Київська кафедра в 1917–1921 роках: Як єпископ Никон став Миколою Безсоновим та не став митрополитом Київським

1 серпня 2017, 10:49 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Андрій СТАРОДУБ,

кандидат історичних наук

Київська кафедра в 1917–1921 роках: приховані «війни» за митрополичий престол

За версією Михайла Булгакова, яку так полюбляють цитувати публіцисти, описуючи події 1917-1920-го років, за цей період влада в Києві змінювалась 14-ть разів. Втім, називаючи це число, письменник навів й інші підрахунки – «по счету киевлян у них было 18 переворотов», а «некоторые из теплушечных мемуаристов насчитали их 12».

Якщо не заглиблюватись у деталі, то на цьому тлі церковна ситуація може здатись «острівцем стабільності». Адже, формально, на київському митрополичому престолі відбулась лише одна зміна – замість трагічно загиблого у січні 1918-го митрополита Володимира (Богоявленського) в травні того ж року було обрано митрополита Антонія (Храповицького). А «церковна революція» і поява паралельної церковної структури (Української Автокефальної Православної Церкви) припадає аж на жовтень 1921.

Але, якщо придивитись уважніше до подій церковного і «навколо-церковного» життя, то можна зробити висновок, що в ньому ледь не миттєво віддзеркалювались більшість політичних перипетій.

Єдина відмінність – якщо за межами «церковної огорожі» ми бачимо ланцюг невдалих спроб втримати владу, то «всередині» — не менш вражаючу «колекцію» спроб її отримати. Чи, як мінімум, планів це зробити.

В одних випадках йшлося про честолюбні наміри окремих єпископів, котрі намагались підлаштуватись під політичну кон’юнктуру. В інших – про проекти державних мужів, «під реалізацію» яких підбирались конкретні кандидати та/чи усувались їхні можливі опоненти. Так чи так – але київська митрополича кафедра була тим «призом», за який точилась не менш запекла боротьба, аніж властиво за опанування Києвом як столичним містом.

Розкрити таку «багатовимірну» тему в одному-двох нарисах неможливо. Спробуємо це зробити в серії публікацій, присвячених кожному з таких – реальних чи гіпотетичних – кандидатів київський митрополичий престол.

Деякі з цих історій непогано «відслідковуються» за архівними джерелами. Щодо інших можна робити лише обережні припущення – наприклад, на підставі інформації зі спогадів.

З огляду на це пропонуємо сприймати ці нариси як науково-популярні, а не строго наукові.

* * *

Нарис І-й. Як єпископ Никон став Миколою Безсоновим та не став митрополитом Київським

Фото і коротка довідка (з фактичними помилками) про єпископа Никона (Безсонова) з видання : Члены Государственной думы : (портреты и биографии) : Четвертый созыв, 1912-1917 г. / cост. М. М. Боиович. — Москва: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1913

Фото і коротка довідка (з фактичними помилками) про єпископа Никона (Безсонова) з видання : Члены Государственной думы : (портреты и биографии) : Четвертый созыв, 1912-1917 г. / cост. М. М. Боиович. — Москва: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1913

Хоча йдеться про короткий епізод, хронологічно обмежений подіями березня-червня 1917 року, вся «цілісніть» цієї історії не може бути розказана без розлогих попередніх роз’яснень: щодо загального контексту подій та особливостей характеру й біографії головного фігуранта.

Після Лютневої революції відбулось усунення з кафедр низки єрархів, що, як це тоді формулювалось, були «черносотенцами и реакционерами». Власне, під таке визначення потрапляв майже увесь єпископат – «ліберали» та «демократи» за переконаннями, зрозуміло, мали мало шансів для досягнення вершини церковної кар’єри.

А отже, потрапить чи ні єпископ під «гарячу руку» постреволюційного Синоду, залежало від того, наскільки блискавично він зорієнтувався в політичній ситуації, в який спосіб трактував нижче духовенство, наскільки вдалим був господарником і т.п. нюансів.

Київський митрополит Володимир (Богоявленський), хоча й не був аж надто популярним в єпархії, однак, й не потрапляв під цю «чистку».

По-перше – він не входив до грона так званих «распутінських ставлеників» (навпаки, вважалось, що з столичної петроградської на провінційну київську кафедру його перевели за негативне ставлення до «старца Григория»).

