«Скошений цвіт». Володимир Барвінський про побут галицького духовенства у ХІХ ст.

7 липня 2016, 15:05 | Релігієзнавчі студії | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ігор Чорновол

Проминуло чимало часу. Немало життя, веселощів і смутку на світі повернулось. Бож і всіляко йде той час для всіляких людей. Одним мов прудка, гожа вода по білих, крейдяних стелях мчиться, шумить, між зеленими, квітчастими берегами то сонячним, то зорявим небом розливається, другим мов намулом, баговинням цвитучі поля закриває, в мутній хвиля затопає

Володимир Барвінський. Скошений цвіт. Коломия, 1910. С.256

Володимир БарвінськийВ художній літературі лише зрідка можна зустріти образи священиків. В цьому немає нічого дивного: література стала процвітати в ХІХ столітті, після Великої французької революції, коли Церква і релігія карколомно втрачали авторитет у суспільстві. Крім того, на противагу середньовіччю, коли духовенство ревно оберігало свою монополію на освіту, в нову епоху священики неохоче забирали голос в нецерковних справах. В цьому контексті певним винятком є галицька українська література; принаймні, саме священики були основними персонажами першого галицького соціального роману «Скошений цвіт» (1877) Володимира Барвінського.

Володимир народився 25 лютого 1850р. у с. Шляхтинці, тепер Збаразького району Тернопільської обл. В сім’ї пароха села, шляхтича гербу «Нечуй-Вітер», був наймолодшим з восьми його дітей. Після закінчення Тернопільської ґімназії студіював право у Львівському університеті (1868-1872). Водночас відігравав помітну роль серед «ранніх» народовців. Згодом працював за фахом у адвокатських канцеляріях Львова.

Ще в дитячому віці з Володимиром трапилася біда. Він упав з коня і на все життя залишився горбатим. Незважаючи на каліцтво (утім, за свідченням сучасників, все ж непомітне), був він справдешній homo politicus, а згодом – spiritus movens українських політиків. Суспільство було його пасією, а думка – немов наркотик, без них існувати не міг. Літератор, журналіст, в історію передовсім увійшов як перший редактор газети «Діло» – найпопулярнішого українського періодичного видання в 1880-1939рр., ідеолог партії народовців. Помер 3 лютого 1883р. Його похорон перетворився в величну демонстрацію українського національного руху на вулицях Львова. Невдовзі на Личаківському цвинтарі постав чудовий пам’ятник В.Барвінському авторства польського скульптора Станіслава Левандовського. До Першої світової війни в Галичині існував культ Володимира Барвінського[1].

С.Левандовський. Пам’ятник В.Барвінському на Личаківському цвинтарі у Львові. Фото І.Чорновола

Отже, сюжет роману такий. Головний герой роману – син священика, студент Степан, ідейна й ерудована людина, яка бачить своє призначення в служінні українському народові. Степан закоханий в красуню-сироту Маланю, вона відповідає взаємністю. Проте парі на перешкоді стає семінарист-перелесник Порфирій, який залучає до справи вдову-міщанку Гофманову, пообіцявши взамін матеріальну винагороду й опіку над її доньками. Та жіночими інтригами знеславила Степана, а гордий молодик прийняв рішення більше ніколи не зустрічатися з Маланею; вона вийшла заміж за Порфирія. Шлюб виявився нещасливим. Порфирій продовжував парубоцький стиль життя в гулящому товаристві картярів, тринькаючи Маланин посаг, який і був основною ціллю його матримоніальних планів. Все закінчилося трагічно. Після того як його парафіянин до смерти побив жінку за перелюбство з Порфирієм, Маланя наклала на себе руки. Отже, як писав Богдан Лепкий, «цвіт – се дівчина, молода гарна, добра, до того і не бідна, що могла бути щасливою, могла “красити весь луг собою”, а завдяки поганим відносинам суспільним і єще поганійшим людом, змарніла і зв’яла, як квіт під косою»[2].

