Релігійність Богдана Хмельницького

20 березня 2017, 16:40 | Релігієзнавчі студії | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Петро КРАЛЮК

Б.Хмельницький. Гравюра 1651 р.Традиційно Богдана Хмельницького в українській (і не лише в українській) літературі розглядають як захисника православ’я. При цьому свідомо чи несвідомо ігнорується ставлення цього козацького вождя до інших релігій. Зрештою, чомусь не ставиться питання, а яке православ’я захищав Хмельницький? Адже його стосунки з київським митрополитом Сильвестром Косовим та іншими очільниками Київської митрополії, м’яко кажучи, були прохолодними.

Коли ми з’ясуємо делікатні питання релігійності Хмельницького, його ставлення до тих чи інших конфесій, в багато в чому стане зрозумілою його логіка дій. Адже питання релігії в той час були тісно переплетені з питаннями політичними.

Богдан Хмельницький і католики

Про молодого Богдана Хмельницького відомо украй мало. Небагато знаємо й про його батьків. «Богдан-Зиновій Хмельницький, – писав Грушевський, – був сином старостинського урядника в Чигиринськім старостві Михайла Хмельницького. Такі урядники звичайно набирали ся з дрібної шляхти, і таким шляхтичем уважав і називав себе Михайло Хмельницький: в пізнїйшім листї своїм до короля під Зборовим (15 серпня 1649 р.), дуже важнім для його біоґрафії (свого рода короткій автобіоґрафії), Богдан Хмельницький називає себе «уродженим Хмельницьким», а на своїй печати уживає герба Абданк. Походженнє його батька одначе зістаєть ся незвісним». Справді, оригінальний лист Хмельницького до короля Яна Казимира, на котрий посилається історик, є вагомим аргументом на користь шляхетського походження козацького гетьмана. Ще один відомий історик, Іван Крип’якевич, посилаючись на документальні свідчення, говорить, що Ян Казимир, звертаючись до Хмельницького, називав його «уродзоним», тобто шляхтичом. «Урожоним» Богдана названо також у козацькому реєстрі 1649 р. Там говориться і про його шляхетський герб Абданк. Про Михайла Хмельницького як шляхтича писали деякі сучасники гетьмана.

Щодо походження батька Хмельницького існують різні версії. Однак найбільш вірогідною виглядає версія про галицьке чи волинське походження Михайла Хмельницького. Її намагався обґрунтувати Крип’якевич, який писав: «…правдоподібніше, що Хмельницькі вийшли з Хмельника у Перемишльській землі, бо найперше вони зустрічаються в Галичині. Так, 1578 р. згадується шляхтич Станіслав Хмельницький, власник с. Германова під Львовом, Хмельницькі згадуються також на Волині, у 1637 р. відомі Ян і Яків Хмельницькі, служилі шляхтичі Володимирського повіту».

На користь галицької версії свідчать і зв’язки батька та сина Хмельницьких із Галичиною. Перший знаходився на службі у галицьких магнатів, другий, ймовірно, навчався в єзуїтській школі в Галичині. Ми спеціально акцентуємо увагу на ці моменти, бо саме вони пояснюють відносно толерантне ставлення Богдана Хмельницького до католицизму. У той час галицька шляхта хоча й залишалася переважно православною, але зазнала католицького впливу. Дехто з цих шляхтичів здійснив конверсію на католицизм, дехто породичався з католиками, дехто віддавав своїх дітей у католицькі школи.

Польський автор XVII ст. Веспасіян Коховський писав, що на початку XVII cт. Михайло Хмельницький жив у Жовкві, неподалік Львова, й служив у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. Потім він опинився на службі в зятя цього магната, Івана Даниловича, власника міста Олеська, який став чигиринським старостою. До речі, хоча Данилович походив із руського галицького роду, але став католиком. Михайло Хмельницький, ймовірно, тоді подався на Подніпров’я зі своїм новим паном і почав займатися осадництвом. Тобто здійснював різноманітні організаційні заходи при заснуванні нових містечок і сіл. Певно, дослужився до високої посади – чигиринського підстарости, ставши заможною людиною.

Михайло Хмельницький взяв участь у поході коронного гетьмана Жовкевський на Молдавію. Уже говорилося, що він служив у цього пана та його зятя. Тому Михайло спорядив військовий загін для цього походу. І, певно, поліг у битві під Цецорою разом із гетьманом. Або потрапив у полон, де й закінчив своє життя.

Отож, батько Богдана Хмельницького аж ніяк не належав до «простих людей». Була це людина достатньо заможна – принаймні в кінці життя. Походив із дрібної галицької шляхти, яка не мала особливих статків; служив у гетьмана Станіслава Жолкевського та його зятя Івана Даниловича. До речі, католиків! Завдячуючи цій службі, Хмельницький-старший значно покращив своє матеріальне становище, а також підняв свій соціальний статус.

