Нариси з історії українського протестантизму. Ч.2.

19 червня 2017, 11:31 | Релігієзнавчі студії | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ

Продовження. Перша частина

Частина 2. Коріння євангельського руху

Протестанти «першої хвилі» на українських теренах проіснували відносно недовго, і їхній вплив у цілому обмежився подіями XVI-XVII століть. Значно більший внесок у розвиток українського протестантизму зробили представники т.зв. «радикальної» реформації – меноніти та пієтисти, які, разом з духоборами та молоканами, поклали початок т.зв. євангельського руху ХІХ ст.

Анабаптисти

Слова Лютера «я згідний зректись того, що є у протиріччі Святому Письму і здоровому глузду. А щодо іншого – на цьому стою і не можу інакше» призвели до наслідків, від яких сам вождь Реформації був не в захопленні. Бо так само як Лютеру не подобалось католицьке вчення, багато протестантських проповідників не погоджувались зі вченням самого Лютера, зокрема, в Швейцарії. Спочатку місцевий провідник реформації в місті Цюріх Ульріх Цвінглі почав критикувати Лютера за нерішучість, а потім, у 1526 році, вже найближчі послідовники самого Цвінглі на чолі з Конрадом Гребелем, сином депутата міської ради, тобто, впливового члену магістрату, почали критикувати свого вождя.

Швейцарські брати, як називали себе Гребель і товариші, закликали до більш радикальних реформ, зокрема, до відмови від церковної єрархії, до максимального спрощення обрядів. А ще вони вимагали переглянути ставлення до хрещення немовлят, яке вважали недійсним. В Новому Завіті, вважали вони, ми маємо звістки лише про хрещення дорослих, і хрещення це було публічним проявом віри. Гребель довго сперечався з Цвінглі на цю тему, і врешті-решт публічно приймає нове хрещення по вірі від свого однодумця, пастора Георга Блаурока. Звісно, Цвінглі не був з цього приводу дуже щасливим, і швейцарські брати змушені були втекти. Водночас подібні рухи за відмову від таїнств і обрядів поширювались незалежно один від одного по цілій Європі. Сторонні спостерігачі називали їх анабаптистами – тобто, перехрещувачами. Через велику кількість проповідників, а також постійні переслідування (як з боку католиків, так і з боку протестантів), анабаптисти не змогли створити єдиного руху з єдиним вченням і швидко розділились на кілька течій.

Анабаптисти. З книги 17 ст.

Деякі з них дійшли до Моравії, де тихо-мирно злились з гуситами. Деякі почали проповідувати про скорий кінець світу і закликали встановити тисячолітнє царство, намагались захоплювати владу в містах, що призводило до кривавих розправ (наприклад, у Мюнстері у 1533 році). Але більшість анабаптистів в більшій чи меншій мірі зберегли вчення Конрада Гребеля і його товаришів, в основі якого лежало хрещення дорослих по вірі і відмову від насильства. Переважна більшість таких поміркованих анабаптистів швидко потрапила під вплив голландського проповідника Менно Сімонса.

Менно СімонсМеноніти

Менно Сімонс був не надто благочестивим сільським священиком, який преобразився під впливом книг Лютера, а також під впливом того, як стійко приймали смерть мученики-анабаптисти, одним з яких був його брат. У 1536 році Симонс стає анабаптистським проповідником і за декілька років Менно заснував численні спільноти в Німеччині. До нього також охоче приставали і незалежні анабаптисти, яких з часом почали називати менонітами. Десь його прихильників не чіпали, десь їх забороняли, переслідували, виганяли, страчували – головним чином через принциповий пацифізм та прагнення відділити церкву від держави. Хрестоматійним прикладом може служити історія Дірка Віллемса, меноніта який, тікаючи від переслідувачів, зупинився, щоб витягнути одного з них з ополонки. Це подвиг коштував йому життя – Віллемса наздогнали і стратили.