Незважаючи на невибагливий і надмірно трагічний сюжет (зауважимо, що він перегукується з «Украденим щастям» Івана Франка), роман написаний гарною мовою, відзначається витонченим психологізмом (взагалі притаманний жанрові соціального роману епохи позитивізму, радянський відповідник – «критичний реалізм»), а авторські образи настільки яскраві, що запам’ятовуються надовго.

Оминаючи безумовні художні вартості твору, хочу акцентувати на романі «Скошений цвіт» як на історичному джерелі побуту галицького духовенства 1870-х років.

Зауважу, що клерикалізм Володимиру Барвінському притаманний не був. Хоч син священика, він не погодився на батькову пропозицію продовжити родинну традицію, навчався на правника з наміром обрати шлях або державного службовця, або адвоката і до певної міри навіть дистанціювався від духовенства. Усе ж, як свідчить передовсім його спадщина журналіста, до священиків він відносився з повагою і регулярно відстоював їхні інтереси на шпальтах редагованих ним часописів «Правда» та «Діло»[3]. До того ж «Скошений цвіт» призначався для інтелігенції, а середовищ іншої «інтелігенції» серед русинів-українців, крім духовенства та студентів, ще не було. Саме ці два середовища плекали тоді русько-українське товариське життя (спільні обіди, вечірки з танцями, сватання, весілля, храмові празники, картярські посиденьки тощо) і це чудово демонструє аналізований художній твір. Зрештою, роман автобіографічний, в образі Степана В.Барвінський змалював самого себе.

Зауважимо, що всі учасники руського товариського життя на провінції – майже виключно особи духовного стану або їхні нащадки. «Перед нами пересувають декани й деканихи, священик-римлянин й панотець antique edukationis, парох-патріот і отець-промисловець, комісар-блюдолид і здеправована міщанка, питомець-аргонавт і панночка-пустоцвіт, словом – ціла тодішня інтелігенція з своїм тісним світоглядом, з марними бажаннями вигідного, хоть нудного життя, з сапливим віддихом моральної задухи. А поміж ними, як цвіти між бур’янами, ідейний Степан і безталанна Маланя», – писав Б.Лепкий[4]. Це означає, що духовенство все ще намагалося плекати свою станову окремішність (притаманну особливо середньовічній епосі) і неохоче допускало між себе інших. Лише одного разу, наприкінці роману, В.Барвінський згадав присутніх на такому урочистому обіді кількох дрібних урядників, а в товаристві картярів на чолі з отцем Порфирієм – поштового комісаря; який, утім, теж був сином священика. Тому не зустрічаємо в романі згадок про дідичів, роль яких у влаштуванні побуту провінційного духовенства була чималою, як знаємо. Навпаки, ознакою «доброго тону» була опозиційність парафіяльного священика до панського двору. Тому з усіх персонажів з дідичами утримував дружні стосунки лише антигерой – отець Порфирій. Проте в дійсності так було не завжди. Зокрема, із спогадів Олександра Барвінського (брата Володимира) знаємо, що дідич Шляхтинців Завадзький, хоч не брав безпосередньої участи в забавах парафіяльного духовенства (зрештою, дідичі посідали найвищі щаблі галицької соціальної єрархії), проте, за потреби (для весіль доньок парафіяльного священика), відступав просторе напівпідвальне приміщення свого дому[5].

Довідуємося про певну диференціацію серед самого духовного стану. Отець Порфирій – родич митрополита (Йосифа Сембратовича, 1869-1882), здібний, але пустий від природи юнак, який мріє лише про гроші та розваги – завдяки своєму високопоставленому родичеві здобув освіту в столичній Віденській духовній семінарії, що автоматично відкрило йому шлях до церковної кар’єри; а поки одразу отримав прибуткову парафію. Натомість отець Лавр – син дяка, парвеню саме через своє походження (прозивано його «дячишиним»; «Старий Лавро добре затямив ті часи, коли ще цурались його околичні попи, дячишиним прозиваючи. Перелічував він ті краплі поту, що ними змивав він свою дяківську змазу перед родовими попами, знав і ваготу тих гроший, що наконець побратали його з аристократами»[6]). Крім навчання в столичній Віденській семінарії (недосяжна мрія для більшості духовенства) й родичання з єпископами, багато значили також приналежність до гербової шляхти (зрештою, дрібна шляхта посилала своїх дітей до семінарій охоче) та участь у національному русі; тоді – москвофільської орієнтації.

