Острозький релігійно-культурний осередок в унійних процесах кінця XVI ст.
Князь Острозький та Петро Скарга були знайомі з 1567 р. Скарга сподівався, що йому вдасться схилити князя до унії. І завдяки цьому можновладцю православні русини підуть на злуку з католиками[1].
У зверненні до Василя-Костянтина Скарга писав: мовляв, він добре пам’ятає, як на похороні Яна Криштофа Тарновського князь уважно слухав його проповідь і навіть захищав його від закидів «єретиків», тобто протестантів, а потім хотів запросити його і ще одного відомого католицького богослова до себе на бесіду. Скарга говорить: оскільки це не відбулося, то він викладає на письмі те, що хотів би тоді сказати усно. При цьому автор закликав князя Острозького не слухати тих, хто захищає «грецьке відступництво»[2].
Книга Скарги розділена на три глави. У першій автор говорить про те, що існує лише одна істинна Церква на чолі з Римським папою. У другій ідеться про «відступництво» греків від єдності Божої Церкви та апостольської столиці, тобто Риму. Тут викладається історія взаємовідносин Константинопольських патріархів із римськими понтифіками. При цьому автор часто апелював до творів східних отців Церкви. З часом така апеляція стала «добрим тоном» у творах прихильників унії та уніатських полемістів, наприклад, Іпатія Потія. Також тут говориться про те, що греки за відступництво були покарані турецькою неволею. Тим самим робився натяк (хай і непрямо), що коли русини й далі триматимуться грецької віри, то теж можуть потрапити в турецьку неволю.
Основною в книзі є третя глава. Назва її говорить сама за себе – «Про предосторогу й нагадування народам руським, що тримаються греків, аби з церквою та столицею римською поєдналися». Тут Скарга не лише намагався обґрунтувати необхідність унії для «народу руського», передусім українців та білорусів, а й визначити шляхи досягнення цієї мети.
Автор, зокрема, прагнув показати «неістинність» Православної Церкви, визначивши в її догматичних положеннях та богослужінні 19 помилок. Це стосувалося таких принципових на той час питань, як догмат «філіокве», першості в церкві римського понтифіка, віри в чистилище. Особливо звертав увагу Скарга на симонію в Православній Церкві, тобто на купівлю й придбання в Церкві єрархічних становищ[3]. Порушені Скаргою питання про відмінності між православними й католиками з часом теж стали предметом обговорення в полемічній літературі.
Єзуїтський теоретик прагнув довести, що православні не можуть розраховувати на спасіння через свої «помилки». Тобто православна церква розглядалася як «неістинна», котра не має ніякої цінності в порівнянні з римо-католицькою. Такі міркування звучали образливо для князя Острозького, який тоді виношував плани на лідерство в православному таборі.
Щоправда, Скарга не представляв православних Русі «зовсім пропащими», на відміну від греків. Не Русь, а греки призвели до церковного розколу. Русини ж через своє незнання сліпо йшли за греками. Тому їх можна (й потрібно!) застерегти й настановити на істинний шлях.
Говорить єзуїтський теолог і про те, що корисного від унії Русі. Звісно, на перше місце ставиться суто релігійне питання – справа спасіння. Але й ведеться мова про земні речі – покращення стосунків між православними й католиками, викорінення єретиків, підвищення культурного рівня духовенства. Говорить Скарга й про зміцнення держави, й про різні преференції для православних (як духовних, так і світських осіб), якщо вони приймуть унію.
Матейко. Проповідь Петра Скарги
Яка ж була реакція князя Острозького на цю книгу? Судячи з його конкретних дій, різко негативною. До нас дійшли деякі листи Андрія Ярославського до Василя-Костянтина, із яких випливає, що останній доручив підготувати відповідь на книгу «Про єдність церкви божої під єдиним пастирем…» своєму слузі Мотовилу[4]. Ці листи традиційно приписуються князеві Андрію Курбському – російському емігранту, який жив на Волині і мав добрі стосунки з князем Острозьким. Проте Курбський, наскільки встановлено, не мав належної богословської освіти, а то й взагалі не вмів писати. Тому дуже сумнівно, що він міг розібрати такий твір і дати відповідь на нього[5]. Едвард Кінан вважає, що насправді автором згаданих листів до князя Острозького був не князь Андрій Курбський, а книжник Андрій Ярославський[6]. Нам у цьому випадку важливим не є питання, хто був реальним автором листів. Для нас важливим є те, що князь Острозький вирішив з допомогою свого слуги вступити в полеміку.
Своєрідною відповіддю Скарзі стала організація православної слов’яно-греко-латинської академії в Острозі і видання Острозької Біблії. Адже як заявляв у своїй книзі «Про єдність Церкви божої під єдиним пастирем…» її автор (про що йшлося вище), ніде немає того, щоб викладання богослов’я велося слов’янською мовою.
Судячи з усього, відверту антиуніатську позицію князь Острозький займав до 1583 р. Саме цього року князь вступає в переговори з представниками римської курії. Він у 1583-1585 рр. опинився в центрі східної політики папи Григорія ХІІ та його прагнень підпорядкувати православ’я католицизму. На той час римській курії стало зрозуміло, що їй не вдасться залучити до унії царя Івана Грозного та, відповідно, підпорядковану йому Московію. Тому ставка була зроблена на руських (українських та білоруських) православних магнатів. Серед них Острозький відігравав головну роль. До того ж він мав контакти з православним грецьким Сходом, зокрема з Константинопольським патріархом Єремією ІІ Траносом.