ІСТОРІЯ ДІРКА ВІЛЛЕМСА

Слід віддати менонітам належне – на відміну від протестантів та католиків XVI-XVII століть, які залюбки страчували іновірців, вони твердо стояли на тому, що вбивати – гріх. Звісно, за винятком цієї чесноти вони залишались звичайними людьми, тому менонітський рух страждав від конфліктів і розколів. Ще за життя Менно Сімонса серед його прихильників почались суперечки і розділення з приводу того, чи прощати тих, хто зрікся переконань під час переслідувань. Одна частина менонітів погоджувалась їх прощати (таких називали «грубими менонітами»), друга, більш радикальна, вважала, що тим, хто зрікся, нема прощення (таких називали «витонченими»). Менно сам був на боці поміркованих, хоча під тиском громадськості проголосив проти них анафему, про що потім сильно жалкував. А коли у 1561 році він помер, а в Нідерландах (де мешкала більшість менонітів) почалась боротьба за незалежність проти Іспанії, розділення стали ще сильнішими. «Грубі» в більшості своїй приєднались до визвольних змагань – жертвували гроші або навіть йшли добровольцями у військо. «Витончені» навпаки наполягали на відстороненні від усього світського, чим викликали нову хвилю ненависті від земляків.

Отже, радикальні меноніти знов опинились вигнанцями – і не лише в Нідерландах. З часом вони приходять до думки, що краще за все для них жити окремими спільнотами і шукати притулку в нових землях – там, де королі чи князі погодяться прийняти у своїх володіннях працьовитих, тверезих, тихих поселенців, які згідні платити податки, приносити суспільну користь і просять лише про одне – звільнити їх від присяги і військової повинності. Десь їх приймали, десь – проганяли. Одного разу польський король запросив менонітів осушувати болота в Прусії. Меноніти виконали цю тяжку роботу, а король надав їм право жити на осушених землях. Але після розподілу Польщі землі ці опинились під владою короля Прусії, і нова влада почала обмежувати права, надані старою. Дійшла справа і до військової повинності. Менонітські колонії опинились перед тяжким вибором – піти на компроміс з переконаннями або знов переселятись невідомо куди. І ось, у 1789 році до прусських менонітів прийшло запрошення від російської імператриці Катерини ІІ – створити колонії в незаселених українських степах.

«…Це було в степах Херсонщини»

Перші переселенці, 228 родин, прибули до України у 1789 року. Це були біженці з Пруссії, де кайзер вирішив, що годі терпіти пацифістів на своїх теренах. Катерина ж обіцяла менонітам свободу віросповідання, звільнення від військової служби, дала кожній родині по 65 десятин землі і 500 рулів на дорогу і поселення, а також звільнила на 10 років від податків. У відповідь меноніти мусили надавати квартири і підводи для військ, що проходитимуть через їхні колонії, ремонтувати дороги і мости, платити податки як прийде час, а головне – не проповідувати своїх переконань українцям чи росіянам. Слід згадати, що за перехід з православ’я у католицизм чи протестантизм в Росії карали – позбавленням майна, засланням чи ув’язненням.

Кірха в колонії

Меноніти погодились, і перші переселенці осіли в Хортицькій волості – і на самому овіяному легендами острові, і навколо нього. Так виникли поселення Кронсвейде, Нейенбург, Нейендорф, Розенталь, Шенвізе, Шенгорст. На місці більшості цих колоній зараз міські квартали Запоріжжя або територія Запорізького автомобільного заводу, який, до речі, виріс з майстерні меноніта Авраама Копа. Ще одна колонія, Ейнлаге, виникла в місцевості знаній як Кічкас, біля древньої переправи через Дніпро біля знаменитих порогів. Місця, де проходили княжі дружини і козацькі полки, де стояли Січі і паланки, стали колоніями благочестивих і працелюбних менонітів – що і спонукало Тараса Шевченка на сповнені гіркої іронії строки: «і на Січі мудрий німець картопельку садить».

НІМЕЦЬКІ КОЛОНІЇ НА ХОРТИЦІ

У 1793 році до України почали прибувати нові переселенці, які селились також на великій Хортиці, біля острова, а також в околицях Новомосковська і Олександрівська, майбутнього Запоріжжя. У 1800 році 150 менонітським родинам уряд дозволив переселитись трохи на південь, на терени Мелітопольського уїзду, які здавна носили назву Молочні Води – адже тут тече річка Молочна. Тут заснували кілька нових колоній, найбільшою з яких був Гальбштад, сучасний Молочанськ. Через кращі умови в нові колонії почали переселятись не лише жертви гонінь, але й заможні землевласники і промисловці. Тому молочанский менонітський округ швидко став головним центром інтелектуального і господарчого життя українських менонітів.

