Пригоди подільського “месії” Якова Франка

23 грудня 2016, 10:51 | Релігієзнавчі студії | 1 |   | Код для блогу |  | 

Дмитро Полюхович

Серед шахраїв від релігії та псевдо-пророків лжемесія з Поділля Яків Франк, він же Яків бен Єгуда Лейб (Лейбович), цілком справедливо посідає чільне місце. Вивчаючи його біографію, незабаром ловиш себе на думці, що персонаж викликає вже не відразу, а щирий шок, а в когось можливо і захоплення — безпринципність, жага влади і грошей, шахрайство, постійні зради та брехня тут лежать за межею моралі та гріха і переходять до розряду “високого мистецтва”. На загал кредо Лейбовича цілком підпадає під відоме визначення: “Хочеш мати великі гроші — придумай нову релігію”.

Лжемесія Яків Франк

Яків Франк, відповідно, придумав нову течію в юдаїзмі — “франкізм”, що став завершальною та гіпертрофованою формою розвитку ще однієї юдейської єресі — “саббатіанства”.

Зауважимо, що корені “саббатіанство” ті ж, що у хасидизму, але по тому вони розділилися. Хасидизм — живе і квітне, а от при згадці про “франкістів” чи “саббатіанців”, будь-який набожний юдей в кращому випадку скривиться та сплюне, а в гіршому — вживатиме інфернальну лексику.

Корені та витоки

XVII ст. принесло євреям чимало лиха. В Західній Європі з 1618 по 1648 р. точилася сумнозвісна Тридцятирічна війна, що почалася як богословська дискусія між католиками та протестантами, а по тому вони вже різалися просто так. В конфлікт з часом втягнулися чи не всі європейські держави. У підсумку, в зоні активних бойових дій населення суттєво скоротилося. Кожна зі сторін вважала за незле пограбувати та замордувати першого ліпшого гебрея, що зустрічався на шляху. Тож старозавітне плем'я тікало світ за очі. Переважно до Речі Посполитої, на східних землях якої місцеві магнати залюбки надавали притулок переселенцям. Не встигли обжитися, аж нова напасть — повстання під проводом Богдана Хмельницького. Повстанці різали євреїв не з меншим завзяттям, ніж німецькі рейтари. Недивно, що серед тогочасних юдеїв панувало очікування близького приходу Машиаха, який врятує народ свій від усього цього жахіття.

Месіанськими настроями вдало скористався відомий талмудист і каббаліст зі Смирни (Анатолія) Шабтай Цві, він ж Саббатай. В 1665 р. він проголосив себе отим самим Машиахом, на якого всі так нетерпляче чекали. Зерна впали на добре угноєний ґрунт і незабаром новоявлений “месія” мав купу послідовників в усіх громадах Старого Світу.

Суть вчення Саббатая полягала в розвитку понятті “кліппот” (івр, — шкаралупи). За каббалістичним вченням Іцхака Лурії, авторитетного, як серед хасидів, так і саббатіанців, — кліппот утримують в собі частки Божественного Сяйва, як шкаралупа ядро горіха. Тобто зло — це сховане в шкаралупі гріха добро.

Саббатай з цієї ідеї зробив досить несподіваний висновок — чим більше грішити, тим більше в шкаралупі зла накопичиться добра. Відповідно, коли Машиах своєю волею розіб'є шкаралупи-кліппот, тим більше Божественного Сяйва звільниться. Висновок — чим більше грішиш, тим більше у результаті отримаєш звільненого добра.

Крім того, згідно з ідеями самопроголошеного Месії, людина, аби досягти вершин праведності, просвітлення, гармонії, щастя, успіху тощо, мусить спочатку скотитися у прірву гріха і лише по тому, усвідомивши та відчувши на собі все його зло, піти шляхом “тіккун” (івр. — виправлення).

Усе то було файно та гонорово в теорії, та на практиці ж вилилося у розпусні “кліппотні” оргії, що масово влаштовуються адептами Саббатая.

“Машиах” також відмінив 10 заповідей, замість яких написав правила з 18 пунктів. Що характерно, виключивши з нього “не перелюбствуй”. Більш за те, — останнє заохочувалося, аж до інцесту. Багатьом цей факт дуже сподобався. У зв'язку з відміною 7-ої заповіді Саббатай придумав для своїх послідовників особливе свято — “Свято Вівці”, що відзначалося в ніч з 21-го на 22-і місяця адар за єврейським календарем. Головним елементом цього дійства стала ритуальна вечеря, коли за спільним столом збиралися кілька одружених пар (чим більше — тим краще). Головна родзинка цього свята була зовсім не у тому, що на столі мали стояти виключно страви з новонароджених ягнят (що й дало назву святу). Після бенкету у кімнаті гасили світло та влаштовували групову сексуальну оргію — хто кого у темряві схопив, з тим і злягався. Дітей, народжених в результаті цієї “сакральної” груповушки, саббатіанці шанували ледь не за святих.