Унійні плани Григорія ХІІ були безпосередньо пов’язані з календарною реформою. На той час європейські вчені-астрономи ставили питання про виправлення календаря, оскільки було помічено відставання наявного Юліанського календаря від календаря сонячного на десять днів. Однак здійснюючи цю реформу, папа керувався не тільки (і не стільки) науковими мотивами. Спрацювали тут й особисті амбіції римського понтифіка. Але чи не головним у календарній реформі Григорія ХІІ було бажання виступити лідером у християнському світі й сприяти зближенню православних та протестантів із католиками. Це розуміли як протестанти, так і православні, які вбачали в новому календарі експансіоністські прагнення папства.
У лютому 1582 р. Григорій ХІІ опублікував буллу, де наказував 5 жовтня цього року вважати 15-м. Він також звертався з пропозицією щодо календарної реформи до Константинопольського патріарха Єремії ІІ Траноса. Але останній рекомендував православним не приймати календарні нововведення. Відповідні листи від патріарха були скеровані до князя Острозького, наближеного до нього тоді єпископа Турівського й Пінського Кирила Терлецького, а також до православних міщан Львова та Вільно[7].
На початку липня 1583 р. папський нунцій у Речі Посполитій вступив у довготривалі переговори з князем Острозьким щодо календарної реформи та унії. Князь пішов на контакт, оскільки в нього були серйозні майнові інтереси на території Священної Римської імперії, які, він сподівався, може допомогти вирішити папа.
У 1584 р. папська курія, у зв’язку з інтронізацією Константинопольського патріарха Єремії ІІ Траноса, почала виношувати план перенесення центру патріархату на територію Речі Посполитої, сподіваючись, що тут патріархи швидше підуть на унію. Князь Острозький долучився до цих планів, сподіваючись, що центр патріархату буде перенесений в Острог, а це підняло б і значущість цього міста, і його княжого дому. Проте цей план не був реалізований.
1585-1593 рр. були періодом, коли князь не виявляв ніякого інтересу до унійної ідеї. Також спостерігалося припинення інтенсивних контактів між ним і римською курією. На це були різні причини. У 1585 р. помер папа Григорій ХІІ, який бачив в особі Василя-Костянтина свого прихильника. У наступному, 1586 р., помер король Стефан Баторій і розгорілася боротьба за вибір нового короля, в якій активну роль відігравала римська курія.
Про непопулярність у середовищі князя Острозького в той час унійної ідеї свідчить поява полемічних творів Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587) та Василя Суразького «Книжиці» (в шести розділах) (1588).
Саме в цей період у житті православних Речі Посполитої відбулася значна подія. Уперше в східнослов’янський регіон завітав Константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос. Сталося це відразу після його повернення на патріарший престол у 1588 р. Прибув він на українські землі, прямуючи в Московію за грошовою допомогою. Є відомості, що в той час він зустрічався з коронним канцлером Яном Замойським і навіть виявив готовність щодо перенесення центру патріархату на територію Речі Посполитої[8].
Однак цей шанс, який би мав дуже вагомі наслідки для історії Православної Церкви та її відносин із Католицькою, був безповоротно втрачений. Під час перебування патріарха в Москві на нього був вчинений сильний тиск, і в січні 1589 р. він став засновником Московського патріархату, висвятивши першого московського патріарха Іова.
Повертаючись із Московії через землі Речі Посполитої в 1589 р., Єремія ІІ Транос здійснив тут, у Київській митрополії, низку змін, своєрідних «реформ». Власне, ці «реформи» переважно звелися до персональних єрархічних перестановок та розширенні прав деяких церковних братств.
«Пересторога» дуже панегірично описує ці діяння: «…святіший патріарх, видячи митрополита київського Онисифора двоєженця, з престола зложив і на його місце Михаїла Рогозу за залеценням христіанства поставив і освятив духом святим… По том супрасльського архімандрита Тимофея Злобу за убійство з престола низвергл і на його місце інаго поставив. Братства пофундовав, которії по том король Стефан за залеценнєм його привіліями умоцнив. І на тих тепер только благочестіє уже зостало»[9]. Далі йдеться про те, що він заклав у Львові «науки визволенії», сприяв розвитку тут релігійної освіти та культури, а також «порядки в церкві божей понаправляв, книги потребнії церкві божей екземпляри грецькими правдивими подав і на словенський перевести і подрукувати казав»[10].
Важко визначити, наскільки персональні зміни в єрархії, що здійснив патріарх, були обґрунтовані. Михайло Грушевський, який спеціально зацікавився постаттю митрополита Онисифора, розвінчав міф, що панував у російській дореволюційній літературі, ніби той був аморальним та безвідповідальним єрархом, втіленням усіх вад Православної Церкви на Русі[11]. Щодо висвячення двічі одружених, як і існування «двоєженців»-священиків, то в Київській митрополії це було звичною річчю.
Розширивши права деяких братств (Львівського та Віленського), які навіть отримали право ставропігії і могли не підпорядковуватися місцевим єпископам, а також ввівши нову церковну посаду – екзарха, тобто свого представника в Київській митрополії (ним став єпископ Луцький та Острозький Кирило Терлецький), Єремія ІІ Транос свідомо чи несвідомо призвів до дезорганізації Православної Церкви на Русі. Фактично створювалися три автономні центри управління – митрополит з єпископами, екзарх та ставропігійні братства.