Був він також освіченою людиною. Прагнув і своєму синові дати освіту.

Загалом син Михайла Хмельницького, Богдан, отримав непоганий спадок, який дозволяв йому зайняти помітне становище в суспільстві.

Грушевський, посилаючись на того самого Коховського, твердить, що після одруження Даниловича з дочкою Жолкевського, Софією, яке відбулося в 1605 р., Михайло Хмельницький, що служив раніше при дворі Жолкевських у Жовкві, перейшов із нею на службу в Олеськ до Даниловича, а вже звідти він подався на Чигиринщину. Якщо це так, то Богдан, який народився близько 1595 р., місцем його народження варто вважати Жовкву або якесь інше місто чи поселення в Галичині.

Щодо імені майбутнього козацького гетьмана, то Грушевський зазначав наступне: «Імя його «Богдан» часто толкували потім як призвище, дане йому пізнїйше як спасителеви України, але се без сумнїву початкове, дитинне імя Хмельницького і вповнї правдоподібно, що се був практикований в народї переклад церковного імени Федір, як толкував уже Коховский». Є сенс погодитися з таким трактуванням. Окрім імені Богдан, чи то Федір, Хмельницький мав друге ім’я – Зиновій. Надання подвійних чи потрійних імен стало звичною практикою в шляхетській культурі Речі Посполитої. Зокрема, це було характерним для католиків.

Щодо освіти Хмельницького, то варто навести аргументовані й підтверджені джерелами міркування Михайла Грушевського: «Про науку Богдана Коховский каже, що він учив ся в київській ґімназії, а також «по словам богатьох» — у Ярославі у єзуїтів. Останнє більш певне: перше дуже мало, і мабуть зявило ся як пізнїйший, безосновний здогад. Київська ґімназія, себ-то братська школа, починала своє істнованнє тодї, коли Хмельницький мабуть уже кінчив науку у єзуїтів, а може й скінчив її, тай нїяких звязків у Хмельницького з київськими шкільними кругами не знаємо, нїякої памяти про його науку в сих кругах не бачимо. Натомість про його ученнє в котрійсь єзуїтській колєґії — ярославській чи львівській, се не зовсїм ясно — маємо свідоцтва більш певні. Його професор єзуїт Мокрский, «під котрим Хмельницький учив ся поетики і реторики», уживаний потім був в посольствах до Хмельницького, з огляду на сю особисту знайомість; тодї Мокрский був у Львові, перед тим міг бути і в Ярославі. При тих звязках з Галичиною, які істнували на дворі Даниловича, зовсїм природно, що чигиринський офіціалїст післав сюди свого синка, і власне до такої щиро шляхетської школи як єзуїтська колєґія».

Певно, Хмельницького спочатку навчали церковнослов’янської грамоти. На те, зокрема, вказує мова його листів. Ведучи мову про навчання Хмельницького в єзуїтській школі, Грушевський у примітках подає фрагмент одного польського донесення про переговори з козацьким гетьманом від 29 листопада 1648 р. Свідчення, яке нібито говорить на користь того, що учителем Хмельницького був ксьондз Мокрський. Подаємо його в перекладі українською мовою:

«Ксьондз Мокрський був єзуїтом і вчив у школах, під яким Хмельницький поетику й риторику слухав, також зі Львова від міщан він посланий був до Хмельницького на переговори. Пізнавши його, Хмельницький при людях із ним не говорив, але коли ті розійшлися, обхопив низько його ноги і за навчання дякував».

Правда, існує питання, наскільки можемо довіряти цьому свідченню. Воно виглядає дивним. Чому Хмельницький раптом виявляє таку непомірну повагу до католицького ксьондза? Хоча це він робить поза очі. Але якщо цього не бачили, звідки свідчення в донесенні? Невже ксьондз сам про це розповів?

Та справа не лише в цьому. Біографія Анджея Мокрського (? – 1649) дає підстави говорити, що ця людина була ровесником Хмельницького. Так, після закінчення класів поетики й риторики він 15 березня 1615 р. він вступив до ордену єзуїтів в Кракові. Тоді Хмельницький, якому виповнилося близько 20-ти років, мав би скінчити своє навчання. У 1617-1620 рр. Мокрський вивчав філософію в Каліші. У 1620-1622 рр. викладав у Львові в єзуїтській колегії синтаксис і поетику, а в 1622-1623 рр. – риторику в Луцьку. Потім у 1623-1627 рр. студіював теологію в Кракові, після чого його висвятили на ксьондза в 1627 р. Пізніше він викладав у колегіях Познаня, Каліша, Острога, Віленській академії. Його шлях – це типова кар’єра єзуїтського викладача. Мокрський мав конфлікти зі своїм керівництвом. У 1646 р. він покинув орден (отже, в 1648 р. уже не був єзуїтом, як про це говориться у вище згаданому донесенні). Із 1646 р. цей колишній викладач став проповідником короля Владислава IV.