Найгарячіше довгоочікуваного “Машиаха” вітали євреї Туреччини, вбачаючи у його приході кінець епохи вигнання і початок відновлення незалежної єврейської держави. Цілі громади масово розпродували усе своє майно та запасалися продуктами в очікуванні швидкого повернення на Землю Обітовану. Крім того Шабтай Цві, пророкував, що наступного 1666 р. правителі усіх країн і народів визнають владу Машиаха (тобто його, Саббатая) та впадуть перед ним на коліна.

Шабтай Цві у в'язниці

Султан Мехмет IV від таких звісток спочатку трохи очманів, а потім добре озвірів. Можна припустити, що наміснику Аллаха на Землі вкрай не сподобалася перспектива вже за рік плазувати перед лжемесією, але швидше за все турецького очільника обурив безлад, організований самозванцем серед його підданих. За наказом володаря Сяючої Порти Саббатая заарештували і ув'язнили у фортеці Абідос. По тому султан поставив перед Шабтаєм Цві альтернативу — або приймаєш ісламу, або — ласкаво просимо на палю.

“Месія" на палю чомусь не захотів...

Звістка, що Саббатай зрадив вірі предків, протверезила саббатіанців мов відро холодної води. Більшість послідовників новоявленого “Машиаха” одразу ж відвернулися від нього та покаялися. Покаяння було не таким вже безболісним. На старовинній гравюрі “Покаяння саббатіанців” видно, як людей топлять у водоймі, закопують у землю живцем, обливають чи то окропом, чи то розпеченим свинцем, лупцюють кийками та шмагають різками.

Покаяння сабатіанців

Частина саббатіанців, яка мешкала на землях Османської імперії, знайшли для вчинку Саббатая виправдання. Мовляв його перехід в іслам пов'язаний тим, що “Машиах” захотів опустити свою душу в самі глибини “кліппот”... Услід за Саббатаєм частина адептів теж прийняла іслам. Останні незабаром утворили свою окрему секту “дьонме” (від турецького dönme — відступник). Ця секта існує і досі. Є версія, що батько-засновник сучасної світської Туреччини Кемаль Ататюрк теж був з дьонме. За іншою версією, Ататюрк усього лише вчився в школі підпорядкованій дьонме.

В Європі, після навернення Шабтая до ісламу саббатіанство з публічного месіанського руху перетворилося на підпільний сектантський рух — криптосаббатіанство. Це було таємне віровчення, прибічники якого вважали себе правовірними юдеями, але продовжували ставитися до Саббатая як до істинного месії і рятівника народу Ізраїлю. Вони ніколи не мали наміру відділяти себе від юдаїзму і здебільшого практикували саббатіанскі ритуали на додаток до традиційних.

Яків Франк — “Машиах” з Поділля

На початку XVIII ст. в подільському містечку Королівка (сьогодні однойменне село Борщівського р-ну Тернопільської обл.) жило собі сімейство Єгуди Лейби, який був зі згаданих вище криптосаббатіанців. 1726 р. У нього народився хлопчик, якому дали ім'я Яків. Очевидно, крім віри його батька на світогляд хлопчика вплинула назва його малої батьківщини — Королівка. Найзаповітнішою мрією Якова було бажання самому стати справжнім монархом. До цієї мети він йшов усе своє свідоме життя.

Про дитячі роки майбутнього “месії” інформації майже немає. Невідомо навіть чому його батьки терміново облишили Поділля і перебралися на територію Волощини (частина сучасної Румунії, на той час — васала Туреччини). На той час населення великою мобільністю не відзначалося і для такого переїзду були потрібні важливі підстави. За однією з версій його батькові довелося накивати п'ятами по тому, як громада довідалася про його саббатіанські грішки.

Початкову єврейську освіту Яків Лейбович отримав в Чернівцях. При чому, дуже слабку. Вже тоді він виявив повну відразу до вивчення Талмуду та інших єврейських премудростей, чим дуже пишався. Згодом Яків часто з гордістю називав себе “простаком”, тобто — неуком. Слабкі знання священних книг яскраво проявилося під час теологічних дискусій, що влаштовувалися за участю франкістів. Сперечалися зазвичай його підручні, сам же Яків з'являвся виключно наприкінці.

Не досягши хоч яких вершин у вивчені Тори та Талмуду, Яків успішно опанував бізнес. Спочатку він допомагав батькові, а по тому започаткував власну справу і незабаром став досить успішним торговцем. Втім, не виключено, що головну роль зіграв вигідний шлюб і чималий посаг — Яків бен Єгуда примудрився одружився на доньці дуже заможного купця з болгарського міста Нікопола (тоді це були землі Оттоманської імперії).

Під час перебування на території Туреччини Яків познайомився з представниками дьонме. Це було цілком логічно, враховуючи, що парубок, як і батько, був таємним саббатіанцем. Зокрема, в Смирні, неформальній столиці цього руху, він зустрівся з відомим хахамом Іссахаром. Пояснимо — у сефардських і східних єврейських громадах звання “хахам” відповідає “рабинові”. Хахам офіційно посвятив його в саббатіанство. Тоді ж Яків отримав прізвисько Франк. “Франками” на Сході традиційно називали вихідців з Європи.