Яке було ставлення князя Острозького до цих «реформ» Єремії ІІ Траноса? Судячи з «Перестороги», позитивне. Принаймні немає ніяких свідчень про несприйняття князем цих «реформ». Він також підтримував жваві контакти з Львівським та Віленським ставропігійними братствами. Можливо, князь навіть спробував скористатися цими «реформами». Показово, що екзархом став наближений до Василя-Костянтина єпископ Кирило Терлецький[12]. І все ж ці «реформи» могли викликати незадоволення з боку князя. Адже він вважав себе протектором православ’я в Речі Посполитій, і подібні кадрові зміни в церкві мали б з ним узгоджуватися. А ось чи всі вони узгоджувалися, дуже сумнівно. Правда, князю Острозькому не було сенсу йти на відкритий конфлікт із патріархом.
І все ж безцеремонне втручання патріарха в справи Київської митрополії, в якій за століття відносно автономного існування від Константинопольського патріархату склалися вже свої традиції, викликало незадоволення з боку єпископату. Про що писалося в «Пересторозі»[13].
«Реформи» Єремії ІІ Траноса стали однією з серйозних причин, які підштовхнули православних єрархів Речі Посполитої до унії. Хоча це була далеко не єдина причина. У цьому випадку спрацював цілий комплекс чинників. Це і тиск на православних з боку католиків, і неспроможність на рівних їм конкурувати з конфесійними супротивниками (не лише з католиками, а й протестантами). Зрештою, в політичному плані становище православних у Речі Посполитій було не найкращим. Їхній конфесійний центр знаходився в Османській імперії – ворожій Речі Посполитій державі. Також у зв’язку з утворенням патріархату в Москві зростала можливість тиску на них по релігійних каналах з цієї держави.
На початку 90-х рр. ХVІ ст. вище католицьке духовенство Речі Посполитої знову повертається до ідеї унії. Саме в 1590 р. вийшло друге видання книги Петра Скарги «Про єдність церкви божої під єдиним пастирем…» На цей раз воно було присвячене не князю Острозькому, а королю Сигізмунду ІІІ. У присвяті Скарга наводив пряму паралель між державною та релігійною єдністю Речі Посполитої, закликаючи короля боротися за унію і надавати високі становища православним лише у випадку їхнього поєднання з Римською Церквою[14].
Не випадково в 1590 р. в середовищі православного єпископату Київської митрополії починають вестися розмови щодо укладення унії. На початку року такі перемовини велися в Белзі. А 24 червня відбувся синод єпископів у Бересті, де вони письмово задекларували свою прихильність до унії (не підписалися двоє відсутніх – митрополит Михайло Рогоза і єпископ Володимирський та Берестейський Мелетій Хребтович). Керівником синоду був Кирило Терлецький. Після цього почалися відповідні перемовини єпископів із королем[15].
Чи знав князь Острозький про уніатську діяльність єпископату й переговори єрархів з вищими державними достойниками? Із полемічної літератури, зокрема, із неодноразово згадуваної «Перестороги», випливає, що ні: мовляв, князь стояв осторонь цього і навіть не був поінформованим. Насправді ситуація вбачається дещо інакшою. Промотором унійної діяльності серед єпископату був єпископ Терлецький – людина наближена до князя Острозького й багато чим йому зобов’язана. Тому цілком логічним видається, що Терлецький координував свої дії з князем. Інша річ, що Василь-Костянтин дистанціювався від цієї справи. Він спостерігав за розвитком подій, чекаючи на момент, потрібний для «ключового» втручання.
Такий момент, на його думку, настав у 1593 р. На той час унійний процес пройшов початковий етап й постало питання про конкретні форми реалізації унії. Цього ж року єпископом Володимирським та Берестейським висвятили Іпатія Потія, який перед тим займав високе становище у владній єрархії Речі Посполитої – був сенатором і берестейським каштеляном[16]. Водночас він мав славу освіченої людини. Ця кандидатура була підтримана князем Острозьким, а також узгоджена з королем. Очевидно, існували негласні домовленості, що саме Потій виступить лідером православних єрархів і доводитиме унійну справу до свого логічного завершення. Саме до нього звернувся з листом від 21 червня 1993 р. князь Острозький, запропонувавши свій проект унії.
Цей проект, викладений пізніше Потієм[17], oтримав неоднозначну оцінку в літературі. Православні й близькі до них автори намагалися не звертати увагу на цей «прикрий факт». Адже він свідчив про унійні плани князя і псував його образ як «твердого захисника православ’я». Католицькі, зокрема польські, автори, навпаки, концентрували увагу на цьому епізоді, вбачаючи в ньому вияв уніатських устремлінь князя Острозького.
Також в історіографії набула поширення думка про утопічність проекту князя Острозького. Принаймні чимало сучасних дослідників дотримується такої думки. Щоправда, наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. цей проект не видавався утопією, оскільки подібні підходи простежуються в інших унійних проектах[18].
На нашу думку, проект універсальної унії князя Острозького є результатом дії кількох чинників – не стільки внутрішніх (погляди й переконання князя), скільки зовнішніх (конфесійна та політична ситуація). І хоча в ньому є елементи утопічності, проте вона була складником дипломатичної гри князя. Щодо більшості пунктів проекту, то вони видаються цілком реалістичними.
