Рука, що зависла в повітрі: спроба порозуміння УГКЦ з РПЦ у світлі листування з нагоди 60-ліття Львівського псевдособору 1946 року

31 травня 2016, 15:22 | Релігієзнавчі студії | 5 |   | Код для блогу |  | 

Цього року на тлі 70-ліття Львівського псевдособору 1946 року знову актуалізувалася тема православно-греко-католицьких стосунків. Дискусія на цю тему триває вже не одне десятиліття. Численні спроби перевести полеміку в діалог не дали суттєвого результати і нині.

Владики Кирил і Любомир. Архівне фото з 2006 рокуНещодавно Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) висловив бажання опублікувати листи, якими у 2006 році обмінялись Українська Греко-Католицька та Російська Православна Церкви з нагоди 60-річчя Львівського псевдособору.

Про це він виголосив у вступному слові під час міжнародної наукової конференції "Сила віри супроти насилля влади: греко-католики Центрально-Східної Європи в умовах переслідувань тоталітарних режимів після Другої світової війни", яка відбулась 17 березня в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у зв’язку зі споминанням 70-ї річниці т. зв. «Львівського собору 1946 року».

Фактично, лист-відповідь від імені РПЦ без погодження з іншою стороною був оприлюднений раніше офіційними органами цієї Церкви. Однак без тексту звернення тодішнього Глави УГКЦ Любомира (Гузара) така відповідь була позбавлена необхідного контексту, тому ця публікація покликана заповнити виниклу прогалину. Не зважаючи на те, що відтоді минуло 10 років і за цей час багато змінилося і в суспільно-політичному житті України та Росії, і в релігійних взаєминах між ними, та й обидва єрархи, що підписали згадані листи, зайняли інші позиції в своїх Церквах – Патріарх Любомир (Гузар) добровільно зрікся предстоятельства і перебуває на емеритурі, а митрополит Кирил (Гундяєв) в лютому 2009 став Патріархом Московським, проте обидва документи не втратили своєї актуальності. Перш за все тому, що як і тоді, так і тепер Українська Греко-Католицька Церква говорить про насильницький, а тому й нелегітимний характер псевдособору 1946 року та його рішень. Визнання цього факту обома сторонами, на думку греко-католиків, суттєво б зрушило справу міжконфесійного порозуміння і примирення. Зі свого боку Московська Патріархія уникає прямого обговорення подій 1946 року, переводячи розмову в інші площини та ставлячи під сумнів легітимність самої унії й легалізації УГКЦ. Виглядає, що й Заява, яка прозвучала від імені Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП) у 2016 році, була майже буквально переписана за зразком десятилітньої давності.

Віддаючи остаточно ці листи на суд читачів, вважаємо корисним подати деякі коментарі до сказаного в них. Перш за все в очі кидається різниця в самій формі звертання. Блаженіший Любомир Гузар адресує своє послання від імені Синоду єпископів УГКЦ «Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію Другому», дотримуючись таким чином способу титулування, прийнятого в РПЦ. Відповідь Главі УГКЦ надійшла не від самого адресата, а від Відділу зовнішніх церковних зв’язків за підписом його тодішнього очільника митрополита Кирила (Гундяєва). В своєму листі митрополит Кирил звертається до «Його Високопреосвященства» (яке вживається у Православних Церквах до архиєпископів і митрополитів) та підкреслює кардинальський сан Блаженнішого Любомира, уникаючи згадки про його офіційний титул «Верховного Архиєпископа Київського і Галицького» та «Глави УГКЦ» чи «предстоятеля Синоду УГКЦ»). Таке свідоме ігнорування порядку і титулів, прийнятих в різних Церквах, має тривалу «традицію» в православній церковній дипломатії. До прикладу можемо пригадати настійливе титулування в документах Константинопольської Патріархії патріархів Московських «Блаженішими», а не «Святішими», в чому можна було зокрема пересвідчитись у 2008 році під час візиту в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія, коли він під час молебню на Володимирській гірці іменував патріарха Московського «Блаженішим», а митрополита Київського – відповідно «Високопреосвященним». На перший погляд – це лише формальності, але навіть вони дають певне уявлення про характер стосунків та рівень взаємоповаги між сторонами.

Більша частина відповіді з боку Московської Патріархії присвячена не так темі звернення Блаженішого Любомира, як радше спробам представити православ’я як віру, що безнастанно зазнавала гонінь та стаждань, зокрема й від уніатів, та довести «споконвічне прагнення» останніх повернутися в лоно «батьківської віри». Слід зауважити, що УГКЦ ніколи не уникала розмов щодо власного історичного минулого та ініціювала не одну конференцію на тему Берестейської унії, еклезіальної ідентичності та історичної долі Унійної Церкви із залученням найширших наукових кіл включно з представниками Московського Патріархату. В Українській Греко-Католицькій Церкві неодноразово запевняли, що радо б привітали продовження таких дискусій і з радістю б прийняли запрошення на такі конференції, якби вони були організовані Московською Патріархією чи Українською Православною Церквою (МП). З греко-католицькою боку давно існує пропозиція перевести безсенсовну полеміку в спокійне поле академічної дискусії, оскільки, як видається, саме такий формат убезпечить розгляд минулого від «полеміки заради полеміки» чи перетворення історичної науки в інструмент ідеології. А саме таке враження, як не прикро, складається від прочитання буцімто історичного обґрунтування закономірності «возз’єднання уніатів» 1946 року в листі Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ. Це представлення цілковито іґнорує сучасні детальні дослідження ролі радянської влади та її репресивних органів в організації псевдособору та насильницькій забороні УГКЦ. А саме це було основною матерією листа Блаженішого Любомира і саме це лежить в основі пропозиції разом шукати порозуміння щодо трагічних сторінок минулого. Українська Греко-Католицька Церква визнає і шанує подвиг тих православних, які загинули від рук безбожної влади і справедливо звертає увагу на ті страждання, які ця атеїстична влада завдала їй.

