Віра супроти системи: як греко-католики вберегли давній монастир за СРСР

30 червня 2016, 12:17 | Релігієзнавчі студії | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Володимир Мороз

Подиву гідними у своїй наполегливості й відвазі опору тоталітарній комуністичній системі були дії вірників Закарпаття на захист греко-католицького монастиря у селі Борóнява біля Хуста. Люди витримували тиск колгоспу, компартії, міліції та інших органів і зберегли свою віру.

Боронявські василіяни, котрі потрапили під перпресії в комуністичні часи

Цьогоріч Боронявській обителі виповнюється 300 років, але багаті сторінки її історії залишаються маловідомими нашому загалу. Багато інформації про них можна почерпнути з фондів Держархіву Закарпатської області (далі ДАЗО – прим. авт.), Архіву Боронявського монастиря та праць істориків.

Замість вступу

Боронявський монастир заснував у 1716 р. священик Іван Козак, який у монашестві прийняв ім’я Йосифа. Обитель пережила етапи піднесення й занепаду, відродилася після йосифінської касати – ліквідації монастирів в Австрійській імперії кінця XVIII століття. Чернечий осередок перетривав Першу і Другу світову, угорські зачистки-арешти свідомих василіян… Але попереду було чергове надзвичайно важке випробування – радянське «визволення» і період катакомб ГКЦ. У день 23 жовтня 1944 р. в Бороняву зайняли частини Червоної армії. 29 червня 1945 р. Закарпаття увійшло до складу УРСР, чимало боронявців та вихідців із села зазнали репресій. Серед них – лісоруб Іван Андрійцьо, робітник Василь Бобик, солдат угорської армії Йосип Бонкало, хлібороб Степан Буркуш, хлібороб Михайло Вайнагій, столяр Йосип Данча, хлібороб Юрій Дякун, хлібороб Микола Ковач, лісоруб Йосиф Мацканюк, учитель Степан Попович, наймит Іван Хмара, хлібороб Іван Щадей, а також члени Компартії Чехословаччини хлібороби Петро та Степан Деяки [16].

Боронявський монастир отців василіян у 1947 році

1. Непочуті апеляції владики Теодора

Ліквідацію Греко-Католицької Церкви на Закарпатті радянська влада проводила не так швидко, як у Галичині, але й тут вона почала відверто тиснути, добиваючись переведення всіх вірників у поневолену і підконтрольну їй РПЦ. У селах, де були відповідні православні громади, навіть якщо вони становили значну меншість, влада відбирала храми в греко-католиків і передавала їм. У тому числі 14 травня 1945 р. за наказом Народної Ради Закарпатської України православні забрали в греко-католиків храм у селі Негрово Іршавської округи (у селі тоді був 321 православний і 944 греко-католиків) [5, арк. 6]. 15 травня 1945 р. в селі Сокирниця Хустської округи у присутності уповноваженого П. Лінтура православні, яких загалом було 1541 особа, забрали храм у греко-католиків, яких була 1681 особа [5, арк. 6]. Наступного дня аналогічна ситуація повторилася у селі Ракошин Мукачівської округи [5, арк. 6]. Єпископ Теодор Ромжа 19 травня 1945 р. протестував до органів влади через такі дії:

«Знаючи, що Народна Рада Закарпатської України видала розпорядок в цім ділі, по котрому для переходу майна церківного треба в тім-котрім селі 2/3 більшості населення, ми є переконані, що ці рішення були принесені на підставі односторонніх інформацій греко-восточних, котрі не мають правдивої основи. На підставі цего ми подаємо наш протест проти забору наших церквей вищезгаданих, і домагаємося того, щоби в цих селах наші церкви були нам вернені на підставі факту, що греко-восточні не мають 2/3-ої більшості, що більше в усіх селах більшість маємо ми, греко-католики. Домагаємося урядової контролі цего факту в присутності представників греко-католицької церківної громади, а до того часу домагаємося зрушення (скасування – прим. ред.) декретів, котрими було приказано нам наші церкви передати греко-восточним» [5, арк. 7].

Одначе апеляції єрарха на захист Церкви і її вірників виявилися непочутими, а влада продовжила відбирати церкви: уже в червні такий же інцидент стався у з’єднаній громаді сіл Дубрівки та Розтоки, де було 1005 греко-католиків та 284 православних [5, арк. 7-7 зв.]. Такими й подібного роду діями радянському режиму вдалося штучно зменшити кількість громад ГКЦ і збільшити кількість православних громад: якщо у жовтні 1944 р. на Закарпатті було 88 православних парафій й 463 греко-католицьких, то в другій половині 1946 р. – вже 152 і 399 відповідно [12, с. 285]. Якщо до приходу радянської влади Мукачівська греко-католицька єпархія мала 447 храмів, то до 12 серпня 1946 р. у її користування залишилися вже 331 церква, а священиків поменшало із 306 до 247 [5, арк. 14].

