвом застосовувались різноманітні покарання. Пильна увага з боку єпископату до належного виконання духовенством своїх обов’язків зумовлювалася наявністю в краї двох православних юрисдикцій – УАПЦ та Автономної Православної Церкви, які конкурували між собою. В таких умовах моральні та професійні якості, а також поведінка священнослужителів кожної з них були важливими в здобутті авторитету серед місцевих жителів.

Список використаних джерел та літератури:

  1. Борщевич В. Волинське духовенство у XX ст.: ідентичність, статус, еволюція. – Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. – 584 с.
  2. Борщевич В. Українське церковне відродження на Волині (20–40-ві рр. XX ст.). – Луцьк: Вежа, 2000. – 254 с.
  3. Бубнюк В. Пастирські курси УАПЦ 1942–1943 рр. у Луцьку та їх значення для відродження українського православ’я на Волині // Волинський православний вісник, ч. 2. – Луцьк, 1998. – С. 58–60.
  4. Державний архів Волинської області. – Ф. Р-2. – Оп.1. – Спр. 108. – 94 арк.
  5. Державний архів Рівненської області (далі – ДАРО). – Ф. Р-281. – Оп.1. – Спр. 3. – 116 арк.
  6. ДАРО. – Ф. Р-281. – Оп.1. – Спр. 4. – 136 арк.
  7. ДАРО. – Ф. Р-281. – Оп.1. – Спр. 13. – 273 арк.
  8. ДАРО. – Ф. Р-281. – Оп.1. – Спр. 17. – 77 арк.
  9. ДАРО. – Ф. Р-281. – Оп.1. – Спр. 18. – 54 арк.
  10. Зек Б. Церковне життя Луцька в період німецької окупації (1941–1944 рр.) // Німці в історії Волині: матеріали міжнародн. наук. конф., 1–2 жовтня 2015 р. / за наук. ред. М. П. Костюка. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2016. – С. 282–295.
  11.  Оголошення // Український голос. – 1942. – 21 травня. – С. 4.
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Тетяна Євсєєва | 13 листопада 2018, 23:02

      Проблема наши експертів у вибірковому знанні історії. Зокрема церковної. До 1685 року був 1448 і православні єпархії Московщини були канонічною територією Київської митрополії, і митрополита обирали

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 21:55

      Так вот, когда на Христовых апостолов (среди которых была и Мария, Матерь Иисуса) - в день Пятидесятницы - сошёл Святой Дух, то они стали публично и громко говорить и, в частности, проповедовать на

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 20:24

      "Замість зустрічі з Президентом, запланованої 13 листопада на 14:00, єпископи УПЦ (МП) зібралися на Архиєрейський Собор." ----------- У такий спосіб ці, мовляв, "архіпастирі" - і

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 19:31

      Р. S. Кстати говоря, именно это введение церковно-славянского языка - в качестве языка эклезиальных богослужений - для тех славянских народов, что приняли христианство в восточной традиции,

    • ПРАВОСЛАВНЬI БОЛГАРИН | 13 листопада 2018, 19:21

      http://bg-patriarshia.bg/news.php?id=276469 http://predanie.bg/%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8/%D0%B0%D0%BA%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8/1722-%D0%B4%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%B0-%D0%B1%D0%BE%D

    Популярні статті місяця