Богословська думка Київської Русі. Погляди Іларіона Київського

6 грудня 2016, 13:18 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Петро КРАЛЮК

Вступне слово

Про існування богословської думки на теренах України можемо вести мову з часів поширення тут християнського віровчення.

Як відомо, князь Володимир, «шукаючи віру» для своєї країни, в 988 р. обрав візантійське християнство. Це давало можливість прилучитися до високої візантійської культури, стати потугою на міжнародній арені, з якою б рахувалися інші держави. Вибір «візантійського вектору» був також пов’язаний з поширенням на Русі кирило-мефодіївської релігійної традиції, зрозумілої для русичів церковнослов’янської мови, якою користувалися в богослужінні й у сфері високої культури, зокрема в богослов’ї.

Насправді християнство поширювалося на українських землях уже в перші віки після Різдва Христового. Однак тоді воно так і не стало домінуючою релігією на цих теренах. Переломний момент наступив у ІХ-Х ст. Саме тоді християнство починає утверджуватися в Русі-Україні. А завершальним акордом цього процесу стало «Володимирове хрещення». 

Важливим християнським осередком на українських землях був Херсонес – центр однієї з давніх християнських єпархій. Єпископи херсонеські брали участь у роботі перших вселенських соборів. Херсонес був містом, де «зустрічалися» різні культури.

Коли в середині І тис. на українських землях починають домінувати слов’янські, протоукраїнські племена, в Херсонесі «зустрілися», з одного боку, візантійська культура, що спиралася на античну спадщину, і молода культура слов’янська. Не випадково місто згадується в різноманітних розповідях про хрещення східних слов’ян. Найбільш відома з них «корсунська легенда», в якій розповідається, що саме в Корсуні (Херсонесі) князь Володимир прийняв християнство. Херсонес фігурує і в розповідях про Констянтина-Кирила – «апостола слов’ян» та творця слов’янської азбуки, який заклав основи богословствування в православному слов’янському світі.

З приходом християнства на терени Київської Русі тут поширилися богословські твори, які з’явилися або були перекладені на старослов’янську мову в Болгарії, котра стала головним осередком кирило-мефодіївської традиції. Таким чином тут, на праукраїнських землях, були закладені основи богословствування. Тут поширювалися на лише перекладні богословські твори, а й з’явилися оригінальні твори в сфері теології.

Пропонуємо до уваги цикл статей про видатних мислителів Київської Русі: митр. Іларіона Київського, Нестора Літописця, Києво-Печерських святих, Володимира Мономаха, єп. Кирила Турівського, митр. Климента Смолятича, кн. Володимира Васильковича.

Богословські погляди Іларіона Київського

Іларіон КиївськийРозвиток шкільництва, поява перекладної візантійської літератури, концентрація вчених людей, книжників як у релігійних осередках (монастирях, при єпископських кафедрах), так і при князівських дворах – все це створювало сприятливі умови для появи в Київській Русі оригінальних творів богословського характеру. Уже за часів Ярослава Мудрого грамотність у містах стала відносно поширеним явищем. Збереглися легендарні оповіді про велику бібліотеку цього князя. Саме до того часу відноситься поява одного із перших давньоруських богословських текстів.

Ним стало «Слово про Закон і Благодать», авторство якого приписують Іларіону, що за часів Ярослава Мудрого, з 1051 р., був київським митрополитом. Його поставили за ініціативою князя собором руських єпископів без згоди константинопольського патріарха, що свідчило про намагання світської влади й руських церковних кіл унезалежнитися від Візантії. Написання «Слова…» відносять до 1037-1050 рр. Щоправда, авторство Іларіона не є остаточно доведеним. Однак вважається достатньо ймовірним.