Мокрський заявляв, що знає Хмельницького. Схоже, вищенаведене донесення від 29 листопада 1648 р. відображує певні реалії. Правда, в спотвореній формі. Не виключено, що Мокрський та Хмельницький навчалися разом, і перший допомагав другому в навчанні. Та більш імовірним є те, що вони зустрічалися при дворі короля Владислава, де Хмельницький часто бував у 1646 р., коли Мокрський був там проповідником. Звідси й поштиве ставлення козацького гетьмана до католика Мокрського.

Але повернемося до навчання Хмельницького. Переважно дослідники називають дві школи єзуїтів на теренах, де він міг навчатися – Ярослав (там їхня місія існувала ще з 1574/5 р.) та Львів. Більш імовірним видається Ярослав. Справа не лише в тому, що про навчання в цій колегії згадує Коховський. Хоча у Львові єзуїтська місія існувала з 1591 р., але школа-колегія почала працювати тут лише з 1608/9 р. Саме з цього року нам відомі керівники львівської єзуїтської школи. На той час Богдану Хмельницькому було близько 13 років. Це запізнілий вік, щоб віддавати дитину вчитися.

«Судячи з сеї звістки про науку поетики і реторики (її достовірности не можемо нїчого закинути), – пише Грушевський, – Хмельницький був в єзуїтській школї досить довго: загальна освіта, по за котру звичайно не преступали люде світські, які не мали заміру віддавати ся церковній дїяльности, займала 6-8 лїт і більше, і кінчила ся власне риторикою. Освіта, котру Богдан тут дістав, була звичайна, середня освіта сучасного «освіченого» чоловіка…»

Правда, українські автори, ведучи мову про навчання Хмельницького в єзуїтській школі, намагаються не звертати особливої уваги на цей епізод. Воно зрозуміло. Адже виходить якось «дивно»: ревний борець за православну віру, був вихованцем єзуїтів, котрі вважалися запеклими ворогами православ’я.

Безперечно, єзуїти давали на той час чудову освіту. В їхніх школах вчилися не лише діти католиків, а й протестантів і православних. Вихованці єзуїтських шкіл, які закінчували навчання в класі риторики (а таким, імовірно, й був Хмельницький), добре знали класичну латину, володіли культурою красномовства.

Але навчали в цих школах і дечого іншого. Викладачі намагалися зробити зі своїх учнів «добрих католиків». А тих, хто не був католиком, поступово навернути у свою віру. Вони давали зрозуміти, що перехід з одної віри на іншу не є злом. І що можна приховувати цей перехід, якщо цього вимагають обставини.

Чи мав намір Хмельницький здійснити конверсію від православ’я до католицизму, чи, можливо, навіть здійснив її, гадати не будемо. Свідчень з приводу цього ми не маємо. Але такий перехід дав би Хмельницькому певні користі. Адже високі покровителі Богданового батька і його самого належали до католиків. Тому релігійна конверсія молодого Хмельницького могла би вітатися та відкрила йому певні перспективи для кар’єрного росту.

Можемо хіба що констатувати: великої ревності до православ’я він не виявляв. Дехто із сучасників Хмельницького закидав йому віроломство й відсутність «будь-якої релігії». Справді, козацький гетьман часто вів подвійну гру, використовуючи релігію в питаннях політичних. Чи не було це результатом єзуїтського навчання та виховання?

Знаємо, що в зрілому віці Хмельницький родичався з католиками. Зокрема, католики були серед його кумів. Таким, наприклад, був Михайло-Станіслав Кричевський, відомий як вірний соратник Богдана. Здійснюючи таке родичання, Хмельницький брав участь у католицьких релігійних обрядах. І, схоже, не бачив у цьому проблеми.

Тобто можемо констатувати, що Хмельницький, отримавши католицьке релігійне виховання в єзуїтській школі, загалом толерантно ставився до католицизму та його представників. Лише в останні роки свого життя, коли він опинився на чолі повстання проти Речі Посполитої, він, в силу політичних обставин, змушений був стати захисником православ’я й, відповідно, противником католицизму.

Переговори з польським посланцем Смоярковським

Чи приймав Хмельницький іслам?

Одним із найвідоміших історичних турецьких творів, де йдеться також про події в Україні в XVII ст., є твір літописця Мустафи Наїма (1655-1716) «Гусейнові сади у викладі подій Сходу та Заходу». Є в ньому низка фрагментів, у яких говориться і про повстання під проводом Хмельницького, і про його провідника.

