Ісихазм та його поширення на українських землях

Ісихазм та його поширення на українських землях - фото 1
На період «темних віків» припало оформлення ісихазму – містичного релігійно-філософського вчення, яке протягом тривалого часу впливало на українських мислителів.

Цей термін походить від грецького слова «йсихіа» – спокій, безмовність. Як спосіб молитовної практики ісихазм виник вкінці ІІІ – на початку ІV ст. у Єгипті разом із появою християнського чернецтва. Протягом тривалого часу практика ісихазму розроблялася єгипетськими аскетами Макарієм Єгипетським, Євгарієм Понтійським, Йоаном Ліствічником, Ісихієм Синайським. Ця практика передбачала відвернення думки від усього «зовнішнього і скороминучого», зосередження на «внутрішній людині», її серці, що дозволяє побачити божественне світло.

Відродження ісихазму та оформлення його не лише як практики, а й певної ідеології відбулося в ХІV ст. й пов’язане з іменами Григорія Синаїта і Григорія Палами. Перший відомий більше як практик, що почав на Афоні відроджувати традиції ісихії. Він допускав не лише можливість безпосереднього спілкування з Богом, але також єднання з ним; розвинув учення про «умну молитву», постійне повторення якої ніби відкривало шлях для злиття душі з Богом. Ця молитва іменується Ісусовою і складається буквально з кількох слів «Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас»[1]. При бажанні можна простежити певні паралелі між ісихазмом та східними, зокрема перськими, індійськими, містичними ученнями.

gregorios-palamas.jpg

Теоретичне обґрунтування ісихазму здійснив Григорій Палама (1338-1341). Він вів дискусії з Варлаамом Калабрійським, який, познайомившись із практикою ісихастів-«безмовників» на Афоні, побачив у ній єресь. Варлаам, будучи прихильником схоластичного раціоналізму, на перше місце ставив логічні докази та силогізми, правильне користування якими, на його думку, наближало людину до божественної істини. Палама написав 9 слів на захист ісихазму. Він продовжував традиції християнського неоплатонізму, спираючись на отців Церкви (Василія Великого, Григорія Ниського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта та ін.).

Як і ці автори, Палама вважав неможливим пізнати Бога з допомогою людського розуму. Однак це не означало неможливості спілкування з ним. Божественна енергія, вважав цей теолог, розлита в усьому світі, вона присутня і в людях. Якщо ж люди її не мають, то це наслідок нечистоти, нездатності до сприйняття. Поєднання з Богом відбувається завдяки «стяжанню богоподібних чеснот» і «богоспілкувальній молитві»[2].

Велику увагу ісихазм приділяв людині. Палама ставив її в центр всесвіту. Вона є завершенням, підсумком усього створеного Богом. Людина може стати вище ангелів. Останні є лише відображенням божественного світла, а людина, духовно очистившись і вдосконалившись, може злитися з Богом. Палама, посилаючись на Євангеліє від Луки (17, 21) підкреслював, що «царство Боже всередині нас». Звідси вчення про «внутрішню людину», яка має божественне походження й глибоко схована в душі. Питання в тому, щоб з допомогою благочестивого життя, молитви віднайти її і наблизитися до Бога. Людина, підкреслював Палама, створена вільною, вона може вибирати між добром і злом. У цьому виборі Бог не допоможе. Людина це повинна зробити сама.

Григорій Палама, частково відходячи від неоплатоністичної традиції, не виступав проти створеного світу й матеріального начала в людині. Тіло для нього «храм Божий». Не воно, а душа винна у поганих учинках, причиною яких є «гріховні стремління». Тіло не є грішним і має право на насолоду. Саме завдяки тілу душа пізнає матеріальний світ. Потрібність такого пізнання Палама не заперечував. Це пізнання, вважав він, є троїстим, складається із «словесної», розумової та чуттєвої здатності.

Людина, пізнаючи світ, здатна його змінювати. У своїй творчій діяльності вона уподібнюється Богу. Творіннями людськими, зокрема, є різні науки, мистецтва. Таким чином, людина в усій своїй повноті виступає істотою божественною.