ГКЦ продовжувала підтримувати своїх вірників, які, залишилися без храмів, і для них призначено душпастирів – зазвичай із сусідніх парафій. Станом на 21 червня 1946 р. владика Т. Ромжа надав відповідні повноваження для 35 отців [5, арк. 9-9 зв.]. Духовні потреби жителів сіл Крайникове, Сокирниця, Шандрове, а також Новий Барів задовольняв ігумен Боронявського монастиря [5, арк. 9]. Тоді це був о. Діонісій Дребітко, ЧСВВ [5, арк. 12-13]. Усе це, що очікувано, порушувало плани влади перевести всіх вірників Закарпаття на православ’я.

о. Діонізій Дребітко, ЧСВВ із совою в руках біля бічних дверей монастирської церкви у Бороняві, 1947 рік

Як писав владика Т. Ромжа, 31 травня в обласному відділі культів у нього усно запросили перелік отців, котрі служать у селах, де в греко-католиків відібрали церкви [5, арк. 9]. За словами архієрея, у розмові йшлося про те, що обласний відділ у справах культів, отримавши інформацію про священиків, зможе закликати сільради і міліцію не забороняти їм сповідати вірників перед смертю, причащати, миропомазувати і хоронити [5, арк. 9-9 зв.]. Та вже 17 червня єпископ отримав лист, у якому заввідділом П. Лінтур тлумачив травневу розмову протилежним чином:

«З огляду на те, що дня 31 травня п. р. (поточного року – прим. авт.) Вам усно був даний наказ заборонити Вашим священикам служити в подібного року селах, що Ви прийняли до уваги та обіцяли вжити заходів, дайте з цього приводу пояснення і вкажіть які і коли Вами заходи Вами вжиті для припинення відвідування православних сіл греко-католицькими священиками. Одночасно доводжу до Вашого відома, що всі священики за невиконання наказів, особливо наказів центрального керівництва, будуть притягуватися до відповідальності» [5, арк. 11].

2. «…просьба о навернении его православным…»

Синхронно до переведення сільських і міських громад ГКЦ на православ’я почалися претензії і на Боронявський монастир. 22 червня 1945 р. з’явилося звернення від імені православних вірників із Хустського і Тячівського округів з вимогами передати обитель – загалом під документом стоїть 48 печаток громад [8, арк. 6-7 зв.]. Якщо спершу влада волюнтаристськи відібрала у греко-католиків їхні церкви і віддала православним, то тепер православні представники цих громад почали обґрунтовувати необхідність відібрати в ГКЦ обитель, бо довкола «…всі села зі всім своїм населенням належать до православного віросповідання» [8, арк. 6]. Відтак 1 вересня 1945 р. управління Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії звернулося до Народної Ради Закарпатської України із документом предмет якого само окреслило як «Монастырь в Бороняве, просьба о навернении его православным» [8, арк. 4]. Радянські чиновники наклали на звернення лаконічну резолюцію: «Пока в архив!» [8, арк. 4зв.]. У 1945 р. радянська влада була ще неготовою ліквідовувати ГКЦ і продовжувала підточувати її сили. Загалом у 1946 р. діяли ще всі василіянські осередки провінції св. Миколая, було 53 ченців, з яких четверо на чолі з о. Д. Дребітком – у Бороняві [5, арк. 12].

Коли ж і ці переходи призупинилися, влада вдалася до методів, уже випробуваних на Церкві на Великій Україні та в Галичині – тобто до насилля. Ще у 1946 р. в Боронявській обителі відбувся відпуст, який зібрав за різними оцінками від 40000 [14, с. 368; 15, с. 76.] до 50000 [13, с. 10; 19, с. 27.] вірників. Він виявився останнім відносно вільним.

3. «План заходів по возз'єднанню»

У таємній доповідній записці від 6 серпня 1947 р. П. Вільховий писав у Київ, що Боронявський, Малоберезнянський та Ужгородський монастирі треба закрити як близькі до кордону, а монахів перевести до Імстичева [9, с. 219]. У 1947 р. голова Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР Карпов та голова Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР Іван Полянський узгодили «План заходів по возз’єднанню Греко-католицької (уніатської) церкви Закарпатської області УРСР з Руською православною церквою» [16, с. 98; 17, с. 114-116]. Було виділено три ключові моменти, які пропонували враховувати з огляду на специфіку Закарпаття. Йшлося про потребу, на думку представників тоталітарного режиму: 1) тривалішого, аніж на Галичині, процесу «воззєднання»; 2) «активнішої і безпосередньо організуючої ролі в цьому процесі з боку РПЦ»; 3) «проведення окремих громадсько-політичних та адміністративних заходів для сприяння корінному населенню Закарпатської області у звільненні від нав'язаної йому унії» [17, с. 114]. Очевидно, що відштовхуючись від згаданої вище доповідної записки П. Вільхового, вони окремо згадали у цьому документі про василіян:

