Богословська думка Київської Русі. Кирило Турівський, Клим Смолятич

11 січня 2017, 11:15 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Петро Кралюк

Продовжуємо цикл розповідей про богословську думку Київської Русі. Попередня стаття.

Богослов’я Кирила Турівського

Богословська проблематика в більшій чи меншій мірі представлена в різних писемних творах давньоруського періоду. Зокрема, в ораторських творах Кирила, єпископа Турівського (? — бл.1182). Хоча Турів зараз належить до Білорусії, однак знаходиться в зоні українсько-білоруського етнічного пограниччя. У давньоруський період це місто було тісно пов’язане з Києвом. Тому твори Кирила Турівського правомірно розглядати в контексті києво-руської культурної традиції. Вони вважалися вершиною давньоруської ораторської прози і їх включали в збірники для святкового читання – «Златоуст» і «Торжественник».

Притчею є твір Кирила «Про сліпого й кульгавого». Сліпий – алегорія душі, кульгавий – тіла. Поєднавшись, вони здійснюють злочин – руйнують виноградник, який їм доручено стерегти. Останній є символом цивілізованого людського буття. Господар виноградника – Творець. Сліпий та кульгавий, які руйнують благоустрій, отримують покарання.

Ця притча мала й політичну спрямованість. Під кульгавим у ній можна побачити Андрія Боголюбського (він справді кульгав). Останній зі своїми союзниками в 1169 р. здійснив жахливе руйнування Києва. Ця подія викликала вкрай негативну реакцію і, як бачимо, знайшла своє відображення в згаданій притчі.

У «Повісті про безпечного царя та його мудрого радника» Кирило символічно трактує людину та її буття, прагнучи утвердити чернечі ідеали аскетизму. Під градом у повісті розуміється людина з її органами чуттів. Царем є розум, що володіє усім тілом. Чутки, мова, що внесли сум’яття в місто, це «людська напасть». Цар, який звертається до гори спасіння, то розум, що шукає опори. Радник – «печаль розуму», котрий розмірковує про смисл буття. Гора спасіння – монастир, печера у ній – храм, світла зоря – церковний спів, чоловік у простому одязі – чернець, зброя біля нього – доброчинства. Цар дивується тому, що навіть у злиднях той радісний та цілеспрямований, оскільки чернець знайшов сенс свого існування. На завершення автор хвалить Феодосія Печерського як зразок справжнього християнського подвижника.

Апологією аскетизму можна вважати і «Сказання про чернечий чин». У цьому творі Кирило дає символічне трактування чернечої одежі та поведінки, пов’язуючи їх із старозавітною історією («ризи Аарона») та історією новозавітною (страждання Христа за рід людський).

Глибоко символічним твором є його «Слово про премудрість». У ньому смирення постає в образі покірної матері. Її діти – людські благодіяння, серед яких одне з перших місць займає премудрість. Їхнім батьком є сам Господь. Цьому святому сімейству протиставляється диявольська рідня, в якій гординя є матір’ю пороків, а батьком сам сатана. Кирило вважає: лише високоморальна людина, що подолала гординю, може не лише отримати душевні блага, а й стати книжником, носієм глибокого та істинного знання.   

Серед давньоруських авторів Кирило Турівський чи не найбільше використовував символізм та алегоричність. Для нього вони не просто «риторичний прийом», спосіб прикрасити слово-проповідь, а й спосіб богословствування. Зрештою, таке символічне богословствування притаманне було багатьом мислителям середньовічної України. Знайшло воно відображення і в творах пізніших авторів, наприклад, у Григорія Сковороди.

 

Климент Смолятич як богослов і церковний єрарх

До яскравих постатей давньоруської культури та церковного життя належав Климент Смолятич. Можливо, походив він зі Смоленська. Звідси його прізвисько. Хоча існує інша версія – ніби воно від слова «смола».