По-друге – як «первоприсутствующий» у Святійшому Синоді єрарх підтримав усі побажання Тимчасового уряду (наприклад – про оперативну зміну формули поминання влади).

Це не означає, що планів його заміни на більш відповідного «духу часу» владику не існувало. Як випливає зі спогадів Олександра Лотоцького, у березні 1917-го представники української громади в Петрограді були на прийомі у нового Обер-прокурора Св. Синоду Владіміра Львова. Серед іншого, під час зустрічі обговорювали питання оптимальної кандидатури для заміщення київської кафедри. Виявилось, що вибір є вкрай обмеженим, адже серед єпископату бракувало не тільки лібералів, але й українофілів (та навіть й просто єпископів-етнічних українців).

І лише один Преосвященний, хоча й з певною долею умовності, міг задовільнити і Обер-прокурора і українських діячів: Красноярський єпископ Никон (Ніколай Ніколаєвіч Безсонов, 1868 – 1919).

Політичні погляди владики (за походженням – росіянина з центральної Росії) були такі ж сумбурні, як і його бачення «української проблеми». Однак, поза сумнівом він був незрівнянно ближчий як Львову (який, як і Никон був депутатом Державної думи) так і Лотоцькому (оскільки єпископ підтримував ідею запровадження початкової освіти українською мовою), аніж консервативний митрополит Володимир.

В еру інтернету немає сенсу детально зупинятись на біографії Никона до 1917 року. Зауважимо лише, що «українофільством» він захопився під впливом реального українофіла – єпископа Подільського та Брацлавського Парфенія (Левицького). Безсонов, як єпископ Балтський, був його вікарієм у 1906 -1908-му роках (це була його перша кафедра). Продовжив він своє єпископське служіння також в українській єпархії — у 1909 – 1913-му роках він був єпископом Кременецьким, вікарієм Волинської єпархії.

Варто зауважити, що його «проукраїнські симпатії» були лостатньо своєрідним (на що навіть в свій час звернув увагу Владімір Ленін, у творчому доробку якого є стаття «Как епископ Никон защищает украинцев»).

Дещо спрощуючи, можна сказати, що він ставив під сумнів ефективність методів русифікаторської політики в Україні, але не саму її як таку. «Украинский народ не ищет какой-то пресловутой автономии, восстановления Сечи Запорожской, украинцы — не сепаратисты... Украинцы не инородцы, они — свои, наши родные братья, а потому-то их и не должно ограничивать в языке и национальном культурном развитии, иначе мы сами приравняем их, своих братьев, к евреям, полякам, грузинам и др., действительно инородцам» — вважав Никон.

Однак, на фоні демонстративного ретроградства багатьох інших єпископів, він дійсно виглядав носієм прогресивних поглядів.

У будь-якому випадку, переведення до Красноярська не було пов’язане з «українофільством» владики. Для цього рішення у Св. Синоду було більш ніж достатньо причин та приводів – від надмірної активності владики в Державній Думі до скандальної ситуації, пов’язаної зі змінами в особистому житті Никона (він закохався у вихованку місцевого єпархіального училища).

Зрозуміло, що Лютневу революцію Безсонов зустрів захоплено – в якомусь сенсі він дійсно був «переслідуваним» при попередньому режимі. Проте, як пізніше з’ясувалося, здобутками революції він готовий скористатись не для кар’єри, а для вирішення приватних проблем. У липні 1917-го він зняв з себе сан і чернецтво заради того, щоб побратись зі своєю коханкою — Євгенією Соборовською.

Може виникнути питання – а наскільки сам претендент був втаємничений в плани щодо нього? Прямих доказів щодо його позиції немає, натомість не бракує опосередкованих. Безсонов активно листувався з низкою українських діячів і про пропозицію стати Київським митрополитом, безумовно, знав. Уривок з одного з його листів (не встановлено, кому конкретно в Києві він був адресований) було опубліковано в липні 1917-го «Новою Радою» під назвою «Порада Українській церкві».

Серед іншого – єпископ радив українцям не орієнтуватись на розвиток справ у РПЦ, а ставати на шлях автокефалії. Це був перший з відомих публічних закликів до повного відокремлення української церкви від російської.