ЛІКАРНЯ В МОЛОЧАНСЬКУ

У 1852 році меноніти створили ще 5 колоній неподалік Маріуполя (який в ті часи і сам був колонією греків): Бергталь, Фрідріхсталь, Шенталь, Гейбуден, Шьонфель. Зараз це села Республіка, Федорівка, Новороманівка, Сергіївка, Ксенівка Володарського району Донецької області.

МЛИН У МЕННОНІТСЬКІЙ КОЛОНІЇ

Загалом, на межі XIX-XX ст. в Російській імперії нараховувалось біля 50 000 менонітів, більшість з яких проживали на теренах України. Колонії, де вони мешкали, мали зазвичай 16-20 дворів, в яких проживало біля 300 мешканців. Були, звісно, і більші поселення – такі як Кічкас з тисячею мешканців. Загалом на українських теренах існувало понад 120 менонітських колоній — не рахуючи шведів, німців-лютеран, німців-католиків та інших іноземних колоністів, яких гостинно прийняла наша земля і які пережили разом із нами усі негаразди нашої історії. Більшості мешканців цих колоній вдалось емігрувати протягом 1920-х років, під час НЕПу. Ті, хто залишився, стали жертвами сталінських репресій. У 1963 році їхні рештки увійшли до Всесоюзної Ради євангельських християн баптистів. Пізніше їм дозволити реєструвати свої окремі спільноти, а після розвалу СРСР гоніння припинились. В наші дні на українських теренах існує багато менонітських спільнот — і окремих поселень, і звичайних церков. Багато колоній зникло під водами Каховського водосховища, але чимало старих кірх, млинів, житлових будинків збереглось і чекає, коли до них прокладуть туристичні маршрути.

Але у ХІХ століття на Молочних водах меноніти не були єдиними переселенцями. Їхніми сусідами, які також відіграли свою роль в історії українських протестантів, були так звані духовні християни, більш відомі під назвами духоборів і молокан.

КІРХА В НІМЕЦЬКІЙ КОЛОНІЇ

Духовні християни

Виникла ця течія внаслідок Великого розколу у Російській Православній Церкві у XVII столітті, за часів патріарха Нікона і протопопа Авакума. Втративши головних лідерів, не маючи ані шкіл, ані бібліотек, старообрядці розділились на багато різних груп. Одна з них мала назву «безпоповці». Вони вчили, що оскільки після Никона Церква відійшла від правди, то апостольської благодаті вже нема і кожен може шукати Бога так, як йому здається правильним. Власне, саме з безпоповців вийшли найбільш екзотичні представники старообрядців – від бігунів та самоспаленців до хлистів та скопців.

І ось, серед усіх цих безкінечних течій і рухів, які з'явились на теренах Російської Імперії внаслідок цього релігійного бродіння, і виникли, так звані, духовні християни. Вони відкидали і православні обряди, визнавали лише Євангеліє, тихо збирались, молились, читали Святе Письмо (принаймні, ті хто вмів читати і мав що читати) і загалом поводились цілком пристойно. Вперше вони з'явились на теренах сучасної Дніпропетровщини. Засновником духоборів, а точніше, першим їхнім відомим провідником, був Силуан Колесніков, заможний український селянин з-під Катеринослава, який жив в середині XVIII століття.

МОЛИТВА ДУХОБОРІВ

Катеринославські єпископи намагались боротись проти нього. Саме вони назвали сектантів духоборами, маючи на увазі, що вони противляться Духу Святому. Самі ж духобори радісно перейняли цю назву, називаючи себе борцями за дух і істину. Врешті-решт, вчення і практики духоборів ретельно вивчила спеціальна комісія, прийшла до висновку, що вони не є чимось небезпечним, то ж, у 1801 році цар Олександр I переселив їх на Молочні Води (куди пізніше відправляться меноніти). Деякі спільноти з'явились в Криму, а пізніше, за часів царя Миколая I, їх почали переселяти на Кавказ. На межі 19-20 століть, коли духоборів знов почали переслідувати, вони почали емігрувати до Канади, де живуть і досі.