Цей твір вважається одним шедевром турецького літописання. Його автор, маючи хорошу освіту, працював на різних чиновницьких посадах у Османській імперії. Ймовірно, основна частина цього історичного наративу була створена в 1698-1704 рр. Праця присвячувалася візиреві Амказаду Гусейн-паші (звідси й така її назва). У книзі розглядаються події у період 3 1591 по 1660 рік. Звісно, повністю довіряти Мустафі Наїмі, коли він веде мову про українські справи, не варто. Але літописець подає інформацію, що змушує з іншого кута зору поглянути на історію України.

Є в творі Мустафи Наїми сенсаційний фрагмент, котрий оповідає про навернення Хмельницького в іслам.

Літописець розповідає, як у 1652 р. до муфтія Османської держави прибув гонець із козацького краю:

«Упродовж цього місяця [мугаррема] (1-30 грудня 1652 р.) до муфтія (шейхюльіслама) прийшов лист од козацького гетьмана; особа, що доправила його, стверджувала наступне:

«З гетьманом я особисто вів мову; відкрив він мені свою душевну таємницю. Попервах невільник в одного з завідувачів Адміралтейства, який мешкав у [стамбульській] дільниці Касим Паша, путящий, дужий і кмітливий козак, він знайшов нагоду, щоб утекти до власної країни, при тому намовивши піти із собою ще кількох бранців. Сам за походженням з чересел якоїсь великої свині, діставшись [додому], завдяки своїй пригожості став гетьманом. Одначе в минулому, в невільництві сумному, він навернувся в Іслам, і любов до віри Мугаммеда поселилася в його серці, тож оперезався він щирим бажанням Догоджати державі та вірі, однак мовлячи: «Послужу [Державі та вірі] силою проклятих», не зізнаючись про свій Іслам тим, що були під його орудою, козацтвом пильно користав. Потому повідомивши ханові про свої обставини, він зустрівся з ним; коли ж хан не повірив, то виконав разом із ним вечірній намаз, відтак продекламував високославний могутній Коран; і отоді хан повірив; але після того підлеглі [гетьману] козаки, довідавшись про його Іслам, збунтувалися та намірилися вбити його; і він тисячами хитрощів ошукавши [їх] та склав оманливу присягу, він і церкву для них (козаків) спорудив і брав участь в обов’язкових марновірних богослужіннях, стараючись тим тримати їх у послуху, як слід, переконав козаків».

А суть [гетьманського] доручення для чолов’яги та зміст листа [гетьмана були] такі:

«Нині маючи під орудою близько трьохсот тисяч козаків, я оперізуюсь поясом холопства падишагові Ісламу; хай відразу велять мені служити, і я душу й тіло положу [на те]».

Варто мати на увазі, що мова Мустафи Наїми – своєрідна. То «вчена мова» османських інтелектуалів, де чимало метафор, слів і виразів, які мають відносно широкий діапазон для інтерпретацій; і все це супроводжується «плетінням словес», що можуть заплутати читача. Тому перекладати цей твір дуже складно, особливо на мови культур, віддалених від старого османського світу. Є також інші переклади українською мовою цього уривку про навернення Хмельницького в мусульманство. Та, незважаючи на відмінності цих перекладів, можна виділити кілька важливих моментів.

Те, що в уривку йдеться про Хмельницького (хоча ім’я його й не називається), сумнівів не викликає. Адже в літописі говориться про 1652 рік, коли він очолював козацьке Військо Запорізьке. Відомо з інших джерел, у т. ч. документального характеру, що цей козацький вождь мав зв’язки із керівниками Османської імперії, котрі вважали його своїм васалом.

Битва під Цецорою

Із уривку висновуємо, що в молоді роки Хмельницький опинився в турецькому полоні. Жив у Стамбулі, у кварталі Касим Паша, будучи невільником керівника флоту Османської імперії. Там він і прийняв мусульманство. Потім йому вдалося втекти із кількома невільниками. Повернувшись в Україну, Хмельницький зумів стати козацьким провідником. Але він ніде не говорив про своє навернення до ісламу. Але коли приїхав до кримського хана (мається на увазі Іслам-Гірей ІІІ), то відкрився йому. Той не повірив. Проте Хмельницький разом із ним звершив мусульманську молитву-намаз. При цьому козацький гетьман заявив: мовляв, він готовий служити мусульманам – кримським татарам та туркам. Але козаки, дізнавшись про іслам Хмельницького, обурилися й навіть хотіли вбити його. Тому він, аби приховати своє мусульманське віровизнання, спорудив церкви й брав участь у православних богослужіннях.

