Богословська думка України періоду «темних віків»

27 січня 2017, 14:36 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Петро КРАЛЮК

Політична й соціокультурна ситуація

З кінця ХІІІ ст. на теренах Київські Русі спостерігалися тенденції культурного занепаду. Однією з причин цього була татарська навала. Хоча цей чинник не варто перебільшувати. Адже удільні князівства-держави, що творили політичну систему Київської Русі, продовжували зберігатися. Щоправда, соціокультурна ситуація помітно змінилася. Тепер ці державні утворення зазнавали помітного впливу ординських правителів.

Волинська ікона ХІІІ ст.

Зокрема, це стосувалося об’єднаного князівства Волині й Галичини, створеного князем Романом Мстиславовичем в останні роки ХІІ ст. Це об’єднання в літературі часто іменується Галицько-Волинським князівством, хоча ця назва не більше, ніж конструкт кабінетних вчених-істориків. Коректніше його можна було б іменувати Руським королівством чи князівством, оскільки правителі цієї держави титулували себе руськими князями чи королями і вважали себе спадкоємцями «старої» Русі.

Справді, вказане державне утворення варто розглядати як продовжувача політичних і культурних традицій Київської Русі на українських землях. Хоча князь Данило Романович (часто в літературі іменований Галицьким) фактично визнав зверхність ординців над своєю державою, проте він та його нащадки намагалися проводити відносно самостійну політику. Данило навіть прийняв від папи римського королівську корону, чим засвідчив свою приналежність до «західного» політичного й культурного простору. У західних джерелах держава Данила та його наступників часто іменувалася королівством Руським.

Однак це державне утворення у середині ХІV ст. в силу як внутрішніх причин (боротьба боярської верхівки за владу, вбивство короля Юрія-Болеслава), так і зовнішніх чинників (експансії поляків та угорців) припинило своє існування. Галицька частина держави спочатку знаходилася під верховенством польських та угорських правителів як окреме королівство. Лише в 1434 р. ця земля остаточно була інкорпорована до Корони Польської. Подібна доля спіткала й Поділля та Холмщину, які довгий час були ареною боротьби між Польським королівством та Великим князівством Литовським.

Волинські землі після розпаду Руського королівства опинилися в сфері впливу Великого князівства Литовського. Однак близько ста років зберігали повну або часткову політичну окремішність. Лише зі смертю князя Свидригайла Ольгердовича в 1452 р. вони ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Белзька земля, що була своєрідною буферною зоною між Короною Польською та Великим князівством Литовським, як окреме князівство, опинилася під владою мазовецьких князів, а в 1462 р. була приєднана до Корони Польської. У південних землях колишнього Руського королівства, які деякий час перебували в сфері впливу Угорського королівства, в другій половині ХІV ст. виникло Молдавське господарство (або Русо-Влахія).

У ХІV ст. сформувалося й значно розширило свою територію Велике князівство Литовське. Воно виникло на слов’яно-балтському пограниччі. Тому від початків свого існування мало поліетнічний характер. З часом до складу цієї держави ввійшло чимало руських земель, у т. ч. й нинішні українські території (Волинь, Київщина й частина Поділля), а руський елемент став важливим складником князівства. Офіційною мовою цього державного утворення була руська книжна мова (у певному сенсі її можна вважати попередницею української та білоруської мов). У цій державі так чи інакше продовжували зберігатися давньоруські політичні традиції. Тому її варто вважати продовжувачем Київської Русі. Не випадково ця держава з часом почала іменуватися Великим князівством Литовським і Руським.