Загалом вірогідним видається смоленське походження письменника-філософа. Смоленськ був тісно пов’язаний із Києвом, виступав як важливий культурний осередок. У одному із «Азбуковників» (філософських лексиконів) сказано, що тут у 1095 р. Филип-філософ написав книгу «Діоптра». Ця книга належала до творів богословського спрямування, де переважала етична проблематика. Вважається, що перекладені з грецької «Діоптри» з’явилися на руських землях не раніше ХІV ст. Тому повідомлення «Азбуковника» не варто сприймати як точну інформацію. Однак воно відобразило давню традицію переписування в Смоленську філософських текстів. Якщо звідси дійсно походив Климент Смолятич, то можна припустити, що в своєму рідному місті він познайомився з азами філософії, деякими її джерелами.

Із «Київського літопису» довідуємося, що Климент був ченцем Зарубського монастиря. За давньоруських часів Заруб належав до добре укріплених городищ. Неподалік від нього знаходився важливий брід через Дніпро на Переяслав. Місто було відоме своїм Пречистенським монастирем – предтечею пізнішого «козацького» Трахтемирового монастиря. Цей монастир став осередком книжності. Тут, окрім Климента, жив також чернець Георгій – автор «Поученія до духовного чада».

Поставлення митрополитом Київським Климента Смолятича. Мініатюра з літопису XVI ст.Саме із Зарубського монастиря князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, забрав Климента до Києва, щоб поставити його митрополитом. У той час склалася непроста ситуація із Київською митрополією. Візантійська влада і константинопольські патріархи, бажаючи контролювати київських митрополитів, висвячували на них греків. Спроба унезалежнитись у церковному плані від Константинополя за часів Ярослава Мудрого, коли на Київську митрополію обрали русича Іларіона, не дала результату. Через сто років цю спробу повторив Ізяслав Мстиславович. Ставши київським князем, він застав митрополичу кафедру порожньою. Попередній митрополит Михаїл виїхав до Греції, взявши з руських єпископів обіцянку не служити без нього в Софії Київській. Чому цей єрарх покинув Русь, висловлюються різні думки. Не виключено, в нього був конфлікт із київським князем Всеволодом Ольговичем. Час ішов, а Михаїл не з’являвся. Не надсилали з Константинополя й іншого митрополита. У 1146 р. помер Константинопольський патріарх Михаїл Оксит, його наступник Козьма Аттік був зміщений. Майже протягом усього 1147 р. патріарший престол залишався вільним.

За таких обставин Ізяслав Мстиславович вирішив обрати київського митрополита без патріаршої згоди. Його вибір упав на Климента Смолятича. Напевно, причиною була не лише лояльність останнього до особи князя, а й те, що він славився християнськими чеснотами. Київський літопис, що характеризував Климента як схимника, книжника й філософа, детально описує дискусії, які виникли на соборі руських єпископів щодо обрання Климента на митрополичу кафедру: «Отож зійшлися чернігівський єпископ Онуфрій, білгородський єпископ Феодор, переяславський єпископ Євтимій, юр’євський єпископ Деміан, володимирський Феодор. Новгородський Нифонт [і] смоленський Мануїл сказали: «Нема того в законі, щоб ставити єпископам митрополита без патріарха. Лише патріарх ставить митрополита. І ми оба не поклонимось тобі, ні служитимемо з тобою, бо не взяв ти благословення [ні] в святій Софії, ні од патріарха. Якщо ж ти се здійсниш – дістанеш благословення від патріарха, – то тоді ми тобі поклонимося. Ми оба взяли од Михаїла од митрополита рукописання, що не належить нам без митрополита служити». Він же, Онуфрій таки чернігівський, тяжко сердячись на них за це, сказав: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова в нас є святого Климента. Адже ставлять греки рукою святого Іоанна». І тоді, обдумавши, єпископи головою святого Климента поставили його, [Клима], митрополитом».

Отже, під час собору заявила про себе «візантійська партія» – Смоленський єпископ Мануїл, грек за походженням, і єпископ Новгородський Ніфонт. Останній хоча й був, судячи з усього, русином, але належав до візантійських ригористів. Таких духовних колаборантів у нас завжди вистачало. Саме Ніфонт очолив опозицію до Климента Смолятича.