Особливо авторові вдався образ отця Мартина Рожницького – дрібного шляхтича, єдиного в романі ідейного чоловіка, окрім самого Степана. «О. Мартин був ще й патріотом. ... Його вибирали до всіляких депутацій, його робили речником патриотичних немовлят, він збирав складки на Дім Народний, став членом-основателем Матиці, попався між руських учених, був і в головній “Раді руській”, і передплачував Зорю Галицьку, і Вістник... Відцуратись патріотизму – значило цуратись слави, заслуги і вірности, а остатись незнаним і забутим – на ласці панського двору. Навіть паніматка, так прихильна до всякої згоди, потягала за патріотичною рухливостю і вбралась на руський баль в жовто-синій цвіт. І не завелась вона в своїх жіночих мудрощах. Мало що не через півроку говорили в цілій околиці – про гарну попадю-княгиню в синьо-жовтих биндах, в блакитній шовковій сукні, в богатім, дукачами блискучім намисті, в червоних черевичках з золоченими кутасиками. “В вашій особі воскресла Русь!” ввічливо говорили тодішні патріоти молодій попаді, а навіть вороги нишком шептали: “Справді, ті русники гарні навіть в жовто-синім цвіті (...) По стінах світлиць порозвішувано галицьких владик і крилошан, головну світлицю перемальовано жовто-синім цвітом, а на середині прибито золоченого льва на синім полі. О.Мартин прибив в своїй канцелярії над бюром “родословну картину руських князів” і нічого більше так не любив, як розправляти про князів (...) Та з часом остигав сей молодечий патріотизм. Не вставали князі із гробів, а життя розвивалось дальше без князів і бояр на княжих гробовищах. О. Мартин не міг зрозуміти, куди йшло се нове житє, від чого мертвими оставалась пісня про руських князів, і чого бажалось правнукам руських “смердів”, що сиділи в курних хатах під косогорою», – так, з легкою іронією, описав представника москвофільської партії В.Барвінський[7].

Усе ж образ отця Мартина, який представляв конкуруючу народовцям політичну силу, в цілому позитивний (щоб не дратувати москвофілів, натяк на тодішню політичну ситуацію, коли народовці все ще орієнтувалися на союз з ними). Отець Мартин та його паніматка удочерили сироту Маланю й ревно дотримувалися своїх обов’язків опікунів, а після суперечки із Степаном, натхненним «Кобзарем» Шевченка, отець Мартин, хоч вважав його за наївного, все ж доброзичливо побажав йому успіху.

Оскільки роман «Скошений цвіт» – автобіографічний, то автор не забув у ньому змалювати образ свого батька, ба навіть не змінив його справжнього імені. Зауважимо, що саме Володимир був улюбленим сином панотця Григорія, що нерідко провадило до ревнощів і непорозумінь, особливо між Володимиром і його найстаршими братами Іполитом та Іваном (які, до слова, не заперечували проти батькової волі стати священиками)[8]. Отже, в романі отець Григорій – не ідейний політик чи громадський діяч, а передовсім добрий пастир. Автор описав зворушливий звичай патримоніальної селянської толоки для панотця за участі тридцяти статечних господарів («Передовий косар проговорив свою жичливу річ про скінчену косовицю, положив перед панотцем оберемок свіжо скошеного сіна, і всі косарі як рідного батька витали свого панотця і першого господаря»), яка завершувалася спільною вечерею під відкритим небом і повчаннями отця Григорія. («Се був об’яв того патриярхального життя між попом а громадою, життя давного, видного ще в проявах історичних подвигів нашого народу, а щезлого за теперішних часів нашої цивілізації»)[9]. За прикладом свого чоловіка паніматка опікувалася дівчатами: «Люди полюбили свого панотця як рідного батька, а паніматка була справдішною опікункою цілого села. В слабостях приходили до неї по ліки, в нужді о підмогу, в клопотах о пораду. Під її оком виховувались і виучувалися на службі молоді дівчата, в її пекарні пеклися для них короваї, за її заходом відбувалися їх весілля, і так із-за опіки своєї “їмосці” виходили на світ вони добрими господинями. Так витворювалось се патриярхальне житє попа з громадою, що кріпшало, розвивалось і розцвитало через сорок літ. І хоч повіяло було тепер навкруги новим духом, хоч нова воля і рівноправність перейначувала суспільні взаємини селянські, і не одні пани, але й багато попів стало нарікати на буйність і неслухняність народу, … о. Григорій не лишав свого давного життя, не ступав на нову дорогу, а жив давними ідеями свого первісного життя й остав чоловіком “antique edukationis”»[10].

