70 років Української Євангельської Церкви в діаспорі

28 грудня 2017, 14:35 | Релігієзнавчі студії | view photo | 1 |   | Код для блогу |  | 

Віктор КУЗЬМЕНКО

Після закінчення Другої світової війни в Західній Європі опинилося кілька мільйонів українців. Більшість із них добровільно або насильно змушені були повернутися “на родіну”. СССР вважав своїми громадянами усіх українських емігрантів і постійо, починаючи з 1945 року, домагався їх примусової репатріації.

Українські табори Ді-Пі

Для тих українців, які відмовилися повертатися під панування “батька” Стіліна, в Західній Німеччині та Австрії, були організовані “українські національні”, або “міжнаціональні українські” (“змішані”) табори для переміщених осіб Ді-Пі. Статус “переміщеної особи” Ді-Пі (від англ. “displaced persons”) надавався окупаційною владою в американській, англійській та французькій зонах, а з 1947 року - міжнародними установами під егідою ООН.

В 1946 році близько 200 тисяч українців були розміщені в 125 таборах Ді-Пі в Західній Німеччині та Австрії, в найбільших з яких проживало від 2 до 5 тисяч осіб. У праці Аркадія Животка “Історія української преси” подається дещо більше число українських переселенців: “Під час Другої світової війни в Німеччині й Австрії перебувало велике число українців, які чи то втекли від сталінського тоталітарного режиму й нестерпної тиранії, чи то були насильно вивезені німецьким окупантом на примусову роботу, чи то врешті як фахові працівники транспорту й напіввійськових організацій виконували на чужині свою службу. Таким чином, після Другої світової війни в стані тимчасового перебування в Німеччині й Австрії в 1945-1950 рр. опинилися майже 250 000 українців, у тому числі значна кількість інтелігенції, молоді й дітей шкільного віку”.

В українських таборах Ді-Пі широко розгорнулося політичне, релігійне, культурно-освітнє, суспільно-громадське, літературно-мистецьке та господарське життя. В українських таборах Ді-Пі існували політичні організації, церковні громади, народні та фахові школи, гімназії, хори, театральні колективи, видавалися періодичні та книжкові видання українською мовою.

Українці також розгорнули досить широку мережу громадських, релігійних та політичних установ, які представляли їхні інтереси в стосунках з владою Західної Німеччини та Австрії, а також з організаціями, товариствами та об’єднаннями інших країн світу. До таких установ належали Український центральний громадянський комітет у Франції та Центральне представництво української еміграції в Німеччині (ЦПУЕН).

16 листопада 1947 року у місті Діллінгені на Дунаю в Німеччині відбувся Другий з`їзд ЦПУЕН, на якому вирішувалися питання подальшого життя українців після закінчення Другої світової війни та їх еміграції по цілому світі. Одним із питань, порушених на цьому з`їзді, було і релігійне питання: «які Церкви серед українського народу в еміграції слід вважати правдивими церквами»?

Українське релігійне питання

До Другого з’їзду провід ЦПУЕН визнавав «правдивими» лише дві Церкви: Українську Православну та Українську Католицьку. Українські євангельські віруючі вважалися “малою та незначною сектою”. Крім того, українське православне та католицьке духовенство наказувало українцям міцно триматися “батьківської віри”, бо “батьківська віра” — то віра українська, а “віра штунди - то віра німецька”.

Православна Служба у таборі біля Гамбурга

Слід зауважити, що після Другої світової війни в Західній Німеччині серед православних українців відбувалося протистояння між Українською Автокефальною Православною “Соборноправною” Церквою (1921 року), яку називали “Липківською” та Українською Автокефальною Православною Церквою “канонічно-синодальною”. Крім догматичних непорозумінь між владиками Григорієм та Полікарпом в той час в Українській Православній Церкві точилася запекла боротьба за керівні посади.

Слід також зауважити, що після Львівського “собору” в 1946 році та ліквідації Берестейської унії 1596 р., розриву з Ватиканом та возз’єднання з Російською Православною Церквою греко-католицькому духовенству стало набагато складніше переконувати українців триматися “батьківської віри”, коли греко-католики Галичини та Закарпаття під тиском “совєтів” ставали православними.

Греко-католицька Літургія у таборі Бурґдорф, 1946 р.

Українська Євангельська Церква

На Другому з`їзді ЦПУЕН делегати звернули належну увагу на діяльність Української Євангельської Церкви в Німеччині та Австрії, до якої зараховувалась Українська Євангельська Баптистська Церква та Українська Євангельська Реформована Церква, які продовжували свою діяльність і де факто існували в Західній Європі.