ЖИВОТНАЯ КНИГА ДУХОБОРЦЕВ

Щоправда, не усі духовні християни були такими тихими і поміркованими. У XVIII столітті купець-духобор з-під Тамбова Іларіон Побірохін вирішив взяти приклад з хлистів, проголосив себе Христом і створив спільноту при своїх величезній садибі. Але зять його, селянин Семен Уклеін, не погодився з вченням тестя, втік і став проповідувати більш помірковані ідеї. Послідовників його стали називати молоканами — чи то через недотримання православних постів – адже молоко є так званою скоромною їжею, забороненою у пісні дні, чи то від назви ріки Молочна, де утворилась одна з найбільших молоканських спільнот. Cамі ж молокани залюбки це прізвисько перейняли, бо вважають себе любителями чистого словесного молока, про яке написано в першому посланні святого апостола Петра.

КНИГА МОЛОКАН ХІХ СТ

Так само як і духобори, молокани опинились під наглядом влади, і так само їх переселяють на Молочні Води. Одним з важливих молоканських центрів стало село Нововасилівка (зараз селище міського типу Приазовського району Запорізької області), засноване молоканами у 1823 році. Там, до речі, їхні спільноти збереглись до наших днів.

Вчення духоборів і молокан розвивалось під впливом усіх релігійних течій, що колись існували на теренах України і Росії. Від послідовників Башкіна і Косого вони переймали сумніви в божественності Христа, від жидовствующих — відмову від свинини, від поклонників Григорія Сковороди — наголос на особисті пошуки Бога. Недарма Силуан Колесников і його послідовники вчили: В душі людини перебуває сам Бог, і сам Він наставляє людину Своїм словом. Пам'яттю людина подібна до Бога Отця, розумом — до Бога Сину, волею — до Духа Святого; Отець — світло, Син — життя, Святий Дух — спокій, Отець — висота, Син — широта, Святий Дух — глибина. Бог духовно існує в людській душі.

Молитовник і обряди молокан

Головною рисою їхнього вчення було алегоричне трактування християнських таїнств. Так, хрещення — це коли людина навертається до Бога. Сповідь — коли людина жаліє про свої гріхи перед Богом. Причастя відбувається в думках, через віру. Загалом, проповідь перших лідерів духовних християн містила в собі багато не зовсім християнських моментів, але більшість молокан вірили і вірять у Трійцю, божественність Христа, вважали і вважають Біблію священною книгою.

ОКОЛИЦІ МЕЛІТОПОЛЯ

Пієтизм та штунда

Початок ХІХ століття знаменувався Наполеонівськими війнами, при чому головну роль в боротьбі проти корсиканського чудовиська зіграла Російська Імперія. Самого Наполеона Бонапарта в ті часи багато хто вважав за Антихриста, а російського царя Олександра Першого – Божим посланцем. Ну, а якщо прийшов Антихрист, значить, скоро буде і друге пришестя, та й велика скорбота і тисячолітнє царство не за горами. Особливо захопились мріями про Друге Пришестя німецькі пієтисти. Пієтистами називали ревнителів благочестя і духовного зростання всередині англіканської та лютеранської церков, які з'явились в Англії та Німеччині ще у XVII столітті.

пастор Іоганн БоннекемперНімецькі теологи-пієтисти Іоганн Бенгель і Юнг Штіллінг вважали, що це друге пришестя має відбутись у 1836 році. Серед простих людей з’являлись пророки, які закликали християн йти на Схід, в пустелю – адже саме в тому напрямку Жінка з Сином тікали від гніву диявола в книзі Об’явлення. І саме таким місцем прихистку багато хто вважав причорноморські степи. З одного боку схід, з другого – майже пустеля, але така пустеля, де жити можна. А з третього – оскільки перемогла Наполеона Російська імперія – значить, саме сюди має прийти Христос. А якщо не сюди, то в будь-якому разі краще імператор Олександр, якого пієтисти називали Білим Ангелом, – Божий посланець, і краще триматись ближче до нього. То ж, невдовзі після остаточного повалення Наполеона в Україні почали масово засновуватись нові німецькі колонії пієтистів або «братства друзів Божих», як вони самі себе називали – на Одещині, під Єлисаветградом, під Херсоном. Це були поселення Рорбах і Вормс, сучасні села Новосветлівка і Виноградне. Духовним провідником для них став пастор Іоганн Боннекемпер.