Із самого початку листа князь Острозький подає своє розуміння Церкви. Веде мову про її занепад і заявляє, що прагне «розширення Матері нашої святої Церкви, вселенської, апостольської східної»[19]. У цьому випадку варто звернути увагу на означення Церкви. Вона характеризується як апостольська – тобто така, що веде безперервну традицію з апостольських часів, вона ж є вселенською. І водночас… східною. Тобто Східна (православна) Церква нічим не поступається й стоїть на рівні із Західною, Католицькою. Загалом такі означення випливають із церковної традиції. Дещо незвичним є представлення її в образі матері. Це, радше, вияв місцевої ментальної традиції. З часом образ матері-Церкви знайде втілення у відомому полемічному творі Мелетія Смотрицького «Тренос…».
Церква Східна (православна), мається на увазі Константинопольський патріархат, постає як головна серед інших Церков. Щодо «римлян», то вони трактуються князем як «схизматики», котрі відділилися завдяки «єретикам». Але раніше православним вони «були братами».
Тепер і «брати», і «єретики» однаково переслідують Православну Церкву, а це веде до її занепаду. Князь Острозький малює невтішну картину: мовляв, «люди нашої релігії» занепали, не шанують своєї віри, ліниві, недбалі, не думають про «повинності християнські» й «віру свою старожитню», навіть насміхаються з неї і йдуть у різноманітні секти[20]. У листі Василя-Костянтина навіть звучать апокаліптичні нотки. Мовляв, усе впало, з усіх боків біда, і якщо далі не бачитимемо цього, то хтозна, який кінець із нами буде[21]. У цих міркуваннях знайшов відображення реальний стан речей православної церкви в Речі Посполитій, коли вона здавала позиції католикам і протестантам. Особливо помітні були конверсії серед представників елітарних верств, у т. ч. й родини Острозького.
Вихід із ситуації Василь-Костянтин бачить у єдності з колишніми «братами», проте на рівних, а не шляхом приєднання до католиків. При цьому князь вважав, що до унії з католиками мають приступити не лише православні Речі Посполитої, а й православні інших держав. Він закликав Потія їхати до Московії й вести переговори з великим князем московським[22]. Також вважав, що необхідно знайти порозуміння зі східними патріархами й волохами (молдаванами та румунами).
Князь Острозький пропонував сім пунктів, які передбачали унію з католиками:
«1. Передусім аби ми при всіх обрядах своїх, як церква Східна цілком лишилися.
2. Аби пани римляни церкви наші й надання для них на свої костели не забирали.
3. Аби після установлення згоди, якщо після цього хто з наших до римської церкви перейти захоче, не приймати, власне, при укладенні шлюбу, як то чинили звично.
4. Аби духовні наші в такому ж пошанівку, як і їхні, були, а, власне, митрополит і владики в раді й сеймах місце мали, хоча й не всі.
5. Потреба, щоб до патріархів послати, щоб вони до згоди схилилися і щоби ми одним серцем і одними устами Пана Бога хвалили. Потреба і до Московії і до Волохів послати, щоб вони на одне з нами згодилися.
6. Потреба також дещо виправити деякі речі в церквах наших, власне, щодо таїнств та інших вимислів людських.
7. Про заснування шкіл та вільних наук, а, власне, для освіти духовних велика є потреба, щоби ми мали вчених пресвітерів, добрих проповідників, бо за тим, що не маємо наук, велике грубіянство серед наших духовних множиться»[23].
Цей проект виявляється цікавим багато в чому. По-перше, пропонувалося здійснити об’єднання Церков на рівноправних засадах. По-друге, князь Острозький хотів зорганізувати такий собі «фронт» Православних Церков, з допомогою якого легше було б досягнути рівноправної єдності з католиками. Наскільки реально було створити такий «фронт», говорити важко. Однак спроба зорганізувати його змусила б католиків піти на певні поступки. На жаль, цього не зрозуміли чи не захотіли робити православні єпископи. По-третє, князь хотів зробити Православну Церкву в Речі Посполитій недоторканною для католиків – не лише зберегти в ній східну обрядовість у цілісності, а й не допустити конверсії та перехід церковної власності католикам. По-четверте, зміцнити Православну Церкву, зробити її більш конкурентоспроможною, а єрархію більш впливовою.
Словом, розуміючи, що треба йти на порозуміння з католиками, князь Острозький прагнув «виторгувати» якомога кращі умови для Православної Церкви. У цьому сенсі його справді можна вважати «патріотом православ’я». Не відомо, чи наполягав би він на всіх цих пунктах. Але якби єпископи взяли його унійну програму за основу, можна було б досягнути єдності на набагато кращих умовах, ніж це сталося в Бресті в 1596 р., а Православна Церква в Україні та Білорусі мала б усі шанси і далі зберігати свої традиції та свою ідентичність.
Проте це не означає, що унійна програма Василя-Костянтина не мала значення. Частково вона була використана єпископами. Зрештою, антиунійна боротьба, біля витоків якої стояв князь Острозький, сприяла тому, що католики змушені були піти православним на поступки і це, зрештою, посприяло тому, що православні українці й білоруси змогли зберегти свою конфесійну і пов’язану з нею в ті часи етнічну ідентичність.
Унійний проект Василя-Костянтина не був прийнятий православним єпископатом Речі Посполитої. Князь опинився на маргінесі унійного процесу. Єпископи почали вести свою гру.
Чому так сталося? На нашу думку, було кілька причин.
По-перше, католицька сторона була зацікавлена в тому, щоб маргіналізувати роль князя Острозького, оскільки вимоги його були «дуже високими». Католицький клір сподівався, що унія стане засобом покатоличення православних Русі. Фактично на таких позиціях стояв Петро Скарга, який був наближений до короля Сигізмунда ІІІ і був одним із промоторів унії з католицького боку.