Окремої уваги заслуговує інтерпретація Московським Патріархатом подій, пов’язаних із виходом Української Греко-Католицької Церкви з підпілля та утворенням на теренах Галичини Української Автокефальної Православної Церкви. Події початку 90-х років в Західній Україні протягом двох десятиліть представлялись речниками РПЦ як «розгром трьох православних єпархій», вина за що покладалась на греко-католиків. Рефреном повторюється ця фраза і в цьому листі. Проте його автори тут таки стверджують, що лише у Львівській області існує 860 православних громад, але трактують це як ще одне свідчення про споконвічні прагнення галичан належати до Православної Церкви (тобто, Московського Патріархату). Ще парадоксальнішим виглядає те, що після такої констатації вже в наступному абзаці говориться, що «православні не мають можливості провадити повноцінне церковне життя». Так ось виходить «діалектика». Фактом же залишається те, що в Галичині після мнимого «розгрому» існує величезна кількість православних парафій, переважаюча більшість, яких не бажає перебувати під омофором патріарха Московського «по хорошо известным причинам», як пишуть самі автори листа. Виглядає так, що коли речникам РПЦ необхідно засвідчити високу кількість православних вірних в Галичині, то вони згадують про всі православні громади, в тому числі й про ті, що не належать до її юрисдикції. Проте, коли потрібно звинуватити греко-католиків в бідах православ’я на Західній Україні, то всі «неканонічні» православні парафії до рахунку не беруться. У кожному разі, навіть побіжний погляд на статистику релігійних громад в регіоні[1] дає підстави говорити про кризу ідентичності самої РПЦ та внутрішньоправославний конфлікт, а не про якусь інвазію «агентів Ватикану».

Щодо релігійних конфліктів між греко-католиками і православними Московського патріархату, то і попередній, і теперішній предстоятелі УГКЦ неодноразово публічно заявляли, що готові до детального розгляду кожного проблемного випадку висунутого Московською Патріархією. Це звісно не може стосуватись тих конфліктів, які існували між УГКЦ і УАПЦ чи УПЦ КП чи поміж самими православними юрисдикціями. Оскільки такі випадки повинні з’ясовуватись із керівництвом тих Церков, яке є безпосереднім учасником суперечки. Щодо викладених в листі Відділу зовнішніх церковних зв’язків прикладів конфліктних ситуацій між вірними РПЦ/УПЦ та УГКЦ, то ми подаємо короткі коментарі в примітках.

Анатолій Бабинський

 * * *

Українська Греко-Католицька Церква

Верховний Архиєпископ Києво-Галицький

 

Святішому Патріарху Московському і всієї Русі

Алексію Другому

 

Слава Ісусу Христу!

Ваша Святосте!

Лист УГКЦЦим листом Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви звертається до Вас особисто, до Святішого Синоду Російської Православної Церкви, а також до всіх вірних, які перебувають під Вашою духовною опікою і які шукають серед різноманітних знаків нашого часу саме ті, що ними Бог, Господь історії, накреслює подальші обриси майбутнього.

Ми переконані, що одним із таких знаків є 60-та річниця трагічного у своїх діях і наслідках Львівського собору 1946 року, що його ми цілком умотивовано називаємо псевдособором. Згадана річниця спонукає нас не лише дати об’єктивну оцінку обставинам, за яких цей собор було скликано і проведено, та його рішенням, що заклали умови для дальшого напруження у стосунках між нашими Церквами. Наш обов’язок перед Господом, який є Богом миру й любові, – використати відзначення цієї сумної дати як нагоду для зцілення болісних ран історії та утвердження в нашому житті тих слів, які ми щоденно промовляємо в літургійній молитві «За мир усього світу, добрий стан святих Божих Церков і з’єднання всіх Господу помолімся».

Неблагодатність і канонічна нелегітимність Львівського псевдособору 1946 року сьогодні очевидна. По-перше, ініціатором та організатором насильницької ліквідації Греко-Католицької Церкви в Галичині був атеїстичний за своєю суттю тоталітарний режим СРСР, який розробив і реалізував спеціальний план знищення цієї Церкви шляхом її нібито «добровільного возз’єднання» з Московським Патріархатом. Згодом за подібним сценарієм, було «переведено» у православ’я греко-католиків на Закарпатті, а також в інших країнах Центрально-Східної Європи. Львівський «собор» було скликано в умовах страхітливого терору, внаслідок якого єрархію УГКЦ, а також значну частину духовенства було ув’язнено на підставі звинувачень, сфальсифікованих НКВД. Решта духовенства змушена була робити вибір між насильним «наверненням» до Московського Патріархату й перспективою репресій та переходу в підпілля. В усіх випадках переслідування з боку державної влади та її каральних органів унеможливили справжнє волевиявлення Божого народу Української Греко-Католицької Церкви. Ініціативна група, яка готувала і проводила засідання «собору», була створена і діяла в підневільних умовах, по суті, лише здійснюючи той план, що його накреслив Сталін та його владний апарат. Віримо, що Ви, Ваша Святосте, і Святіший Синод, так часто наголошуючи на неприпустимості будь-якого, навіть суто адміністративного, тиску на Церкву з боку держави, визнаєте, що рішення псевдособору, прийняті в умовах тотального терору, вважатися леґітимними не можуть.

По-друге, це зібрання було скликано і проведено з неприпустимими порушеннями норм як загальноцерковного, так і тогочасного канонічного права Української Греко-Католицької Церкви. Ні митрополит, ні жоден інший єпископ нашої Церкви благословення на скликання собору не давали. Навпаки, навіть перебуваючи в ув’язненні, ієрархія Української Греко-Католицької Церкви в різний спосіб цей собор засудила, а після легалізації Церкви визнала його ухвали недійсними від самого початку. Учасників зібрання ніхто не обирав і вони не мали права представляти нікого іншого, окрім самих себе. Таким чином, рішення, які стосувалися усієї Повноти Церкви, були прийняті групою священиків і мирян в умовах фізичного і психологічного тиску влади. Те, що лише під час проведення псевдособору його очолили два єпископи, яких напередодні з благословення Святішого Патріарха Московського було висвячено з колишніх греко-католицьких священиків, жодною мірою не применшує його очевидної неканонічності, оскільки ці єпископи тоді вже стали членами іншої Церкви.

