Київська кафедра в 1917–1921 роках: Як єпископ Никон став Миколою Безсоновим та не став митрополитом Київським

1 серпня 2017, 10:49 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Андрій СТАРОДУБ,

кандидат історичних наук

Київська кафедра в 1917–1921 роках: приховані «війни» за митрополичий престол

За версією Михайла Булгакова, яку так полюбляють цитувати публіцисти, описуючи події 1917-1920-го років, за цей період влада в Києві змінювалась 14-ть разів. Втім, називаючи це число, письменник навів й інші підрахунки – «по счету киевлян у них было 18 переворотов», а «некоторые из теплушечных мемуаристов насчитали их 12».

Якщо не заглиблюватись у деталі, то на цьому тлі церковна ситуація може здатись «острівцем стабільності». Адже, формально, на київському митрополичому престолі відбулась лише одна зміна – замість трагічно загиблого у січні 1918-го митрополита Володимира (Богоявленського) в травні того ж року було обрано митрополита Антонія (Храповицького). А «церковна революція» і поява паралельної церковної структури (Української Автокефальної Православної Церкви) припадає аж на жовтень 1921.

Але, якщо придивитись уважніше до подій церковного і «навколо-церковного» життя, то можна зробити висновок, що в ньому ледь не миттєво віддзеркалювались більшість політичних перипетій.

Єдина відмінність – якщо за межами «церковної огорожі» ми бачимо ланцюг невдалих спроб втримати владу, то «всередині» — не менш вражаючу «колекцію» спроб її отримати. Чи, як мінімум, планів це зробити.

В одних випадках йшлося про честолюбні наміри окремих єпископів, котрі намагались підлаштуватись під політичну кон’юнктуру. В інших – про проекти державних мужів, «під реалізацію» яких підбирались конкретні кандидати та/чи усувались їхні можливі опоненти. Так чи так – але київська митрополича кафедра була тим «призом», за який точилась не менш запекла боротьба, аніж властиво за опанування Києвом як столичним містом.

Розкрити таку «багатовимірну» тему в одному-двох нарисах неможливо. Спробуємо це зробити в серії публікацій, присвячених кожному з таких – реальних чи гіпотетичних – кандидатів київський митрополичий престол.

Деякі з цих історій непогано «відслідковуються» за архівними джерелами. Щодо інших можна робити лише обережні припущення – наприклад, на підставі інформації зі спогадів.

З огляду на це пропонуємо сприймати ці нариси як науково-популярні, а не строго наукові.

* * *

Нарис І-й. Як єпископ Никон став Миколою Безсоновим та не став митрополитом Київським

Фото і коротка довідка (з фактичними помилками) про єпископа Никона (Безсонова) з видання : Члены Государственной думы : (портреты и биографии) : Четвертый созыв, 1912-1917 г. / cост. М. М. Боиович. — Москва: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1913

Фото і коротка довідка (з фактичними помилками) про єпископа Никона (Безсонова) з видання : Члены Государственной думы : (портреты и биографии) : Четвертый созыв, 1912-1917 г. / cост. М. М. Боиович. — Москва: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1913

Хоча йдеться про короткий епізод, хронологічно обмежений подіями березня-червня 1917 року, вся «цілісніть» цієї історії не може бути розказана без розлогих попередніх роз’яснень: щодо загального контексту подій та особливостей характеру й біографії головного фігуранта.

Після Лютневої революції відбулось усунення з кафедр низки єрархів, що, як це тоді формулювалось, були «черносотенцами и реакционерами». Власне, під таке визначення потрапляв майже увесь єпископат – «ліберали» та «демократи» за переконаннями, зрозуміло, мали мало шансів для досягнення вершини церковної кар’єри.

А отже, потрапить чи ні єпископ під «гарячу руку» постреволюційного Синоду, залежало від того, наскільки блискавично він зорієнтувався в політичній ситуації, в який спосіб трактував нижче духовенство, наскільки вдалим був господарником і т.п. нюансів.

Київський митрополит Володимир (Богоявленський), хоча й не був аж надто популярним в єпархії, однак, й не потрапляв під цю «чистку».