По закінченні Другої світової війни українські євангельські віруючі в українських міжнаціональних таборах розпочали роботу за програмою колишнього Слов’янського союзу баптистів у Польщі. На Другому з’їзді слов’янських баптистів, який відбувся з 5 по 8 вересня 1946 року в місті Любек, були присутніми делегати від 25 євангельських громад у Німеччині. На тому з’їзді українці запропонували слов’янську євангельську працю продовжувати на тих самих умовах, як було за часів Польщі: кожна національна група веде своє служіння на рівних і незалежних правах на своїй рідній мові. Ця пропозиція не була прийнятою, і деякі українці, які прислуговувалися російською мовою, проголосували проти такої пропозиції.

Єпископ В. Кузів читає Святе Письмо під час богослужения в українському скитальчому таборі в Регенсбургу, Ні­меччина. Світлину зроблено 21 вересня 1947 року. Поруч його стоїть д-р М. Костів.Це привело до того, що в деяких національних українських таборах слов’янські проповідники почали навчати, що до Бога потрібно звертатися виключно російською мовою, а в деяких міжнаціональних таборах українським служителям перешкоджали проповідувати українською мовою.

Виходячи з тих обставин, які склалися в Слов’янському союзі, українські євангельські служителі 15-16 січня 1947 року зібралися в Мюнхені і заснували Українську Євангельську Баптистську Церкву в Німеччині (УЄБЦН) та обрали її керівництво.

УЄБЦН в Німеччині

На Першому з’їзді УЄБЦН були присутніми 17 керівників євангельських релігійних громад в Західній Німеччині. До складу новообраного комітету Церковної ради ввійшли семеро членів.

УЄБЦН ставила перед собою наступні завдання:

  1. Правове ведення місійної праці у громадах та між своїм українським народом.
  2. Репрезентація УЄБЦН перед українським суспільством та за кордоном.
  3. Співпраця з Українським Братством в Америці, Канаді та зі Світовим Союзом Баптистів.
  4. Налагодження контактів та співпраця зі слов’янськими баптистами та зі Світовою Радою Церков з осідком у Женеві.
  5. Правове та духовне опікування всіма членами та симпатиками УЄБЦН духовно та правно.

Після заснування УЄБЦН Церковна рада встановила чисельні зв’язки з українськими євангельськими, баптистськими, реформатськими об’єднаннями та організаціями в Західній Європі, США та Канаді. Того ж року, з 12 по 14 липня в Мюнхені, в присутності 57 делегатів та 150 гостей та прихильників, відбувся Другий з`їзд УЄБЦН та було урочисто відсвятковано 95-та річниця Українського євангельського братства.

21 липня 1947 року УЄБЦН була офіційно визнана Виконавчо-релігійним відділенням при Найвищій Головній Квартирі Експедиційних військ (SNAEF). Тоді ж був зареєстрований і видавничий орган УЄБЦН — періодичний журнал “Дорога Правди”, який євангельскі віруючі в Німеччині називали “Ді-Пі”.

Учасники українського євангельського богослужения в місті Ауґсбурґу, Німеччина, 1947 року.

Визнання УЄЦ в Німеччині

Того пам’ятного дня 16 листопада 1947 року 2 з`їзд ЦПУЕН більшістю голосів визнав, що в українському народі існує «третя правдива» Украінська Євангельська Церква, яка ставить своєю метою «відродження українського народу за допомогою Христової Євангелії».

Рішення Другого з`їзду ЦПУЕН про визнання УЄЦ було суттєвою історичною подією, яке мало важливі наслідки для розвитку релігійного життя українців в діаспорі — і не тільки в Німеччині, але і в Сполучених Штатах, Канаді та по цілому світі.

1. Визнання УЄЦ давало можливість, за словами українського письменника Михайла Подворняка (1908-1994) «з ясно окресленим обличчям як окрема нація... репрезентувати українську духовну працю між своїм народом».

Для духовної праці серед українців в Німеччині докладалося багато зусиль: були засновані великі церковні громади, місіонерські хори, організована Біблійна школа для проповідників, проводилися курси для вчителів недільних шкіл, курси диригентів, відбувалося навчання молоді та була започаткована літературно-видавнича праця. «Всі ми були свідомі, — пише М. Подворняк, — ... що за океаном, куди стелилися наші шляхи, кожне знання буде нам потрібне. І ніхто в тому не помилився, бо як багато по всьому світу є тепер тих духовних робітників між нашим народом, які отримали потрібне приготовлення до праці, будучи в Німеччині».

2. Визнання УЄЦ започатковувало стосунки «толерантної пошани» між трьома українськими Церквами.

Український незалежний часопис «Неділя», який видавався у Німеччині після Другої світової війни, приділяв на своїх сторінках багато уваги церковній полеміці, яка часто закінчувалася боротьбою, вилученнями та анафемами.