Ледь ставши “своїм” Яків Франк одразу ж спробував встати на чолі турецьких дьонме. Раніше цю секту очолював Барухія Руссо з Салонік, який теж вважався “месією” і втіленням Шабтая Цві. Нагадаємо, що дьонме сповідували гримучу суміш з ісламу та юдаїзму. Яків Франк проголосив, що душа Пророка Мухаммада утілилася в Шабтаї, душа Шабтая утілилася у Барухія Руссо, а наприкінці ланцюжка втілень стоїть, ніби то, він — Яків Франк власною персоною. Однак спроба очолити сектантів з тріском провалилася. В першу чергу з причини, що новоявлений “месія” нічого не петрав у священних книгах, що абсолютно не відповідало його амбітним заявам.

Зрозумівши, що серед просунутих євреїв Сходу йому ловити нічого, в 1755 р. Франк подався на родючі землі рідного Поділля. Там публіка була не такою вибагливою. Особливо враховуючи, що після Хмельниччини та турецького володарювання система єврейської освіти в краї була повністю зруйнована. Виникло замкнуте коло — освічених людей немає, бо знищена освіта, а для відродження освіти потрібні освічені вчителі. За півстоліття по тому, як турки пішли з Поділля, освітня система лише почала відроджуватися. В багатьох дрібних містечках, а особливо в селах, єврейська біднота була навіть неписьменною! Це створювало поживний ґрунт для процвітання шарлатанів, пройдисвітів та різних лжепророків. Відомо ж бо, — чим темніша людина, тим легше нею маніпулювати.

Свій похід за короною Франк почав з рідної Королівки, де незабаром навернув дванадцять найближчих учнів-послідовниками. Паралель з кількістю апостолів тут невипадкова — у вчені Якова бен Ієгуди було чимало запозичень з християнства. По тому, спираючись на прихованих саббатіанців, Франку вдалося збити досить потужну общину, що налічувала вже тисячі послідовників. “Машиах” також дещо удосконалив головну ідею Шабтая Цві, що для досягнення вершин праведності треба спочатку максимально погрішити.

Коротко вчення Франка звелося до таких постулатів:

1. Прояв єдиного Бога періодично утілюється в Машиаху.

2. Віра і віддане служіння “людині-машиаху” створюють гармонію між “чоловічим” і “жіночим” витоками божества. Досягнення цієї божественної гармонії і є головною метою людського буття.

3. Гріхи, заборонені Галахою, насправді — “іскри божі”, сховані в людських душах. Якщо не дати виходу “божественним іскрам” це завадить настанню гармонії між чоловічим і жіночим витоками “божества”. Відповідно грішити — служити божеству.

Ну й найголовніше — Яків Франк є тим самим Машиахом, якому треба служити, а порушення приписів Галахи — священний обов'язок його послідовників.

Як вже зазначалося вище, у вчені Франка було чимало запозичень з християнства. Зокрема, він скористався догматом про Пресвяту Трійцю. Правда, значно переробленому та адаптованому під юдаїзм та вчення Саббатая. Франкістська “Трійця” складалася зі “Святого Старця” (Аттіка Каддіша), “Святого Царя” (Малка Каддіша) і “Верховної Пані” (Матроніта елйона), або ж Шхіни. “Святий Цар”, за версією Якова Франка, періодично утілюється в людину-Машиаха.

Головне ж послання, з яким Франк вийшов до людей, звучало: “Я прийшов позбавити світ від будь-яких законів і статутів, що існували дотепер”...

Розпусники та єпископ

Нова секта розросталася зі швидкістю гірської лавини, особливо враховуючи, що до неї влилися майже всі приховані саббатіанці, а також купа нових адептів, передовсім з малоосвічених шарів містечкового населення. Але 1757 вибухнув гучний скандал, що мав би поставити хрест і на секті, і на самозваному “машиаху”.

Згідно з вченням Саббатая про примноження добра шляхом впадання в гріх, франкісти широко практикували ритуальні сексуальні оргії. Під час ярмарку в містечку Лянцкорунь (нині село Зарічанка, Чемерівецького р-ну Хмельницької обл.) представники місцевої єврейської громади застукали на гарячому велику групу франкістів, які на чолі зі своїм “месією” з ентузіазмом займалися «сакральною» оргією. Сексуальна розбещеність і сьогодні не в шані, а тоді це був досить тяжкий злочин, що з точки зору юдеїв, що християн, що світської влади. А вже якщо розпусті надавали сакральний зміст, то справа взагалі смарділа відвертим сатанізмом!

Синагога в Лянцкоруні. За часів Франка вона була ще новенькою. Фото П. Жолтовського. 1930 г.

Злочин, як на ті часи, цілком тягнув на десятиріччя каторги, а то на й на страту. Раніше за таке взагалі спалювали живцем, але в середині XVIII столітті автодафе вже вийшло з моди навіть на таких заґумінках Європи, як Поділля. Саму ж секту франкістів за тогочасними правилами взагалі мусили би якнайсуворіше заборонити, як огидну Богу та його заповідям.