По-перше – він не входив до грона так званих «распутінських ставлеників» (навпаки, вважалось, що з столичної петроградської на провінційну київську кафедру його перевели за негативне ставлення до «старца Григория»).

По-друге – як «первоприсутствующий» у Святійшому Синоді єрарх підтримав усі побажання Тимчасового уряду (наприклад – про оперативну зміну формули поминання влади).

Це не означає, що планів його заміни на більш відповідного «духу часу» владику не існувало. Як випливає зі спогадів Олександра Лотоцького, у березні 1917-го представники української громади в Петрограді були на прийомі у нового Обер-прокурора Св. Синоду Владіміра Львова. Серед іншого, під час зустрічі обговорювали питання оптимальної кандидатури для заміщення київської кафедри. Виявилось, що вибір є вкрай обмеженим, адже серед єпископату бракувало не тільки лібералів, але й українофілів (та навіть й просто єпископів-етнічних українців).

І лише один Преосвященний, хоча й з певною долею умовності, міг задовільнити і Обер-прокурора і українських діячів: Красноярський єпископ Никон (Ніколай Ніколаєвіч Безсонов, 1868 – 1919).

Політичні погляди владики (за походженням – росіянина з центральної Росії) були такі ж сумбурні, як і його бачення «української проблеми». Однак, поза сумнівом він був незрівнянно ближчий як Львову (який, як і Никон був депутатом Державної думи) так і Лотоцькому (оскільки єпископ підтримував ідею запровадження початкової освіти українською мовою), аніж консервативний митрополит Володимир.

В еру інтернету немає сенсу детально зупинятись на біографії Никона до 1917 року. Зауважимо лише, що «українофільством» він захопився під впливом реального українофіла – єпископа Подільського та Брацлавського Парфенія (Левицького). Безсонов, як єпископ Балтський, був його вікарієм у 1906 -1908-му роках (це була його перша кафедра). Продовжив він своє єпископське служіння також в українській єпархії — у 1909 – 1913-му роках він був єпископом Кременецьким, вікарієм Волинської єпархії.

Варто зауважити, що його «проукраїнські симпатії» були лостатньо своєрідним (на що навіть в свій час звернув увагу Владімір Ленін, у творчому доробку якого є стаття «Как епископ Никон защищает украинцев»).

Дещо спрощуючи, можна сказати, що він ставив під сумнів ефективність методів русифікаторської політики в Україні, але не саму її як таку. «Украинский народ не ищет какой-то пресловутой автономии, восстановления Сечи Запорожской, украинцы — не сепаратисты... Украинцы не инородцы, они — свои, наши родные братья, а потому-то их и не должно ограничивать в языке и национальном культурном развитии, иначе мы сами приравняем их, своих братьев, к евреям, полякам, грузинам и др., действительно инородцам» — вважав Никон.

Однак, на фоні демонстративного ретроградства багатьох інших єпископів, він дійсно виглядав носієм прогресивних поглядів.

У будь-якому випадку, переведення до Красноярська не було пов’язане з «українофільством» владики. Для цього рішення у Св. Синоду було більш ніж достатньо причин та приводів – від надмірної активності владики в Державній Думі до скандальної ситуації, пов’язаної зі змінами в особистому житті Никона (він закохався у вихованку місцевого єпархіального училища).

Зрозуміло, що Лютневу революцію Безсонов зустрів захоплено – в якомусь сенсі він дійсно був «переслідуваним» при попередньому режимі. Проте, як пізніше з’ясувалося, здобутками революції він готовий скористатись не для кар’єри, а для вирішення приватних проблем. У липні 1917-го він зняв з себе сан і чернецтво заради того, щоб побратись зі своєю коханкою — Євгенією Соборовською.

Може виникнути питання – а наскільки сам претендент був втаємничений в плани щодо нього? Прямих доказів щодо його позиції немає, натомість не бракує опосередкованих. Безсонов активно листувався з низкою українських діячів і про пропозицію стати Київським митрополитом, безумовно, знав. Уривок з одного з його листів (не встановлено, кому конкретно в Києві він був адресований) було опубліковано в липні 1917-го «Новою Радою» під назвою «Порада Українській церкві».