Незважаючи на це, Климент 27 липня 1147 р. став митрополитом. То був час загострення князівських усобиць. Клименту мимоволі доводилося брати в них участь. Через те на його долю випали нелегкі випробування.

Незадовго після обрання Климента князь Ізяслав вступив у чергову усобицю, покинувши з військом Київ. Його повіреними в місті стали молодший брат Володимир та митрополит Климент. Коли до киян дійшли звістки про підступи ворогів щодо їхнього князя, вони вирішили вбити Ігоря Ольговича, який претендував на великокнязівський престол і знаходився в Федорівському монастирі в Києві. Проти такої розправи виступали Климент і брат Ізяслава, Володимир. Проте їм не вдалося стримати киян. Ігоря Ольговича убив розлючений натовп. Цією смертю вирішили скористатися вороги Ізяслава, які з часом представили Ігоря мучеником і прагнули його канонізувати. Розповідали, ніби перед похованням, коли тіло Ігоря лежало в церкві, Бог «явив знамення» і загорілися всі свічі над ним. Однак Климент заборонив оповідати про це чудо.

Цей епізод проливає світло на особливості поведінки Климента. Він залишається вірним своєму князеві. Митрополит намагається діяти розумно, не піддаватися впливу емоцій. Усвідомлює, що вбивство Ігоря князю Ізяславу та й киянам загалом нічого доброго не дасть. Тому хоче стримати їх. Коли ж сталася трагедія, прагне до мінімуму звести негативні наслідки: забороняє говорити про «чудо» над тілом Ігоря. Певно, він сам не дуже вірив у його реальність – тим паче, що все це будувалося на чутках.

Климент розділив із Ізяславом його політичну долю: коли в 1149 р. князь був вигнаний з Києва Юрієм Долгоруким і поїхав до свого родового удільного града Володимира (на Волині), то «митрополита Клима забрав з собою». У 1149-1150 рр. Ізяслав двічі покидав і двічі повертався до Києва, а з ним і Климент.

Про перебування Климента у Володимирі ми нічого не знаємо. Судячи з опосередкованих свідчень, він тут неодноразово бував і в 1149-1150-х рр., і пізніше. Не виключено, Климент посприяв активізації культурного життя в місті. У другій половині ХІІ ст., коли Володимир опиняється у володінні Ізяслава та його нащадків, місто перетворюється в значний культурний осередок. Син Ізяслава Мстислав, ставши володимирським князем, будує тут величний Успенський собор. Існувала у Володимирі і традиція літописання – бо інакше, чи міг би тут з’явитися в ХІІІ ст. Галицько-Волинський літопис. Цікаво, що характеристика Климента Смолятича як філософа, власне богослова, в Київському літописі нагадує характеристику князя-філософа Володимира Васильковича в літописі Галицько-Волинському.

Після того, як Ізяслав повернув собі Київське князівство, Климент прибув до Києва, де перебував на митрополичому престолі. Незадовго після смерті Ізяслава Мстиславича (13.11.1154 р.) покинув Київ і перебрався до Володимира. У Києві в той час утверджується Юрій Долгорукий. Цей князь, який постійно воював з Ізяславом, запрошує митрополита, висвяченого Константинопольським патріархом. Ним стає грек Костянтин, який починає свою діяльність із переслідування священнослужителів, поставлених Климентом. Також митрополит Костянтин прокляв покійного Ізяслава Мстиславовича. Однак йому недовго судилося сидіти в Києві. У 1157 р. помирає Юрій Долгорукий. Великокнязівським престолом заволодівають сини Ізяслава, щоб передати Ростиславу Смоленському – своєму дядькові. Митрополит Костянтин змушений був утікати.

Правда, він не поїхав до Константинополя, а подався до Чернігова, сподіваючись, що звідси йому вдасться повернутись на митрополичу кафедру. Однак Костянтин так і не був поновлений у митрополичих правах, зате прославився оригінальним заповітом, згідно з яким після смерті його тіло мало бути не поховане за християнським обрядом, а викинуте за межі міста на розтерзання псам. Цей заповіт виконали, хоча останки митрополита-невдахи все таки поховали у Спаському соборі Чернігова.