У 1850-х роках серед німців Причорномор'я почався новий рух за духовне оновлення, коли багато пієтистів і менонітів почали вважати свої церкви занадто омертвілими і традиційними (типова схема в історії протестантизму, з якою ми вже зіштовхувались і зіштовхнемось не раз). На чолі цих шукачів духовних переживань став пастор Едуард Вюст. «Вюстівці» вийшли з своїх офіційних церков та заснували нову конфесію. Однією з головних рис цього нового руху стали зібрання не лише по неділях, але й серед тижня, зібрання не в молитовних будинках, а по хатах, з молитвою і читанням Біблії. Такі зібрання, частково перейняті від пієтистів в Німеччині, називали бібельштюнде, тобто, біблійні години.

ШТУНДА В ГАЛЬБШТАДТІ

Слід згадати, що усі ці пробудження і оновлення стосувались виключно німців — адже, переїжджаючи до Російської Імперії, де усі були православні за замовчуванням, колоністи давали підписку, що не будуть проповідувати іншим. І враховуючи, що німці жили окремими спільнотами і до їхніх поселень ніхто, крім чиновників, не заїжджав, утриматись від проповідей було не тяжко.

Доба великих змін

Але все змінилось у 1861 році, коли за наказом царя Олександра II було скасоване кріпацтво. Землею в Росії, як і в більшості європейських держав пару століть тому, володіла або держава, або дворяни. Селяни, які жили на цих землях, були фактично прикріплені до них і не могли за власним бажанням змінити місце проживання або роботу. Тепер вони отримали особисту свободу, але земля їхня залишалась у власності поміщика. Землю треба було викупити — або шукати роботу десь в іншому місці. Хтось їхав до міст в пошуках роботи, хтось ставав батраком в заможніших селян — або в німців.

БІБЛІЯ

Ще важливо пам'ятати, що саме в середині ХІХ століття, після багатьох десятиліть заборон і боротьби була перекладена російською мовою Біблія, і переклад цей почали продавати по цілій Імперії. В принципі, про переклад Біблії мовою, зрозумілою простому народові, в Росії почали говорити невдовзі після перемоги над Наполеоном, коли по цілій Європі на хвилі релігійного піднесення почали створюватись біблійні товариства. Наприкінці 1812 року в Петербурзі було засноване Біблійне Товариство, яке друкувало Євангелія, Псалтирі та потихеньку працювало над перекладом Біблії літературною російською мовою. Проіснувало Біблійне товариство недовго – стараннями консервативних церковників і «слабкого та лукавого» царя Олександра І його закрили, а спроби перекладу Біблії заборонили. Лише через 30 з гаком років, коли царем став Олександр ІІ, налаштований більш ліберально, з подачі Філарета, митрополита Московського, про новий переклад знов заговорили. У 1862 році вийшов Новий Завіт, а у 1876 році – повна Біблія. Новий Завіт чи Біблія коштували в ті часи недешево, але заможний селянин, не кажучи вже про міщан, міг собі їх купити, а волонтери-книгоноші вкупі з книготорговцями допомагали донести книги до тих, кому вони потрібні. Існувало ціле товариство розповсюдження Святого Письма, засноване в Петербурзі істориком Миколаєм Астафєвим і музикантом Миколаєм Зарембою, яке, власне, і підтримувало діяльність цих волонтерів. Історія зберегла імена кількох книгонош: шотландець Мелвілл, якого називали в народі Василій Іванович, росіянка Синиклітія Филиппова, датчанин Отто Форгхаммер і перс за походженням і пресвітеріанин за віросповіданням Якуб Каше. Останній, до речі, залишився жити в Російській Імперії та ще й одружився на вдові-росіянці з-під Царіцина. Друзі знали його під іменем Яків Деляков.

