Іван Франко та Іван Вишенський: непростий діалог крізь віки

12 травня 2017, 10:59 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Петро Кралюк

Іван Вишенський. Ілюстрація Софії Караффи-Корбут до поеми Івана ФранкаБезперечно, Іван Франко відіграв помітну роль у популяризації Івана Вишенського. Можна навіть сказати так: значною мірою саме завдяки цьому письменнику й досліднику маловідомий полеміст, який жив у кінці XVI – на початку XVII ст., став знаменитістю, однією із знакових фігур давньої української літератури.

Франко написав дисертацію, що стосувалася творчості Вишенського. Щоправда, в силу певних обставин, він не зміг її захистити. Але ця дисертаційна робота вийшла окремою монографією «Іван Вишенський і його твори» в 1895 р. у Львові. Окрім того, до аналізу творчості Вишенського Франко звертався в своїх інших працях наукового характеру. Зрештою, в 1900 р. він опублікував збірку «Із днів журби», до складу якої ввійшла поема «Іван Вишенський». Остання була присвячена Агатангелу Кримському, котрий, до речі, досить критично поставився до Франкової монографії про Вишенського. Цю поему можна вважати як вияв коректної дискусії з відомим вченим. Також поема «Іван Вишенський» стала одним із найкращих поетичних творів Франка.

Чому Франко так багато уваги приділив Вишенському? Що він знайшов у його особі? Тут ми ризикуємо стати на шлях здогадів, які важко підтвердити очевидними фактами. Та все ж… Читаючи Франкову монографію про Вишенського, складається враження, що іноді тут гору над вченим бере письменник. Окремі сторінки твору, радше, нагадують уривки зі біографічного роману. А що вже говорити про поему «Іван Вишенський»! Тобто письменник-полеміст, який жив за двісті років перед Франком, видавався йому близькою людиною. Можливо, навіть його предтечею. Інакше б йому він не приділяв стільки уваги.

Справді, деякі «близькі моменти» між цими письменниками простежуються.

По-перше, і Вишенський, і Франко часто були «незручними» для суспільного середовища, в якому вони знаходилися. Попри популярність Франка і його талант, консервативне галицьке суспільство не завжди його сприймало. Франко так і не зміг закінчити Львівський університет. Доучуватися йому довелось у Чернівцях. Не зміг він захистити докторат у Львові – зробив це у Відні. Не вдалося йому й зробити політичну кар’єру на Галичині. Дещо подібні речі Франко міг побачити і в діяльності Вишенського. Останній так і не зміг знати спільну мову з львівськими братчиками. Утікав в пустиню. Врешті, подався на Афон.

По-друге, Франко за своїми поглядами був народником, відстоював інтереси простого люду. Навіть сповідував деякі ідеї соціалізму. У особі Вишенського він тут теж побачив близьку собі людину – демократа. Адже письменник-полеміст у низці своїх послань картав багатіїв і водночас ніби подавав голос за бідних людей. Хоча насправді цей демократизм далеко не відповідав модерному розумінню демократизму – на що звертав увагу Кримський.

По-третє, Франко вважав Вишенського талановитим письменником, який умів надзвичайно яскраво й образно висловлювати думки. Це не могло йому не імпонувати.

Незважаючи на ці суб’єктивні моменти, які вели до того, що Франко намагався представити Вишенського в доволі позитивному плані, він все ж у своїй монографії «Іван Вишенський і його твори» спробував об’єктивно підійти до оцінки діянь і поглядів свого «героя».

Зокрема, Франко звертає увагу на те, що Вишенський був «слабким мислителем». «Він, – читаємо у Франка, – не був філософом-вченим, не був навіть оригінальним мислителем…, талант його більше поетичний і літературний, і коли, проте, він не раз і не два входив на поле дискусій принципіальних, то се найбільше свідоцтво, що туди іменно перла його потреба його натури – глибокої і вдумчивої». Як бачимо, Франко спеціально вказує: Вишенський – не мислитель, не філософ, а літератор. Саме художність його творів має цінність, а не ті ідеї, які в них озвучуються.