Заволодівши Києвом, Ізяславичі, особливо Мстислав, прагнули повернути на митрополичий престол Климента. Але проти цього виступив їхній дядько Ростислав, якому вони передали київський стіл. Конфлікт між дядьком і племінниками був вирішений таким чином: князі звернулися до патріарха з проханням дати їм нового митрополита. Новий митрополит Феодор прибув до Києва десь у 1161 р., але через рік чи два помер. За цей час Климент встиг увійти в довіру до Ростислава. Той схилявся до того, щоб поставити його на кафедру. З цією метою вислав посольство до Константинополя, аби добитися призначення Климента законним митрополитом київським. Однак Константинополь вирішив грати на випередження. Для Києва швидко призначили нового митрополита Іоана, який прибув сюди. Посольство Ростислава навіть не встигло виїхати з українських земель. Очевидно, візантійська влада не була зацікавлена в створенні такого прецеденту, коли собор руських єпископів обирав і висвячував свого митрополита.  Судячи з літописних свідчень, Ростислав противився поставленню митрополитом Іоанна. Але візантійська дипломатія, як це часто бувало, досягла свого. Імператор обдарував Ростислава щедрими дарунками, також щось пообіцявши йому. Зрештою князь погодився, заявивши при цьому: «Я сього митрополита задля честі і приязні цесаревої і патріархової прийму, але надалі, якщо патріарх без призволення нашого всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо [його], а будуть вибирати єпископи». Навіть якщо ці слова не вигадка, їх можна розцінити лише як намагання зберегти гарне обличчя при поганій грі.  

Поставлення Іоанна на митрополичу кафедру відбулося в 1164 р. З цього часу руські літописи перестають згадувати про Климента, подальша доля його невідома. Можливо, він опинився у Володимирі на Волині, де правив Мстислав Ізяславович, який прихильно ставився до колишнього митрополита.

Багаторічна епопея боротьби за митрополичу кафедру в Києві в середині ХІІ ст. показала, що на Русі є сили, готові відстоювати незалежність своєї церкви від Візантії. До представників цієї автокефальної орієнтації належав Климент Смолятич, котрий опинився в епіцентрі цих подій. Чи випадково це? Напевно, ні. Для автокефальної церкви потрібен був розумний, освічений та дієвий першоієрарх. Таким, судячи із скупих літописних свідчень, був Климент – як і його попередник у цій справі, митрополит Іларіон.

Київський літопис не приділив багато уваги Клименту. Це й зрозуміло. У літописах основна увага зверталася на діяння князів. Зрештою, ставлення літописців до митрополита не було однозначним. Проте навіть та скупа інформація, яку ми маємо, багато що може сказати. Климент постає перед нами в образі інтелектуала-філософа. Він діє розважливо – це, наприклад, показують події, пов’язані з вбивством Ігоря Ольговича. Климент умів знаходити з можновладцями спільну мову. Багато років виступав вірним союзником Ізяслава Мстиславовича. Йому протегував син цього князя Мстислав. Навіть Ростислав Смоленський, який спочатку негативно поставився до Климента, з часом змінив свою думку.

До нас дійшов один твір, який приписується Клименту. Це послання до смоленського пресвітера Фоми («Послание, написано Климентом, митрополитом рускым, Фоме прозвитеру, истолковано Афонасием мнихом»). Цей твір свідчить: літописні характеристики Климента як людини вченої і філософа були справедливі. Зі змісту твору можна зрозуміти, що пресвітер Фома докорив своєму адресату, ніби той хизувався своєю вченістю і недоречно використовував твори античних авторів.

Про пресвітера Фому ми не маємо інформації, окрім тієї, яка фігурує в листі Климента Смолятича. Цей пресвітер, напевно, був смолянином і наближеним до смоленського князя Ростислава Мстиславича, рідного брата Климентового покровителя – князя Ізяслава. Примітно, що Климент посилається на якесь своє «писання» до цього князя, яке стало відоме пресвітерові Фомі.