Книгоноші

Отже, духовні пробудження серед українських німців, поселення молокан у духоборів по сусідству з ними, скасування кріпацтва і переклад Біблії зробили можливим початок духовних пошуків серед українських селян і появу так званого євангельського руху.

Далі буде...

Список використаної літератури

  1. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1995. – 350 с
  2. Глуховский В.С. Краткая история христиан евангельской веры. – К.: Основа, 2006. – 528 с.
  3. Головащенко С. И. История евангельско-баптиского движения в Украине: Материалы и документы. - Одесса: Богомыслие, 1998. - 277 c.
  4. История Евангельских христиан-баптистов в СССР. – М.: ВСЕХБ,1989. – 408 с.
  5. Історія релігії в Україні. У 10 т. / Ред. кол. А. Колодний та ін. – Т.10: Релігія і церква років незалежності / За ред. А. Колодного. – Київ-Дрогобич: Коло, 2003. – 613 с.
  6. Любащенко В.І. Протестантизм в Україні: ґенеза, структура, місце в соціокультурних процесах: Дис. д-ра. філос. наук: 09.00.11. – К., 1998 – 424 с.
  7. Назаркіна О. Протестантські конфесії України в 90-ті рр. ХХ ст.: баптистські та п’ятидесятницькі течії: Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. – Донецьк, 2003. – 202 с.
  8. Савински С. Н. История ЕХБ в Украине, России, Беларуси. В 2-х т.
  9. Санников С. В. Двадцать веков христианства. - Т. 2. Первое тысячелетие. – СПб., 2002. – 667 с.
  10. Советское государство и Евангельские церкви Сибири в 1920 – 1941 гг. Документы и материалы. / Под ред. Савин А. И. – Новосибирск: Посох, 2004. – 426 с.
  11. Каретникова М (сост.). Альманах по истории русского Баптизма. Санкт-Петербург:
  12. Библия для всех, 1999.
  13. 20. Альманах по истории русского Баптизма. Выпуск 2. Санкт-Петербург:
  14. Библия для всех, 2000.
  15. Альманах по истории русского Баптизма. Выпуск 3. Санкт-Петербург:
  16. Библия для всех, 2004.
  17. Митрохин Л. Баптизм: история и современность. Санкт-Петербург: Русский Государственный гуманитарный институт, 1997.
  18. Савин А (сост.). Советское государство и евангельские церкви Сибири в 1920-1941 гг.
  19. Новосибирск: Посох, 2004.
  20. Решетнiков Ю., Санников С. Огляд iсторii Евангельско-баптистського братства в Украiнi. Одесса: Богомыслiе, 2000.
  21. Автор не указан. История Евангельских христиан-баптистов в СССР. Москва: Всесоюзный Совет Евангельских Христиан-Баптистов, 1989.
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • анатолій дутчак | 20 серпня 2017, 09:16

      і це гарно але про церкву як суб'єкт права, про обов'язки перед громадянами, про інтеграцію церкви в систему правових відносин з державою - по-перше це богохульство, по-друге правова система яка це

    • Fr. Valerii | 19 серпня 2017, 19:13

      По-перше Гаврилів не знає, що православні страрообрядці (старовіри) вірять в Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці і також в перемінення хліба і вина в Тіло і Кров Христа після слів Христа, які

    • 13moiseev | 18 серпня 2017, 23:09

      Ну так це ж напевно Церква яка не грає футбол з політиками, тому і вирішили перевірити, воно ж так від минулорічної Хресної Ходи. Та правда усі фейки було розкрито та більшість людей зрозуміли що

    • 13moiseev | 18 серпня 2017, 23:06

      Так каже ніби не підтримувала окупантів. Ця ситуація нагадує мені мультфільм "мауглі" а првозахисниця шакала, таки дуже схожа.

    • 13moiseev | 18 серпня 2017, 22:34

      Фактів і підтвердження немає, тому поки без документів - заяви, лише слова. Очікував якоїсь зміни(факти,докази) в тих статтях які публікує редація.

    Популярні статті місяця