Київська кафедра в 1917–1921 роках: митрополит Володимир (Богоявленський)

1 вересня 2017, 16:55 | Релігієзнавчі студії | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Андрій СТАРОДУБ

Продовження. Частини 12 і 3

Нарис IV. Самотність «всеросійського» митрополита: Володимир (Богоявленський) у вирі подій 1917-го початку 1918 років

У послужному списку митрополита Володимира (Богоявленського) (1848-1918) є один цікавий факт. За три десятиліття своєї архиєрейської кар’єри він встиг побувати на усіх ключових кафедрах РПЦ. Владика був екзархом Грузії (тобто, де-факто, очолював автокефальну Церкву, інкорпоровану РПЦ на поч. ХІХ ст.) (1895-1898), митрополитом Московським (1898-1912), Санкт-Петербурзьким (Петроградським) (1912 -1915).

Його переведення 1915 р. на Київську кафедру робило цей «комплект» повним, однак, по-суті, воно виглядало як «почесне заслання». Київська кафедра була престижною з причини своєї древності, однак «статусно» київський митрополит поступався тим, хто займав «столичні» (Петербурзьку та Московську) кафедри. У випадку з Богоявленським це пониження дещо врівноважувалося збереженням за ним повноважень «первоприсутствующего» єрарха у Святійшому Синоді.

Митрополит Володимир у період перебування на Московській кафедрі.

Митрополит Володимир у період перебування на Московській кафедрі.

Як правило, причину цієї, дещо «закамуфльованої», опали маститого єрарха вбачають у несприйнятті ним «старца Григория» (Распутіна). Завдяки цій опалі, а також позиціонуванню під час Лютневої революції (митрополит без проблем погодився визнати Тимчасовий уряд – що було важливо для останнього), він зміг утриматися на київській кафедрі. Тобто, в переломний момент на користь владики зіграла його умовна «аполітичність» і поголос про те, що він був трохи «покривджений» царським двором.

Однак це був, що називається, «одноразовий» ефект. Для подальшого збереження своїх позицій митрополиту довелося б радикально «перебудуватись»: 1917 рік був зоряним часом для архиєреїв зовсім іншого типу, наприклад – того ж Платона (Рождественського). Ситуацію ускладнювало те, що Високопреосвященний Володимир не був гнучким та вправним політиком і майже не розумів/не бажав розуміти «місцевих особливостей».

Уродженець Тамбовщини, він хоча й отримав освіту у Київській духовній академії, проте доволі приблизно уявляв українську специфіку. Ба більше — за час перебування на Київській кафедрі (1915-1918) митрополит Володимир не надто часто знаходився у Києві. Спочатку, як «первоприсутствующий» член Св. Синоду він більшість часу проводив у Петрограді. Після початку роботи Всеросійського Собору 1917-1918 рр. владика перебрався до Москви.

Це важливий нюанс, який пояснює причини, з яких літній митрополит опинився в фактичній «ізоляції» в Києві наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. З одного боку, він навіть не намагався «тримати руку на пульсі» політичних змін в Україні, демонструючи повне небажання про щоб там не було «домовлятись» на місцевому рівні. При цьому митрополит щиро не сприймав ані вимог українізації, ані можливої автономії України та автономії/автокефалії Української Церкви.

З іншого – він втратив контроль і над суто внутрішньоцерковними процесами. На початок 1918-го року в нього майже не було «групи підтримки» серед місцевого духовенства.

Тобто, українські панотці взагалі б воліли обрання на київський митрополичий престол етнічного українця. З цим пов'язаний один інцидент, що потім став приводом для різних спекуляцій: 9/22 грудня 1917 року до митрополита приходила делегація від Церковної Ради, яка вимагала його зречення і виїзду з України. Під час розмови прозвучали образливі слова на адресу владики, однак ніяких реальних кроків для реалізації цього плану зроблено не було.

Проросійські священики, хоча й формально були лояльними, але також усвідомлювали потребу мати на місці дієвого лідера, а не дезорієнтованого архипастиря, який тільки час від часу «гостював» в Києві. Схожим лідером на той час був митрополит Платон (Рождественський) – він вів усі переговори з Центральною Радою та Всеукраїнською православною церковною радою.