«У зв’язку тим, що чоловічі греко-католицькі монастирі у селах Малий Березний Великоберезнянського району і Боронява Хустського району мають всього 15 ченців, розташовані перший – за один, а другий – за 11 кілометрів від держкордону, – обидва монастирі замкнути. Те ж необхідно зробити щодо Ужгородського чоловічого монастиря, де залишилося троє монахів. Всіх монахів греко-католиків (загалом 47 осіб), оскільки вони до того ж ще й одного ордену Василія Великого, – зосередити в одному Імстичівському монастирі, куди недавно вже були переведені греко-католицькі монахи з Мукачівського монастиря” [17, с. 115].

Тож 22 серпня 1947 р., виконком Закарпатської обласної ради прийняв рішення № 433 «Про закриття греко-католицьких монастирів василіан в селах М. Березний і Боронява і перевід монахів вказаних монастирів у монастир с. Імстичево» [13, с. 11]. Згідно з документом, це розпорядження повинні були виконати до 8 квітня 1948 р. Майно й будинки обителі передавали у власність колгоспу, а церкву мали закрити.

Із 1947 р. настоятелем Боронявської обителі був о. Йосиф Завадяк, ЧСВВ [6, арк. 2].

о. Йосиф Завадяк, ЧСВВ (сидить перший зліва) разом зі своєю родиною. Двоє братів о. Йосифа також були василіянами

Загалом у січні-лютому 1947 р. в монастирі перебували четверо монахів [6, арк. 5 зв.]. Тоді до комплексу обителі входили церква площею 1050 кв. м, монастир – 460 кв. м, дзвіниця – 125 кв. м, каплиця – 90 кв. м, стайня – 330 кв. м. [6, арк. 5 зв.]. Храм мав розміри 21,7х9,7 м, каплиця стояла за ним з боку вівтаря і мала у плані розміри 5х5 м, як і дзвіниця з чотирма дзвонами зліва від входу до храму. [1] Монастирський цвинтар розміщувався зліва від каплиці (у наші дні відновлений – прим. авт.), а корпус келій стояв паралельно до церкви з правого боку від неї. [1] Перед входом до монастирського храму був хрест. Ця житлова будівля мала у плані розміри 39х9 м: на всю її довжину з боку церкви простягався коридор. Із нього, починаючи від заходу, були входи до келій – владичеської, служебної, намісника, ігумена, трапезної, столової, лупіша, сокачки (кухарки – авт.), комори. Далі на цій же осі були розташовані хліви для птиці [1]. На початку 1947 р. монастир володів тоді 7500 кв.м городу, 16950 кв. м неврожайної землі, два воли, дві корови, дві ялівки, дев’ять овець, три свині, віз, плуг, борону і сані [6, арк. 5 зв.].

План Боронявського монастиря у 1948 році. Архів Боронявського монастиря

Але репресивні органи не обмежилися тиском на громади і монастирі. Вони організували замах на мукачівського владику Т. Ромжу 27 жовтня 1947 р. біля села Лавки Мукачівського району і вбили його у лікарні ін’єкцією отрути кураре – єрарх завершив свій земний шлях 1 листопада 1947 р. [10; 11, 12, с. 287]. Після вбивства єпископа Мукачівську греко-католицьку єпархію насильно скасували.

На початку 1948 р. у Боронявській обителі перебували п’ятеро ченців-василіян: настоятель о. Й. Завадяк, отці Ілля Миговка, Михайло Малинич, Мирон Завадяк та брат Гавриїл Мегела. Також у цей період протягом нетривалого часу у монастирі служив о. Борис Юрій Краснобродський.

16 березня 1948 р. виконком Закарпатської облради рішенням № 247 зобов’язав Хустський окружний (районний) виконком створити до 25 березня комісію у складі секретарів окружного виконкому, виконкому сільради та начальника окружної міліції для переселення ченців із Бороняви до Імстичівського монастиря [2]. Останній влада перетворила у в’язницю для василіян усієї провінції святого Миколая. Керівник комісії повинен був особисто супроводити монахів на нове місце. На початку квітня 1948 р. в Імстичовому, де монастир мав усього 2 га орної землі, 0,5 га городу, 1,5 га сінокосу, 0,5 га виноградників, 4 корови 1 житлове приміщення і 1 господарське приміщення, влада зосередила 21 ченця [7, арк. 3].