Землі, які входили до складу цієї держави, зберігали значну автономію, закріплену земськими привілеями. А за умови існування на цих землях великих адміністративно-політичних утворень (Київського, Подільського та Сіверського князівств), володарі яких в певні періоди лише номінально залежали від великих князів литовських, вказані утворення мали можливості проводити самостійну політику. Стосувалося це й невеликих князівств, які мали навіть свої атрибути державності (герби, печатки і т.д.). Олег Однороженко цілком справедливо зазначає, що окремі князівства в складі Великого князівства Литовського й Руського «нічим не різнилися від аналогічних державних утворень – князівств та герцогств, скажімо, Священної Римської імперії чи Французького королівства доби середньовіччя. Характерно, що тогочасні німецькі джерела незмінно іменують руських князів герцогами, визначаючи в подібний спосіб також статус їхніх володінь». І що невизнання за цими князівствами, зокрема, волинськими, державного статусу в ХІV-ХVІ ст. є «наслідком певної модернізації, коли за державне утворення сприймається лише цілком суверенна держава, що для доби середньовіччя є нонсенсом, адже в цей період суверенними в повній мірі (принаймні теоретично) були лише імперські державні утворення, такі, приміром, як Імперія ромеїв (Візантія) та Священна Римська імперія…»[1].

Ще одним державним утворенням на українських етнічних землях стало Молдавське господарство. Початково територія цієї держави обмежувалася землями в районі річок Молдавії, Бистриці та Сірета, де переважало руське (українське) населення. Лише воєвода Роман наприкінці XIV ст. поширив владу молдавських господарів на південь аж до берегів Чорного моря. У результаті цього територія держави суттєво розширилась і в ній помітної ваги набув волоський етнічний елемент. Хоча пануючою в середньовічній Молдавії династія Мушатинів мала, ймовірно, волоське походження, проте держава в плані етнічному була дуалістичною. Цим пояснюється широка участь руської за походженням знаті в управлінні державою, старослов’янська (з виразними елементами руської) мова офіційного діловодства й літописання, помітний вплив руської культури та правової системи на життя краю. Не дивно, що русичі-українці розглядали Молдавію як свою землю. Тому деякі козацькі ватажки (Іван Підкова, Дмитро Байда-Вишневецький) намагалися стати господарями молдавськими, на престол Молдавської держави хотів посадити свого сина Богдан Хмельницький. З Молдавією підтримували зв’язки релігійно-культурні осередки середньовічної України. Тому, коли ми хочемо реально уявити собі культурну ситуацію на українських землях в часи Середньовіччя, то не варто обмежуватися лише тими українськими територіями, які зараз входять до складу нашої держави. Треба враховувати те, що робилося на руських землях, які входили до різних держав – Великого князівства Литовського й Руського, королівств Польського й Угорського, а також Молдавського господарства.

Ординська навала, напади інших іноземних правителів, політична роздробленість українських земель – все це творило несприятливу ситуацію для культурного розвитку. Деякі колишні політичні й культурні центри втратили своє значення.

Щоправда, з’явилися нові культурні осередки. Такими, наприклад, стали деякі західні міста – Володимир на Волині, Галич, Холм, Львів. Тут пишуться літописи, переписуються літургійні книги, твори релігійно-філософського спрямування. Однак у ХIV-XV ст. не виникло фундаментальних літописних зводів типу «Повісті минулих літ», «Київського» чи «Галицько-Волинського літопису». Не дивно, що ці часи через відсутність таких хронографічних пам’яток «губляться у темноті».

Загалом маємо дивну ситуацію. У ХІІІ ст. існують серйозні джерела, які описують історію Галичини й Волині. Саме Волинь у цей період стає чи не найбільш «книжною землею» Русі. Тут (нагадаємо) не лише створюється згадуваний «Галицько-Волинський літопис», який вважається шедевром давньоруського літописання. Також тут маємо князя-філософа Володимира Васильковича. Книги замовляють переписувати не лише князь, а й «кращі люди» князівства. Відповідно, існували заклади, де навчали «книжному ремеслу». З Волині походив єпископ Петро Ратенський, якого Російська православна церква проголосила святим і який велику увагу приділяв книжності[2]. При дворі князівства (чи то королівства) писалися грамоти латинською мовою – саме деякі з них дійшли до нас. Створюються гарно оздоблені рукописні пам’ятки – Луцьке Євангеліє (середина ХІV ст.), Луцький Псалтир 1384 р. І в той же час на Волині й Галичині не пишеться ніяких літописів. Хоча літописи пишуться в Новгороді, землях Залісся і навіть у Литві, де книжні традиції помітно поступалися Волині та Галичини.

