Релігійні питання в Гадяцькому договорі 1658 р.

31 січня 2018, 17:46 | Релігієзнавчі студії | view photo | 1 |   | Код для блогу |  | 

Петро КРАЛЮК

Світлини з Вікіпедії

Гадяцький договір 1658 р., що був укладений між Гетьманатом, який у той час очолював Іван Виговський, та Річчю Посполитою, є добре відомим. Однак дослідники звертають переважно увагу на те, що в цьому договорі прописувалося створення Руського князівства, котре, як автономна одиниця, мало входити до складу Речі Посполитої.

На жаль, акцентація уваги на цьому моменті, який до того ж не був детально прописаний, «затемнює» інші важливі аспекти, зокрема, релігійне питання. А саме це питання стояло на першому місці в договорі й детально розписувалося. Фактично це був перший договір між Гетьманатом і державою, з якою він вступав у союз, де на релігійне питання поставало як головне. До того ж навколо нього виникали найбільші дебати між українською й польською сторонами.

У подібних договорах, які укладав Богдан Хмельницький, на першому місці стояли питання про станові привілеї козаків, а релігійні питання стояли на другому, а то й на третьому плані. Так, у декларації короля Яна Казимира Війську Запорізькому, яка була дана в серпні 1649 р. (цей документ часто називають Зборівським договором), лише у 8-му пункті говориться про «замішання унії» й про те, щоб православні вільно користувалися церковними маєтками. Передбачалося там також, що Київський митрополит має засідати в сенаті[1].

Приблизно так само питання релігії трактувалися і в Білоцерківському договорі, укладеному Гетьманатом та урядовцями Речі Посполитої в 1651 р.[2] Там лише декларувалося, що «релігія грецька» «має бути утримана в давніх вольностях, згідно давніх прав».

А в Березневих статтях 1654 р., укладених московським царем Олексієм Михайловичем із Військом Запорізьким лише в пункті 18-му зачеплене релігійне питання, де сказано, що цар має дати жалувану грамоту на маєтності для митрополита й інших духовних осіб[3].

Чим була викликана увага до релігійних питань у Гадяцькому договорі? На нашу думку, це мало кілька причин.

По-перше, один із головних авторів цього договору Іван Виговський був близьким до православних церковних середовищ. Його батько служив у митрополита Петра Могили. Сам він, імовірно, отримав освіту в Київській братській школі. Все це обумовлювало його інтерес до релігійних питань.

По-друге, Іван Виговський та його оточення, які були зорієнтовані на творення державних інституцій, розуміли важливість релігійного чинника. Церква була одним із головних елементів структури тогочасних держав.

По-третє, Іван Виговський з допомогою Православної Церкви хотів укріпити своє політичне становище.

Іван Виговський. Портрет невідомого художника XVII століття.

Показово, що прихід до влади Івана Виговського в 1657 р. практично співпав із обранням нового Київського митрополита.

13 квітня 1657 р. помер Київський митрополит Сильвестр Косов. Тоді ще живий Богдан Хмельницький призначив без погодження з Москвою місцеблюстителем митрополичої кафедри Чернігівського єпископа Лазаря Барановича й наказав готувати вибори нового митрополита на 15 серпня 1637 р.[4] Цих виборів він уже не діждався.

Роль митрополита Київського в системі відносин на землях тогочасної України була значною. Духовенство, яке становило окремий стан, володіло не лише чималими матеріальними цінностями, а й (що важливо!) мало сакральний авторитет і могло суттєво впливати на різні верстви населення. Якщо Гетьманат був ніби мілітарною силою Русі-України (принаймні він на це претендував), то Київська митрополія була духовною силою. І те, хто буде київським митрополитом, у чиєму підпорядкування він перебуватиме, Константинополя чи Москви, багато значило для гетьмана.