Після однієї такої полеміки редакція «Неділі» надрукувала замітку: «Подумайте над тим і не дорікайте нам! В 20-му столітті не повинно бути місця на релігійний роздор за те, хто побожніший, хто соборноправий, та хто синодальний, чи канонічний. Або, коли українські політичні часописи цілими сторінсками дискутують про те, чи св. Володимир був православний чи католик – ми уважаємо ці речі просто загрозою для нашої державно-національної справи. І тому висуваємо гасло: борімося за повну релігійну толеранцію! Релігійне переконання — особиста справа людини. Українець - католик, православний, соборноправий, євангелик, баптист — всі діти однієї нації і всі повинні бути собі братами”.

3. Визнання УЄЦ спричинилося до порозуміння та початку діалогу між усіма трьома Церквами в діаспорі.

Українські часописи, які виходили в Німеччині того часу, — «Українські вісті», «Наше життя» та «Неділя» — почали друкувати відомості про діяльність усіх трьох Церков, а на Різдвяні, чи Великодні свята на перших сторінках цих часописів публікувалися пастирські послання кожної з Церков.

Релігійний діяч та публіцист Григорій Домашовець зауважує, що «Христос прийшов з високого неба на цю землю не на те, щоб тут творити якісь вибрані класи людей,.. але щоб привести людей до правдивого братерства».

Це “правдиве братерство” здебільшого зберігається і по сьогодняшній день не тільки серед української діаспори, але і в незалежній Україні.          

Примітки:

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 28 грудня 2017, 17:12
    Коментувати коментар

    "Релігійний діяч та публіцист Григорій Домашовець зауважує, що «Христос прийшов з високого неба на цю землю не на те, щоб тут творити якісь вибрані класи людей,.. але щоб привести людей до правдивого братерства». Це “правдиве братерство” здебільшого зберігається і по сьогодняшній день не тільки серед української діаспори, але і в незалежній Україні." --------------------------------------------------------- Слушність цієї останньої зауваги про "правдиве братерство" християн "в незалежній Україні" - причому, особливо чітко й переконливо - продемонстрували й засвідчили, зокрема, відомі події Другого Майдану взимку 2013-2014 рр. Тоді, власне, наочно і зреалізувалася пророча візія св. Папи Іоана Павла ІІ, котрий бачив Україну як "лабораторію екуменізму". ---------------------------------------------------------- Тобто на тому Майдані різнобарвні вітчизняні християни, по суті, і творили й свідкували те - й, передусім, ДУХОВНО-МОЛИТОВНЕ й ПРАКТИЧНЕ - єднання й згуртованість Своїх учнів і послідовників, про які мріяв і благав Свого Небесного Отця Ісус Христос в знаменитій Архієрейській молитві. Власне кажучи, вони в тому часі (де-факто) і були розмаїто-єдниним і патріотичним Тілом Христовим в Україні. Складеним з духовно ЖИВИХ і активних віруючих різних традицій і деномінацій, україномовних і російськомовних, етнічних українців та вихідців з нацменшин. -------------------------------------------------------------------------------------- Іншими словами, саме тоді і стали більш-менш ясними й очевидними, зокрема, певні передбачення й обітниця Господа стосовно різних "домів" (частин) Божого люду "нового завіту" - щодо близькосхідного регіону - "із землі північної". Себто якраз України. Тобто, що ці "доми" спільно "підуть і разом вони прийдуть із [своєї] землі північної в землю, яку Я дав у спадщину батькам вашим" (Єр.3:18; 31:8,31). Й таким чином вони "заспокоїли дух Мій на землі північній", бо "здалеку прийдуть, і візьмуть участь у побудові храму Господнього" (Зах.6:8,15).

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • МиколаДніпро | 20 липня 2018, 19:58

    Нажаль влада, пропихаючи усюди КаПешну структуру, всіх тих мучеників, що постраждали за свою УАПЦ, просто нівелює, вони, якщо вважати КаПе якимсь "правонаступником" УАПЦеркви-Мучениці

  • lerer10225@com.ua | 20 липня 2018, 12:59

    Все правильно. Але якби це читали всі люди, що ходять в храми УПЦ МП...і бачили, куди гнуть їхні архієреї... На жаль, абсолютна більшість прихожан не мають можливості за цим слідкувати, а є й такі

  • lerer10225@com.ua | 20 липня 2018, 12:34

    Ага, для придбання він їхав... Якби для цього, то нащо приховувати? Кирилові він віз НАШІ пожертви... І Бога не боїться, обманює...

  • В. Ясеневий | 20 липня 2018, 11:12

    Це було, є,і буде завжди у відношенні ДО ВСІХ. Хто і коли любив правду, п.Ортокс? Хто сьогодні зважає, визначає і оцінює свої (а не чиїсь; хоча і всіх на світі) слова та вчинки за єдиним абсолютно

  • В. Ясеневий | 20 липня 2018, 10:53

    П.С. І повністю знищена ця Церква.