Для маргіналізації князя Острозького в унійному процесі міг використовуватися (і використовувався) тиск на єпископів з боку католиків, щоб ті були більш поступливими. Так, наприклад, луцький староста Олександр Семашко в 1591 р. просто нахабним чином тероризував Кирила Терлецького, не пускаючи православних віруючих у Луцький кафедральний собор Іоанна Богослова[24]. Потім це питання було вирішене, але, очевидно, не без участі луцького католицького єпископа Бернарда Мацієвського, який став «приятелем» Терлецького і відіграв важливу роль в укладенні унії.
По-друге, католицька сторона наприкінці ХVІ ст. уже не підтримувала план універсальної унії, який пропонувався князем Острозьким. Їх влаштовувала партикулярна унія, тобто підпорядкування православних Русі Католицькій Церкві. Подібний варіант загалом влаштовував і православний єпископат. У такій формі унія була здійснена на Берестейському соборі 1596 р.
По-третє, певну роль могли відіграти і суб’єктивні чинники, зокрема конфлікт між князем Острозьким та єпископом Терлецьким на майновому ґрунті, про який пише «Пересторога»[25].
У грудні 1594 р. в Торчині, в маєтку луцького католицького єпископа Мацієвського, був складений цим єрархом разом із Терлецьким та Потієм документ, у якому йшлося про укладення партикулярної унії. Цей документ отримав назву Торчинського маніфесту і вважається важливим етапом в унійному процесі. Терлецькому було доручено збирати підписи єпископів під маніфестом – що він і зробив. Правда, двоє єрархів не підписалося – Львівський та Перемишльський єпископи[26].
Торчинський маніфест суперечив плану універсальної унії князя Острозького. Тому Терлецький боявся гніву князя[27]. Проте саме Торчинський маніфест був покладений в основу переговорів, який вели православні єпископи (переважно Терлецький та Потій) із католицькою стороною.
У червні 1595 р. єпископи-уніати підписали «Артикули», тобто пункти, на основі яких передбачалося здійснення унії, та лист до папи Климента VІІІ[28].
Що спільного та відмінного між цим документом та планом універсальної унії князя Острозького? Спільним було те, що в обох документах передбачалася непорушність православної обрядовості й традицій (правда, в «Арктикулах» були певні застереження щодо календаря), вимога надати православним єпископам місця в сенаті, заборона конверсій на католицизм та на перехід православних храмів у руки католиків. Є в «Артикулах» положення й про розвиток релігійної освіти, як і в плані князя Острозького.
Але є й відмінності. По-перше, якщо план Василя-Костянтина Острозького передбачав єдність церковну на засадах рівності, то тут передбачалося підпорядкування єпископату римському папі. По-друге, якщо план князя Острозького орієнтував на спільні дії православних Речі Посполитої з православними інших країн, зокрема зі східними патріархами, то в «Артикулах» бачимо намагання ізолюватися від православних єрархів Сходу. Також в «Артикулах» прочитується прагнення єрархів обмежити вплив світських осіб на Церкву. Зрозуміло, це аж ніяк не влаштовувало князя Острозького, котрий, як і інші світські землевласники, прагнув не лише протегувати Церкві, а й втручатися в справи церковні. До того ж, така традиція втручання мала довготривалу історію.
У другій половині 1595 р. унійний процес вступив у завершальну стадію. 28 липня Сигізмунд ІІІ підписав два листи з питань унії, адресувавши їх князю Острозькому та митрополиту Михайлу Рогозі[29]. Терлецький та Потій мали вирушити в Рим для остаточного узгодження й підписання унійних документів. У такій ситуації князь зайняв різко негативну позицію щодо уніатів.
У ситуації, що склалася в середині 1595 р., Василь-Костянтин відчував себе ошуканим та проігнорованим. Його поставили перед фактом, що справа унії вирішена без нього. Тоді він поставив вимогу скликати православний собор перед тим, як єрархи поїдуть до Риму, і обговорити на ньому питання унії[30]. Однак собор був зірваний. Та це не стримало від поїздки єпископів.
Князь ладний був удатися до вкрай радикальних кроків. Він шукав союзників серед протестантів-кальвіністів і ладний був їхати на їхній синод. Виношувалися навіть плани збройного виступу проти уніатів, ходили чутки, що Острозький навіть відправив велику суму грошей в Австрію та Італію, аби там перехопили Потія й Терлецького та розправилися з ними[31]. Семерій Наливайко, колишній слуга Василя-Костянтина, і брат людини, наближеної до князя, вчиняє напади на маєтки Терлецького[32].
Та все ж заходи князя Острозького не справили належного враження. Королівська влада в цій ситуації вирішила продемонструвати твердість. 24 вересня 1595 р. Сигізмунд ІІІ підписав універсал про унію Православної Церкви Речі Посполитої з Церквою Католицькою[33]. Унійна справа вийшла на фінішну пряму.
Потій та Терлецький здійснили поїздку до Риму, де вони 23 грудня 1595 р. мали аудієнцію в папи, принісши йому клятву на засіданні конгрегації кардиналів, а також передали папі унійні документи[34]. У березні 1596 р. єпископи вирушили додому. Якраз тоді, з 26 березня, у Варшаві почав свою роботу сейм, який тривав до 6 травня. На ньому православні делегати вимагали від короля зміщення з єпископських кафедр Потія й Терлецького, але отримали відмову. Тоді вони заявили, що не будуть підпорядковуватися єпископам-уніатам. 6 і 7 травня були внесені протестації, в яких різко засуджувалося укладення єпископами унії[35].