Звісно, можна говорити, що в ХІV ст. книжні традиції на Волині й Галичині були підірвані й перервані. Однак виникає питання, чим це було викликано? Говорити про існування тут «монголо-татарського іга» проблематично. Його вплив на західноукраїнських землях був значно менший, ніж на сході Русі, де, до речі, писалися літописи. Звісно, можна говорити про ліквідацію Руського королівства. Але це сталося в другій половині ХІV ст. До того часу це державне утворення було достатньо потужним. Тут навіть була заснована окрема Галицька митрополія[3].

Привертає увагу й те, що в кінці ХVІ ст., коли відбувалося «перше українське відродження», саме Волинь стає головним осередком розвитку української культури. Тут з’являється перша українська православна школа вищого типу, Острозька академія, друкується вперше повний текст Біблії старослов’янською мовою – Острозька Біблія, з’являється авторська полемічна література і т. д.[4] Зрозуміло, цей культурний вибух не відбувся б, якби на Волині не існувало довготривалої культурної традиції. Показово, що з часів «першого українського відродження» до нас дійшли літописні твори, які розповідали про події на Волині та Галичині. Це – Острозький літописець та Львівський літопис[5].

Тому можемо припустити, що на Волині й, можливо, на Галичині в період т. зв. «темних віків» могло існувати своє літописання, а також писалися книги й іншого, в т. ч. богословського, характеру. Однак це літописання не дійшло до нас. Що могло бути причиною цього?

Якщо говорити про Галичину, то руські писемні пам’ятки в цьому краї могли бути знищені під час його завоювання польським королем Казимиром ІІІ та незадовго після цієї події. Поляки, окупувавши край, вивозили звідси різні цінності. Зокрема, з Белза була вивезена старовинна ікона Божої Матері, яка з часом стала головною святинею Польщі – Матір’ю Божою Ченстоховською[6]. Вивозилися також і книги. Згадка про це є в анонімному полемічному творі «Пересторога» (початок ХVІІ ст.): «…на око обачиш у самом Кракові корунном і в костьолах римських повно того: книг словенських великими склепами знайдеш замкненими, котрих на світ не випускають. Также єст і ве Львові у мніхов домініканок склеп великий книг наших словенських учительських, докупи знесених по збуренню й осягненню панства руського»[7]. До речі, як бачимо, автор «Перестороги», описуючи згадані події, вживає термін «панство руське», тобто Руська держава (а не держава Галичини й Волині!).

Щодо Волині, то тут маємо іншу ситуацію. Коли цей край ввійшов до складу царської Росії, звідси вивозилися пам’ятники стародавньої книжності до Петербургу, Москви, частково Києва. Ці пам’ятки проходили відповідний розгляд. І не виключено, що деякі з них могли бути знищені або просто на них не звернули увагу, їх «забули». Також відомо, що після того, як в 1839 р. на Волині була ліквідована унія й, відповідно, уніатські храми й монастирі були передані Російській Православні Церкві, почалося нищення «уніатських пам’яток», серед яких були й пам’ятки давньої книжності, в т. ч. «доуніатського періоду».

Загалом же література, що дійшла до нас із українських земель періоду «темних віків, поступається тій літературі, яка з’явилося в період Київської Русі. Українські ж землі втратили культурне лідерство в православно-слов’янському світі.