По-третє, рішення «собору» призвели до кардинальних порушень людських прав та релігійної свободи греко-католиків (не лише в Україні, а й у всьому геополітичному просторі, підконтрольному волі Кремля) і до їхніх численних фізичних і моральних страждань. Героїчний спротив насиллю безбожної влади аж до мученицької смерті, мужність і витривалість кількох поколінь греко-католиків у підпіллі, а також масове й добровільне повернення священиків і мирян, передусім Галичини, в лоно УГКЦ, що відбулося наприкінці 1980-х років, однозначно свідчать про те, що Львівський псевдособор 1946 року жодною мірою не віддзеркалював бажань більшості її клиру та вірних.

Історична дистанція, яка відділяє нас від трагічних подій березня 1946 року, дозволяє нам об’єктивніше підійти до осмислення ролі Московського Патріархату в зазначених подіях. З одного боку, неможливо заперечити той історичний факт, що, відповідно до плану комуністичної держави в ролі інституції, яка скористала з неправедних плодів цього псевдособору, виступив Московський Патріархат. Навіть більше, як було згадано вище, саме його єпископи й очолили цей «собор». На підставі рішень останнього до Московського Патріархату було насильно приєднано мільйони вірних нашої Церкви. Ми не можемо тлумачити ці факти інакше, як акти прозелітизму, і підстави для цього дає нам Робочий документ Спільної робочої групи Римо-Католицької Церкви та Всесвітньої Ради Церков (членом якої є й Московський Патріархат). У ньому, зокрема, записано: «Прозелітизм … включає в себе певні дії, спрямовані часто на те, щоб люди змінили свою належність до тієї чи іншої Церкви… Тут маються на увазі, зокрема, такі дії, коли … використовують різного роду фізичне насильство, моральний чи психологічний тиск…; використовують політичну, соціальну й економічну владу як засіб для залучення нових членів до власної Церкви…»

З іншого боку, неможливо також заперечити те, що в період сталінської диктатури в тодішньому СРСР не існувало зони вільного волевиявлення будь-якої етнічної, культурної чи релігійної групи. Ми усвідомлюємо, що Московський Патріархат, навіть з урахуванням привілейованого статусу, якого він набув з волі сталінського режиму в кризовий період Другої світової війни, також змушений був терпіти приниження та переслідування. Аналіз того, якою мірою участь ієрархії Московського Патріархату в проведенні Львівського псевдособору була добровільною чи вимушеною, мала б провести передусім православна сторона.

Наприкінці 1980-х років, коли на наших землях були встановлені умови релігійної свободи, греко-католики очікували, що Російська Православна Церква скористає з цієї нагоди й, подібно до багатьох Церков у країнах колишнього соціалістичного блоку, здобудеться на іспит сумління, висловлюючи жаль і покаяння за акти гріховного підкорення тоталітарному режимові, що травмували саму природу Церкви. Такий крок, без сумніву, свідчив би про духовну силу проводу Московського Патріархату й заклав би передумови для християнського порозуміння жаль між нашими церковними спільнотами. Нам дуже прикро, що цього не сталося.

Зі свого боку, Українська Греко-Католицька Церква устами Блаженнішого Івана Мирослава Кардинала Любачівського ще 1987 року заявила про свою добру волю до примирення: «Ідучи слідами духа Христового, простягаємо нашу руку прощення, примирення і любові до російського народу і Московського Патріархату...». Також 27 червня 2001 року у Львові під час Божественної Літургії з участю Папи Івана Павла ІІ Глава нашої Церкви Верховний Архієпископ Любомир проголосив: «…деякі сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо і добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів. За них усіх у Твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаю просити прощення у Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас».

Упродовж цього місяця, який наближає нас до 60-ї річниці Львівського псевдособору, греко-католики знову переживають трагічні моменти того часу, вдячним словом поминаючи тих, хто поклав своє життя за вірність своїм традиціям віри та обов’язкам служіння чи будь-якою іншою жертвою відгукнувся на голос свого релігійного сумління. Ми вдячні Господу, що через мучеництво синів і дочок Української Греко-Католицької Церкви Він явив світові духовні скарби нашого народу й тим зростив Церкву, спроможну перетворити краплі мученицької крові у плодоносні зерна Христової любові. Ми складаємо Йому наші найщиріші вдячні молитви і за те, що наша Церква щасливо піднялася з руїн, відновила й розвинула свої структури і всебічно утверджує своє душпастирське служіння. Проте, відчуваючи, що ми і далі будемо спроможні нести до Господнього жертовника свої духовні скарби, не можемо не послухатися Його наказу, висловленого у Нагірній проповіді: «Якщо принесеш свій дар до жертовника і там пригадаєш, що твій брат має щось проти тебе, лиши там свій дар перед жертовником; піди спершу помирися зі своїм братом, а тоді вже приходь і принось свій дар» (Мт. 5, 23-24). Нинішнє наше звернення і є цією зупинкою на нашому шляху до Господнього жертовника, під час якої ми звертаємося до наших братів у Христі, які й до сьогодні «мають щось проти нас», тобто заперечують благодатність нашого церковного життя й ставлять під сумнів навіть наше право на існування.

Рана Львівського псевдособору залишається незагоєною, бо дух земної політики й ідеологічних схем все ще панує над духом Церкви. Щира скруха над своїми помилками і щире покаяння, що є глупотою в очах політиків і поразкою в очах ідеологів, в очах християнина є і мусить бути великою духовною силою і найбільшою перемогою, яку може дарувати нам Господь. Ми закликаємо Провід і увесь Божий народ Московського Патріархату напередодні трагічної річниці переглянути своє ставлення до цієї історичної події, а відтак і до стосунків з Українською Греко-Католицькою Церквою загалом. Ми підтверджуємо свою переконаність у тому, що зцілити рани минулого й досягти примирення можна лише на шляху визнання історичних кривд і помилок, щирого каяття та взаємопрощення, уникання недружніх дій та висловів, пошуку площин довіри й співпраці як на рівні міжцерковних стосунків, так і на рівні душпастирської опіки над вірними Московського патріархату в Україні та греко-католиків у Росії.