Отець Йосиф Завадяк – довоєнна світлина

Під датою 1 квітня 1948 р. уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР по Закарпатській області Распутько звітував, що у краї залишилися тільки греко-католицькі чоловічі василіянські монастирі в Ужгороді та Імстичовому і жіночий римо-католицький монастир в Ужгороді [7, арк. 3]. Вочевидь, темпи ліквідації монастирів на Закарпатті вразили республіканського уповноваженого П. Вільхового, який 23 червня 1948 р. звернувся в Ужгород по детальнішу інформацію, посилаючись на те, що ще у попередньому 1947-му в області було 8 греко- і 8 римо-католицьких обителей [7, арк. 8]. Виконувати «п’ятирічки за три роки» радянські бюрократи намагалися не тільки в економіці…

4. Ліквідація монастирів і опір режимові

Одразу після ліквідації майно Боронявського монастиря передали колгоспу ім. Большевика, а церква й дзвіниця залишилися у колгоспному дворі [8, арк. 2, 16]. Колгоспними стали, як подає І. Клованич, і 9 корів, 12 свиней, бджоли, кури [13, с. 13]. У квітні 1948 р. монастирську церкву віддали у «безкоштовне і безтермінове» користування православної громади, котра вже мала інший храм [4]. 27 квітня того ж року настоятель православної громади о. Йосиф Ілюк прийняв від секретаря окружного виконавчого комітету Волощеньки та голови сільради Ковгазя інвентар церкви [8, арк. 1]. Надалі у 1948-1949 рр. відпусти у монастирському храмі проводили за участі православного єпископа, але все зійшло нанівець до 1953-1954 рр. 8, арк. 9] Аналогічно тільки протягом двох років проіснував дитячий садок, відкритий у корпусі келій в 1949 р. [13, с. 13; 19, с. 27].

Тим часом зігнані до Імстичева василіяни у складних обставинах проявляли стійку опозицію до тоталітаризму. Після того, як 35 священиків краю, які перейшли на православ’я, 28 червня 1949 р. проголосили про скасування Ужгородської унії 1646 р. і про «возз’єднання» ГКЦ на Закарпатті з РПЦ, ченці в Імстичеві не визнали такого акту:

«Виявляється, що це єдине місце в Закарпатській області, де ще є монахи-уніати. Але що це за монахи! У мене склалося тверде переконання, що це скупчення українських буржуазних націоналістів і при тому не без того, щоб вони не мали певних зв’язків з бандерівцями, які просочуються сюди з суміжних західних областей», писав уповноважений у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР по УРСР П. Ходченко [12, с. 291].

Тож 17 вересня 1949 р. виконком Закарпатської обласної ради прийняв рішення № 0360 про передачу будівель Імстичівського монастиря РПЦ [12, с. 291]. У квітні 1950 р., на Великдень, монахів арештували і згодом заслали на Сибір та в інші віддалені регіони СРСР. Частині ченців запропонували розійтися по домівках, що вони зробили з благословення протоігумена провінції [14, 364-365].

5. Отці Дребітко і Завадяк: ув’язнення й підпілля

Останній боронявський ігумен о. Й. Завадяк після закриття монастиря отримав від владики Т. Ромжі призначення на парафію у с. Діброва на місце заарештованого о. Симеона Поппа [20, с. 100]. У березні 1949 р. влада заборонила йому служити і запропонувала перейти на православ’я – отець відмовився. 16 липня 1950 р. НКВС заарештувало василіянина. Його засудили до 25 років ув’язнення, яке відбував у таборах Воркути в автономній республіці Комі.

До 25 років позбавлення волі 12 квітня 1951 р. Закарпатський обласний суд засудив о. Д. Дребітка. Цього ж ченця уже 25 березня 1955 р. Верховний суд УРСР засудив до 10-річного позбавлення волі. Його реабілітували аж у 1992 р. [16, с. 321].

Отець Діонісій Дребітко на засланні

У 1953 р. монастирський храм у Бороняві перетворили на склад овочів, фруктів та зерна, його віддали колгоспові [13, с. 13]. Того ж року розібрали понад половину будівлі монастиря [12, c. 13; 19, с. 27]. Проте місцеві вірники, незважаючи на закриття обителі й храму і всупереч прогнозам ідеологів про «смерть релігії», продовжували приходити на це місце для молитов, співали релігійних пісень, палили свічки і робили обхід довкола церкви на колінах [13, c. 14].