Наведене свідчення Мустафи Наїми було давно відоме дослідникам. Ще в 1824 р. польський історик Йосип Сенковського обнародував його у своїй книзі «Колекція з турецьких історичних праць». Проте наведене свідчення Мустафи Наїми дослідники, здебільшого, не сприймали. Це несприйняття обумовлювалося існуючими стереотипами щодо діяльності Хмельницького, якого його вважали захисником православ’я. А цей захисник, за словами турецького літописця, виявився… мусульманином.

Насправді свідчення Мустафи Наїми не видається фантастичним. Воно цілком вписується в контекст тієї інформації про Хмельницького, яку ми маємо. Справді, в молоді роки Богдан потрапив до турецького полону. Сталося це в битві під Цецорою в 1620 р. Про перебування Хмельницького в цьому полоні і про його звільнення з нього мовчать польські й українські історичні джерела. Маємо лише непевні згадки. Мустафа Наїма ж пише, що Хмельницький був невільником керівника турецького флоту й жив у Стамбулі. Там майбутній гетьман і прийняв мусульманство.

Загалом навернення українців у іслам стало поширеною в той час практикою. У певних обставинах це давало можливість зберегти життя, отримати відносно прийнятні умови існування і навіть робити кар’єру в османському світі. Можна припустити, що Хмельницький навернувся в мусульманство після битви під Цецорою, коли потрапив у полон. Адже часто полоненим пропонувалася альтернатива: або тебе вбивають, або ти стаєш сповідником ісламу.

Схоже, прийняття Хмельницьким мусульманства не було щирим, а обумовлювалося обставинами. Зі столиці Османської імперії Хмельницькому вдалося втекти й повернутися в Україну. Зрозуміло, про «мусульманський епізод» у своєму житті Богдан волів мовчати.

Як би не було, але, опинившись у турецькому полоні й проживаючи в Стамбулі, розкішній столиці велетенської імперії, Хмельницький пізнав інший світ, інші звичаї, традиції, релігію. Щось Богдан і перейняв від цього світу. Є свідчення Павла Алепського, що Хмельницький любив пити каву, яку на той час вживали в Туреччині. В Європі цей напій отримав поширення пізніше – уже після Віденської битви 1683 р. Знайомство з османським світом дозволило Богдану в його подальшій діяльності знаходити спільну мову з турками й кримськими татарами.

Так, у 1647 р. він вступив у перемовини з ними. Можливо, під час переговорів, аби завоювати довіру, козацький ватажок «відкрився» й сказав, що є адептом ісламу. На доказ цього здійснював намаз, читав Коран. Безперечно, щоб вести перемовини з турками й кримськими татарами, а тим паче щоб завоювати в них довіру, необхідно було знати ісламські звичаї й вірування. Хмельницький їх знав!

Мусульманська віра Хмельницького була одним з елементів у дипломатичній грі гетьмана. Тому коли, за словами Мустафи Наїми, козаки дізнаються про мусульманство свого провідника й хочуть його вбити, він швидко «зрікається» цієї віри. І постає в личині православного.

Хтось вважатиме подібні дії цинічними. Але в той час серед політиків Європи (зрештою, не лише серед них) таких циніків було чимало. Генріх IV відрікся від протестантизму і з словами «Париж вартий меси» прийняв католицизм, ставши в 1594 р. французьким королем. Конфесійні конверсії, зокрема з політичних мотивів, у той час були явищами поширеними.

Представлений нами погляд на мусульманство Хмельницького є гіпотетичним і переважно базується на повідомленні Мустафи Наїми. Але цікаво, що козацький гетьман дистанціювався від православного духовенства Київської митрополії, а його оточували (чомусь!) православні священнослужителі, які прибули з Османської імперії.

Однак серед мусульманських авторів не лише Мустафа Наїма вів мову про іслам Хмельницького. Про це говорить (хай і непрямо) кримськотатарський хроніст Гаджі Махмеда Сена’ї Киримли у літописі «Історія хана Іслама-Гірея ІІІ». Із його слів випливає, що Хмельницький, ведучи перемовини з кримським ханом, ніби виявив бажання стати мусульманином й послужити ісламу. Богдан «викинув із серця попередню ворожість» до цієї віри. Правда, в літописі однозначно не сказано, що Хмельницький став мусульманином. Такий намір із його боку ніби був спробою козацького гетьмана схилити Іслама-Гірея на свій бік.