І навіть у своїй резиденції у Києво-Печерській лаврі митрополит не міг почувати себе спокійно: лаврська братія також була невдоволена своїм священоархимандритом. Доходило навіть до суперечок і розмов на підвищених тонах (цей момент пізніше намагались старанно «затушовувати» під час розслідування обставин вбивства митрополита). У щоденнику келійника митрополита Філіпа Рибкіна зафіксовано навіть, що після одного з таких конфліктів митрополит вже сам вирішив виїхати з Києва (розглядався варіант переїзду до Мордовії, де в одному з сіл служив рідний брат владики).

Теза про те, що ченців проти митрополита налаштовував архиєпископ Алексій (Дородніцин) – не витримує критики. «Бродіння» в чернечому середовищі розпочалися задовго до появи в Києві колишнього Володимирського єпископа. Взаємини останнього з Духовним Собором Лаври були небезхмарними (наприклад, в якийсь момент йому заборонили брати книги з Лаврської бібліотеки), а контакти з «пересічними» ченцями та послушниками – мінімальними. Але Дородніцин не був фінансово «обтяжливим» для Лаври, оскільки оплачував усі свої витрати.

Натомість, витрати на утримання митрополита частина братії вважала надмірними. Вважалось, що він міг би також почати оплачувати принаймні частину з них. Припускаємо, що саме це і породило чутки, що до такої думки ченців хтось «підштовхував». А вже потім їх охоче «роздмухувало» і «персоніфікувало» російське духовенство.

Таким чином, станом на січень 1918 року митрополит Володимир перебував у дуже непевному становищі. Він не втратив кафедру лише за збігом обставин, ставши своєрідним «заручником» процесів, на перебіг яких не мав жодного впливу.

По-перше, у РПЦ суто бюрократично ще не була усталена нова процедура звільнення та призначення архиєреїв. Тільки-но на Всеросійському соборі відбулися вибори Патріарха, в процесі інтронізації якого митрополит Володимир грав важливу символічну роль. Просити його добровільно покинути кафедру чи звільнити примусово — в ситуації відсутності канонічних підстав для цього – було б, як мінімум, некоректно.

По-друге, нез’ясованою залишалась ситуація зі статусом УПЦ. В залежності від рішень Всеукраїнського православного церковного собору, дозвіл на проведення якого вимушено дав Патріарх Тихон, могли статися зміни і в процедурі обрання Київського митрополита, і в його статусі (вже не як керівника окремої єпархії, а предстоятеля чи то незалежної, чи автономної Церкви). До остаточного з’ясування, в якому напрямку «рушить» УПЦ, Москві було б ризиковано залишати дану кафедру вакантною.

Прихильники автокефалії також керувались дуже схожою логікою стосовно митрополита. Адже їхня проблема полягала не тільки у відсутності легальних механізмів для звільнення київської кафедри, а й у неможливості гарантувати своєму кандидату обрання новим київським єпархіальним архиєреєм.

Ба більше – навіть з належними кандидатами були б проблеми. Вікарії митрополита Володимира, єпископи-українці Василій (Богдашевський) та Димитрій (Вербицький) категорично відмовлялись брати на себе управління. А фактично керуючі єпархією вікарії-росіяни Никодим (Кротков) та Назарій (Блінов) – були налаштовані радикально антиукраїнськи.

Такий «розклад» вимальовувався, якщо б вибори відбувались за «старими» правилами. Якби вибори перенесли на Всеукраїнський Собор, то (принаймні так могло здаватись діячам Церковної Ради), позиція призначеного (не обраного!) ще до 1917-го року митрополита вже мало що важила. Та й нова Церква планувалась ними «собороправною», з суттєвим обмеженням прав єпископату. Тому, після скандальних вимог митрополиту Володимиру забиратись геть з України, з табору автокефалістів йому ж пропонували «патріаршество» в майбутній Церкві.

У підсумку ж ця вся «суміш» прагматичних міркувань протиборчих груп призвела до ситуації, коли з митрополитом вже відкрито не рахувались ані «свої», ані «чужі». Так, без його відома давали дозвіл на друк «Епархиальных ведомостей», канцелярія не змогла узгодити час для молебню перед відкриттям роботи Всеукраїнського Собору і старий митрополит зайву годину мерз на морозі тощо. А на самому Соборі головуючим обрали не Київського митрополита (що було б логічно, адже йшлося про найстаршого архиєрея, який займає ключову кафедру в Україні), а вікарія з Подільської єпархії, єпископа Балтського Пимена (Пєгова)…

Мученицька смерть митрополита 25 січня (7 лютого за новим стилем) 1918 р. до нашого часу залишається одним з «загадкових» вбивств поч. ХХ ст. Тих даних, що є у розпорядженні дослідників, недостатньо, щоб розставити усі точки над «і» у цій справі. Більшість версій сходяться на тому, що йдеться про спонтанний інцидент, здійснений групою мародерів (ймовірно — без прямого наказу з боку командування більшовицьких військ в Києві). Розслідування 1918 року давали декілька зачіпок щодо цих осіб і їхньої можливої мотивації. Але, в умовах політичного та воєнного хаосу тих днів, кримінальні справи не були доведені до кінця.