У 1955 р. виконком Хустської райради уклав угоду про передачу монастирської церкви у безплатне і безстрокове користування православній громаді [8, арк. 8]. Тоді ж, у середині 1950-х рр., настоятель православної парафії у Бороняві єромонах Гавриїл намагався перейняти монастирську церкву і розпочати там служіння. З ініціативою служити літургію і давати відпуст на празник св. Пророка Іллі він звернувся в канцелярію Мукачівсько-Ужгородської єпархії РПЦ, а звідти відповіли негативно: «крім престольного празнику (тобто, Благовіщення – прим. ред.) інші служби як відпуст, не благословляється. Єпископ Іларіон» [8, арк. 3]. Резолюцію «Вірно» під цим листом наклав уповноважений Ради у справах РПЦ в області А. Шерстюк [8, арк. 3]. Одначе ці плани сповнити не вдалося – 21 червня 1956 р. із таборів був звільнений боронявський ігумен о. Й. Завадяк. Він, як і сотні інших греко-католицьких священиків, потрапив під амністію. Таким чином станом на 6 серпня 1956 р. із 344 репресованих духівників в Західну Україну, у тому числі Закарпаття, повернулися 243 [12, с. 292]. Звільнені отці, попри заборону влади, розпочали працювати для духовних потреб вірників. Отець Завадяк поселився у Хусті, влаштувався на роботу в Рокосівський кар’єр неподалік міста і зайнявся підпільним служінням.

6. Відпусти – попри заборони

На свято Іллі, 2 серпня 1956 р., у Бороняві вірники вирішили провести відпуст. Як повідомляв керівництво у таємній доповідній записці обласний уповноважений А. Шерстюк, підготовка значно пришвидшилася після того, як о. Й. Завадяк відвідав своїх довірених осіб у селі [8, арк. 9]. Напередодні празника до Церкви Благовіщення прийшли біля 200 вірників, а в саме свято – 250-300 [8, арк. 9]. 15 жовтня 1956 р. виконком Хустської райради прийняв рішення № 282 «Про передачу всіх монастирських приміщень в с. Боронява» районному відділу освіти для розширення семирічної школи, але до наступного року жодних дій, спрямованих на втілення цього влада не робила [8, арк. 9, 13].

У 1957 р. вірники звернулися до православного архієпископа Варлаама по дозвіл на відпуст, але той відмовив і наказав священикам довколишніх сіл оголосити про це, а боронявському настоятелю – щоб служив тільки у парафіяльному храмі [8, арк. 10]. Також жителі Бороняви у цей час зверталися до голови Президії Верховної Ради СРСР Климента Ворошилова з проханням дозволити служити у монастирському храмі [8, арк. 8, 12].

Дзвіниця монастиря Благовіщення у Бороняві в часи підпілля ГКЦ

За декілька днів до празника св. Пророка Іллі 1957 р. боронявські жінки прийшли із драбинами до церкви Благовіщення і побілили вапном її стіни [8, арк. 13]. Приблизно у цей же час райвиконком опломбував монастирську церкву як аварійну, але 1 серпня 1957 р. у Бороняві зібралися біля 200 вірників, переважно жінок і дівчат, яких секретар місцевої партійної організації Л. Цвєтков і голова сільради П. Лемко намагалися розігнати [8, арк. 8-10].

«Зі слів тов. Цвєикова, віруючі прийшли з сіл Драгово, Золотарево, Бистрий, Велятино, Березово Хустського району. Були віруючі із с. Тересва Тячівського району, а також з Рахова, Ясіня і Середнього Воляного та ін.» [8, арк. 10].

2 серпня 1957 р. до цих вірників зійшлися ще люди з Хуста, самої Бороняви, а також з Іршавського району [8, арк. 11, 17] Серед тих, хто зібрався на відпуст греко-католиків до Бороняви у 1957 р. уповноважений називав і родичів комуністів, а також сестру секретаря Хустського райкому комсомолу Михайла Величка [8, арк. 16]. Люди збирали пожертви на церкву, які збирала Анна Лемко, а десятеро місцевих чоловіків заприсяглися перед Розп’яттям і Євангелієм бути вірними Римському престолу та справі унії [8, арк. 15, 16]. Цвєтков також говорив, що зранку 2 серпня у Бороняві був о. Й. Завадяк, який прагнув відслужити Літургію [8, арк. 15].

Боронявська чудотворна ікона Матері Божої: із монастирської церкви (унизу фото) її перенесли до церкви Вознесіння Господнього у Хусті (уверху фото)

7. «…приходив розганяти людей із каменем у руці»

Секретар колгоспної парторганізації із представником сільради знову пішли розганяти людей, за що у голову партійної організації кинули пляшкою і вдарили у бік [8, арк. 11]. Приїхала міліція і заступник начальника райвідділку тов. Второй у цивільному спільно з Цвєтковим вкотре пішли до храму, двері якого вже розпломбували. Коли Цвєтков спробував зайти до церкви у капелюсі, люди почали вигукувати: «Чого ви на них дивитеся. Бийте нехристів. Бийте комуністів. Бийте жидів» [8, арк. 11]. У партійних і державних функціонерів полетіли камені.