Перекладна література богословського характеру

Незважаючи на вказані проблеми, культурне життя не припинялося. Перекладаються й переписуються нові збірники, що складалися зі статей риторично-учительського та екзегетичного характеру. Це – «Ізмарагд», «Златая цеп», «Златая матиця», «Златоуст».

«Ізмарагд» об’єднував низку слів та повчань, що мали переважно релігійно-етичний характер. При укладенні багатьох з них використовувалися твори отців Церкви – Василія Великого, Єфрема Сирина, Євсевія Олександрійського, Іонна Златоуста, а також тексти києворуського походження – твори Феодосія Печерського, Кирила Туровського, чимало було запозичень з Ізборника Святослава 1076 р.

Починався «Ізмарагд» «Стословцем Геннадія, патріарха Цареграда», де викладалися основні догмати християнського віровчення. Далі йшли слова про «книжне читання». У них не лише зустрічаємо похвалу книгам, а й міркування про читання святих книг як шлях до спасіння. Деякі тексти збірника присвячено оспівуванню християнської доброчинності та засудженню гріхів. Зокрема, прославляються богобоязнь, смиренність, тверезість, щедрість, правдивість, працьовитість, засуджуються плотолюбство, гнів, злодійство, пияцтво, лінь, заздрість тощо. Велася мова й про родинні стосунки («Про жінок добрих і злих»), виховання дітей («Про покарання чад»), про ставлення до слуг («Як належить утримувати челядь»). Були статті, в яких пояснювалися літургійні питання, тлумачилися сни, дні тижня тощо.

Збірник «Златая цепь» мав енциклопедичний характер, що складався з різноманітних перекладів, окремих оригінальних повчань, уривків з патериків, хронографів, постанов вселенських соборів, богословських статей, відомостей з природознавства. Були тут і твори  дидактичного характеру.

У ХV ст. на східнослов’янських землях з’явився збірник «Злата матиця», куди входили повчання, житія та легенди. У передмові до книги читач порівнювався зі здобувачем перлів, що спускається на глибину морську.

Приблизно в той самий час в Україні був укладений «Маргарит» – збірник творів Іоанна Златоуста. До нього ввійшли тексти екзегетичні, догматично-полемічні, а також моралістичного й аскетичного спрямування. Цей збірник користувався чималою популярністю. Не випадково його надрукували в Острозі в 1595 р.

Ще одним збірником, де використовувалися твори зазначеного візантійського автора, став збірник «Златоуст». До його складу ввійшли також твори слов’янських авторів, зокрема, Кирила Турівського, Климента Охридського й ін. Статті «Златоуста» розташовувалися в хронологічному порядку річного літургійного кола. Це давало можливість використовувати збірник під час церковних відправ і сприяло його поширенню. Перше друковане видання «Златоуста» вийшло в Почаївській уніатській друкарні в 1795 р.

Окрім названих збірників, до репертуару православно-слов’янської книжності входили й інші книги, які не дійшли до нашого часу. Збереглися лише назви деяких з них – «Жемчуг», «Глубина», «Бісер» тощо. На думку дослідників, продукування подібної літератури свідчило про стагнацію українського письменства «темних віків», оскільки нічого принципово нового не створювалося[8]. Частково погоджуючись з такими міркуваннями, нагадаємо, що для тих часів не «нове», а «старе» розглядалося як цінність. Постійне репродукування «старого» стало важливим чинником функціонування культури. Тому переклади творів візантійських авторів, укладання та переписування зазначених збірників відігравали важливу роль у збереженні та розвитку культури елітарної, в т. ч. й теології.

Повчальна література. Творчість Серапіона, митрополита Кирила й Петра Ратенського

У період «темних віків» на українських землях, незважаючи на складні воєнні, політичні й економічні обставини, все таки творилася оригінальна писемність. Порівняно з попередніми часами вона виглядає більш скромно. Водночас у ній бачимо зміщення акцентів. Велика увага починає приділятися есхатологічним мотивам, гріховності людей та божій карі за ці гріхи. Звісно, вказані мотиви були присутні і у візантійській, і у давньоруській літературі. Однак татарська навала актуалізувала їх, що й відобразилося в творах письменників початкового періоду «темних віків».