Українська Греко-Католицька Церква, яка безмірно постраждала внаслідок Львівського псевдособору, вважає недопустимим переносити отруйний дух ворожнечі у наступні десятиліття. Вона готова працювати задля примирення та взаємного прощення і розуміє, що такі зусилля матимуть успіх лише за умови доброї волі обох сторін.

Ми просимо Всевишнього, щоб дух миру й порозуміння запанував посеред нас! «бо Він – наш мир, що зробив із двох одне, зруйнувавши Своїм тілом стіну, що була перегородою, тобто ворожнечу… вчинивши мир між нами»! (Еф. 2, 14-16)

Ваша Святосте! Маючи надію, що Ви, та Ваші співбрати у єпископському служінні приймете це наше звернення у такому ж дусі, у якому ми його написали, а саме – у бажанні полишити Божому милосердю те, що було, і вступати у майбутнє готовими шукати спільних доріг.

Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви

см. Любомир

 * * *

Московский Патриархат

Священный Синод Русской Православной Церкви


Отдел внешних церковных связей

Его Высокопреосвященству

Кардиналу Любормиру Гузару

 

Ваше Высокопреосвященство!

Лист РПЦОзнакомившись с обращением Синода греко-католических епископов Украины в адрес Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II по случаю 60-летия Львовского церковного Собора, воссоединившего с Православием часть галицких греко-католиков, считаю своим долгом высказать ряд принципиальных замечаний.

Безусловно, точки зрения наших Церквей на события 60-летней давности являются во многом противоположными. Это дополнительно усугубляется тем, что во всех греко-католических заявлениях Львовский Собор 1946 года демонстративно именуется «псевдособором», что оставляет весьма мало пространства для спокойной и объективной дискуссии. На наш взгляд, сама постановка перед православной стороной вопроса о каноничности и благодатности Львовского Собора не совсем конструктивна, ибо мы в свою очередь можем с полным правом выражать сомнение в каноничности и благодатности Брестского Собора 1596 года.

По нашему глубокому убеждению, инициаторами Львовского Собора были члены греко-католической общины, которые, получив возможность вернуться в лоно Православия, не преминули ею воспользоваться. Русская Православная Церковь не могла не принять возратившихся к ней чад, бывших долгое время «на стране далече» (Лк. 15, 13). В истории это был далеко не первый случай воссоединения униатов с Православной Церковью. Так, в XIX веке имело место столь же массовое возращение к вере своих отцов греко-католиков Белоруссии, предпринятое по инициативе Иосифа (Семашко).

Многие жители Западной Украины, перешедшие в унию, также никогда не оставляли попыток вернуться в Православие, хотя эти попытки постоянно пресекались. Одним из наиболее ярких примеров в XX веке было массовое возвращение в Православную Церковь жителей Закарпатья. При этом характерно, что изначально русины вошли в юрисдикцию Сербской, а не Русской Православной Церкви. Еще одним примером может служить движение по возвращению в Православие лемков, имевшее место в конце 20-х годов XX века, насильственно подавленное и закончившее закрытием православных храмов.

Таким образом, вся история Галиции, Закарпатья, Буковины и Волыни в первой половине XX века свидетельствует о возрождении здесь православного самосознания, несмотря на репресии против тех, кто решался покинуть Греко-Католическую Церковь и вернуться в Православную. Поэтому, когда после окончания Великой Отечественной войны не оказалось политической силы, которая препятствовала бы возвращению в Православие, состоялся Львовский Собор, по сути исполнивший чаяния многих поколений Западной Украины, которые из-за гонений и постоянного давления со стороны властей долгие годы не могли вернуться к отеческой вере.

Для тех, кто участвовал в Львовском Соборе, именно Православие, а не греко-католичество в наибольшей степени символизировало страдания и даже мученичество за веру. Они знали это из истории своего народа – ведь после печально известной унии 1596 года Православие было непрестанно гонимым, страдающим и выживающим, – а также по тому, каким гонениям подвергалась Православная Церковь в Советском Союзе. Участники Собора не изберали себе легкого пути, не пытались выжить: они знали, что их по-прежнему ожидают гонения – если не от своих единоплеменников, то от новой власти. Тем не менее, они воспользовались историческим шансом вернуться к вере своих отцов.

Вы пишете о тяжких условиях тоталитарного режима, в которых готовился и проводился Львовский Собор, из-за чего предлагаете теперь отречься от его результатов. Действительно, против Греко-Католической Церкви в Галиции после вхождения туда советских войск начались репресии, которые официально объяснялись тем, что многие греко-католические иерархи и священнослужители запятнали себя коллаборационизмом с оккупационными немецкими властями.

Мы не можем оправдывать гонений, развязанных советской властью против греко-католиков, чем бы эти гонения ни объяснялись, потому, что этого не позволяет наша христианская совесть, и потому, что сами мы пережили еще большие гонения. Поэтому абсурдными выглядят попытки возложить даже часть ответственности за гонения против греко-католиков на Русскую Православную Церковь и призывать ее к какому-либо «покаянию» за то, чего она не совершала.

В годы после Львовского Собора Русская Православная Церковь не преследовала греко-католиков в Галиции, а развивала здесь пастырскую работу. Несмотря на стесненные условия, в которых Церковь жила в советское время, тысячи священнослужителей – выходцев из этого региона – получили богословское образование в духовных школах Московского Патриархата. В надлежащем порядке поддерживались храмы. Большое внимание уделялось тому, чтобы народ Божий имел возможность получать благодатное укрепление, приобщаясь к таинствам Церкви. Важно отметить, что после долгого периода господства атеизма религиозность местного населения не снизилась. И в этом мы видим плоды заботы пастырей нашей Церкви о сохранении веры и благочествия в народе.