«Послання до пресвітера Фоми» дає уявлення про існування на Русі відкритої богословської полеміки між князівськими дворами, у якій брали участь придворні інтелектуали. Не дарма Климент читав написане до нього послання «перед багатьма слухачами й князем Ізяславом». Напевно, і Фома в такий же спосіб був ознайомлений з «писанням» Климента до князя Ростислава Мстиславовича. Подібна практика читання вголос приватних листів мала поширення в середньовічні часи.

Климентове «Послання…» засвідчує, що на Русі склалися середовища, де відбувався вільний обмін думками, велися філософські й богословські дискусії. До цих середовищ входили не лише книжники (переважно духовні особи), а й світські люди, в т. ч. князі. Існування подібних середовищ було важливою умовою для богословствування.

Дещо подібні середовища були у Візантії та мусульманському світі. Тобто тут теологія існувала при дворах правителів, тим самим обслуговуючи їх та близькі до них релігійно-ідеологічні структури. Таке богословствування різнилося від теологічних студій, що з часом сформувалося в західноєвропейських університетах. Останні виникли як відносно незалежні структури. Тому богословствування в них відзначалося помітним ступенем незалежності та свободи. А це творило сприятливий ґрунт для розвитку богословської думки. На жаль, у Київській Русі університети як автономні навчальні заклади не сформувалися. Та все ж існування інтелектуальних осередків при княжих дворах давало для розвитку теології певний шанс. Не дивно, що оригінальні писемні твори Київської Русі мали здебільшого «придворний характер». Такими були згадувані «Слово про закон і благодать», «Поучення» Володимира Мономаха та інші. Навіть опозиційне «Моління Даниїла Заточника» мало стосунок до придворного княжого середовища. Як бачимо, в такому середовищі й діяв Климент Смолятич, з нього ж «виріс» Володимир Василькович, про якого йтиметься мова далі.

«Послання…» з’явився до 1154 р., тобто до смерті князя Ізяслава. Про останнього Климент пише як про живого. Що могло стати причиною такої дискусії? Вище говорилося, що в 1147 р., коли Климента обирали на митрополичу кафедру, смоленський єпископ, грек Мануїл виступив проти цього. Не сприймав Климента і смоленський князь Ростислав. Можливо, Климент захотів привернути князя на свій бік, тому звернувся до нього з письмово. Виникла переписка. У своїх лстах Климент використовував твори античних авторів – Гомера, Аристотеля, Платона.  Схоже, ці твори були відносно відомими, принаймні в середовищі інтелектуалів. Мусили про них щось знати й князі.

При дворі князя Ростислава доручили пресвітеру Фомі відписати Клименту. З подібною практикою «опосередкованої дискусії» ми зустрічаємося пізніше в Україні. Наприклад, на листи єпископа Іпатія Потія до князя Василя-Костянтина Острозького відписує якийсь Клірик Острозький, що був студентом академії Острозької. Пресвітер Фома теж інтелектуал-початківець. Тому посилається на свого вчителя Григорія. На жаль, про останнього нічого не знаємо. Напевно, це був авторитетний книжник у Смоленську чи при дворі смоленського князя.

Фома, скориставшись тим, що Климент зачепив його у листах до Ростислава,  звинувачував митрополита в кількох «гріхах». Передусім у марнославстві, ніби той «виставляє себе філософом». Друге звинувачення полягало в тому, що Климент використовував твори Гомера, Аристотеля й Платона. Для нього твори зазначених античних авторів – «неповажні писання».

Климент м’яко  полемізує з Фомою, намагаючись привернути його на свій бік. У «Посланні…» немає різких випадів проти опонента. Його він іменує «любим у Господі братом». Ладний навіть визнати свої помилки. Однак після уважного прочитання «Послання…» стає зрозумілою інтелектуальна перевага Климента над своїм адресатом.