Про Іларіона знаємо дуже мало. Він фрагментарно згадується в «Повісті минулих літ». Під 1051 р., де говориться про його поставлення митрополитом Русі, читаємо наступне: «Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав [село] Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів многих надбав, то між них був пресвітер, на ім’я Ларіон, муж благий, і книжник, і пісник. І ходив він з Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв». Отже, з цих слів стає зрозумілим, що Іларіон був наближеним до Ярослава Мудрого, служив у церкві в його заміській резиденції. Очевидно, це було не останньою причиною того, чому князь поставив Іларіона митрополитом. Цікаво, що літопис розглядає Іларіона як одного із предтеч чернецтва Печерського монастиря.

Як довго Іларіон був митрополитом київським, ми не знаємо. Відомо, що в 1055 р. митрополичу кафедру уже зайняв грек Єфрем. Деякі дослідники вважають, що Іларіон мав відношення до давньоруського літописання. Йому приписують низку інших творів, зокрема «Молитву», сповідання віри, фрагмент повчання священикам. Однак такі твердження не більше, ніж гіпотези.

«Слово…» є твором, де на теоретичному рівні відбувається осмислення однієї з найважливіших, «поворотних» проблеми для Київської Русі – «вибору віри», який вилився в прийняття християнства. Цій проблемі велика увага приділяється в «Повісті минулих літ» та інших давньоруських текстах.

Спочатку в «Слові…» є прагнення утвердити думку про вищість християнства над іудаїзмом. Як відомо, іудаїзм претендував на статус офіційної релігії в Давньоруській державі. Чимало євреїв проживало в грецьких містах Північного Причорномор’я. Не без їхнього впливу іудейська віра стала пануючою в Хазарському каганаті – державі, що виступала суперником Київської Русі. Іудейські місіонери активно діяли на руських землях. Про це, зокрема, засвідчує «Повість минулих літ», де говориться, ніби до князя Володимира приходили «жиди хазарські», пропонуючи прийняти їхню віру. А в «Києво-Печерському патерику» є згадки про полеміку між євреями та печерськими ченцями.

Іларіон, полемізуючи з прихильниками іудаїзму, в традиційному для християн дусі говорить, що Бог через Мойсея дав іудеям Закон, але їм на зміну прийшли християни, «нові люди», які отримали Благодать від Ісуса Христа. Подібні думки зустрічаються в Посланні апостола Павла до римлян.

Проте «Слово про Закон і Благодать» не зводиться до антиюдейської полеміки. Іларіон, протиставляючи Закон (іудаїзм) Благодаті (християнству), ніби проводить думку: мовляв, як іудеї, що першими прийняли слово боже, стоять нижче народів, котрі прийняли це слово пізніше, так і зараз більш благодатними є не ті народи, які раніше прийняли вчення Ісуса Христа, а ті, які зробили це після них. Отже, християнське первородство Візантії щодо Київської Русі перетворювалося із заслуг у ваду. Русь, навпаки, прийнявши християнство пізніше, виступає носієм «вищої» благодаті, ніж Візантія. Звісно, це не говориться прямо. Така думка прихована у контексті «Слова…» Але для тогочасного книжника, який дуже уважно вчитувався в написане, часто намагаючись знайти в ньому потаємний смисл, контекст мав не менше значення, ніж сам текст.

Наприклад, у «Слові…» звучить така думка: «Добре було Благодаті між новими людьми возсіяти. Не вливають бо, за словами Господніми, вина нового вчення благодатного в міхи старі, застарілі в іудействі. А то міхи прорвуться і вино проллється». На перший погляд видається, що мова йде лише про пріоритет над іудеями нових народів, які прийняли християнство. Але використання євангельської притчі, що нове вино треба вливати в нові міхи, надає цій ідеї дещо іншого звучання: нові міхи, власне, нові народи мають більшу цінність, ніж старі.

Такий підхід автора «Слова…» виглядає дещо незвично. Адже середньовічне суспільство – це суспільство, в якому шанувалася традиція, «старина». Нове ж сприймалося як щось негативне. Іларіон, навпаки, веде мову про позитивність нового. Сама ж історія осмислюється як розвиток, суть якого полягає в пізнанні Бога все більшою та більшою кількістю народів. Спочатку Бог відкрився через Мойсея лише євреями, пізніше через Ісуса Христа його пізнали «нові люди», апостоли, що проповідували серед народів Римської імперії. Тепер же християнство прийшло в Київську Русь.