Усіх розпусників ув'язнили. Буцегарні уник лише сам Франк, який був турецькопідданним. Скориставшись статусом офіційного іноземця, він накивав п'ятами до сусіднього Хотина. Нагадаємо, на той час то була територія Оттоманської Порти.

Найоперативніше у цій історії спрацював равиністичний суд. Франкісти офіційно були юдеями, тож за законами Речі Посполитої у питаннях віри були підсудні єврейському суду. Останній пройшов у містечку Сатанів, що на той час був своєрідною єврейською столицею Поділля. Процес відбувся під головуванням сатанівского рабина Яакова Сегала і за участю рабинів Лянцкоруні, Смотрича і членів подільського окружного Вааду (Ваад — центральний орган автономного єврейського громадського самоврядування).

Сатанів. На горбі — синагога де засудили франкістів

Більшість підсудних щиро покаялися у своїх гріхах. Жінки також зізналися в порушенні подружньої вірності і розповіли про розпусту, що процвітала в секті під виглядом містичних обрядів.

За підсумками сатанівского суду в Бродах незабаром відбулися збори лідерів єврейства Речі Посполитої. На них усім членам секти франкістів, які не розкаялися, проголосили “херем” (виключення з общини та заборона на відвідування синагоги). Прийнятий документ відразу ж роздрукували і розіслали по синагогам, де під звуки шофару його урочисто зачитували. Кожному юдеєві ставилося в обов'язок всіляко переслідувати відступників, аж до страти.

По тому справу про розпусту в Лянцкоруні мав розглянути й церковний в Кам'янець-Подільському, — адже йшлося не просто про оргію, а про обрядове, сакральне дійство — тобто злочин проти Бога. Докази були беззаперечні, а злочинців спіймали на гарячому. Як зазначалося вище, — учасникам оргії в найоптимальнішому для них випадку світила в'язниця, а самій секті — заборона та жорстоке переслідування...

Здавалося — кінець усім сподіванням. Але Яків Франк зумів викрутитися з цієї безнадійної, на перший погляд, ситуації і не без профіту для себе. “Машиах” вирішив скористатися з того, що єпископ Кам'янець-Подільського Микола Дембовський давно марив наверненням євреїв до католицизму і люто ненавидів ортодоксальних талмудистів.

На термінових зборах “апостолів” Франк висунув ідею масового навернення своїх послідовників до католицизму. “Машиах” послався на успішний досвід турецьких “дьонме”, які хоч і прийняли іслам, але одночасно не зрадили юдаїзму. Франк також апелював до спільних рис “франкізму” та християнства. Мовляв і там, і там — Трійця, і там, і там — Машиах-Боголюдина. Крім того він запропонував своїй “пастві” виступити союзником у боротьбі єпископа проти спільного ворога — ортодоксів-талмудистів. Авторитет та красномовство “гуру” перемогли.

Одразу по тому делегація найповажніших франкістів напросилася на прийом до єпископа. Посланці Франка розповіли пану Дембовському, що їхня віра відкидає Талмуд і крім Тори (вона ж християнський Старий Заповіт), визнає лише священну книгу каббали “Зогар”. Остання ж, нібито, допускає догмат Святої Трійці, як і у християн. Сектанти також завірили що вони, як і ревносні католики, також визнають Месію однією з трьох іпостасей Бога. Однак уточнювати, кого конкретно вони вважають за Месією, франкісти скромно не стали.

Аби наочно продемонструвати лояльність до Католицької Церкви і розрив з ортодоксальним юдаїзмом франкісти запропонували єпископу влаштувати теологічний диспут між послідовниками вчення Якова Франка і рабинами-талмудистами. Під час диспуту вони пообіцяли на підставі книги “Зогар” довести шкідливість Талмуду та істинність католицизму.

Надсилаючи послів до Дембовського Яків Франк також вирішив зіграти на головній ідеї-фікс єпископа — святій впевненості їхнього преосвященства, що євреї вбивають християн з ритуальною метою. Тож у ході майбутньої дискусії франкісти пообіцяли на основі цитат з Талмуду довести, що сумнозвісні ритуальні вбивства християнських немовлят — щирісінька правда. А наостанок єпископи натякнули, що “франкісти” не виключають навернення в католицизм усіх членів секти.

Єпископу пропозиція більш ніж сподобалася.

Диспут відбувся в Петропавлівському соборі

Не відкладаючи справу у довгий ящик диспут призначили на 20 червня 1757 року (рабини, зрозуміло, відмовитися від участі не могли). У Кам'янець-Подільський подивитися на спектакль (з розвагами тоді було сутужно, а тут так шоу!) з'їхалися католицьке духовенство і вища шляхта чи не з усього Подільського воєводства. Франкістів на диспуті представляли Лейб Криса з Надворни, франкістський “рабин” Нахман з Бузька і Шломо Шорр, старший син відомого саббатіанця Еліші Шорра (сам Яків Франк був відсутній з вищезазначених причин).