Климент не заперечує, що користався творами античних авторів, пишучи до князя Ростислава. Але тут же заявляє: я «лиш просто писав про те, що неспроможний був зрозуміти». При цьому натякає Фомі: і тобі, і твоєму вчителю «багато що невідоме». Климент доводить, що не шукає ні слави, ні багатства, ні влади: «від всього цього я, окаянний Клим, вільний цілком, а замість домів, сіл і бортів, і покосів, і ланів, і сябрів, і ізгоїв – землі чотири лікті у мене, щоби могилу викопати. І у цієї могили самовидців багато. Тож як могилу свою бачу по сім раз кожного дня, навіщо ж мені марнославство?» Климент заявляє, що не хоче влади: один лише Бог «знає, як молився я, щоб позбутися влади!» Однак не може противитися Божому велінню, «коли що трапиться». Мається на увазі посідання ним митрополичого престолу.

Бажаючи продемонструвати правовірність (напевно, не стільки перед Фомою, скільки перед князем Ростиславом), автор «Послання…» звертається до алегоричних тлумачень Біблії. З часів виникнення у Візантії Олександрійської школи богослов'я християнська культура розробляла алегоричний метод розуміння біблійної священної історії. Він полягав у тому, що подія, яка здійснилася в часі, розумілося як іносказання про зміст, котрий перебуває поза часом. Так, Климент Олександрійський вважав, що в Біблії істина передана у формі загадок, символічних алегорій, метафор. Його послідовник Оріген дотримувався думки, ніби в Священному писанні є три змістові рівні: перший, поверховий, буквальний – доступний «тілесному» сприйняттю; другий – сприйняттю душі, і третій, самий глибокий – духу. До алегоричного трактування Біблії зверталися отці церкви Григорій Богослов, Григорій Ниський, Василь Великий та ін. З «Послання…» Климента видно, що автор пройшов добру школу візантійської освіченості, і цілком володів алегоричним методом тлумачення Біблії.

У «Посланні…» наводиться шістнадцять біблійних сюжетів. При цьому Климент закликає свого опонента «ретельно додивлятися до божественних писань». Інтерпретуючи ці притчі-сюжети, він запитує: де тут філософія? А вкінці (певно, не без прихованої іронії) радить Фомі: «Роздивляйся, любий, належить вдивлятися і розуміти, як все існує та утримується й вдосконалюється силою Божою…».

«Послання…» Климента дійшло до нас не в первісному вигляді. Його витлумачив якийсь чернець Афанасій, про якого нічого не відомо. Тому важко сказати, де тут автентичний текст, а де пізніші додатки. Текстологічний і джерелознавчій аналіз «Послання…» дозволяє припустити, що Афанасій належав до послідовників Климента, швидше за все, був його молодшим сучасником, можливо, учнем. У будь-якому разі він жив не пізніше XІІІ ст.

Судячи з тексту «Послання…» та опосередкованих свідчень Київського літопису, Климент був автором ще інших творів. Але щось певне сказати про них не можемо. Не виключено, вони втрачені для нас безповоротно. Але це не зважає вважати Климента Смолятича помітною фігурою в богословській думці Київської Русі – тим більше, що таким його вважали сучасники.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Грицько | 15 березня 2017, 10:58

      це на мові військових це називається : збройний конфлікт низької інтенсивності. Війна - це велика Вітчизняна війна, 1-ша світова війна, вітчизняна війна 1812 р. і т.д. война — это крайняя, наиболее

    • Грицько | 15 березня 2017, 10:27

      'Але так уже повелося в православному світі: якщо є національна держава , рано чи пізно з'являється національна незалежна Церква" зараз на всеправославному рывны іде діалог з приводу одержання

    • Стефан | 13 березня 2017, 23:30

      Самостоятельность Украинской Церкви - естественное состояние, свободное от влияния коммунистических кураторов, травящих уже 100 лет православных и одобряющих вооружённое сопротивление сепаратистов,

    • Николай Григорьев | 10 березня 2017, 22:19

      Полный текст комментариев размещен под 16 частью этого Цикла Александра Андрущенко

    • Николай Григорьев | 10 березня 2017, 22:19

      Полный текст комментариев размещен под 16 частью этого Цикла Александра Андрущенко.

    Популярні статті місяця