Одним із перших представників цього письменства варто вважати Серапіона (? – 1275)[9]. Його часто у літературі іменують Серапіоном Володимирським, оскільки в кінці життя він став єпископом у місті Володимирі-на-Клязьмі. Правда, на єпископській кафедрі цього міста Серапіон перебував лише близько року. Основна частина його життя пов’язана  з українськими землями, зокрема, Києво-Печерським монастирем, де він був архімандритом. Серапіон пережив татарську навалу, руйнування завойовниками Києва, що, зрозуміло, не могло не відбитися на його творах.

Літописець характеризував цього автора як «дуже вченого в божественному писанні»[10]. Після себе Серапіон залишив п’ять «слів». Головними мотивами цих творів є страх перед гнівом божим, каяття за гріхи, повернення божої ласки шляхом дотриманням християнської моралі тощо. Хронологічно вказані твори співпадають з часом написання «Галицько-Волинського літопису». Однак для останнього притаманний «світський», «рицарський» стиль, загалом оптимістичний погляд на світ. Навіть описуючи трагічні події (битву на Калці, спустошення монголами руських земель), літописець не використовує есхатологічні мотиви. Інше маємо в Серапіона.

Він змальовує світ, сповнений гріхом: «…Заздрість збільшилася, злоба примножилася, величання піднесло розум наш, ненависть на друзів вселилася в серця наші, ненаситність маєтків заволоділа нами…», «…ще маємо відступитися скверних і немилостивих суддів, кривавого насильства та будь-якого грабунку, вбивства, розбою і нечистого прелюбодіяння… сквернослів’я, обману, наклепу…»[11]. Все це Серапіон характеризує як «сатанинські справи». Постійно закликає паству до каяття, оповідає про свої багаторазові нагадування покинути злі звички. Однак відчуває марність такої праці. Люди не змінюються і далі продовжують жити в гріхах. Посилаючись на Євангеліє, Серапіон віщує кінець світу, ознаками якого є землетрус, затемнення сонця і місяця. Помітне місце в творчості цього автора займає засудження різноманітних пережитків язичництва, які, очевидно, залишалися дуже сильними. Він трактує їх як гріхи, за які обов’язково має наступити сувора кара.

Зазначені теми, мотиви, притаманні творчості Серапіона, знаходимо в творах його наступників – ієрархів Київської митрополії. У 1270 р. на прохання київського митрополита Кирила болгарський деспот Яків-Святослав надіслав слов’янський переклад «Номоканону», який взяли за основу місцевої редакції Кормчої книги і який вплинув на рішення Володимирського архієрейського собору 1274 р. Підсумком зазначеного церковного зібрання стало «Правило Кирила, митрополита руського». Про цього ієрарха відомо, що він був ставлеником князя Данила Романовича і, можливо, походив з Галичини. У вступі до «Правила» спочатку висловлюються міркування про божий промисел. Говориться, що зараз для вірних відкриті церковні правила і їх треба дотримуватися. Нехтування цих правил стало причиною божої кари у вигляді ворожої навали. У тексті з’являється опис наслідків цього: «Чи не розсіяв Бог нас по лицю землі? Чи не завоювали наші гради? Чи не впали наші сильні князі, пронизані мечем? Чи не попали у полон чада наші? Чи не запустіли святі божі церкви? Чи не мучимося ми усяк день від безбожних і нечистих поган?»[12]

У «Слові та повчанні до попів», яке приписується Кирилу, звертається увага на особливу місію священиків. Вони стоять «біля престолу господнього»,  є посередниками між Богом та людьми, мають піклуватися за паству, наставляти її на путь істинний. Автор закликає берегтися гріхів – пияцтва, ненажерливості, сварок, пихи, багатослів’я, люті, брехні, скнарості, немилосердя, ненависті, заздрості та інших сатанинських справ[13].