Також Франко вказує, що Вишенський істотно відрізняється від багатьох українських письменників-полемістів, що жили в той час. «…Вишенський, – відзначав він, – робить щось іншого, він порушує душу, апелює до чуття морального, старається усю істоту чоловіка подвигнути в напрямі своїх думок і ідеалів… Він був в южноруській суспільності свого часу голос власного сумління, заставляв її поперед усього взглянути у власне нутро, ставив перед нею ідеали моральні, де в чім, може, застарілі і непригожі для життя, але де в чім глибоко гуманні і поступові (моральна гармонія чоловіка, т. є. згідність діл з віруваннями, любов до простого люду і співчуття з його недолею, сміле визнання правди і відстоювання за свої переконання і т. і.), ідеали, котрі й нині не втратили своєї живучої сили. Отим-то ми думаємо, що оцінювати Вишенського виключно як теолога, як полеміста провадить до невірних виводів і не відповідає суті діла, не обхапує найважливіших прикмет його таланту і діяльності. Я швидше назвав би його моралістом, майже одиноким южноруським моралістом того часу». Тобто окрім таланту літератора, Франко відзначає ще й талант моралізатора у Вишенського. Інше питання, як оцінювати це моралізаторство. І тут – треба віддати належне Франку – він доволі скептично висловлюється з цього приводу: «Та й взагалі нарікання загальні на упадок моральності в народі завсігди дуже невелику мають вартість, бо тут кождий судить не на підставі фактів і цифр, а на підставі особистих вражень, досвідів і доктрин».

Також Франко звертав увагу на крайній консерватизм Вишенського, небажання останнього сприймати нові ідеї. Ось, наприклад, як він говорить про погляди письменника на питання церковного устрою: «Загалом в справах віри Вишенський займає становище крайнє консервативне: не тільки основні догми, але навіть форми і церковні церемонії вважає навіки неподвижними, так що ніхто їх змінювати не сміє». Безперечно, для позитивіста Франка це був мінус. Також, вказував він, Вишенський підтримував сумнівні ідеологеми. Передусім це стосується ідеї папи-антихриста. З приводу цього Франко писав, що підтримка вказаної ідеї свідчила про фанатичну ексклюзивність письменника, а пропаганда такого фанатизму мала шкідливий характер, оскільки відвертала «малоосвічені і некритичні уми руських земляків від реального життя і реального зв’язку фактів», штовхала «їх на поле фантастичних припущень і забобонних мрій». Франко тут постає як мислитель-раціоналіст, для якого критичне мислення має велику вагу.

Він навіть ладний визнати неправоту Вишенського, коли той вдається до критики єпископів Київської митрополії, які погодилися прийняти унію. Бо ці єпископи, на його думку, пропонували для Русі-України більш прийнятний варіант розвитку, аніж консерватори. «Не в тім діло, – писав Франко, – що патріархи були невольники, а папа свавільний, але в тім, що ті невольники по волі чи по неволі мусили ширити й невольницького духа і невольницьку деморалізацію. С тим-то не зі становища чисто світських, особистих інтересів, на яке перекидає справу наш автор, – не кажу, щоб інтереси ті не мали впливу, – але зі становища церковної організації владики руські, переходячи до унії, мали далеко більше рації, ніж хоче признати їм Вишенський!» Із цих слів випливало, що Франко – на відміну від Вишенського – схильний був більш підтримати унію, ніж консервативне православ’я.

Він чудово розумів, у якому непростому становищі в той час опинилася руська (українська) суспільність. «…Русь, – читаємо в нього, – тратила віру в себе саму, тратила почуття власної гідності і тої натуральної живої солідарності, яка держить при купці всяку живучу суспільність і ненастанно обновлює, подвоює її сили; Русь привикла оглядатися все на других; жебрати, запобігати чиєїсь ласки, унижуватися і коритися без потреби, мірити життя і суспільні справи вузькою міркою особистого утилітаризму. Все, що було серед неї живіше, пройняте духом і бажанням ширшого, горожанського життя, покидало її, не почуваючись на до якої вини, бо чуло, що покидає секту, а не суспільність».

У контексті цих міркувань стає зрозуміло, що Вишенський не мав конструктивної програми виходу з кризи української спільноти. Радше, навпаки – своїм консерватизмом орієнтував русинів (українців) на ізоляцію, сектантство.

Зокрема, на думку Франка, це виражалося в «освітній програмі» Вишенського. «Протиставляючи всю освіту і культуру, котрих носителем є ті два язики – латинський і словенський, – Вишенський, – писав він, – ставить між ними альтернативу, яка логічно випливала з його аскетичного і наскрізь духовного становища, але не випливала логічно з переміс. Він не перечить, що латинська освіта дає «мудрость», але питає, що ліпше: чи бути мудрим і піти до пекла, чи бути глупим і дотиснутися до Христа? Натуральне питання: чи не можна бути мудрим і заразом релігійним і чесним, а тим паче друге питання: чи, будучи глупим, можна бути правдиво релігійним без примішки забобонності? Такі питання навіть не ворушаться в його голові, хоч уже сучасне Вишенському покоління на Русі (напр., автор «Перестороги») важко над ними задумувалися, а то й рішало їх зовсім не так, як Вишенський. Слабий мислитель був Вишенський!» Також для письменника-полеміста «західноєвропейська освіта, школа, наука і штука» були «синонімом зіпсуття, невіри, деморалізації і фальшивості». Загалом Вишенського Франко вважав не лише «слабким мислителем», а й людиною з «невеликою освітою». А говорячи про його «освітню програму», відзначав наступне: «Що програма така, коли б була можливою до виконання, нанесла б була найтяжчий удар православію, бо зробила би православних справді глупими і безоружними супроти всякого нападу, се також ясно».