На початку травня єпископи-уніати прибули в Україну. Вони разом з католиками почали активно готуватися до православного собору, на якому мав би бути проголошений акт унії. До собору готувалися і їхні супротивники на чолі з князем Острозьким, залучивши до нього протосингела Константинопольського патріарха Никифора.
Оскільки традиціоналісти й уніати не змогли досягнути порозуміння, у Бресті в жовтні 1596 р. пройшли два собори – уніатський та антиуніатський. Офіційне відкриття уніатського собору відбулося 8 жовтня в церкві св. Миколая. Він мав формально-показовий характер. Ще напередодні собору в маєтку луцького католицького єпископа Мацієвського в містечку Кам’янці, неподалік Бреста, митрополит і єпископи (за винятком львівського Гедеона Балабана й перемишльського Михайла Копистенського) підписали акт унії. Тому в Бресті цей акт був лише урочисто проголошений. Це відбулося 9 жовтня. Собор також наклав анафему на єпископів, що не підтримали унію, та інших осіб, які взяли участь у паралельному антиуніатському соборі[36].
Альтернативний антиуніатський собор відбувався в будинку пана М. Райського, де зупинився князь Острозький. Існують свідчення, що князь на собор прибув із великим почтом озброєних людей. Як писав Потій в «Антиризисі», «з гарматою, татарами, з гайдуками, з козаками»; відповідно, люди князя Острозького могли уніатів, «як мух, подавити»[37]. Однак і уніатська сторона теж прибула з великою кількістю озброєних охоронців[38]. Це можна сприймати як демонстрацію сили з одного й іншого боків.
Князь Острозький брав активну участь у роботі антиуніатського собору. На цьому соборі були представлені як духовні, так і світські особи. Духовним колом собору керував протосинкел (представник) Константинопольського патріарха Никифор. Був там також протосинкел Олександрійського патріарха Кирило, бєлградський митрополит Лукаш, перемишльський єпископ Копистенський, архимандрити багатьох монастирів, а також різні священнослужителі. Ці особи підписалися під заключним документом собору «Апофазисом», в якому наказувалося «позбавити митрополита Михайла і згаданих владик (тобто тих, які прийняли унію – авт.) будь-якого архиєрейського становища, урядування та єпископського звання і будь-якого нашого духовного стану». В «Ектезисі…», де викладений протокольний запис роботи антиуніатського собору, князь Острозький згадується лише один раз, а це створює враження, ніби князь не відігравав у його роботі особливої ролі. Насправді це не так. Василь-Костянтин реально керував собором. На цей собор прийшов Петро Скарга, який став одним з неофіційних керівників уніатського собору, і заявив, що хоче дискутувати з князем Острозьким[39]. Це, власне, засвідчує неформальне лідерство князя на антиуніатському соборі.
Собор у складі всіх учасників (як духовних, так і світських) прийняв три ухвали – синодальний універсал[40], протестацію в головний трибунал[41] та інструкцію делегатам до короля[42]. Усі ці документи були підписані також князем Острозьким.
Після Берестейського собору антиуніатська діяльність князя здійснювалася за кількома напрямками: це різноманітні антиуніатські акції на сеймах та сеймиках, до яких він мав безпосередній стосунок; намагання змобілізувати широкий антикатолицький фронт, залучивши до нього протестантів; стимулювання та видання антиуніатської полемічної літератури; підтримка Львівського й Віленського братств як дієвих осередків антиуніатської опозиції; протидія єпископам-уніатам, що виражалося у вилученні в них церковних маєтків і навіть у збройних нападах та їхні володіння й на них самих; підтримка та захист православних монастирів, особливо Києво-Печерської лаври, які стали важливими осередками антиунітської боротьби. Звісно, князеві Острозькому, якому в той час було понад 70 років, важко було здійснювати такі акції. Чималу допомогу в цьому плані надавав йому син Олександр.
Важливим чинником в антиуніатській боротьбі князя Острозького став варшавський сейм, що відбувався в березні 1597 р. Православні на чолі з Василем-Костянтином сподівалися взяти реванш і добитися відміни на офіційному урядовому рівні ухвал Берестейського уніатського синоду. На сеймі мало вирішуватися питання про участь Речі Посполитої в антитурецькій коаліції, яку підтримували і папа, і король Сигізмунд ІІІ. Звісно, влада була зацікавлена у вирішенні цього питання на свою користь і потребувала підтримки православних делегатів. Останні ж, своєю чергою, сподівалися, що король піде їм на поступки в унійному питанні.
На жаль, під час роботи сейму православні допустили низку помилок, що в кінцевому підсумку призвело до їхньої поразки. Цьому сприяло також те, що на боці короля та уніатської партії виступив впливовий політик, коронний канцлер Ян Замойський, який мав у той час непорозуміння з князем Острозьким.
Бажаючи відволікти учасників сейму від питання унії, уніатська партія (передусім це стосується Яна Замойського) спровокувала т. зв. процес Никифора. Патріаршого протосинкела, який став одним із керівників Берестейського антиуніатського синоду, звинуватили в шпигунстві на користь Османської імперії. І хоча його вина не була доведена, однак від князя Острозького вимагали видачі його польській владі, що й було зроблено князем. Зрештою, Никифора ув’язнили[43]. Потім він опинився в ув’язненні в Мальборку, де й помер.