Продовжувачем цієї тенденції в давньоруській книжності був Петро Ратенський, митрополит київський, якого незадовго після смерті проголосили святим. Він народився на Волині – про це говорить його «Житіє»[14]. Точна дата народження не відома. Але можна припустити, що це були 70-ті рр. ХІІІ ст. – якраз той час, коли у краї правив князь-книжник Володимир Василькович. Петро Ратенський мав можливість отримати непогану освіту. Судячи з усього, він походив із заможної та культурної родини. У віці семи років майбутній митрополит починає «вчитися книгам», а в дванадцять іде в монастир, де навчається іконопису. З часом стає відомим іконописцем. З його іменем дослідники пов’язують розвиток іконопису на Волині. Петро Ратенський навіть вважається основоположником московської школи іконопису; дослідники дотримуються думки, ніби він сприяв проникненню західноукраїнських впливів у російське образотворче мистецтво[15]. Деякий час Петро був настоятелем Спасо-Преображенського монастиря на річці Раті, а після смерті київського митрополита Максима (близько 1305 р.) руський король Юрій Львович посилає Петра до Константинополя як кандидата на галицького митрополита. Цей князь сподівався заснувати самостійну Галицьку митрополію.

Проте константинопольський патріарх Афанасій у 1308 р. висвятив Петра Ратенського на митрополита київського і всієї Русі. Цього року нововисвячений владика відвідав Київ, Галичину. Наступного переїхав до Володимира-на-Клязьмі, але там до нього вороже поставився місцевий князь Михайло Ярославович. І все ж митрополиту вдалося утвердити свою владу в цьому місті. Далеко не останню роль у цьому відіграла підтримка Петра з боку хана Золотої Орди Узбека. Підтримував його й московський князь Юрій Данилович. Тому митрополит часто бував у Москві. Тут він помер у 1326 р.

Петро Ратенський не лише належав до талановитих церковних адміністраторів. Після себе він залишив певний культурний спадок – не лише іконописні роботи, а й літературні твори. До нас дійшло шість його послань. Хоча їх могло бути й більше. У «Поученні смиренного Петра, митрополита київського й усієї Русі, ігуменам, попам та дияконам» автор закликав представників духовенства бути прикладом для своєї пастви, піклуватися про неї, пройнятися смиренністю і не чинити непристойних справ. Усі думки підтверджувалися біблійними цитатами. Також закликав пастирів шанувати й читати святі книги.

Митрополит часто в своїх посланнях звертався до етичної проблематики, засуджував гріховну поведінку. Уявляв світ таким, що сповнений «неізреченної» краси. Але цю красу хочуть зіпсувати «сатанинські діла». До них відносив ідолослужіння, обман, гнів, заздрість, злість, ненависть, розбої, татьбу, об’їдання, пияцтво, образи, бісівські пісні й танці, хуління, срамослів’я, волхвування (чарівництво), вбивство дітей, гордість, обман, порушення клятви.

Послання Петра Ратенського мали на меті зорієнтувати паству на відповідний тип поведінки. Митрополит закликав вести поміркований спосіб життя, уникати гріхів, часто звертав увагу на пережитки язичництва, засуджував тих, хто дотримується ідолослужіння. Петро Ратенський ввів правило, яке забороняло священикам-вдівцям повторно одружувалися; тепер ці клірики після смерті дружин мали йти в монастир. Це ніби повинно було стримувати їх від гріховних учинків. У «Поученні» до великого князя Дмитрія Петро нагадував про кару божу для тих, хто чинив гріхи й не каявся. Також там говорилося про необхідність шанувати традицію[16].

За свідченням «Житія» Петра, митрополит, знаючи про наближення смерті, роздав своє майно жебракам, священикам, ченцям і черницям, «всім церковникам та домочадцям». Тобто завершив шлях благочестивим християнином – так само, як князь Володимир Василькович, про якого йшлося вище.