В полне согласен с тем, что «в период сталинской диктатуры в СССР не существовало свободного волеизъявления любой этнической, культурной или религиозной группы». Однако фактор несвободы Церкви имел место не только в условиях коммунистической диктатуры, но и в определенные периоды истории, например, Польши, Австро-Венгрии или гитлеровской Германии. С самого начала насильственного насаждения унии в конце XVI века православные испытывали постоянные гонения и притеснения со стороны властей Польши и Австро-Венгрии, в состав которых в разное время входили земли Западной Украины. Эти гонения не прикращались и в XX веке, который ознаменовался целым рядом страшных трагедий. Здесь необходимо упомянуть и Мармарош-Сигетские процессы, в результате которых пострадало множество карпатороссов, решившихся вернуться в Православие; это и массовые гонения на православных в Галичине и на Буковине в период Первой мировой войны, завершившиеся уничтожением тысяч православных клириков и мирян в австрийских концентрационных лагерях Терезын и Талергоф. Неоспоримым историческим фактом остается то, что зачастую эти гонения инспирировались или молчаливо поддерживались греко-католическими иерархами и клириками. В годы нацисткой оккупации известны факты прямого сотрудничества Греко-Католической Церкви с гитлеровскими властями. Готова ли теперь она, выражаясь словами Вашего письма, «испытав свою совесть, высказать сожаление и покаяние за акты греховного покорения тоталитарному режиму, которые травмировали саму природу Церкви?»

В конце 80-х годов, после визита М. С. Горбачева в Ватикан и встречи с Его Святейшеством Папой Иоанном Павлом II, советское государство вновь предоставило Украинской Греко-Католической Церкви право легального существования. Многие греко-католики, получавшие до этого духовное окормление в православных приходах, смогли вернуться к своей традиции. Однако значительная часть населения запада Украины все же не «возвратилась» в унию, но продолжила отожествлять себя с Православием, даже входя в неканонические образования. Об этом свидетельствует состношение числа греко-католических и православных приходов в Галиции. Даже сегодня во Львовской области на 1500 униатских приходов приходится более 860 православных по вероисповеданию, хотя большая их часть по хорошо известным Вам причинам принадлежит к неканоническим юрисдикциям.

И это при том, что на оставшихся верными Православию вновь, как и в начале XX века, начало оказываться давление, включая прямые гонения со стороны приверженцев греко-католичества. В связи с этим вряд ли возможно утверждать, что в конце 1980-х произошел «массовый и добровольный возврат священников и мирян, прежде всего Галичины, в лоно Украинской Греко-Католической Церкви».

На Западной Украине этот процесс в конце 80-х – 90-х годах не был естественным и мирным. Несмотря на упомянутые Вами миролюбивые заявления кардинала Любачивского, уния вернулась на Украину волной насилия. После сладких речей о прощении, примирении и любви последовал разгром трех православных епархий на Западной Украине. Православное духовенство и верующих силой изгоняли из храмов и лишали церковного имущества. Все это происходило при полной поддержке местных властей, которые всячески способствовали восстановлению унии, а зачастую принудительно насаждали ее в православных областях. Достаточно упомянуть о таких вопиющих фактах, как ультимативное требование Стрыйского городского Совета народных депутатов Львовской области передать все церковное имущество православных общин Львовской епархии, а также ключей от храмов и сейфов в распоряжение греко-католических общин. При неспосредственной поддержке антиправославно настроенных местных властей греко-католики получили в свое распоряжение большую часть храмов.

Захват храмов сопровождался насилием по отношению к православному духовенству. Священнику Нестеровского района Я. Дебери угрожали смертью и силой отняли ключи от храма[2]. Был жестоко избит священник Василий Стадник и председатель церковного совета в с. Делятин Надворненского района Иван Пендрак[3]. В феврале 1990 года члены Украинской Греко-Католической Церкви на протяжении трех часов угрожали священнику М. Лучнину и членам его семьи в их собственной квартире[4]. В знак протества в декабре 1989 года группой греко-католиков и неоднократных угроз в свой адрес архиепископ Ивано-Франковский и Коломыйский Макарий вынужден был объявить голодовку[5]. К сожалению, перечень документально подтвержденных случаев подобных угроз и насилия в отношении православного духовенства и верующих можно без труда продолжить. Росту напряженности в отношениях между православными и униатами в немалой степени способствовала позиция иерархов Украинской Греко-Католической Церкви. Некоторые из них публично заявляли, что Православию нет места в Западной Украине.

К сожалению, и сегодня отношения между православными и греко-католиками на Украине далеки от братских. Например во Львовской области искусственно организуются общины греко-католиков, которые добиваются права поочередного права совершения богослужений в немногих оставшихся православных храмах, постепенно вытесняя оттуда православных верующих[6].

До сих пор в этих областях православные не имеют возможности вести полноценную церковную жизнь, строить новые храмы взамен отобранных греко-католиками. В частности, тяжелое положение сохраняется во Львове, где, несмотря на многочисленные обращения в различные инстанции, православная община до сих пор не может получить участок земли для строительства нового храма, который смог бы вместить всех молящихся[7].

Соглашусь с Вами в том, что достичь примирения можно лишь «на пути признания исторических несправедливостей и ошибок, искреннего раскаяния и взаимного прощения». Но для этого необходимо осмыслить всю богатую трагическими событиями историю существования унии: с 1596 года и до сего дня. Без этого невозможна правильная оценка Львовского Собора 1946 года. Необходимо также существенное улучшение нынешнего дискриминационного положения верующих нашей Церкви на Западной Украине. Здесь у Греко-Католической Церкви есть возможность продемонстрировать свою любовь «не словом или языком, но делом и истиною» (1 Ин. 3, 18).

Полагаю, что на этой основе будет возможна дальнейшая дискуссия об исторических оценках событий 1946 года и путях к примирению между нашими Церквами.