18 жовтня 1657 р., уже після смерті Богдана Хмельницького, коли влада в Гетьманаті перейшла в руки Івана Виговського, в Києві відбулися вибори митрополита. Київський воєвода відмовився бути присутнім на них, мотивуючи це тим, що не було відповідного царського указу. Оскільки жодній кандидатурі не віддали переваги, вибори перенесли на грудень[5]. У грудні ж Київським митрополитом при сприянні Виговського обрали Діонісія (чернече ім’я – Іларіон) Балабана (? – 1663), який займав кафедру луцького православного єпископа. Новообраний митрополит відмовився «бити чолом» цареві й Московському патріарху, залишаючись у підпорядкуванні Константинопольського патріарха. Це не могло не привести його до конфлікту з московською владою. Тому Діонісій Балабан покинув Київ, де знаходилися московські війська та їхній воєвода, й податися до гетьманської столиці Чигирина. Цей митрополит підтримував дії Виговського щодо дистанціювання козацької держави від Московії[6]. Мав він стосунок і до укладення Гадяцького договору.

Концентрація влади в руках Виговського не могла тішити Москву. Тим паче, що гетьман зумів зосередити в своїх руках не лише владу військову, а й отримав можливість через протегованого ним митрополита Київського впливати на Церкву. Москва спровокувала повстання на Лівобережжі проти Виговського, а потім почалася війна між Гетьманатом і Московією. У цій ситуації Іван Виговський пішов на розрив із Москвою і почав налагоджувати стосунки з урядовими колами Речі Посполитої.

Результатом цього став укладений 16 вересня 1658 р. в Гадячі договір (Гадяцька комісія)[7].

На першому місці в договорі стояло питання про Православну Церкву, її статус, права церковних єрархів. Про це в документі говориться дуже розлого:

«Віра грецька стародавня, як така, з якою стародавня Русь приступила до Корони Польської, щоб залишалася при своїх перевагах та вільнім уживанні, доки мова руського народу сягає в усіх містах, містечках, селах, як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському, також на сеймах, у військових трибуналах, не тільки в церквах, але публічно в процесіях, в навіданні хворих зі святою євхаристією, у похованні мертвих і в усьому так, як вільно й публічно вживає свого набоженства римська віра.

Тій же вірі грецькій надається воля відновлення церков, законів (маються на увазі чернечі ордени – П.К.), монастирів нових і обновлення та поправи старих».[8]

Далі передбачалося, що не повинно бути ніякої протекції «вірі, котра є супротивна вірі грецькій православній, котра роздор примножує поміж римським та старогрецьким законом»[9]. У цьому випадку малося на увазі уніатство. Представники цієї віри, згідно з текстом договору, не повинні засновувати церков, монастирів, різних фундацій. Фактично уніатська Церква втрачала свої права.

Правда, порівняно з першим варіантом Гадяцького договору[10], питання про унію подавалося в компромісному вигляді. Українська сторона взагалі вимагала ліквідації унії. Принаймні такі вимоги зустрічаються в документах Богдана Хмельницького. Подібна вимога ставилася спочатку, коли укладалася Гадяцька угода. Але за більш, аніж півстоліття існування, уніатська Церква, підтримувана владою Речі Посполитої, як така відбулася. Вона мала чимало прихильників, у т. ч. серед руської шляхти. Ліквідувати її за один раз було нереально. Зрештою, ця конфесійна структура користувалася підтримкою в урядових колах. Тому в цьому питанні так чи інакше доводилося йти на компроміс.

Вказане питання не було першорядним для козацького стану. Принаймні воно не зачіпало безпосередньо інтереси козаків. Тому не дивно, що на початку повстання під проводом Хмельницького в козацьких вимогах не стояло питання про унію.

Однак це питання було важливим для православного духовенства України. Уніатське духовенство для нього було конкурентом, забираючи в православних чимало «хлібів духовних», тобто земель та інших матеріальних благ. Виговський і його соратники, які хотіли мати підтримку православного духовенства, мусили, відповідно, вимагати ліквідації унії. Зрештою, вимога ліквідації унії стала популярною в козацькому середовищі, зокрема серед старшини. Її представники під час переговорів щодо змін у Гадяцькому договорі вимагали, аби гетьман запевнив, щоб у «Чигирині, Переяславі, Корсуні і Білій Церкві унії не було»[11].