Як би не було, але в Гаджі Махмеда Сена’ї Киримли відчувається дуже позитивне ставлення до Хмельницького, якого він іменує хоробрим, безстрашним богатирем і провідником «Дніпрового козацтва», а також особою, що заслуговує на повагу з боку ісламу. Цей же кримськотатарський автор неодноразово звертав увагу на те, що Богдан завжди послідовно виконував усі зобов’язання. «Під час підготовки до війни з поляками, – писав літописець, – до Іслама Гірая ІІІ прибув гетьман дніпровських козаків… Хмельницький зі своїм військом і оголосив про свою відданість ханові. Цією заявою хан був дуже задоволений».

Отже, в мусульманських літописців простежується намагання представити Хмельницького якщо не мусульманином, то принаймні людиною, прихильною до ісламу. Наскільки це було відображенням реального стану речей, а наскільки фантазією, сказати складно. Та немає диму без вогню. Ймовірно, щось за цими повідомленнями мусило бути – хоча б прихильне ставлення Хмельницького до мусульман. А що таке ставлення існувало, підтверджують численні факти, передусім довготривалі союзницькі відносини Богдана з турками й кримськими татарами.

«Дивне» православ’я Хмельницького

В'їзд Б.Хмельницького до Києва

На межі 1648-1649 років у історії Хмельниччини відбулися важливі зміни, на які, на жаль, мало звертають увагу дослідники. У другий день січня 1649 р. Хмельницький в’їхав у Київ, де мав зустріч із Єрусалимським патріархом Паїсієм, котрий благословив його.

Взагалі фігура цього православного єрарха є цікавою. Але перш, аніж говорити про нього, варто зробити екскурс щодо використання османськими правителями релігійного, зокрема православного, чинника в боротьбі зі своїми християнськими противниками. Цей екскурс потрібний хоча б для того, щоб адекватно розуміти релігійну політику, яку проводив Хмельницький.

У інтересах Османської імперії було не допустити об’єднання православної Московії з католицьким світом, а також створити зони конфесійної напруги між православними й католиками в Східній та Південній Європі. Натомість католики шукали шляхів укладення унії з православними, зокрема, з тими, які жили за межами Туреччини.

У цій ситуації католики самі створили привід для напруги між ними й православним світом. Мається на увазі прийняття в 1582 році Католицькою Церквою Григоріанського календаря. Було надій, що інші християни приймуть його, оскільки цей календар ґрунтувався на більш точних астрономічних обрахунках. Окрім того, питання календаря не належало до догматичних. Але східні патріархи, зокрема константинопольський Єремія, відмовилися від календарної реформи. Схоже, тут дався взнаки вплив османської влади. Представники останньої добре прорахували, що неприйняття православними Григоріанського календаря призведе до конфліктів між ними та католиками і в кінцевому рахунку ще більше віддалить ці конфесії. На українських землях на «календарному ґрунті» навіть дійшло до кривавих ексцесів, а в українській полемічній літературі кінця XVI – початку XVII ст. питання календарної реформи було одним із найголовніших.

Саме після календарної реформи розпочинаються активні вояжі православних єрархів із Туреччини на терени Східної Європи, в т. ч. в Україну. Чим була пов’язана така активність? Значна частина цих людей нібито їхала до Москви «за милостинею», тобто за грошовою допомогою. Але не лише... Ці священнослужителі намагалися, в міру своїх сил, спрямовувати політику Московії в дусі протистояння з католицьким Заходом. Східні патріархи навіть погодилися створити в Москві окремий патріархат у 1589 р. Також православні єрархи з Туреччини почали втручатися в церковне життя на українських землях.

Майже за 600 років існування Київської митрополії, тобто з часів хрещення Русі, ніхто зі східних патріархів не відвідував Русь-Україну. Тепер вони тут стали частими гостями. Так, у 1586 р. на українських землях побував Антіохійський патріарх Йоаким. Буквально через два роки, в 1588-1589 рр., сюди приїхав Константинопольський патріарх Єремія (1530–1595), який здійснив чимало перемін у церковному житті України, котрі важко назвати конструктивними. Він проводив певну лінію, що мала на меті створити в Україні підконтрольні йому ставропігійні інституції й встановити жорсткий контроль за єрархією Київської митрополії. Для чого це робилося? Передусім для того, щоб не допустити зближення православних Речі Посполитої з католиками.

Турки були зацікавлені не допустити унійного процесу, тобто поєднання католиків і православних, у Речі Посполитій. Не вдаючись у деталі, звернемо увагу на один добре відомий факт. Так, у 1596 р. у Бресті одночасно відбулися два собори, на одному з яких підтримали унію, на іншому, де зібралися православні ортодокси, її засудили. На православному соборі засідав представник Константинопольського патріарха Никифор. Уже після собору влада Речі Посполитої звинуватила його в шпигунстві на користь османів. І хоча православні ортодокси це заперечували, однак щодо цієї особи було чимало запитань.