Отже, оригінальна богословська література «темних віків», подібно до давньоруської літератури попереднього періоду, звертала увагу на етичну проблематику, котра, зрозуміло, осмислювалася в християнському контексті. Давньоруські книжники були переконані в тому, що діяння людини (добрі і злі) оцінюються Богом, який, у свою чергу, за гріхи карає людей. Теологічна література «темних віків» робила акцент на гріховності світу. У цьому ключі осмислювала трагічні події, пов’язані з татарською навалою, котра розглядалися як кара за гріхи. Тому моральне очищення, етичне самовдосконалення вважалися необхідною передумовою для уникнення страждань і забезпечення нормального життя.


[1] Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки ХІІІ – ХVІ ст. – Харків, 2009. – С. 19-20.

[2] Див.: Кралюк П. Історія філософії України. – К.: КНТ, 2015. – С. 115-123, 126-129.

[3] Див.: Скочиляс Ігор. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2011. – №4. – С. 246-279.

[4] Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. – К., 2012. – С. 783-856.

[5] Див.: Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. Видання друге. – К.: Інститут історії АН УРСР, 1971. – 200 с.

[6] Див.: Różycka-Bryzek A., Gadomski J. Obraz Matki Boskiej Częstochowskiej w świetle badań historii sztuki // Studia Claromontana. – 1984. – № 5. - S. 27-52.

[7] Українська література XVII ст.: Синкрет. Писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. – К., 1987. – С. 27.

[8] Про перекладну літературу «темних віків» див.: Пелешенко Ю. Українська література пізнього середньовіччя (друга половина ХІІІ – ХV ст.) – К., 2004. – С. 25-33.

[9] Про Серапіона див.: Петухов Е. Серапион Владимирский, русский проповедник ХІІІ века. – С.-Петербург, 1888.

[10] Полное собрание русских летописей. – Ленинград, 1949. – Т. 25. – С. 151.

[11] Петухов Е. Серапион Владимирский, русский проповедник ХІІІ века. – Приложение 2. – С. 2-3, 9.

[12] Цит. за: Пелешенко Ю. Українська література пізнього середньовіччя (друга половина ХІІІ – ХV ст.) – С. 80-81.

[13] Там само. – С. 82-83.

[14] Прохоров Г.М. Повесть о Митяе. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. – Л., 1978. – С. 205.

[15] История русского искусства. – Т. 3. – М., 1955. – С. 72, 202, 424; Історія українського мистецтва. – Т. 2. – К., 1967. – С. 214.

[16] Про проповіді Петра Ратенського див.: Пелешенко Ю. Українська література пізнього середньовіччя (друга половина ХІІІ – ХV ст.) – С. 84-91.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Грицько | 15 березня 2017, 10:58

      це на мові військових це називається : збройний конфлікт низької інтенсивності. Війна - це велика Вітчизняна війна, 1-ша світова війна, вітчизняна війна 1812 р. і т.д. война — это крайняя, наиболее

    • Грицько | 15 березня 2017, 10:27

      'Але так уже повелося в православному світі: якщо є національна держава , рано чи пізно з'являється національна незалежна Церква" зараз на всеправославному рывны іде діалог з приводу одержання

    • Стефан | 13 березня 2017, 23:30

      Самостоятельность Украинской Церкви - естественное состояние, свободное от влияния коммунистических кураторов, травящих уже 100 лет православных и одобряющих вооружённое сопротивление сепаратистов,

    • Николай Григорьев | 10 березня 2017, 22:19

      Полный текст комментариев размещен под 16 частью этого Цикла Александра Андрущенко

    • Николай Григорьев | 10 березня 2017, 22:19

      Полный текст комментариев размещен под 16 частью этого Цикла Александра Андрущенко.

    Популярні статті місяця