Згідно з Гадяцьким договором, в Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах урядники римської, тобто католицької, релігії втрачали право мати юрисдикцію над місцевим населенням. Управління в цих воєводствах мало би здійснюватися представниками православної віри. У згаданих воєводств діяльність римо-католиків значно обмежувалася. Це мали бути терени, де би панувало православ’я. При цьому в Київському воєводстві всі урядові становища й сенаторські посади повинні були віддаватися лише православним шляхтичам, а у Чернігівському й Брацлавському воєводствах сенаторами мали бути поперемінно православні й католики. Правда, передбачалося, що всі вони повинні походити з цих воєводств і мати тут власність[12].

Згідно з Гадяцьким договором, мали бути надані місця в сенаті не лише для Київського митрополита, а й також чотирьох руських єпископів – Луцького, Львівського, Перемиського й Холмського. Окрім того, місце в сенаті передбачалося й для одного православного єпископа із Великого князівства Литовського – єпископа Мстиславського[13]. Правда, не передбачалося сенатського місця для єпископа Чернігівського.

Чернігівський єпископ Лазар Баранович дистанціювався від Київського митрополита. Цей владика, який користувався значним впливом і авторитетом у Київській митрополії, був не проти очолити Православну Церкву на українських землях – тим паче, що він після смерті Сильвестра Косова був місцеблюстителем митрополичого престолу. Однак Лазар Баранович не належав до оточення Виговського. Останній, як уже говорилося, на посаду Київського митрополита підтримав Діонісія Балабана. У такій ситуації Баранович орієнтувався на Москву, вивівши свою єпархію зі складу Київської митрополії. У Чернігові Баранович творив окремий релігійний центр. І зробити це йому загалом вдалося. У другій половині XVII ст. Чернігів став чи не найпотужнішим релігійно-культурним осередком України. Таким він залишалося до початку XVIIІ ст.[14]

У Гадяцькому договорі також говорилося, що в тих же землях Польського королівства й Великого князівства Литовського, де поширюється православ’я, його вірні мають користуватися свободами. Приналежність до православ’я не повинна бути перепоною для зайняття відповідних владних становищ, зокрема місць у магістраті.

Окрім того, передбачалося існування для православних двох академій. Одна з них мала бути в Києві й користуватися такими ж правами, як академія Краківська. Ще одну академію планувалося створити у відповідному для цього місці. Звісно, це мали бути конфесійні школи. У договорі робилося спеціальне застереження, що в цих академіях не повинно бути професорів, учителів та студентів, які належать до «сект» аріанської, кальвіністської й лютеранської[15].

Передбачалося створення й інших культурних інституцій, які мали би православний характер: «Гімназії, тобто учительні доми, колегії, школи та друкарні, скільки їх потрібно буде, вільно стане встановлювати без перепон та вільно науки відправляти і книги друкувати всілякі і з суперечками про віру, тільки без наруги і без урази королівському маєстатові»[16].

Як бачимо, статус Православної Церкви та її вірних прописувався в Гадяцькому договорі досить детально. Там були передбачені привілеї не тільки для православних єрархів, кліриків, а й для православної шляхти й міщан. Робилося це, певно, не лише для того, щоб догодити православному духовенству й заручитися гетьманській владі його підтримкою. Видається, творці договору розглядали це питання в більш широкому плані.

Православна Церква для них – це одна із засадничих цінностей народу руського. Про це прямо не говориться в договорі, але його творці фактично пов’язували руську, власне українську, етнічну приналежність до православної приналежності. У цьому при бажанні можна побачити відстоювання «національних інтересів». Хоча на той час модерні нації як такі ще не сформувалися. В кращому випадку можна говорити лише про їхні початки.

Однак захист Православної Церкви, її культурний розвиток, що передбачався в договорі, її прив’язаність до українського й почасти білоруського етносів працювали на «національну перспективу». Творці договору, висуваючи вказані вимоги щодо православної церкви, творили «руський простір», що міг би формуватися як національний. Передбачалося створення комунікативної системи – сітки шкіл з двома академіями, друкарень, що, відповідно, друкували б літературу на захист православ’я й народу руського.