«Один камінь зачепив по обличчю т. Цвєткова. Побачивши розпечену ворожу ситуацію, товариші пішли у сільраду. Дорогою затримали учня Хустської середньої школи – сина бухгалтера Хустського РайОНО, який підкрадався, щоби кинути камінь в тов. Цвєткова. Тов. Цвєтков і Лемко називали мені прізвища жінок, які кидали в них камені. Під час бесіди з тов. Цвєтковим і тов. Лемко прийшов до сільради член партії тов. Тимко І. І. Він почав розказувати, що після партійного зібрання на пропозицію тов. Цвєткова осіб 10 комуністів пішли до колишньої монастирської церкви розганяти віруючих, що там зібралися. Тов. Цвєтков виривав у віруючих свічки, розкидав у ламав їх, перекидав і розкидав кошики з продуктами віруючих. В цей час піднявся шум і крик жінок і дітей. Тов. Тимко вважає, що дії секретаря парторганізації неправильні, тому, що викликали тільки озлоблення і активність віруючих. Внаслідок таких дій секретаря на ранок до церкви зібралося в декілька разів більше віруючих» [8, арк. 11].

Згодом до сільради прийшли шестеро літніх жінок, які підтвердили слова Тимка і додали, що 2 серпня секретар парторганізації приходив розганяти людей із каменем у руці [8, арк. 12, 18 зв.]. Роблячи висновки що стану справ у Бороняві, А. Шерстюк запропонував задовольнити прохання православної громади і дозволити їй служити в монастирському храмі.

Монастирська церква у часи підпілля – поруйнований дірявий дах, облуплені стіни

Рішенням Закарпатської обласної ради № 533 від 10 жовтня 1957 р. передачу церковного приміщення під школу, а також реалізацію намірів розібрати храм і церковний будинок, заборонили [4]. Водночас райраді запропонували розірвати угоду із православною громадою про передачу їй монастирської церкви [4].

Описану ситуацію у Бороняві того часу можна сміливо назвати одіозною. Радянський режим не визнавав право греко-католиків на існування, але його бюрократична машина, наразившись на опір вірників, не наважувалася зруйнувати місцеві храми. Таким чином чиновники не знайшли іншого виходу, як закріпити за православною громадою села всі три церкви: 1) дерев’яну монастирську Благовіщення площею 152 кв. м. і вартістю 16620 карбованців у 1957 р.; 2) муровану парафіяльну Різдва Богородиці площею 164 кв. м. вартістю 56642 карбованці і 3) дерев’яну православну Вознесіння Господнього площею 83 кв. м і вартістю 10235 карбованців [8, арк. 8-9].

8. Загибель ігумена. Вірні вистояли

Активна боротьба вірників Мараморощини за свої права надзвичайно стурбувала радянський репресивний режим, який посилив і так прискіпливу увагу до о. Й. Завадяка. 3 грудня 1958 р. на шляху з Рокосова до Хуста на василіянина вчинили наїзд вантажівкою. Побачивши, що чернець вижив, троє співробітників КДБ почали добивати його залізними прутами, як у 1947 р. владику Т. Ромжу. Від численних травм останній передвоєнний настоятель Боронявського монастиря помер у лікарні 4 грудня 1958 р. і його поховали на Замковій горі в Хусті [20, с. 101].

Титул телеграми-звернення до Микити Хрущова вірника із Бороняви Юрія Буркута

Незважаючи на показове вбивство, у якому можна догледіти намагання режиму залякати греко-католиків, вірники продовжували триматися власної традиції і в 1960-х рр. звертатися до вищих представників влади, щоб відновити служби в монастирській церкві [8, арк. 19]. У тому числі йшли телеграми до генерального секретаря компартії та голови Ради міністрів СРСР Микити Хрущова:

«…Микито Сергійовичу. Ми, служителі церкви прекрасно розуміємо нашу церковну службу і вашу боротьбу за мир проти війни. Ми, робітники і службовці церкви, просимо вас дозволити нам в нашому селі Бороняві проводити службу в храмі Благовіщенського монастиря. Просимо вас, дозвольте проводити службу священику» [8, арк. 20].