Талмудистів представляли рабини Мендель з Сатанова, Лейб з Меджибожа, Йосеф Кременець з Могильова і Бер з Язловиць. У ролі “справедливого і неупередженого” судді виступав особисто сам єпископ Микола Дембовський.

Диспут тривав десять днів. Правда, відносно питань, що стосуються Трійці і всього, що стосується Машиаха, рабини дискутувати відмовилися. Тут їх зрозуміти можна, — у присутності єпископа і великої кількості представників католицького духовенства публічно заперечувати основні догмати Церкви було вкрай шкідливим не лише для здоров'я, але й життя.

Форзац антисемітської книжки

Вердикт же “судді” був запрограмований від початку. Перемогу в теологічному диспуті Микола Дембовський прогнозовано присудив своїм друзям-франкістам.

Одразу по тому пройшов судовий розгляд Лянцкоруньського інциденту. Франкісти-розпусники дивовижним чином з обвинувачених “майже сатаністів” миттю перетворилися на білих та пухнастих безневинних жертв “талмудистичного” свавілля, а представники єврейської громади, які посміли завадити веселощам, навпаки, стали злочинцями. Єпископ зобов'язав “талмудистів” сплатити постраждалій стороні компенсацію за моральні страждання (такий процес перервали!) у сумі 5 тис. злотих. Сума досить значна. В перерахунку — 16 кг 800 гр. щирого срібла, або понад 33,6 кг монет. Лянцкорунських євреїв, які виявили найактивнішу участь в історії зі зіпсованою оргією, засудили ще й до покарання різками. Високий суд також зобов'язав аби усі дружини, які залишили чоловіків-франкістів, повернулися у сім'ї. Хто не захоче добровільно — має бути повергнутий силою.

Єврейський кагал Поділля також зобов'язали сплатити до казни єпископа 152 угорських золотих дукатів штрафу. Це понад пів кілограма золотих монет 986 проби, — величезна на ті часи сума.

Виходячи з того, що диспут “викрив” ворожість Талмуду усім добрим християнам, єпископ Микола Дембовский наказав знищити усі екземпляри цієї “богопротивної” книги, що лише знайдуться на Поділлі.

Для ортодоксальних юдеїв прийшли чорні часи. По усьому Поділлю сп'янілі від всевладдя над своїми супротивниками “франкісти” зухвало уривалися до синагог, будинків рабинів, хедерів та інших місць, де лише були екземпляри Талмуду, і вилучали ненависні їм книги. До Кам'янця посунули валки возів, завантажені конфіскатом. Книжок було багато. Зауважимо, що авторитетний серед рабинів “Віленський” Талмуд, що був видрукований в 1880-1886 рр. у м. Вільно (Вільнюс), складався з 37 чималих томів (5894 сторінок). Тож цілком вірогідно припустити, що повне тогочасне видання Талмуду складало понад півсотні дебелих томів і 3-4 екземпляри вистачало, аби завантажити воза.

На Ринковій площі Кам'янця запалали вогнища.

(1) Спалення Талмуду в Кам'янці та (2) банкет єпископа Дембовського (в демонічному вигляді, ліворуч) разом з франкістами. Гравюри з книги “Сейфер Шимуш”, (Амстердам, 1758 г.)

Франкісти не довго тішилися своїм тріумфом. 17 листопада 1757 р. — рівно за місяць після наказу знищити копії Талмуду, несподівано помирає єпископ Дембровський. В суспільстві це викликало шок. Цю наглу смерть, що юдеї, що християни сприйняли як Божу кару за знищення священних єврейських книг. Існують версії, що єпископові допомогли. Сама екзотична з них каже, що подільські рабини використали проти нього “пульса де нура” — таємничий каббалістичний обряд, назва якого походить від арамейського виразу “удар вогню”. Його сенс — відокремити душу від тіла людини, що творить зло. Однак вірогідніше, що єпископа банально отруїли. Втім, чому раптово помер Дембовський — неважливо. Головне, що і євреї, і християни сприйняли це винятково як Божу кару. Відповідно й діяльність франкістів усе суспільство, не залежно від національної і конфесійної приналежності, сприйняло як богопротивну. Проти послідовників Якова Франка одностайно збурилися усі — і євреї, і українці, і поляки. Відносно франкістів пройшли масові погроми. Зокрема, натовп розтерзав Eліша Шорра, син якого брав активну участь в кам'янецькому “диспуті”.

Доля знову повернулася до Якова Франка спиною.

Новопризначений єпископ Адам Станіслав Красинський зовсім не палав бажанням повторити сумну долю свого попередника на Кам'янецькій катедрі. Делегацію франкістів, які благали про допомогу та захист, він навіть не вислухавши наказав виставити за ворота резиденції.

Тим часом по усьому Поділлю тривали антифранкістські погроми. Послідовників “месійки” переслідували і масово виганяли з містечок і сіл, а часом жорстоко убивали. Іудеї не могли пробачити їм свавілля і кривавий наклеп, християни ж не хотіли жити поряд з людьми, відносно яких Господь відверто показав свій гнів і немилість.