Виговський, певно, не міг не розуміти, що відстоювання в Гадяцькому договорі інтересів Православної Церкви не зможе не викликати негативної реакції з боку католицьких клерикальних кіл Польщі. Адже цей договір ставив крапку на проникнення католицизму в Україну. Окрім того, виконання його пунктів вело би до маргіналізації, а то й усунення уніатства. Тому положення договору про привілеї для православних викликали чимало заперечень з польського боку. Саме це призвело до помітної корекції цього документу, що, своєю чергою, викликало незадоволення козацької сторони. Зрештою, польські урядовці вдалися до саботування договору, виконуючи лише його окремі пункти. В кінцевому рахунку і ця корекція, і саботаж поховали Гадяцький договір, який, здавалось би, давав Україні непоганий шанс інтегруватися до європейського світу, зберігаючи при цьому своє обличчя.

Присяга короля Яна II Казимира на договорі підписана 10 червня 1659


[1] Зборівський трактат // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х-ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 200.

[2] Памятники, изданные Киевской комиссиею для разбора древних актов. – К., 1898. – Т.1-2. – С. 598-602.

[3] Договірні статті із російським царем Олексієм Михайловичем // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х-ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 215.

[4] Огієнко І. Українська церква. – К., 1993. – С. 171.

[5] Бульвінській А. Українсько-російські взаємини 1657-1659 років в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи. – К., 2008. – С. 185.

[6] Крижанівський О., Плохій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: у 3-х кн. – К., 1994. – Кн. 3. – С. 85-86.

[7] Комісія Гадяцька. 1658 року // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х-ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 250-255.

[8] Комісія Гадяцька. 1658 року. – С. 243.

[9] Там само. – С. 243-244.

[10] Перший варіант Гадяцького договору, підписаний Іваном Виговським, див.: Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. – Львів, 1909. – Т. 89. – С. 82-90.

[11] Перналь А. Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини 1648-1659. – К., 2013. – С. 261.

[12] Комісія Гадяцька. 1658 року. – С. 244.

[13] Там само.

[14] Про це детальніше див.: Кралюк П. Історія філософії України. – К., 2015. – С. 278-296.

[15] Комісія Гадяцька. 1658 року. – С. 244-245.

[16] Там само. – С. 245.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 2 лютого 2018, 17:49
    Коментувати коментар

    Як бачимо, цим договором - бодай відносна - свобода віросповідання й, відповідно, більш-менш рівні права для адептів різних конфесій ніяк НЕ ПЕРЕДБАЧАЛИСЯ! ----------- Тобто ті, по суті, засадничі постулати й принципи (й, насамперед, своєрідної практичної рівноваги-"балансу" та різнозначності і рівноправності віросповідань християнських Сходу і Заходу тощо), на яких, принаймні, аж цілих шість століть, починаючи від Володимирового хрещення 988р. і далі, (фактично) існувала та функціонівала історична Київська Церква, дотримані НЕ БУЛИ...

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • Николай Григорьев_ | 21 лютого 2018, 18:20

    Такой визит Папы Римского Франциска нежелателен. Его определенно подставят.Того что он сказал украинцам при посещении прокафедрального собор св. Софии в Риме,достаточно. В распри среди политических

  • velovs@ukr.net | 21 лютого 2018, 15:17

    Правильно. Тільки мені тут не надто вже подобається ця його назва - "ЄВРОмайдан"! Бо нинішня Європа - це, на жаль, уже - принаймні, багато в чому - по суті і змісту, ПОСТХРИСТИЯНСЬКИЙ та т.

  • Halo | 21 лютого 2018, 15:08

    Бажано, щоб не вийшло так, що перший Майдан 2004 року буде забутий і вся увага прикута тільки до Євромайдану.

  • velovs@ukr.net | 21 лютого 2018, 13:25

    Красиво поёшь, начальник... --------- Однако же: если исренне не покаешься, то отвечать, а особенно за ПРОШЛЫЕ - явно и далеко НЕ ХРИСТИАНСКИЕ, в т. ч. в составе криминально-мафиозной

  • velovs@ukr.net | 21 лютого 2018, 12:31

    Крім того, враховуючи появу (свого часу) МАСОВОЇ, а в останні десятиліття - значне чисельне ЗБІЛЬШЕННЯ східнослов'янської й, передусім та надто, української ДІАСПОРИ в дуже багатьох -

Популярні статті місяця