С уважением

Председатель Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата

Митрополит Смоленский и Калининградский


[1] Згідно з даними Міністерства культури України на 2015 рік, в Львівській області діяло 947 православних громад (УПЦ (МП) -72, УПЦ КП – 489, УАПЦ – 386) і 1534 – УГКЦ; в Івано-Франківській області 481 православних (УПЦ (МП) – 37, УПЦ КП – 298, УАПЦ – 146) та 668 греко-католицьких парафій; в Тернопільській області діяло 671 православних парафій (УПЦ (МП) – 118, УПЦ КП – 340, УАПЦ – 213) і 800 парафій УГКЦ.

[2] Ймовірно йдеться про о. Ярослава Деберу, який був парохом в селі Зіболки на Жовківщині. За свідченням очевидців, громада села вирішила перейти в УГКЦ і не була проти, щоб він залишився парохом. Проте в той момент він відмовився від переходу. Через тиждень після цієї розмови, в наступну неділю о. Дебера не приїхав служити Літургію в село і більше там не з’являвся. Ціла громада Зіболок без конфліктів стала греко-католицькою. Паралельної православної громади в селі немає. Сам о. Ярослав Дебера повернувся на служіння в село Баківці на Жидачівщині (де він був парохом раніше, упродовж 1979-1987 років). В Баківцях він вже служив як греко-католицький священик і числиться членом «десятки» в реєстраційних документах (за 1991 рік) греко-католицької громади села. У 2002 році вийшов на емеритуру і отримав грамоту від греко-католицького єпископа Стрийського Юліана (Ґбура як) «почесний парох с. Баківці».

[3] У 1990 році в Делятині не було священика з таким іменем і прізвищем (о. Василь Стандник). На парафії Різдва Богородиці в Делятині служили священики Іван Пукич та Петро Гладун, не місцеві. В свою чергу Іван Пендорак, про якого згадує документ, був старшим братом на делятинській парафії. Перехід громади в УГКЦ відбувся на підставі загального голосування (про що є відповідні документи) та без силового протистояння. Невелика група осіб, серед них Іван Пендорак, залишили громаду і у 1991 році зареєстрували парафію УАПЦ свв. Петра і Павла (на сьогодні діє як громада УПЦ КП), яка почала повноцінне церковне життя лише у жовтні 1996 року. На початок 2016 року в Делятині, згідно з даними Міністерства культури України, діяло три православні громади: дві УПЦ КП і одна УАПЦ. Щодо згаданого в документі о. Василя Стадника, то, ймовірно, йдеться про священика, який у 80-х роках служив в с. Делева, на Тлумаччині, а на сьогодні є деканом Тлумацьким УАПЦ (м. Тлумач). Стосунки о. Стадника та греко-католицьких священиків є добросусідськими. До прикладу, нещодавно о. Василь взяв участь в конференції, присвяченій спадщині митрополита Андрея Шептицького, організованій Коломийсько-Чернівецькою єпархією УГКЦ, за участі священиків УГКЦ і УАПЦ проводяться спільні хресні ходи тощо. В Делевій тепер діють парафії УПЦ КП та УГКЦ. У 1991 році громада УАПЦ отримала в користування дерев’яний «Введенський» храм (збудований у 1853 році), який у 2007 році передала Угорницькому монастирю УАПЦ. У 90-х роках в селі міжконфесійного конфлікту не було, проте у 2000-них роках тут спалахнув конфлікт між громадами УАПЦ і УГКЦ щодо права власності на новозбудований спільними силами храм, в якому вони мали б здійснювати почергові богослужіння. Станом на 2016 рік кожна громада має власну культову споруду. У 2011 році громада УАПЦ офіційно перейшла в УПЦ КП.

[4] Відсутність точних даних щодо даного священика унеможливлює з'ясування обставин цього випадку та його достовірність.

[5] Єпископ Макарій (Свистун) був звільнений від управління Івано-Франківською єпархією Московського Патріархату 19 березня 1990 року і продовжив своє служіння на високих постах в УПЦ (МП). Помер 2007 року в сані Митрополита Вінницького і Брацлавського. За свідченням одного з його наступників – (протягом 1990-1992 на кафедрі змінились чотири архиєреї: Феодосій Дикун (20 березня 1990 — 29 вересня 1991), Агафангел Саввін (7 серпня — 7 вересня 1991), Іларіон Шукало (29 вересня 1991 — 22 січня 1992), Онуфрій Березовський (23 січня — 7 квітня 1992)) єпископа Миколая (Гроха) греко-католицька єпархія придбала для єпархіального управління і архиєрея Івано-Франківського і Коломийського Московського Патріархату дім для облаштування канцелярії. В Івано-Франківську єпархія збудувала катедральний собор Різдва Христового. В другому катедральному місті – Коломиї, в центральній частині міста, єпархія збудувала Свято-Успенський собор з прихрамовими спорудами та жіночим монастирем.

[6] Як і у випадку зі звинуваченнями щодо о. Лучнина, відсутність точних даних щодо таких випадків унеможливлює з'ясування їхніх обставин та достовірності.

[7] Звинувачення з боку РПЦ стосовно того, що місцева єпархія не може отримати ділянку для будівництва нового катедрального собору звучать доволі часто. Проте слід зазначити, що у 1990 році, після повернення собору Святого Юра греко-католикам, громаді УПЦ (МП) було передано костел Святого Миколая в центральній частині міста. Він був обраний із кількох запропонованих міською владою Львова храмів самим єпископом і облаштований як катедральний собор єпархії Московського Патріархату. Після переходу єпископа Андрія Горака в УПЦ КП у 1992 році храм перейшов у цю юрисдикцію.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
5коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • kotzk | 24 грудня 2017, 05:32
    Коментувати коментар