Сейм 1597 р. став для князя Острозького поразкою в боротьбі з уніатами. Вимоги православних були відхилені. Це, до речі, знайшло відображення в «Пересторозі». У цьому полемічному творі наводиться уявна промова князя до короля, де йдеться про різні кривди, що чиняться православним[44].
Зазнавши поразки, князь почав шукати союзників. Такими природними союзниками для нього стали протестанти-кальвіністи. У 1598 рр. князь Острозький планував проведення спільного протестантсько-православного синоду, на якому навіть передбачалося узгодження спірних богословських питань. Але консервативно налаштоване православне духовенство було проти такого союзу. І все ж у 1599 р. такий синод відбувся у Вільно. На ньому було прийняте рішення про союз із кальвіністами при умові схвалення його з боку константинопольського та олександрійського патріархів[45]. Щоправда, результативність цього союзу через несприйняття його з боку православного духовенства була невеликою. Зводилася вона переважно до підтримки православних з боку протестантів на сеймах, коли заходила мова про Берестейську унію.
На сеймі у Варшаві в 1598 р. православна сторона знову виступила з оскарженням дій єпископів-уніатів, вимагаючи позбавити їх привілеїв та церковних маєтків. Зі звинуваченням виступив клієнт князя Острозького, Мартин Броневський (імовірний автор полемічного твору «Апокрисис»). Помічником же його був Дем’ян Гулевич. Захисником з боку уніатів став Потій. У дискусії взяв участь і князь Острозький, який наводив приклади переслідування православних уніатами. Його промова була дуже емоційною. Дійшло до того, що сини князя, Януш та Олександр, почали його заспокоювати[46].
Однак дискусії на сеймі 1598 р. щодо унії не дали ніякого результату. Рішення на користь православних не було прийняте. Те саме можна сказати й про сейм 1600 р., де знову порушувалося це питання. На ньому вже не було князя Острозького через його похилий вік та хвороби. Цей чинник відіграв певну роль для укріплення позицій уніатів. Сигізмунд ІІІ після смерті Михайла Рогози призначив митрополитом Київським Іпатія Потія, який почав позбавляти супротивників унії прав та маєтків.
Досягнути деяких успіхів православним вдалося на сеймі 1603 р. Тут був присутній син князя Острозького, Олександр. Вибудувана ним стратегія поведінки дала позитивні результати. Підтримані протестантами православні отримали деякі привілеї. Зокрема, король погодився на обрання архимандрита Києво-Печерської лаври. В умовах домінування православних у Києві та на Київщині це закрило шлях для проникнення в монастир уніатів. Також було вирішене питання Жидичинського монастиря, який залишився в руках супротивників унії[47]. Звісно, це були незначні досягнення. Але вони показали певну поступливість королівської влади й офіційне визнання нею православної церкви в Речі Посполитій, котра не була в єдності з Римом, як конфесійної структури.
На жаль, незадовго після цього сейму Олександр Острозький помер при загадкових обставинах, що стало великим ударом для його батька. Судячи з усього, князь Острозький пережив інсульт і був паралізований. Та це не завадило йому вперто продовжувати антиуніатську боротьбу. У 1605 р. на сеймі православні знову порушили питання про ліквідацію унії. І хоча їм у котрий раз не вдалося досягти потрібного рішення, проте за клопотанням Януша Острозького та його батька Сигізмунд ІІІ погодився затвердити їхнього кандидата, Єлисея Плетенецького, на архимандрита Києво-Печерської лаври[48]. Власне, Плетенецький зробив дуже багато для перетворення лаври в потужний православний релігійно-культурний осередок. Цей осередок і продовжив традиції Острозької академії та друкарні.
Окрім мирної сеймової боротьби з уніатами, князь Острозький вдавався й до боротьби збройної. Головним об’єктом його нападів став Луцький та Острозький єпископ Кирило Терлецький. Відразу ж після Берестейського собору 1596 р. князь відібрав у єпископа ті володіння, які були надані Луцькій єпархії князями Острозькими. Позовні заяви з боку Терлецького нічого не дали. Його церковні володіння й далі залишалися в руках князя Острозького[49]. Також слуги князя здійснювали наїзди на маєтки Терлецького, зокрема це робив Ждан Боровицький[50]. Такі ж наїзди здійснювалися й на володіння інших єрархів-уніатів, наприклад, на маєтки митрополита Рогози[51].
Смерть Василя-Костянтина в 1608 р. обмежила православних у боротьбі з уніатами. Вони втратили лідера, який мав не лише великі матеріальні ресурси, а й політичну вагу. Серед князівської еліти православної Русі не знайшлося такої фігури, яка могла хоч приблизно дорівнятися до нього.
Незважаючи на те, що боротьба з уніатами була програна князем Острозьким, вона мала далекосяжні наслідки. Завдячуючи князю, в Україні виникла потужна антиуніатська опозиція, яка навіть після його смерті не припинила своє існування. За активної підтримки князя сформувалися сильні антиуніатські осередки. Передусім це Києво-Печерська лавра та Львівське братство. Завдяки цій опозиції не відбулося покатоличення уніатів. Останнім вдалося зберегти своє «православне обличчя», тобто східний православний обряд і традиції. Завдяки православ’ю, в збереженні якого на українських землях велику роль відіграв князь Острозький, а також «православному обличчю» уніатів, українці змогли зберігати свою конфесійну, а також і етнічну ідентичність.