Здавалося, що секта доживає останні дні.

Міняючи віру, як шкарпетки

Зрозумівши, що з новим єпископом “каші не зварити” Яків Франк з більшою частиною своїх послідовників дременув до Туреччини. Тоді то були не далекі світи, як сьогодні, а “бліжнєє зарубєжьє” — менше трьох десятків кілометрів від Кам'янець-Подільського.

Турки сектантів прийняли, але без ентузіазму і фінансово допомагати не стали. Зовсім зубожівший “машиах” з горя прийняв іслам. Яків Франк сподівався, що завдяки цьому кроку багатенькі турецькі дьонме навперейми побіжать до нього зі своїми грошенятами. Але останні спонсорувати конкурента чомусь не квапилися. Населення Хотинщини (усіх конфесій) на непроханих зайд теж дивилося скоса — звістка з протилежного боку Дністра, що прибульці огидні Богу, не забарилася.

Після поневірянь серед османів сектанти вирішили повернутися на Річ Посполиту. Тим більше, що антифранкістські пристрасті вже вщухли. Франк написав слізного листа королеві Августу III з проханням дозволити “репатріацію”. Аби догодити Його Величності “машиах” навіть дещо християнізував своє злощасне дітище. На чолі своєї общини він, вже офіційно, поставив 12 “апостолів” та 12 “сестер”, а Ісуса Христа Франк оголосив оболонкою “святого плоду”. Одначе “святим плодом” він, без зайвої скромності, призначив ...себе. Християнство “машиах” оголосив сповненим “іскр святості”, які можна і треба витягнути тощо...

Повернувшись на землі Речі Посполитій Франк зі своїми адептами осіли в кількох прикордонних наддністрянських селах. Логічно — хто його знає, як все може обернутися і раптом знову доведеться тікати?

Поки сектанти обживалися на новому місці її лідер засипав короля та львівського архієпископа листами. Франк пропонував організувати новий диспут з “талмудистами”, а також обіцяв, що він та усі його чисельні послідовники по тому приймуть католицизм. У вдячність за майбутній ідеологічний розгром ортодоксальних юдеїв і масове навернення сектантів до істинної віри “месія” просив наділити його подільськими маєтностями. І не парочкою сіл, а територією рівною за площею принаймні сучасному середньостатистичному району. На цій території Яків бен Єгуда планував створити “франкістську” квазідержаву з собою улюбленим у якості її монарха.

Що король, що архиєпископ до пропозиції свіжоспеченого мусульманина поставилися без найменшого ентузіазму, закономірно підозрюючи Франка в абсолютно корисливих мотивах. Чисельні листи так і залишилися без відповіді. Але тут “машиаху” допоміг випадок. Львівську єпархію тимчасово очолив ксьондз Стефан з Микулиць, кафедральний канонік і ґенеральний адміністратор Львівський. Він, як і єпископ Микола Дембовський, страждав ідеєю-фікс про ритуальні вбивства юдеями християнських немовлят. Цим і вирішив скористатися Яків Франк. “Машиах” відрядив до ксьондза учасників Кам'янецкого диспуту, вже згаданих Лейбу Криса та Шломо Шорра. Вони й запропонували канонікові в ході нового диспуту аргументовано і остаточно довести факт ритуальних вбивств юдеями християн. Той, природно, радісно погодився, проте висунув умову, що франкісти після диспуту мають одразу ж вихреститися, а також навічно забути про зазіхання на земельні маєтності.

Християнські немовлята

Новий диспут почався 17 липня 1759 р. Він проходив в кафедральному соборі Львова. Франкістів репрезентували Лейб Крис та Шломо Шорр. “Талмудистів” — група місцевих рабинів на чолі з львівський рабином Хаїмом Когеном Раппопортом. В якості “уболівальників” — величезна група духовних і світських осіб, а також безліч місцевих католиків та євреїв.

Увесь диспут описувати сенсу немає. Наведемо лишень один з “аргуменів”, яким франкісти підтверджували ніби-то вимоги Талмуду до юдеїв лити кров християн:

«Для кращого розуміння іншого доказу контраталмудистів на останньому диспуті, варто мати на увазі, що в єврейському письмі одними й тими ж літерами пишуться слова: Udym — вино й Еdуm — християнин. Різниця лише в крапках та акцентах, так званих Sуgielи Kumec, завдяки яким одні й ті ж літери чи слова мають різне значення та інакше вимовляються... Аби читач міг точніше і чіткіше зрозуміти це, я наведу єврейський текст про червоне вино: Jain Udym означає червоне вино, Jain Edуm — християнське вино або... кров християнська, під символом вина.

Варто зазначити, що в Талмуді — Аи r е с h С h a i m M е g i n e Егес (де рабинам наказано турбуватися про червоне вино) наведені слова написані без акцентів. Завдяки цьому, ці два слова в Талмуді залишаються невизначеними. Перед народом рабини перекладають їх jain Udym — червоне вино. Про себе ж вони розуміють їх: jain Edуm — кров християнська...»