На думку деяких дослідників, у релігійно-філософській теорії ісихазму не було нічого принципово нового. Ця теорія ніби лише систематизувала стару православну традицію, представлену Василієм Великим, Григорієм Ниським, Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, у пізніші часи – Симеоном Новим Богословом[3]. На перший погляд це справді так. Але в умовах традиційного суспільства не варто чекати від мислителів великої оригінальності. Якщо ця оригінальність була, то вона приховувалася під покровом традиціоналізму. Ісихазм не був тут винятком. Його правомірно трактувати як пристосування містичних неоплатоністично-християнських традицій до умов часів Ренесансу, коли особистість автономізувалася, а роль окремих діячів у суспільному житті помітно зростала. Звідси в ісихазмі інтерес до людини, намагання подати її як божественну істоту. Не випадково православний богослов Кипріян (Керн) спеціально вказував, що до такого звеличення людини, як це робив Григорій Палама в своїй антропології, не доходила жодна богословська система поза православ’ям[4]. Тому цілком зрозумілим виглядає мирне співіснування ісихастів та ренесансних гуманістів. І ті, і другі були дітьми свого часу. Правда, якщо ренесансні вчення загалом мали оптимістичний характер, то в ісихазмі знайшли відображення песимістичні моменти, пов’язані з реаліями занепаду Візантії.

Ісихазм суттєво вплинув на візантійське чернецтво, а головним осередком цього руху став Афон – Свята Гора. В умовах краху Візантійської імперії ця «чернеча республіка» стала ніби законсервованим уламком колись могутньої православної держави. У ХІV-ХVІ ст. афонські монастирі переживали період найвищої слави і служили взірцями для православного слов’янського світу.

Із Візантії ісихазм дуже швидко поширився в Болгарії. Після того, як давньоруські землі з кінця ХІІІ ст. перестали відігравати головну роль у розвитку православно-слов’янської культурної та філософської традиції, у ХІV ст. ця роль перебрала Болгарія, яка звільнилася від візантійської залежності і де спостерігалося нове культурне піднесення.

Важливу роль тут відіграла книжна реформа патріарха Євтимія Тирновського. Вона стосувалася основних засад перекладу грецьких текстів, реформи старослов’янської мови, її правопису й графіки. Великого значення цей болгарський книжник надавав кожному формальному явищу в письмі та мові. Він дотримувався думки, ніби будь-яка неточність у тексті може породити єресь. Звідси прагнення до уніфікації мови й письма.

Ці реформи так чи інакше були пов’язані з ісихастськими впливами. «Безмовність», на якій акцентували увагу адепти цього вчення, пов’язана з усвідомленням таємничої сили слова й необхідності точного вираження в слові суті явища. Наприклад, ісихасти в імені божому бачили самого Бога. Тому православні письменники ХІV-ХV ст. звертали увагу на мистецтво слова, особлива увага приділялася перекладам, переписуванню, «шліфуванню» біблійних текстів.

Болгарські книжники почали звертати увагу на точність біблійних перекладів. Адже від цього, на їхню думку, залежало те, чи пізнаємо ми істину. У Болгарії з’явилися нові переклади – і не лише біблійних книг, а й творів богословського характеру, зокрема, текстів Іоанна Дамаскіна.

З ісихазмом пов’язана поява й поширення т. зв. «плетіння словес». Письменники, що застосовували цей стиль, намагалися відшукати в матеріальному нематеріальне, божественні вияви в різних сферах життя. Для творів, написаних у стилі «плетіння словес», характерні окличні речення, риторичні запитання, неологізми, нагромадження синонімів, порівнянь тощо. Вказані художньо-стильові засоби надавали мовленню підвищеної емоційності й сприяли абстрактності викладу, що трактується дослідниками як «абстрактний психологізм»[5].

Незважаючи на містицизм і здавалось би відстороненість від суспільного життя, ісихазм в умовах турецького завоювання Візантії та Болгарії виявилася достатньо дієвим у плані політичному. Адепти цього вчення, завдячуючи своєму консерватизму, стояли на твердих патріотичних засадах. У Болгарії, а також у деяких інших слов’янських землях вони стали хранителями православних традицій, що сприяло етнічному самозбереженню цих народів.