[1]Halecki O. Od unii Florenckiej do unii Brzeskiej. – Lublin, 1997. – T. II. – S. 13.
[2]Русская историческая библиотека. – СПб., 1878. – Т. IV., кн.1. – С. 229.
[3]Там само. – С. 471-477.
[4]Письма князя А. М. Курбского к разным лицам. – С. 103-109.
[5]Кралюк П. Переписка князя Андрія Курбського та Костянтина Острозького: міф чи реальність // Острозький краєзнавчий збірник. – Вип. 2. – Острог, 2007. – С. 3-8.
[6]Кінан Е. Російські історичні міфи. – К., 2001. – С. 238-239.
[7]Плохий С. Н. Папство и Украина: Политика Римской курии на украинских землях в XVI – XVII вв. – К., 1989. – С. 34-35.
[8]Грушевський М.С. Історія України-Руси: [в одинадцяти томах]. – К., 1995. – Т. VІ. – С. 551-552.
[9]Українська література XVII ст. – С. 29.
[10]Там само. – С. 30.
[11]Грушевський М. Духовна Україна (Збірка творів). – К., 1994. – С. 517-520.
[12]Про К.Терлецького див.: Тимошенко Л. Єпископ Кирило Терлецький: родовід і початок духовної кар’єри // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. 9. – 2005. – С. 202-213.
[13]Українська літератури XVII ст. – С. 34-35.
[14]Скарга П. О единстве… – С. 530-531.
[15]Melnyk M. Spor o zbawienie. Zagadnienia soteriologiczne w swietle prawoslawnych projektow unijnych powstalych w Rzeczypospolitej (koniec XVI – polowa XVII wieku). – S. 68.
[16]Атаманюк Л. Постать волинського уніатського єпископа Іпатія Потія в історичній літературі // Осягнення історії. Збірник наукових праць на пошану професора Миколи Павловича Ковальського. – Острог – Нью-Йорк, 1999. – С. 211; 212.
[17]Documenta Unionis Brestensiseius queauctorum (1590 – 1600) / Opr.A.Welykyj. – Romae, 1970.– P. 17-25.
[18]Дмитриев М. Между Римом и Царьградом: генезис Брестской церковной унии 1595-1596 гг. – М., 2003. – С. 237.
[19]Documenta Unionis Brestensiseius queauctorum(1590 – 1600) – Romae, 1970.– P. 21.
[20]Ibid. – P. 22.
[21]Ibid. – P. 23.
[22]Ibid.– P. 22.
[23]Ibid. – P. 24-25.
[24]Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х – початок ХУІІІ ст..): Зб. док. і матеріалів – С. 106-108.
[25] – С. 33.
[26]Жукович П. Сеймовая борьба западно-русского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). – СПб, 1901. – С. 116.
[27]Плохий С.Н. Папство и Украина: Политика Римской курии на украинских землях в XVI – XVII вв.– С. 51
[28]Theiner A. Vetera Monumenta Poloniae et Lithuanie gentium quefinitimarum illustrantia. – Roma, 1861. – V. 3. – P. 237-238
[29]Плохий С. Н. Папство и Украина: Политика Римской курии на украинских землях в XVI – XVII вв. – С. 54.
[30]Жукович П. Сеймовая борьба западно-русского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). – СПб, 1901. – С. 149-153.
[31]Плохий С. Н. Папство и Украина: Политика Римской курии на украинских землях в XVI – XVII вв.– С. 55-57.
[32]Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні – С. 177-178, 184.
[33]Documenta Unionis Brestensiseius queauctorum (1590 – 1600). – P. 154-156.
[34]Ibid. – P. 138-153.
[35]Ibid. – P. 306-308.
[36]Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – С. 116.
[37]Русская историческая библиотека. – СПб, 1903. – Т. ХІХ. – С. 881.
[38]Documenta Unionis Brestensiseius queauctorum(1590 – 1600, – P. 385.
[39]Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х – початок ХVІІІ ст.): Зб. док. і матеріалів – С. 141.
[40]Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною Коммиссиею для разбора древних актов, Высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторстве (Далі – АЮЗР). Издается с 1859 г. – Ч.1. – Т. I. Акты, относящиеся к истории православной церкви в Юго-западной России. – К., 1859. – С. 519-530.
[41]Там само – С. 530-532.
[42]Там само – С. 509-517.
[43]Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. - Т.1. – К., 1883. – С. 46-63.
[44]Українська література XVII ст. – С. 44-45.
[45]Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski wobec katolicyzmu i wyznań protestantskich // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. – 1996. – № 40. – S. 17–36.
[46]Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525-1608): wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołynskiej. – С. 155-156.
[47]Chodynicki K. Kościół prawosławnya Rzecz pospolita Polska. Zarys historyczny. 1370 – 1632. – Warszawa, 1934. – S. 377-378.
[48]Жукович П. Сеймовая борьба западно-русского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). – С. 457-458.
[49]Каманин И.М. Несколько черт для характеристики князя К.К. Острожского // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, издаваем. Киевской комиссией для разбора древних актов. – К., 1916. – Вип. 2. – С. 62.
[50]АЮЗР. – Ч.1. – Т.VI. Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-западной России (1322–1648 гг.). – К., 1883. – С. 223-225.
[51]Архів Української Церкви / Упорядн. М. В. Довбищенко. – Т. 3. Вип. 1. Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. – С. 327.