Іконографічне зображення смерті митрополита Володимира

Іконографічне зображення смерті митрополита Володимира. Важливий момент – вбивці одягнуті в характерні шоломи – «буденівки», які використовувались виключно більшовиками. Припускаємо, що якби канонізація священномученика відбулася не в 1992-му році, а пізніше, ікона мала б інший вигляд – без деталей, які «прив’язують» вбивство до захоплення Києва військом Муравйова

На жаль, це все дає простір для брудних спекуляцій. Одна з них полягає в спробах звинуватити у цьому вбивстві представників українського автокефального руху. Нібито вони таким чином реалізували свої вимоги до митрополита покинути Україну. Однак навіть ті, хто першими «запустив» цей наклеп, чудово знали, що говорять неправду.

Ніколи нікому з учасників грудневого інциденту з митрополитом Володимиром не висловлювались ані підозри, ані звинувачення навіть у опосередкованій причетності до цього злочину. Митрополит Антоній (Храповицький) восени 1918-го тимчасово забороняв у священнослужінні священиків-членів Церковної Ради, які контактували з митрополитом у грудні 1917-го. Але винятково за те, що вони «проявили неповагу» до покійного митрополита, а не тому, що були якісь підозри щодо їхньої винуватості в його смерті. Те саме стосується і архиєпископа Алексія (Дородніцина) (який виїхав з Києва ще за декілька днів до появи там більшовиків) – за життя його ніколи офіційно, чи навіть просто публічно, не звинувачували в причетності до цієї справи.

Втім, незмінне кредо окремих «православних публіцистів»-українофобів – «якщо факти суперечать нашим установкам — то тим гірше для фактів». Зацікавлені можуть «погуглити», хто саме з «полемістів» з лона УПЦ МП час від часу намагається продовжити спекуляції на цю тему.

Взагалі, у намаганнях «відбілити» більшовиків та «очорнити» українців неодноразово доходило до трагіфарсу. Наприклад, церковні ордени народним депутатам від КПУ вручались у Києво-Печерській Лаврі саме в день пам’яті священномученика Володимира…

***

Митрополит Володимир (Богоявленський) лише ненадовго пережив фінал «Синодальної» епохи в житті РПЦ (1721 – 1917), в рамках якої він отримав призначення на київську кафедру. Його наступника вже неможливо було просто взяти і призначити з Петрограду чи Москви. І він вже не міг дозволити собі керувати церковними справами звідкись здалеку. Чи ігнорувати «місцеву специфіку» (починаючи від взаємин з церковною владою і закінчуючи національно-церковним рухом). Та й значення для РПЦ самої цієї (ключової в Україні) кафедри суттєво зросло, причому йшлося вже не стільки про «почесність», скільки про реальну вагу. На кін було поставлено дуже багато: від того, хто стане митрополитом Київським залежало, чи вдасться утримати владу над всіма українськими єпархіями.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Учкудук | 24 вересня 2017, 10:54

      Папу звинуватили у єресі: ttp://u-news.com.ua/49734-papu-rimskogo-obvinili-v-eresi.html

    • Микола Третяк | 23 вересня 2017, 10:25

      Ботокс і шизуха прогресують.

    • Іванна Левкович-Яворська | 22 вересня 2017, 19:27

      фейсбук

    • Оленка | 22 вересня 2017, 18:38

      То чому ж було не обговорити питання з СБУ? А, певне тому, що вирішувати питання у виконкомі і не прагнули. Був наказ зверху було завадити УПЦ - ось його і виконали.

    • Оленка | 22 вересня 2017, 18:27

      Щось на кшталт: "Візьмемо цей стакан цукру,із нього виходить, що астероїд летить на Землю, а борщ у моєї бабусі позавчора був надзвичайно смачним". Із вказаних Зорею фактів аж ніяк не

    Популярні статті місяця