Після того, як була укладена Берестейська унія, Константинопольський патріархат продовжував посилати своїх представників в Україну. Основним центром православної опозиції на початку XVII ст. стало місто Київ. Тут у Печерському монастирі в 1612 р. оселився софійський митрополит Неофіт, що почав виконувати єпископські функції – святив церкви, ставив священників і дияконів тощо. Взагалі виглядає дивно, що митрополит, під духовною опікою якого знаходяться болгарські землі, покидає свою митрополію і їде в Україну. Невже це він зробив за своїм бажанням?

У 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан, не питаючись на те згоди влади Речі Посполитої, висвятив Київського митрополита й єпископів Київської митрополії. Так відбулося відновлення єрархії Православної Церкви в Україні та Білорусі. Феофан отримав повноваження від Константинопольського патріарха. При ньому ж був екзарх цього патріарха Арсеній. Показово, що перед відновленням православної єрархії Київської митрополії, Феофан побував у Москві, де висвятив патріарха, фактично відновивши тут патріаршество.

Наївно вважати, що Феофан здійснив візит за власною ініціативою. Можемо стверджувати, що він мусив бути санкціонований турецькою владою. Відновлення Феофаном у Москві патріаршества створювало умови для перетворення Московії в такий собі «оплот православ’я», котрий протистояв Речі Посполитій, де верховна влада знаходилася в руках католиків. У цій же Речі Посполитій залишалися значні православні регіони (українські та білоруські землі). Москва мала стати для них «притягальною силою», тим самим створюючи серйозні проблеми Речі Посполитій. У такій ситуації остання «вибувала б з гри», не маючи можливості воювати з Туреччиною. А саме тоді, коли здійснювалася ця «православна спецоперація», Туреччина вела серйозну війну з Річчю Посполитою, що закінчилась грандіозною Хотинською битвою 1621 р.

У контексті цього варто осмислювати відновлення патріархом Феофаном єрархії Київської митрополії. Він не лише висвятив єпископів та митрополита, а й роздавав ставропігійні права. Такі права отримали Київське, Луцьке, Слуцьке, Львівське та інші братства, вийшовши з підпорядкування місцевого духовенства. Показово, що єрархи Феофанового свячення однозначно орієнтувалися на Москву, посилаючи туди делегації. І навіть просили московського царя взяти їх під свою опіку.

Єрархи Феофанового свячення не визнавалися представниками влади Речі Посполитої, вважали Феофана турецьким шпигуном. Ці єрархи, як правило, не виїздили з Києва, знаходячись під збройним захистом козаків.

Загалом єрархія Феофанового свячення, котра існувала паралельно з уніатською єрархією (обидві претендували на спадок колишньої Київської митрополії), створювала для влади Речі Посполитої проблему, яку треба було вирішувати. Цю проблему спробував вирішити король Владислав IV, який у 1632 р. узаконив існування Православної Церкви в Речі Посполитій. Відтоді очільники Київської митрополії зайняли лояльну позицію до влади.

Під час Хмельниччини османські очільники, використовуючи підконтрольну їм у своїй державі Православну Церкву, спробували взяти реванш. І важливу роль у цьому відіграв Єрусалимський патріарх Паїсій. Ще до свого патріаршества цей священнослужитель був ігуменом подвір’я Гробу Господнього, тобто Єрусалимського патріархату, в Яссах – столиці Молдавії. Після смерті єрусалимського патріарха Феофана, котрий, як уже говорилося, висвятив ієрархів для Київської митрополії, ченці молдавського подвір’я Гробу Господнього обрали Паїсія патріархом. Цей дещо дивний вибір був затверджений султаном Ібрагімом І. Після цього Паїсій подався в Єрусалим.

Правда, цей патріарх недовго перебуває на своїй канонічній території, а опиняється далеко за її межами. Паїсій стає своєрідним «православним дипломатом», який працює в інтересах турецької влади. У 1648 р. він опиняється на теренах Молдавії. З-під Пиляви, де в 1648 році відбулася грандіозна битва між шляхетськими й козацькими військами, Хмельницький посилає полковника Силуяна Мужиловського, щоб той зустрів патріарха на молдавському кордоні й доправив його в Київ. У перші дні нового 1649 року патріарх Паїсій вітав козацького гетьмана в колишній столиці Русі, а під час урочистої служби в Софії без сповіді (!) відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи, благословивши на війну з ляхами. Паїсій навіть (заочно!) повінчав Хмельницького з «жінкою Чаплинського», з якою жив гетьман. Цього, до речі, не хотів робити тодішній Київський Митрополит Сильвестр Косов. Загалом дивно виглядають такі «канонічні вільності» високого єрарха. Паїсій навіть порівнював Хмельницького із імператором Костянтином, за часів правління якого утвердилася християнська віра в Римській імперії. Існували поголоски, що патріарх коронував гетьмана «князем Русі». Правда, останнє було, радше, фантазією. За всі ці патріарші милості Паїсій отримав від Хмельницького чималі гроші й багаті подарунки.