Уповноважений у справах РПЦ в Закарпатській області С. Олеоленко 10 серпня 1960 р. подавав, що вірники у Бороняві збираються тричі на рік: на празники Благовіщення, Іллі та Воздвиження Чесного Хреста [8, арк. 23]. 2 серпня 1960 р. біля монастирської церкви зібралося біля 500 вірників у тому числі із із сіл Березове, Драгово, Вишково Хустського району, Діброва Тячівського району, Колочава Міжгірського району. Оскільки значною духовною підтримкою для вірників, які ішли до церкви Благовіщення, була Боронявська чудотворна ікона Матері Божої, то уповноважений 8 серпня 1960 р. наказав перенести її до парафіяльного храму [8, арк. 24]. Але згодом ікону перенесли до церкви Вознесіння Господнього у Хусті, яку раніше передали РПЦ [Пекар 2, с. 368; Пекар 3, с. 76]. Примітно, що про боронявські відпусти представники влади дізнавалися не тільки від партійних структур та членів партії – 14 серпня 1960 р. доповідну про події у селі уповноваженому у справах РПЦ написав православний священик із с. Нанково Василь Токач:

«В настоящем честь имею доложить о незаконном греко-католическом отпусте в недействующем монастыре в с. Бороняве Хустского района 2. VIII/60 г. в день свят. Пророка Божого Илии…» [8, арк. 25].

Серед усього іншого В. Токач повідомляв уповноваженому і про те, що серед вірників був якийсь греко-католицький священик у цивільному, який не служив, але збирав записи на служби, парастаси та інші церковні треби [8, арк. 25-26]. На відміну від С. Олеоленко він писав, що участь у відпусті взяли н 500, а десь 2000 вірників із трьох районів [8, арк. 25].

Отець Василь Токач (у центрі) з о. Теодосієм Сочкою, який перейшов на Православ’я (на початку 1950 рр. ХХ ст. був висвячений на православного священика і відкрито служив), а також із невідомим отцем. с. Великі Ком’яти у 1961 р. Архів Боронявського монастиря

У 1961 р. православний храм Вознесіння зняли з реєстрації – його розібрали у 1977 р. [19, с. 27]. У 1965 р. влада віддала наказ зруйнувати монастирську церкву трактором, проте місцеві віруючі оборонили рідну святиню:

«…троси вже були прикріплені до основних балок, що несли усю конструкцію монастирської дерев’яної церкви. Сигнал, і за кілька хвилин з напівзнищеної церкви залишилася б лише купа сміття. У той момент активні греко-католики, а серед них Красяник Василина, Русанюк Василина та її рідна сестра Русанюк Ірма, а також Рошинець Василина та Рошинець Ілляна перешкодили це зробити. Так монастирська церква була врятована. Проте вище перераховані особи були викликані енкаведистами на допит до сільської ради. Замість допиту у Бороняві осіб, які зашкодили владі здійснити свої плани щодо знищення монастиря, доставили до відділку міліції м. Хуста. Першим трьом було винесено вирок 15 діб за ґратами, іншим дали штрафи та роботи у сільському колгоспі» [3].

Вигляд на монастирську церкву в Бороняві у часи підпілля – 1965 рік

Оскільки жителі села і надалі збиралися і біля замкнутого храму на молитву, місцеві органи дали розпорядження обгородити церкву сіткою з колючим дротом – аналогічно до того, як на Тернопільщині обгороджували джерело у Зарваниці. І влада, і РПЦ намагалася, щоб вірники ходили виключно до єдиної церкви, а в підсумку – узагалі стали атеїстами. Та люди витримали цей тиск – зберегли свою ідентичність і монастирську церкву. Як тільки режим ослаб, ГКЦ вийшла з підпілля, обитель відродилася і в наші дні є однією з чотирьох у Провінції ЧСВВ Святого Миколая на Закарпатті.