    Пафос мешает быстро и точно понять причину проблемы. Есть актеры в костюмах на сцене, есть внутреннее исправленное духовенство, не пляшут и не машут. Нужно сократить вопрос. Проблема не между РПЦ и ГКЦ. Это временная промежуточная деталь, условная, которой всего несколько сотен лет и обычная история дележа территорий, как кормушек для кого-либо. Почему настаивается 1946 год. Вернуться к завещанию Гитлера. К причине войны 1939-1945. Уровни той войны: религиозно-философский и экономический поиск Германии, литературно-идеологический поиск Российской Империи, оккультные идеи о мировом правительстве США, Великобритании, Испании?, миссия Индии и Китая в антиколониальной политике, организация нового гетто в старой Палестине под предлогом спасения евреев на своей земле (сам признак возвращения евреев мог говорить о финале авраамической цивилизации, но суть финала всегда неоднозначна и выгодна для успевающих исправить разум и обрести душу просто человека, не усложняя до 'А дам, А дом, А ДОМЭ лэ...' , что является расширением понимания своего бытия и отношения в нем, но не обязательно знать словом о чем речь. Гитлер не имеет вины, он заказан. Заказчики пытались ломать тайны религий и культов. Зачем? Много денег, много свобод, скука, развращенность нравов, требовательность к другим, не к себе. Не было понимания высшего справедливого управления, которое невозможно обмануть. Паралич сознания, когда мозг ищет постоянно свои решения, думая, что он спасает. Признак отсутствия правильной религиозности. Причина? Невнимательность. В каждой религии был верный вектор и ложные вектора-лабиринты. Разбирать каждую религию снова отдельно утомительно. Можно пока что говорить о двух фронтах: авраамическая религия и неоиндуизм, как попытка итогов. Возвращаясь к теме статьи. РПЦ держит вектор исправления авраамической ветви, УГКЦ имеет ярко экуменистические настроения (свои или взаймы от РКЦ или сект иудаизма?). Экуменизм - не плохо и не хорошо, но разбирается в нем кто? Вовлеченность без четкого понимания превращает в слепого исполнителя. Чей закон и куда перераспределение душ при экуменизме? Веруют, что всех берет Христос, Моше и т.д. Не учитывают узких требований, заданных через пророков. Не боится смерти глупец, не изучавший религий.

  • kotzk | 20 грудня 2017, 13:18
    Коментувати коментар

    Принцип религии. Хочешь - получи. Учитель отвечает за грамотность и неграмотность. Духовный человек не отвечает. Нет документа и обязательств учить, значит, не отвечает за всех, кого затопчут. Жалость не спасает тех, кто уже многих пожалел. Спасает тех, кто только начал учиться сострадать другим, а не ублажать себя. Не бывший благотворителем не будет благотворен. Бывшего проверят, кому и на что давал средства или для чего. Давал на храм, делит с храмовыми их проблемы. Храм - не от сотворения мира, сотворявшие имеют право на авторство о Боге. Судить не будут, разберутся, как вернуть Богу Богово, косе - Цесаря. Храм от ветра защищал, от дождя, от зверей, чтоб не мешали слово отделять от звуков. Раз не поняли и испортили, слово и не нужно. Без него жизнь не закончится у мудрых, закончится у временных. 1946 год, больше нечего вспомнить? Германия в слезах, мир рух нул. Какая разница кому когда какое что принадлежало и как там молились? Это тема политики, а не духовности. Не могут отделить политику от религии по причине давней бюрократии и услужливости. Тогда нужно понять, если я царь, мне религия для управления, а не для исправления. Имею право пользоваться, если сам святой предельно. Я буду исправлять людей или механизм? Воспитывать не пойду, назначу воспитателей, слабым - добрых, мерзким - жестоких. Накормить всех равно, животных - мясом, духовных - хлебом. Если хлеба на всех не хватает или не уследили, кто голодный, накормить теми, кто обязан был следить и кормить. Не шутка, круг замкнут, ложных умников доедят обманутые.

  • kotzk | 19 грудня 2017, 20:33
    Коментувати коментар

    Православие категорично против экуменизма. Скорее всего всегда было. Зачем, если самодостаточны в своем многообразии? Экуменизм ищет тот, кому не хватило чего-либо. Что даст взамен? Или чего хочет, идя на совместность? Отделялись протестанты. Кому-то не хватило сути, решили искать пути экуменизма. С ними понятно, им вообще ничего не хватило, кроме толпы и свобод. Чего не хватает УГКЦ, цель экуменизма в этом случае? Не хватает истории болезни. Логично, что могут забрать чужие, на свежие плечи, хоть и битые царями, но не столько же, как у прежних. Будь я царь, отдать бы Украину УГКЦ. Элементарно обьеденив под нее УАПЦ и УПЦ КП. Нормальный экуменизм, во главе самые умные и старые среди украиноязычных христиан. Суть в передаче языка между ангелами религии и материи. Украина права в этой борьбе. Иначе они нигде. Язык усиливается и очищается религией. Он и есть духовный мир словесных. Я хочу строить храмы этой религии. Нет денег, забираю у тех, у кого много лишних. Нет греха, явно много, пустуют, скучно. Лучше забрать, чем строить новые, экология страдает от новых расходов. Мне скучно. Надоело однообразие, упадок, вижу мертвецы, зачем идти к мертвым, если нечем оживить, сьели устав и умерли. Экуменизм хочет оживить. Не уставами, обменом душ. Может быть выгодно, но не всем. За кем-то много нецерковного, неуставного, нетрансформируемого в душу и дух. Тоже тема, для штрафбата. Экуменизм говорит о кончине религий. Это естественно, чего бояться? Но нужно уметь довоспитать, доисправлять, понять, как дальше жить.

  • Oleg Piorko | 31 травня 2016, 18:04
    Коментувати коментар

    Релігійні взаємини лишись тіж самі, єретики вони. Від слова єресь - переконання або вчення, сильно відмінні від загальноприйнятих або традиційних поглядів, зокрема релігійне вчення, сукупність теологічних або релігійних доктрин, ідей, що суперечать визнаному в Церкві або релігійній громаді догмату віри. Хай собі там словесно "лобизають" себе. Що перший, що другий, суть та сама.