Франко відзначав як неясність суспільних поглядів Вишенського, так і те, що вони зазнавали певних змін: «Інколи… під впливом аскетичного пафосу він доходив досить близько до нігілізму суспільного, вбачаючи покусу диявольську в цілім суспільним ладі, у всіх інституціях, навіть освячених заповідями божими і таїнствами церкви. Не тільки папи, царі, дігнітарі і урядники видавалися йому слугами диявола, але також ремісники, купці, всі, хто мав яку-небудь власність, дім, поле, жінку і дітей; всі вони в його очах були рабами своєї власності, честі, слави світової, рабами жінок і родини, значить, придавлені важкою рукою «князя міра сего», неспосібні не тільки дбати о те, що тільки «єдино єсть на потребу», то єсть о спасенії душі, але навіть неспосібні розуміти, що для спасенія служить і якою дорогою до нього доходити. Світ держиться тільки нечисленними «голяками-странниками», котрі мають відвагу погорджувати ним, плювати на його розкоші і жити в пустині, занимаючись молитвою, постом і боротьбою з власною натурою. Навіть організація церковна в значній, а то й переважаючій мірі є ділом того самого «миродержця» і заслуговує на те, щоби з нею боротися». Таке бачення соціальних проблем Франко не сприймав і ставився до них досить критично.

Суспільні погляди Вишенського були тісно пов’язані із його поглядами на Церкву. І це зрозуміло, адже письменник осмислював соціальні питання в контексті питань церковних. «Під церквою, – писав Франко, – розумів Вишенський не тільки духовенство вище й нижче, але й всіх вірних, котрі мали право забирати голос в ділах церковної адміністрації а навіть догматичних. Противно, всі діла чисто світські повинні були рішатися зі становища церковного. Ярким приміром такого розуміння є домагання, щоби православні цілковито відділилися від католиків і уніатів і порвали з ними всякі зносини суспільні і товариські, домагання, неможливе для сповнення і шкідливе, бо було би перемінило Русь із живого організму в якусь мумію, в секту закостенілих фанатиків». Як бачимо, Франко вкотре наголошує на шкідливості суспільних поглядів Вишенського, вказуючи, що вони вели до ізоляції Русі-України. А це, на думку Франка, був шлях до деградації й, у кінцевому рахунку, до самознищення. Франко навіть пише таке: «Що тикається політичних поглядів Вишенського, то тут… автор наш був дуже мало розвитий». Висновок, як бачимо, вкрай негативний.

Отже, ставлення Франка до Вишенського було далеко неоднозначним. Він стисло виклав його в такому міркуванні: «Не полеміст, не догматик і не мислитель, але чоловік, мораліст і поет, Вишенський є для нас цінним і симпатичним і яко такий завше займати буде почесне місце в южноруській літературі, а тим більше почесне як один із батьків і творців народної южноруської літератури». Словом, для Франка Вишенський передусім цікавий як поет, майстер красного письменства, навіть як один із творців української народної літератури, а також як мораліст. І не більше. Але як мислитель і полеміст (в сенсі вміння вести аргументовану полеміку з опонентами) він практично нічого не вартує. Тому його міркування про суспільство, освіту, Церкву не слід брати до уваги.

Знаходячись під впливом «чару писань» Вишенського, Франко відверто сказав, що вони в плані філософському і в плані осмислення суспільних проблем вони не заслуговують на увагу. Проте цього не почули дослідники. Чи, можливо, не захотіли почути?

Система Orphus
Рейтинг
0
0

Останні коментарі

  • Fr. Valerii | 24 серпня 2017, 11:10

    "культ разных «потаенных святых», вплоть до Сталина, которые не имеют шансов быть признанными официальной церковью" - Звідки така впевненість?

  • Ігор Мицько | 23 серпня 2017, 22:46

    Алена, Ви з якої планети? Та керівництво УГКЦ, під тиском папської курії, мало не в засос цілюється з УПЦ

  • Василий Петров | 23 серпня 2017, 16:04

    Думаете ли вы, что эти Галилеяне были грешнее всех Галилеян, что так пострадали? Нет, говорю вам, но, если не покаетесь, все так же погибнете. Или думаете ли, что те восемнадцать человек, на которых

  • Ігор Мицько | 23 серпня 2017, 13:36

    Папський посланець прибув до Маскви щоб урегулювати питання Путінських мільярдів у Ватиканському банку, Вони під загрозою замороження через американський 180-денний ультиматум. Україну він бачив в

  • Ігор Мицько | 23 серпня 2017, 10:21

    Невже нагадав?

Популярні статті місяця