Цитування по книзі з матеріалами Львівського диспуту “Złość żydowska przeciwko Bogu i bliźniemu”, Lwow. 1760 г. (“Злість жидівська проти Бога та ближнього”, Львів, 1760 р.), написаної учасником диспуту, колишнім рабином, а згодом католицьким ксьондзом Пікульским.

Львівський рабин Хаiм Коген Раппопорт у блискучій і аргументованій промові не залишив каменю на камені від кривавого наклепу. Навіть абсолютно ангажований канонік Микульський був змушений визнати, що питання про ритуальні вбивства християн юдеями залишилося нез'ясованим. За пунктами диспуту, що стосувалися теологічних питань, перемога цілком прогнозовано знову була віддана “антиталмудистам”.

титульний лист видання “Złość żydowska przeciwko Bogu i bliźniemu” та картина з зображенням ніби-то замордованого євреями Миколая Анджеюка

Сам Яків Франк, в силу слабкого знання священних текстів, участі в диспуті традиційно уникнув і тріумфально з'явився у Львові лише коли все закінчилося.

Попри те, що усі звинувачення в ритуальних вбивствах аргументовано спростували, подія стала приводом для чергового витка істерії на тему “крові християнських немовлят”. Яскравим прикладом цьому служить згадана вище книга “Złość żydowska przeciwko Bogu i bliźniemu”, присвячена Львівському диспуту. Варто згадати й        масово поширювані в костелах пропагандистські картини із зображенням нібито розтерзаного “невірними” юдеями 3,5-річного Миколая “дитини працелюбних Анджеюків” з Войславичів (сьогодні однойменне село Львівської обл.). Тоді спекуляції на смерті цієї дитини були не меншими, ніж навколо загибелі Андрія Ющинського під час горезвісної “Справи Бейліса”.

Завдяки Якову Франку байка про замордованих 'євреями «християнським немовлятам» отримала друге дихання. Картина що зображує гадане ритуальне вбивство з кафедрального костьолу в Сандомірі, XVIII ст.

За попередніми домовленостями “месія” та його паства по закінченню диспуту мали перейти до католицизму. Яків Франк, однак, спочатку спробував ухилитися від даного перед тим слова і люто торгувався, вибиваючи додаткові “бонуси”. Канонік був непохитним і вимагав повного дотримання обіцяного. Враховуючи, що за сутаною ксьондза визирали озброєні до зубів жовніри, “машиах” пручався недовго — собі дорожче. Обряд хрещення окрім самого лідера сектантів пройшли ще близько тисячі адептів. Цікаво, що усупереч догматам християнства, сам Франк (після хрещення — Йосип) хрестився двічі. Перший раз у Львові разом з усіма, а вдруге — у Варшаві, індивідуально. Останнє було проведене з усією можливою пишнотою і помпою, а його хрещеним батьком став сам король Август III.

Жадібність — не просто гріх

Хрещення, що Яків (відтепер вже Йосип) Франк, що його чисельні шанувальники прийняли абсолютно формально і усередині громади повністю збереглися усі старі порядки. Адепти майже не спілкувалися з іншими католиками і вели абсолютно закритий від суспільства спосіб життя. Сектантам, формально ревним католикам, навіть заборонялося одружуватися з християнами. Сам Франк жив у розпусті та розкошах, маючи над послідовниками нічим не обмежену владу.

Здавалося би чого б ще бажати? Життя вдалося — влада, шана, багатство... Але Яків Франка мріяв про більше. “Машиах” й далі марив власними землями, де б він був повновладним “королем”. Думки про подільські маєтності не давали йому спати.

Франку вистачило нахабства зажадати від короля ще і землю. Як виявилося, це була фатальна помилка. Якщо до того влада Речі Посполитої не дуже-то звертала увагу на внутрішнє життя свіжоспеченої католицької общини, то зухвала вимога змусила придивитися до колишніх сектантів уважніше. З'ясувалося, що ніякі вони не “колишні”, а “добрими католиками” назвати їх не може навіть найзатятіший оптиміст.

У результаті в 1760 р. замість подільської землі Яків Франк отримав комфортний каземат у фортеці Ченстохова. Король, хоч і не обмежив контакти бранця, але війти за межі в'язниці тому було зась. За мури фортеці для Якова передбачався лише один віхід — вперед ногами. Незважаючи на, здавалося би, абсолютну безвихідь, “машиах” не здався, і терпляче чекав слушної нагоди.

Нагода трапилася, коли у 1767 р. у рамках війни проти Барської конфедерації війська Російської імперії вдерлися на територію Речі Посполитої. Яків Франк одразу ж зметикував, що це його шанс і відправив до Петербургу “посольство”. Посланці від імені Якова Франка повинні були домовитися з керівництвом Синоду Російської Православної Церкви про допомогу у визволені останнього з темниці. За це Франк обіцяв, що опинившись на волі він зі своїми людьми одразу ж прийме ...православ'я.

На превеликий жаль для Франка, “розвести” російських церковників йому не вдалося. Останні чудово знали про його релігійну нерозбірливість та безпринципність. Послів “месійки” не лише не пустили на поріг Синоду, але й з ганьбою виперли за межі імперії.