    • Oleg Piorko | 31 травня 2016, 19:05
      Коментувати коментар

      Не так давно Глава украинских греко-католиков Святослав (Шевчук) в одном из своих интервью выразил уверенность в необходимости экуменического диалога между Православной и Католической Церквями: «Экуменизм – это не объединение против совместного врага, а объединение во имя единого Бога» (1), – подчеркнул Святослав. Причём он сделал это заявление практически сразу после того, как на встрече в Гаване Папа Римский Франциск и Патриарх Кирилл пришли к единому мнению о том, что уния в принципе не может являться приемлемой моделью христианского единства. Странная складывается ситуация – не правда ли? Увы, но мы должны со всей определённостью констатировать тот факт, что подобное мнение является ошибочным и не соответствует действительности, т. к. на самом деле, схизма 1054 года явилась итогом глубинного расхождения между христианским Востоком и Западом в понимании самой сути христианской веры. Более того, на сегодняшний день можно с уверенностью говорить о том, что Православие и Католичество представляют собой принципиально разные религиозные мировоззрения. Собственно, поэтому мы – православные и католики – по-разному смотрим на проблему объединения наших церквей и по-разному понимаем суть экуменического диалога. Соответственно, подобное святоотеческое отношение к Церкви отразилось для восточного христианства и в формах церковного устройства, которое строится на принципах соборности и равенства всех поместных Православных Церквей друг перед другом. Для православного Востока главенствующим принципом церковной жизни является не авторитарная вертикаль, а сохранение в неповреждённом виде евангельского учения о спасении, раскрытом во всей своей полноте и красоте святыми отцами в Священном Предании Церкви. Однако, для наших братьев католиков православные нормы церковного устройства и догматы веры не являются чем-либо важным или таким, с чем можно было считаться. Во все времена для католиков важнейшим условием объединения с другими христианскими конфессиями, являлось сохранение возможности «встроить» своих собратьев по экуменическому диалогу в авторитарную структуру Католической Церкви, а попросту говоря, – подчинить их Ватикану. При этом католики согласны идти на любые уступки: они готовы оставить православным их обряды, их праздники и другие традиции в нетронутом виде, что собственно и случилось с нашими униатами. Главное, чтобы те, с кем они объединяются, признали верховенство Римского Понтифика над собой. Для православных же это не только нарушает сами принципы церковного устройства, но на деле означает исчезновение Православной Церкви как таковой (Брестская уния является ярчайшим тому подтверждением). Конечно, мы можем сохранить нетронутыми свои обряды и вероучение, но как тогда быть с вероучением Католической Церкви? Ведь на деле, признав легитимность Римской Церкви как первенствующей, и подчинившись ей административно, мы вынуждены будем мириться с многочисленными искажениями догматического характера, которые присутствуют в католицизме. Но как, скажите, тогда быть с тем, что очень часто православное и католическое вероучение противоречат друг другу? Чего мы добьёмся в таком случае? Полной дезориентации верующих людей, раскола, противостояния на религиозной почве и многих других негативных явлений, вплоть до религиозных войн? Может быть, именно поэтому и в Москве, и в Ватикане поняли всю бесперспективность унии в деле объединения наших Церквей? И, кстати, поняли это не только в Москве и Ватикане: так, например, недавно митрополит Пирейский Серафим, комментируя некоторые формулировки предстоящего Всеправославного Собора, выразил мнение о том, что «единственный результат экуменического движения – это смущение и синкретизм. Собор, который легализует ересь экуменизма, может стать настоящей миной под зданием всеправославного единства, потому что создаст куда больше проблем, чем якобы разрешит. Он приведёт к волнениям, смущению и расколам» (4). Почему же тогда наши греко-католики не могут понять той простой мысли, что православные не готовы на объединение любой ценой? Не готовы пожертвовать спасительной истиной Православия ради мнимого, фиктивного единства. Может быть потому, что они как раз хотят подложить «мину» под здание православного единства? Образно говоря, объединение Церквей на тех основаниях, что нам предлагают католики, похоже на то, как если бы нам предложили смешать здоровую и отравленную пищу. Понятно, что в результате такого смешения вся пища будет отравлена и, следовательно, станет непригодной для употребления, т.к. фактически, в результате такого смешения здоровая пища просто перестанет существовать. Точно также невозможно смешать в одно целое ложь и правду, отравленные мысли и порочный дух, с чистыми мыслями и непорочным духом. Именно поэтому объединение между католиками и православными не может произойти вплоть до того времени, пока мы не будем жить ЕДИНЫМ ДУХОМ И ЕДИНЫМИ МЫСЛЯМИ, которые основаны на святоотеческом понимании Евангелия и спасения в Церкви. А для этого нашим братьям католикам нужно отказаться от тех многочисленных заблуждений, которые накопились в жизни западной Церкви за многие века её существования. Пока этого не случится, мы готовы вести диалог, в процессе которого будем стараться познакомить наших братьев католиков с истинным, православным, святоотеческим пониманием спасения в христианстве и учения о Церкви Христовой. Так что если в Православии и возможен экуменический диалог, то только в такой форме. Ибо, зачем нужен экуменизм, в результате которого нам придётся отказаться от Истины?

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 18 січня 2020, 19:29

    Але, з іншого боку, подібна критична громадянська "пильність" - все-таки - по-своєму потрібна. Тим паче, що вона допомагає декого в чинній владі, як мовиться, "тримати в тонусі"

  • velovs@ukr.net | 18 січня 2020, 18:58

    Так виглядає, що до числа "порохоботів" та їхніх запекло-істеричних пошуків "зради" тощо ось долучається і шановна п. Тетяна Деркач... :(

  • Nic21 | 18 січня 2020, 16:19

    Забув піп, Заповідь Божу "Не кради!", а злодіїв до Раю не пускають! А ще матюкався, як урка.

  • fedirtsiv | 18 січня 2020, 01:39

    Треба таки поступово просувати важливість зміни календаря. Готувати суспільство і аргументувати потрібність цих змін. Добре, що такі кроки у цій статті якісно зроблені. Велике спасибі. І не спимо

  • velovs@ukr.net | 17 січня 2020, 20:34

    Ось, наприклад, були ж серед них отакі видатні й широко відомі та високоосвічені священнослужителі і душпастирі-інтелектуали, як ті ж протоієрей Олександр МЕНЬ чи митрополит Антоній СУРОЗЬКИЙ... :)

Популярні статті місяця