Серед іншого – єпископ радив українцям не орієнтуватись на розвиток справ у РПЦ, а ставати на шлях автокефалії. Це був перший з відомих публічних закликів до повного відокремлення української церкви від російської.

В оприлюдненому уривку прямо не йдеться про можливе кандидування Никона на київську кафедру. Але саме такий сценарій (обрання митрополитом особи, прихильної до українського руху, а вже потім — постановка питання про статус українських єпархій в РПЦ) тривалий час вважався українськими діячами найоптимальнішим. У цьому контексті «порада» Безсонова може прочитуватись в тому сенсі, що він відмовляється від гіпотетичного митрополитства з приватних причин (у тексті є згадка про зняття чернецтва), однак вважає, що хибним є сам підхід, оскільки боротись варто не за персоналії, а за самостійність.

«Краще бути малою людиною та вірити у своє діло, ніж товкти воду у величезній дірявій ступі і бути „великим”. Так от я вам і кажу це все, не шукаючи собі нічого, щоб ви знали, що ця дитина (Російська Православна Церква) спинається, спинається, але ніколи, мабуть не ходитиме» — написав він.

Декілька слів про подальшу долю Миколи Безсонова. Після відмови від сану і чернецтва він одружився та переїхав до України. За Центральної Ради деякий час (у 1918 році) був виконувачем обов’язки директора департаменту ісповідань в Міністерстві внутрішніх справ, потім – радником міністра.

Присутність церковного ренегата в системі влади створювала привід для напруження в державно-церковних взаєминах (це відображено навіть у записаних майже через 30-ть років по цих подіях спогадах митрополита Євлогія (Георгієвського)).

А от обізнаність екс-єпископа в церковних справах, натомість, не означала спроможності організувати ефективну роботу відповідного держдепартаменту.

За часів Гетьманату Павла Скоропадського Безсонов зміг прилаштувались лише на другорядну посаду в міністерстві освіти і змушений був «підзаробляти» як публіцист, зокрема – готуючи рецензії на театральні вистави.

Він лише ненадовго пережив молоду дружину, задля можливості побратись з якою пішов на стільки жертв. Якщо вірити чуткам, що їх охоче ширило російське духовенство, до її труни (Соборовська загинула у 1919 році за нез’ясованих обставин) він поклав свою єпископську панагію...

Чи міг Никон (Безсонов) бути реальним кандидатом на Київську кафедру? Найвірогідніше, що ні – і це постреволюційний парадокс. Теоретично, у березні-квітні 1917-го його міг би призначити ліберальний Обер-прокурор. Але через сито запровадженої пізніше виборності єпископату, він навряд чи б пробився. Духовенству київської єпархії він був маловідомий та «чужий» (однаково і для панотців-українців, і для священиків російського походження), «компромат» на нього був занадто кричущим, серед «колег»-єпископів він мав більш ніж специфічну репутацію і т.д.

Але тут цікаве інше – історія його «(недо)кандидування» дуже гарно хронологічно накладається на перші кілька місяців післяреволюційної ейфорії, а також «виопуклює», наскільки слабким був український церковний рух на той час і наскільки неопрацьованою у першій половині 1917-го залишалась сама ідея української церковної самостійності.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Ігор Зенькович | 16 липня 2018, 10:38

      Вар"яти.

    • В. Ясеневий | 16 липня 2018, 06:21

      Браво, п. Ольга! От якби так правильно розуміли це всі єпископи наших традиційних Церков і відповідно діяли б. А то скільки пасивності у них було до цього надважливого питання за всі роки нашої

    • Mauricio | 14 липня 2018, 16:37

      moscow, russia, putin .... same rubbish. As their vessel sinks, they want their neighbours to sink with them. They better worry about china who hast taken vast lands in siberia and eastern russia.

    • lerer10225@com.ua | 14 липня 2018, 15:45

      Господи,будь милостивий до цих дітей!

    • В. Ясеневий | 14 липня 2018, 12:52

      Десь пропали відомі Михаил і Н. Григорьев. А може вже покинули ненависну їм Україну і спасаються в свїй любій благоддатній расеї?