Боронява тепер

Джерела і література

  1. Архів Боронявського монастиря – План Боронявського монастиря 1948 р. – 1 арк.
  2. Архів Боронявського Монастиря – Решение № 247 от 16 марта 1948 г. Исполнительного комитета Закарпатского областного Совета депутатов трудящихся. О греко-католических монастырях сел Малый Березный и Боронява. Архивная копия. – 1 арк.
  3. Архів Боронявського монастиря – Свідчення Красяник Василини [записав о. Лука Буняк, ЧСВВ 4 липня 2014 р. Б., Бороняво]. – 2 арк.
  4. ДАЗО – Ф. Р-544. Уполномоченный Совета по делам русской православной церкви при Совете Министров СССР по Закарпатской области. г. Ужгород. – Оп. 3. – Спр. 6. Решение № 533 от 10 октября 1957 г. исполкома Закарпатского обласного совета депутатов трудящихся «О передаче всех монастырских помещений в с. Боронява». Начато 10 октября 1957 г. – 1 арк.
  5. ДАЗО – Ф. Р-1490. Уполномоченный Совета по делам религиозных культов при Совете Министров СССР по Закарпатской области. г. Ужгород. – Оп. 1. – Спр. 3. Переписка с правлением Мукачевской греко-католической епархии о деятельности религиозных общин (Списки преподавателей и слушателей Ужгородской греко-католической богословской семинарии). Начато 11 января 1946 года. Окончено 28 ноября 1946 года. – 22 арк.
  6. ДАЗО – Ф. Р – 1490. Уполномочеченный Совета по делам религиозных культов при Совете Министров СССР по Закарпатской области, г. Ужгород. – Оп. 1. – Спр. 22. Списки монахов и ведомости об имущественном положении монастырей. Начато 21 января 1947 года. Окончено 20 февраля 1947 года. – 6 арк.
  7. ДАЗО – Ф. Р-1490. Уполномоченный Совета по делам религиозных культов при Совете Министров СССР по Закарпатской области. г. Ужгород. – Оп. 1. – Спр. 34. Списки монастырей, монахов и монашек и переписка по проведению учета. Начато 26 марта 1948 года. Окончено 6 августа 1948 года. – 9 арк.
  8. ДАЗО – Ф. Р-1490. Уповноважений Ради в справах релігійних культів при РМ СРСР по Закарпатській області. – Оп. 4. – Спр. 41. Документи про заборону проводити церковні служби в православній Благовіщенській церкві с. Боронява Хустського району (доповідні, скарги, листи тощо). Почато 24 серпня 1957 р. Закінчено 16 серпня 1960 р. – 28 арк.
  9. Ліквідація греко-католицької церкви на Закарпатті: документи і матеріали (жовтень 1947 – січень 1948 рр.) / [упорядкув. Т. Сергієнко.] // Carpatika-Карпатика. Європейські цінності та конфесійно-національна ідентичність населення Українських Карпат. – Ужгород : Говерла, 2006. – Вип. 35. – С. 203-231.
  10. Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 годы. – М.: Олма-пресс, 1997 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.lib.ru/POLITOLOG/SUDOPLATOW/specoperacii.txt
  11. Гаврош Олександр. Теодор Ромжа: єпископ-мученик [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://tyzhden.ua/History/37127
  12. Дмитрук Володимир. Ліквідація Української греко-католицької церква на Закарпатті (друга половина 1940-х рр.) // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – 2010. – № 36. – С. 283–293.
  13. Клованич Іван. Історія Боронявського Благовіщенського монастиря – [2-е вид., доп.]. — Львів : Місіонер, 1999. – 30 с.
  14. Пекар А. В., ЧСВВ Нариси історії Церкви Закарпаття. – Т. ІІ. Внутрішня історія // Записки ЧСВВ. – Серія ІІ. – Секція І. – Т. 50. – Рим–Львів, 1997. – 492 с.
  15. Пекар А. В., ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Т. ІІІ. – Монаше життя. – Ужгород : КП «Ужгородська міська друкарня», 2014. – 224 с.
  16. Реабілітовані історією. Закарпатська область. – Книга перша. / Ред. І. М. Різак та ін. – Ужгород: Видавництво «Закарпаття», 2003. – 788 с.
  17. Реабілітовані історією. Закарпатська область. Книга друга / Ред. І. М. Різак та ін. – Ужгород: Видавництво «Закарпаття», 2004. – 799 с.
  18. Сирохман Михайло. Церкви України. Закарпаття. – Львів: «Мс», 2000. – 879 с.
  19. Федака Сергій. Населені пункти і райони Закарпаття. Історико-географічний довідник. – Ужгород: Ліра, 2014. – 264 с.
  20. Фенич Володимир., Цапулич Орест. Малоберезнянський Свято – Миколаївський монастир та нарис історії чину св. Василія Великого на Закарпатті. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2004. – 188 с.
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Михаил | 21 жовтня 2017, 04:43

      Вот обязательно поддерживать всякую бесовщину и чертовщину? Смотрите сколько народа собирается на круглый стол, будут заседать, обсуждать, размышлять! А потом удивляемся, почему так плохо живем. Надо

    • Василий Петров | 20 жовтня 2017, 19:24

      Почему же у Денисенко (Филарета) так упорно не хотят знать пословицы: на ВОРЕ и шапка горит???? Только если учесть, что не только у самого Денисенко (Филарета), но и у всей его "паствы",

    • Василий Петров | 20 жовтня 2017, 19:16

      Итак, какая же вина УПЦ МП перед РПЦ и лично Кирилом и какую сакральную жертву принёс Денисенко (Филарет)в борьбе за первенство с УПЦ МП???? На самом деле, механизм уничтожения УПЦ МП был заложен

    • boryspil | 20 жовтня 2017, 16:28

      Якщо мається на увазі той Бог, що створив неба й землю, то треба Бог писати з великої літери. Це елементарно. Якщо ж мається на увазі якийсь інший бог, то про що мова? Не заводьте людей болото. КВП

    • velovs@ukr.net | 20 жовтня 2017, 13:16

      Р. S. А точнее: в голове у этого неадеквата и безумца (доморощенного горе-"политолога") невероятная гремучая смесь из специфически-агрессивной украинофобии и антисемитизма, густо

    Популярні статті місяця