Україна виявилася благодатним ґрунтом для поширення й культивування ісихазму. Цьому, без сумніву, сприяла політична дезорганізація українських земель, які опинилися під владою чужоземних правителів. Така ситуація породжувала почуття непевності, песимізму, сприяла поширенню містицизму, «втечі від світу».

В Україні ісихазм набуває поширення незадовго після того, як він з’являється у Візантії й Болгарії. Цьому сприяв київський митрополит Феогност (? – 1358), грек за походженням, який хоча й жив у Москві, але бував на українських землях, зокрема, на Волині. Розповсюдження ісихастських ідей в Україні виявилося не стільки в появі тут творів Григорія Синаїта чи Григорія Палами, скільки в перекладі й переписуванні богословської літератури, на яку орієнтувалися ісихасти. Зокрема, помітно зростає інтерес до творів християнських неоплатоніків. У ХІV-ХVІ ст. рукописні збірники включали твори Іоанна Синайського, Ісаака Сирина, Діодоха Фотійського, Симеона Нового Богослова, Ісихія Синайського, Максима Сповідника, Василія Великого, Григорія Синайського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта та інших[6].

З ісихастським рухом пов’язана поява в Україні «Діоптри» («Душеспоглядального дзеркала») візантійського автора ХІ ст. Филипа Монотропа (Пустельника), в якому широко використовувалися як біблійні тексти, твори отців церкви, так і твори античних філософів. Перші відомі списки «Діотри» в Україні датуються другою половиною ХІV ст., незадовго після того, як її переклали болгарські ченці-ісихасти. «Діоптра» складається з невеликого за об’ємом «Плачу» та розширеного «Діалогу» – розмови душі-володарки та плоті-служниці. Твір написаний як підручник самопізнання. У творі плоть відповідає на питання душі про природу людини. Згідно із представленими тут поглядами, людина має двоїсту природу: матеріальну й нематеріальну, видиму й невидиму. Душа, невидима частина тіла, виявляє себе лише в діяльності, а можливість діяти має їй тіло. Тіло ж – знаряддя душі, його слуга. За гріхи, здійснені тілом, відповідальність несе душа. (До речі, подібні погляди на відносини душі й тіла відображені в українському фольклорі). Ні один твір, що входив до складу давньоруської лектури, не давав такого знання про людину, як «Діоптра»[7].

Поширенню ісихазму на українських землях сприяли контакти українського духовенства з духовенством болгарським та афонським чернецтвом. Зокрема, з Афоном був пов'язаний Києво-Печерський монастир. Про ісихастські практики в цьому монастирі, можливо, свідчить послання печерського архімандрита Досифея до священика Пахомія. Автор говорить, що тут поширене «правило афонське», а ченці використовують шановану ісихастами молитву Ісусову, дотримуються мовчання й втікають від мирської суєти[8].

У ХV-XVI ст. помітним стає вплив на українські землі болгарської книжності, яка постала під впливом ісихазму. Дослідники ведуть мову про т. зв. другий південнослов’янський вплив. У Болгарії того часу з’являється посилена увага до патериків, робляться їхні переклади, складаються нові списки. Очевидно, під впливом ісихазму виникають Арсенівська й Касіянівська (1462 р.) редакції Києво-Печерського патерика. Так, у Касіянівській редакції використовувався переказ, що Антоній Печерський прийшов зі Святої гори (Афону) й, таким чином, києво-печерське чернецтво розглядалося як продовжувач афонських традицій[9].

Поширенню ісихазму на землях Київської митрополії сприяв митрополит Кипріян (бл.1330-1406). Він навчався в Болгарії, Константинополі й на Афоні. Ставши митрополитом київським, привіз із собою чимало сербських та болгарських книг, рекомендованих ісихастами для читання.