Зауважимо, що сцену косарської толоки включив у свої спогади Олександр Барвінський як реальну подію[11]. А духовенством antique educationis або «псалтирниками» називали неосвічених священиків попередньої епохи, які не закінчували семінарій, а їхня освіта обмежувалась заучуванням Псалтиря напам’ять (звідси й назва)[12]. Вживаючи цей термін у відношенні до свого батька (який закінчив Львівську духовну семінарію), В.Барвінський мав на увазі патримоніальну архаїчність його стилю життя, який належав до епохи, що вже відійшла. Зауважимо також, що інші священики-герої цього роману, на противагу отцеві Григорієві, до селян ставляться або зверхньо (отець Мартин), або взагалі їх не мають за людей (отець Порфирій); в описах інших персонажів селяни фігурують лише як домашня прислуга.

Як же згадувалося, основний антигерой роману – отець Порфирій, розбещений і жадібний родич митрополита, деспот над своєю нещасливою жінкою. Зауважимо, що в сценах товариського життя В.Барвінський вживав жаргонних слів, окремі з яких тепер важко зрозуміти; особливо – картярської лексики. Саме пристрасть до карт, за якими полюбляли засісти патріоти тієї доби, в «руських бесідах» і «руських касинах», справила дуже прикре враження на М.Драгоманова 1873 р. і сприяла формуванню у нього зневажливого ставлення до галицько-українського середовища. «Коли це у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини Русі в напівполітичному товаристві я побачив столи з картами, а за ними – відомих патріотів, професорів, літераторів, політиків, що заради карт залишають будь-яку розмову про найбільш пекучі справи патріотичні, національні, літературні… «Та це ж старий Гадяч, повітове містечко Миколаївської доби!», думав я повертаючись до свого готелю після першого вечора в «Бесіді». Ось куди я вернувсь, об’їхавши стільки світу!» Незабаром довелось мені побувати і в моєму Гадячі, а потім ще два рази відвідати Львів, прожити в ньому якийсь час, і я мусив констатувати, що порівняння виходить таки менше на користь столичному й університетському місті в Галіції порівняно з повітовим містечком у Полтавській губернії»[13].

Але й соціалістичні проповіді М.Драгоманова у Львові справляли на галичан не менш гнітюче враження, ніж їхня пристрасть до карт – на М.Драгоманова. Зрештою, ігри в карти були тоді дуже популярні, не лише в Галичині, (в Гадячі – в тому числі, в чому зізнався й М.Драгоманов); а перші картярські клуби з’явилися, мабуть, в Англії.

Ще одна пристрасть отця Порфирія – до тютюну; він палив багато, просто в плебанії, а в одній із сцен шукає за другою попільничкою. Що вказує на широке розповсюдження тютюну серед духовенства тієї доби.

Як читач уже здогадався, сюжет роману розвивається навколо матримоніальних питань, пов’язаних з одруженням греко-католицького духовенства. В дійсності це справді була важлива подія для молодих кандидатів у священики, не менш важлива, ніж висвячення. І тут теж відігравали важливу роль різні нюанси; з огляду на незаможність більшості представників духовного стану й багатодітні сім’ї, далеко не останню – посаг нареченої. В романі є кумедна сцена з побуту Львівської духовної семінарії, де існував навіть “клюб” шанувальників … посагів попівн. «Всі “клюбісти” мали свої книжочки, де записували статистичні дані жіночого полу, приступного очевидно семинарицькій конкуренції: кождий мав обов’язок совісно заповнювати рубрику “віку” і високости “посагу”. Ся друга рубрика була дуже важна і розпадалась на “чоботове” і “сподіване”»[14]. “Чоботове” – це те, що майбутній тесть мав засунути молодому просто в чобіт перед весіллям; молодий відмовлявся взувати чоботи, а весілля не було доти, доки не було “чоботового”. Кожний “клюбіст” мав обов’язок сумлінно вносити зміни в рубрики “чоботового” й “сподіваного” й негайно повідомляти про них товаришів. Раніше сума доброго “чоботового” становила 1 000 золотих ринських, але на момент написання роману цього вже було замало.