Після київського візиту Паїсій подався в Москву, де зустрічався з царем Олексієм Михайловичем, який у 1654 р. після Переяславської ради «взяв під свою руку» гетьмана Хмельницького з його Військом Запорізьким.

Взагалі показово те, що всі східні патріархи, які приїздили в той час до України й втручалися в місцеві церковні й політичні справи (Єремія, Феофан, Паїсій), були пов’язані з керівниками Московії й працювали над тим, щоб православні Київської митрополії опинилися в сфері московського впливу.

Паїсій залишив при Хмельницькому свого повіреного – Корінфського митрополита Йоасафа, котрий знаходився при гетьмані в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. Йоасаф навіть подарував Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господньому. Цей єрарх також учащав до Москви. Зберігся універсал Хмельницького від 1 травня 1649 р. для поїздки Йосафа в стольний град «всеа Русиї».

Отже, православне духовенство Константинопольського та інших східних патріархатів у кінці XVI – на початку XVII ст. відігравало не останню роль у «гібридній війні», яку вела Османська імперія проти Речі Посполитої. У цій війні воно не лише працювало на османів, але й підігравало Московії, яка стала «православним царством» і почала претендувати на землі, населені її одновірцями, в Східній Європі.

Після патріаршого благословення помітно змінилися вимоги Хмельницького до польського короля. Як правило, у вимогах, що подавав Хмельницький королю в 1648 році релігійні вимоги практично не порушувалися. А якщо й порушувалися, то вони були маргінальними й не відігравали помітної ролі. Зате в проекті угоди, поданій Хмельницьким у лютому 1649 р. польським комісарам у Переяславі, уже ставилася вимога скасувати унію і щоб існувала релігія «двох законів: католицька римська і давня грецька». Приблизно ті самі вимоги були викладені у вимогах Війська Запорозького до Яна Казимира 14 лютого 1649 р.

Можна повірити в те, що Хмельницький раптом перейнявся питаннями захисту православного благочестя, хоча раніше таких намірів не виявляв. Проте, схоже, спрацьовували дещо інші чинники – «православна агентура» турків, які діяли за відомим імперським принципом «розділяй і владарюй».

Матейко. Хмельницький і Тугай-бей під ЛьвовомНадалі бачимо, що Хмельницький вимагав, щоб Київський митрополит підпорядковувався Константинопольському патріарху, щоб на підконтрольних козакам територіях не було уніатів і навіть католиків. Надавав він різні пожалування православним монастирям, намагаючись заручитися підтримкою окремих церковних діячів. При бажанні це можна розглядати як «захист православ’я». Однак чомусь (!) такі діяння Хмельницького не викликали ентузіазму серед очільників Київської митрополії. Тодішній митрополит Сильвестр Косов та його оточення дистанціювалися від козацького гетьмана. Певно, вони розуміли, яку гру веде Хмельницький.

Ця гра, в кінцевому рахунку, довела Богдана до Переяславської ради 1654 року. При присязі московському цареві акцентувалася увага, що козаки присягають царю православному.

Але Київський православний митрополит Сильвестр Косов не присягнув. Не присягнуло тоді й багато православних священнослужителів України.

Система Orphus
Рейтинг
0
0

Останні коментарі

  • S.Melnyk | 17 серпня 2017, 22:46

    Та вже другий тиждень про це десятки мас-медіа говорять. Просто ви далі УНІАН-релігій і СПЖ певно не читаєте.

  • Василий Петров | 17 серпня 2017, 22:42

    Не собирайте себе сокровищ на земле, где моль и ржа истребляют и где воры подкапывают и крадут, но собирайте себе сокровища на небе, где ни моль, ни ржа не истребляют и где воры не подкапывают и не

  • Оленка | 17 серпня 2017, 22:20

    Ось тепер нововведені статути і по УПЦ Кп вдарили. А ше й священник неоднозначний попався. Але помічаєте яка тиша у масзасобах? В УПЦ МП подібного б нікому не вибачили.

  • Василий Петров | 17 серпня 2017, 16:33

    Наработанная схема завладения имущестовом общины, преподаётся в стенах абсолютно всех без исключения духовных семинариях. Там же преподаётся и актёрское искусство как умение просить прощение

  • Оленка | 17 серпня 2017, 14:32

    Цікаво, як збирались докази. У незадоволених лікуванням наркоманів? Певно, немає більше чим у державі займатись правоохоронним органам.

Популярні статті місяця