Ще більше значення в цьому плані мала діяльність київського митрополита Григорія Цамблака (1364-1426), учня болгарського патріарха Євтимія. Йому належить низка творів ісихастського спрямування. У «Похвальному слову Євтимію Тирновському» Григорій веде мову про тяглість ісихастського вчення від Григорія Синаїта через Феодосія Тирновського до Євтимія. Розповідаючи про останнього, Григорій Цамблак підкреслював, що Євтимій ще в молоді роки, молячись, не відчував свого тіла; також хоча й був чудовим оратором, цінував мовчання. Описуються в «Похвальному слові…» й різні ступені богопізнання. У «Оповіді про перенесення мощів св. Параскеви Тирновської з Відіна до Сербії» Григорій Цамблак описує дотримання ісихастських практик серед сербського чернецтва. А в «Житії Стефана Дечанського» зустрічаємося розповіді про ісихастські диспути в середині ХІV ст.[10]

Ісихазм став невід’ємним елементом церковної культури в Україні ХV – ХVІ ст., справив помітний вплив на українських діячів консервативного спрямування, зокрема, на острозьких книжників-традиціоналістів, Івана Вишенського, Іова Княгиницького та інших. Відгоміни ісихазму (правда, уже трансформовані) зустрічаємо в Україні й у пізніші часи. Їх можна побачити в Захарії Копистенського, Ісайї Копинського, Іоникія Галятовського, Паїсія Величковського[11], навіть у Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича. Зрозуміти без ісихазму українську соціально-філософську думку пізнього Середньовіччя і навіть ранньомодерного часу неможливо. Адже це вчення суттєво вплинуло на православну богословську думку і на православну духовність.

Відповідно, виникає питання: яку роль відіграв ісихазм у нашій культурі? Певно, не варто однозначно оцінювати це явище. З одного боку, ісихазм став транслятором надбань візантійської культури пізнього періоду, а також культури болгарської ХІV ст. У цьому можна вбачати позитив, як і в тому, що своїм православним консерватизмом ісихазм сприяв етнічній консолідації українського населення в умовах політичної дезорганізації наших земель у ХІV – ХVІ ст. та чужоземної експансії. Проте це лише один бік медалі. Є інший. Не варто забувати, що ісихазм став продуктом деградуючої візантійської культури. Він пропонував самозаглиблення, концентрацію на власному Я, зрештою, «втечу від світу». Таке світосприйняття хоча й відповідало настроям українців періоду «темних віків», насправді виявилося деструктивним у плані соціального й політичного розвитку. Ісихазм прищепив представникам нашої культурної еліти «бацилу» войовничої пасивності, консерватизму, закритості. Це стало далеко не останньою причиною того, що наша культурна еліта виявилася недостатньо підготовленою відповідати на виклики Заходу в ХVІ-ХVІІІ ст.

 


[1] Умное деланіе. О молитве Іисусовой: Сборник поучений свяых отцов и опытных ея деятелей. – Издательство Святотроицкой Сергиевой Лавры, 1992. – С. 15.

[2] Григорий Палама. О молитве и чистоте сердца // Добротолюбие. – Т. 5. – М., 1992. – С. 300.

[3] Лосский В. Очерк мистического богословия Восточной церкви // Мистическое богословие. – К., 1991. – С. 233-235.

[4] Киприян (Керн). Антропология св. Григория Паламы. – М., 1996. – С. 424.

[5] Пелешенко Ю. Українська література пізнього середньовіччя (друга половина ХІІІ – ХV ст.) –К., 2004. – С. 220.

[6] Соболевский А.И. Южнославянское влияние на русскую письменность в ХІV-ХV вв. – С.-Петербург, 1894; Лихачев Д.С. Развитие русской литературы Х-ХVІІ вв.: Эпохи и стили. – Л., 1973. – С. 94; Історія української філософії. – Т. І. – К., 1987. – С. 152-153.

[7] Прохоров Г.М. «Диоптра» Филиппа Пустынника – «душезрительное зерцало» // Русская и грузинская средневековые литературы. – Ленинград, 1979. – С. 143-166.

[8] Никольский Н.К. Материалы для истории древнерусской духовной письменности. – С.-Петербург, 1907. – №19. – С. 141-144.

[9] Абрамович Д. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. – С.-Петербург., 1902. – С. 95.

[10] Пелешенко Ю. Українська література пізнього середньовіччя (друга половина ХІІІ – ХV ст.). – С. 221-223.

[11] Див.: Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. – К., 1995. – Т. V. – Кн. 1. – С. 188-190.