Зрозумівши, що з попами каші не звариш, Франк не дуже й зажурився і одразу ж заслав гінців до російських генералів.

У серпні 1772 р. до Ченстохови увійшли російські вояки і Яків Франк, за особистим наказом головнокомандувача Олександра Бібікова, отримав довгоочікувану свободу. Чекати довелося дійсно довго — 12 років то не жарти! Генерал випустив бранця на волю не за красиві очі. Протягом війни франкісти активно шпигували на користь інтервентів.

Яків-Йосип Франк з донькою і “апостолами” на деякий час перебирається до Варшави. Але столиця агонізуючої Речі Посполитої була досить ненадійним і незатишним місцем. “Месія” у пошуках спокійнішої бази перебирається до столиці Моравії Брно, де діяла велика община його адептів. Тут він вирішив трішки “пограти в солдатики”. Община “франкістів” реорганізується за військовим зразком, а адепти отримують військові звання улан, козаків і гусар. Єврейські вояки отримують не лише шикарні однострої, але і реально проходять досить пристойну підготовку. Робиться це не просто так. Франка не покидають мрії про власні землі і статус монарха. Якщо не вийшло отримати шматок Поділля, то чому би не допомогти Австрії війні у назріваючій війні проти Туреччини і у результаті дістати шматок території Османської імперії? Ці плани здаються йому цілком реальними, тим паче, що Франку вдається налагодити досить дружні стосунки з імператрицею Марією Терезією. Пані була охоча до усілякої містики й полюбляла вести довгі розмови з очільником сектантів.

Ізенбургзький замок на момент, коли тут жив Франк

Амбітні плани Якова Франка про створення власної держави так і не були реалізовані. Останні роки свого життя Франк провів в Ізенбургзькому замку в Оффенбасі (місто в Німеччині, земля Гессен). Жив тихо і непомітно, задовольнившись жалюгідним баронським титулом. Дотого ж самозваним. Марія Терезія, хоч і була у нього в подружках, але, не зважаючи на усі слізні прохання, жалувати пройдисвіта графом не квапилася. Там Йосип Франк і помер в 1791 р. в оточенні скорботних “уланів”, “козаків” і “гусар”. “Месію” з великою пишнотою і помпою поховали на місцевому католицькому цвинтарі.

Смерть Франка

Після смерті Якова общиною певний час керувала його донька — Єва Франк. Жіночка в сенсі аванюрності успадкувала всі найгірщі риси татуся. Втім як і гострий розум. В молодості це була одна з найкрасивіших жінок свого часу. Батько офіційно представляв її як ...Романову. Мовляв, вона — незаконна донька російської імператриці Єлизавети Петрівни (зрозуміло, що від Франка).

Єва Франк “Романова”

Після офіційної смерті Єви Франк в 1816, розпад секти набув лавиноподібного характеру. Більшість колишніх франкістів поступво асимілювалися в польському суспільстві, а їх нащадки вже відчували себе автентичними поляками та ревносними католиками. Тим часом від колись досить потужної общини шанувальників вчення Франка залишилося декілька маргінальних групок, що примудрилися протягнути до другої половини XIX століття.

Череп Якова Франка та фрагмент шиття з мантії

Що ж стосується самого Якова-Йосипа Франка, то навіть смерть не принесла йому спокою. У 1866 р. старий католицький цвинтар в Оффенбасі ліквідували. Мавзолей “пророка” теж знесли. Місцевий історик Еміль Пірацці спромігся зробити фотографії черепа і фрагмента шитва з розкішної мантії покійного. Де наразі спочивають останки “пророка” і “месії” — невідомо.

Література:

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Леонтій | 29 грудня 2016, 10:44
    Коментувати коментар

    Між іншим, десь читав, що чи то сам той Яків Франк чи хтось із "франківців" начебто був предком Івана Франка. Мовляв, звідси походить і це його прізвище - "Франко". Цікаво: чи це правда? Чи просто тривіальна вигадка (фальшивка) заради дешевої і брудної "сенсації"?

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • enzian | 27 липня 2017, 12:19

    Ні, це відображення реального місця "УПЦ МП" в житті українського суспільства.

  • enzian | 27 липня 2017, 12:17

    Нехай змінюють громадянство.

  • Ігор Мицько | 27 липня 2017, 10:35

    Напевно, зібрали близько мільярда євро, якщо для розподілу коштів створили стільки бюрократії.

  • Анатолій Наталія Денисюк | 27 липня 2017, 09:58

    Є заслуги але не перед Україною а перед Росією вони є московській патріархат те що каже путін вони і виконують, не визнавати і не брати участі в похоронах які загинули наші хлопці і дівчата патріоти

  • Анатолій Наталія Денисюк | 27 липня 2017, 09:19

    Ми визнаємо тільки українське, Київський Патріархат. А московській патріархат це бандити кегебисти і має бути негайна заборона московських кегебистів московського патріархату в них руки в крові і

Популярні статті місяця