Сподіваюся, цей огляд зацікавить когось з видавців і перший галицько-український соціальний роман буде перевидано. Не зустрічав також інформації про творчість В.Барвінського у загальних оглядах української літератури. Вперше повість опубліковано в львівській «Правді» 1877 р. (число 1-18), окремою книжкою вона виходила лише двічі – 1877 і 1910рр.

Тип галицького священика 1870-х років. Парох м. Комарно. Комунальний цвинтар м. Комарно. Фото І.Чорновола


[1]   Чорновол І. Володимир Барвінський у світлі свого листування з Яном Червінським (до 150-річчя від дня народження В.Барвінського) // Lwów: miasto, społeczeństwo, kultura. – Tom IV: Studia z dziejów Lwowa pod redakcją K. Karolczaka. – Kraków, 2002. – C. 221-234; Чорновол І. Скошений цвіт. Володимир Барвінський – засновник «Діла» // 100 видатних львів’ян. – Львів, 2009. – С.37-40.

[2]   Богдан Лепкий. [Переднє слово] // Василь Барвінок (Володимир Барвінський). Скошений цвіт (виїмок з галицьких образків). Друге виданє. – Галицька накладня Якова Оренштайна в Коломиї, 1910. - С. 3-12.

[3]   Франко І. Володимир Барвінський [некролог].

[4]   Барвінок В. Скошений цвіт (виїмок з галицьких образків). 2-е виданє. – Коломия, 1910. – С. 6.

[5] Барвінський. О. Спомини з мого життя. – Нью-Йорк – Київ, 2004. – С.73.

[6] Барвінок В. Скошений цвіт. – С.213.

[7]   Там само. – С.126-128

[8]   Олена Ганусин. Володимир Барвінський: образ інтелігента через призму приватного життя // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія історична. – Тернопіль, 2014. – С.104-110.

[9]   Барвінок В. Скошений цвіт. – С.64.

[10] Там само. – C.68-69.

[11] Барвінський. О. Спомини з мого життя. – Нью-Йорк – Київ, 2004. – С.71.

[12] http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/61001/

[13] Цит за: Франко І. Спогади М. Драгоманова [Електронний ресурс: Енциклопедія життя і творчості Івана Франка].

[14] Барвінок В. Скошений цвіт. – С.180.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 18 січня 2020, 19:29

      Але, з іншого боку, подібна критична громадянська "пильність" - все-таки - по-своєму потрібна. Тим паче, що вона допомагає декого в чинній владі, як мовиться, "тримати в тонусі"

    • velovs@ukr.net | 18 січня 2020, 18:58

      Так виглядає, що до числа "порохоботів" та їхніх запекло-істеричних пошуків "зради" тощо ось долучається і шановна п. Тетяна Деркач... :(

    • Nic21 | 18 січня 2020, 16:19

      Забув піп, Заповідь Божу "Не кради!", а злодіїв до Раю не пускають! А ще матюкався, як урка.

    • fedirtsiv | 18 січня 2020, 01:39

      Треба таки поступово просувати важливість зміни календаря. Готувати суспільство і аргументувати потрібність цих змін. Добре, що такі кроки у цій статті якісно зроблені. Велике спасибі. І не спимо

    • velovs@ukr.net | 17 січня 2020, 20:34

      Ось, наприклад, були ж серед них отакі видатні й широко відомі та високоосвічені священнослужителі і душпастирі-інтелектуали, як ті ж протоієрей Олександр МЕНЬ чи митрополит Антоній СУРОЗЬКИЙ... :)

    Популярні статті місяця