В оприлюдненому уривку прямо не йдеться про можливе кандидування Никона на київську кафедру. Але саме такий сценарій (обрання митрополитом особи, прихильної до українського руху, а вже потім — постановка питання про статус українських єпархій в РПЦ) тривалий час вважався українськими діячами найоптимальнішим. У цьому контексті «порада» Безсонова може прочитуватись в тому сенсі, що він відмовляється від гіпотетичного митрополитства з приватних причин (у тексті є згадка про зняття чернецтва), однак вважає, що хибним є сам підхід, оскільки боротись варто не за персоналії, а за самостійність.

«Краще бути малою людиною та вірити у своє діло, ніж товкти воду у величезній дірявій ступі і бути „великим”. Так от я вам і кажу це все, не шукаючи собі нічого, щоб ви знали, що ця дитина (Російська Православна Церква) спинається, спинається, але ніколи, мабуть не ходитиме» — написав він.

Декілька слів про подальшу долю Миколи Безсонова. Після відмови від сану і чернецтва він одружився та переїхав до України. За Центральної Ради деякий час (у 1918 році) був виконувачем обов’язки директора департаменту ісповідань в Міністерстві внутрішніх справ, потім – радником міністра.

Присутність церковного ренегата в системі влади створювала привід для напруження в державно-церковних взаєминах (це відображено навіть у записаних майже через 30-ть років по цих подіях спогадах митрополита Євлогія (Георгієвського)).

А от обізнаність екс-єпископа в церковних справах, натомість, не означала спроможності організувати ефективну роботу відповідного держдепартаменту.

За часів Гетьманату Павла Скоропадського Безсонов зміг прилаштувались лише на другорядну посаду в міністерстві освіти і змушений був «підзаробляти» як публіцист, зокрема – готуючи рецензії на театральні вистави.

Він лише ненадовго пережив молоду дружину, задля можливості побратись з якою пішов на стільки жертв. Якщо вірити чуткам, що їх охоче ширило російське духовенство, до її труни (Соборовська загинула у 1919 році за нез’ясованих обставин) він поклав свою єпископську панагію...

Чи міг Никон (Безсонов) бути реальним кандидатом на Київську кафедру? Найвірогідніше, що ні – і це постреволюційний парадокс. Теоретично, у березні-квітні 1917-го його міг би призначити ліберальний Обер-прокурор. Але через сито запровадженої пізніше виборності єпископату, він навряд чи б пробився. Духовенству київської єпархії він був маловідомий та «чужий» (однаково і для панотців-українців, і для священиків російського походження), «компромат» на нього був занадто кричущим, серед «колег»-єпископів він мав більш ніж специфічну репутацію і т.д.

Але тут цікаве інше – історія його «(недо)кандидування» дуже гарно хронологічно накладається на перші кілька місяців післяреволюційної ейфорії, а також «виопуклює», наскільки слабким був український церковний рух на той час і наскільки неопрацьованою у першій половині 1917-го залишалась сама ідея української церковної самостійності.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Александр Инмаркет | 17 жовтня 2017, 11:36

      http://orthodox-kr.org.ua/ru/home/publik/vidpovid_mark

    • Roman Dubec | 17 жовтня 2017, 10:57

      "Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці – пам’ятка архітектури XVI ст. Посвячена 1587 року" тобто як православна. То про якє "відновлення історичної справедливості, а саме повернення

    • Василий Петров | 16 жовтня 2017, 21:12

      Ибо если вы будете прощать людям согрешения их, то простит и вам Отец ваш Небесный, а если не будете прощать людям согрешения их, то и Отец ваш не простит вам согрешений ваших,Матфея 6:14-15

    • Василий Петров | 16 жовтня 2017, 21:08

      Но Он сказал: говорю тебе, Петр, не пропоет петух сегодня, как ты трижды отречешься, что не знаешь Меня, Лука 22:34. И уже кому как не своему предстоятелю Кириллу, как Христос Петру, Онуфрий обязан

    • Василий Петров | 16 жовтня 2017, 20:35

      Посему говорю вам: всякий грех и хула простятся человекам, а хула на Духа не простится человекам; если кто скажет слово на Сына Человеческого, простится ему; если же кто скажет на Духа Святаго, не

    Популярні статті місяця