У «Слові…» знаходимо наступні міркування: «Всі краї, і городи, і народи почитають і славлять кожний свого вчителя, того, що навчив їх православній вірі». Таким апостолом-учителем для Київської Русі стає князь Володимир. Автор «Слова…» прагне утвердити думку, що апостольство князя Володимира не нижчої, а навіть вищої проби, ніж апостольство учнів Ісуса. Він пише: «Не бачив єси Христа, не ходив єси з ним, а став учнем його! Інші, бачивши його, не увірували, ти ж, не бачивши, увірував… Ті, що відали Закон і пророків, розіп’яли його. Ти ж, ані закону, ані пророків не прочитавши, розіп’ятому вклонився». Тому християнська віра князя Володимира – щось надзвичайне.

Іларіон порівнює Володимира з імператором Костянтином, під час правління  якого християнство стало державною релігією Римської імперії: «…з ним однакової слави і честі достойний». Паралель «імператор Костянтин – князь Володимир» стала загальноприйнятою в давньоруській літературі й використовувалася книжниками тривалий час. Зокрема, цю паралель зустрічаємо в першій друкованій Біблії старослов’янською мовою – Біблії Острозькій (1581).

Завдячуючи «Слову…» князь Володимир перетворився в унікальну для християнства фігуру. З одного боку, він апостол, що влив християнство в «нові міхи», поширив його серед «нового народу» – руського. Володимир навіть перевершив вірою інших апостолів. З іншого боку, він правитель, що утвердив християнство серед свого народу. Таким чином, постать цього князя ставиться вище всіх християнських подвижників.

У «Слові…» широко використовуються біблійні образи, а питання часто трактуються в алегоричному дусі. Така образність та алегоричність була притаманна пізніше українській культурі. Алегоричне трактування біблійних текстів використовував другий після Іларіона русич на київській митрополичій кафедрі Климент Смолятич.

«Слово…» стало важливою лектурою руських книжників-богословів. До нього часто зверталися. Чимало запозичень із «Слова…» проглядається у Галицько-Волинському літописі.

У певному сенсі «Слово…» можна вважати твором, що став далеким предтечею української богословської традиції. У творі давалася оригінальна, «проукраїнська» інтерпретація поставлених питань. Звертаючись до християнства, автор «Слова…» намагався його пристосувати до києво-руських реалій, творячи на християнській основі новий руський символічний світ. Для цього він звеличував князя Володимира. І, очевидно, не без впливу «Слова…» цей князь перетворився в символічну фігуру «хрестителя Русі».

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • keleynik | 21 квітня 2017, 17:05

      Vadim Petrov: Беркут добивав людей, котрі стучалися в двері. Я це бачив і був присутній. - По-видимому - в форме беркута? Многие нашли убежище в монастыре - это факт.

    • enzian | 21 квітня 2017, 16:45

      А москвославна гнилота на чолі з Гундяєм не освячує зброю нашого ворога?

    • Vadim Petrov | 21 квітня 2017, 12:06

      100% з Вами згоден. В документальному фільмі Розкол все чітко показано. Крім того, Римо-католики, Греко-католики моляться за мир. Папа Римський надає благодійну допомогу. А ця гнилота Філарет,

    • Vadim Petrov | 21 квітня 2017, 12:03

      Мільйони обдурених! Так! Православні Українці тільки на папері віруючі, а на практиці ходять в церкву 2-3 рази на рік. Українцям фіолетово який патріархат, головне щоби освятили. До Вашого відома,

    • enzian | 19 квітня 2017, 22:27

      Нині за Патріархом Філаретом - мільйони православних українців. А не визнають Київський Патріархат лише через шалену протидію гундяївської церкви.

    Популярні статті місяця