• Головна
  • Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»: двадцять п’ять років історії...

Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»: двадцять п’ять років історії

22.04.2016, 11:08
23 квітня 2016 року виповнюється двадцять п’ять років від прийняття Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який є базовим нормативно-правовим актом у сфері забезпечення свободи совісті та відносин держави і релігійних організацій в Україні.

Частина 1

23 квітня 2016 року виповнюється двадцять п’ять років від прийняття Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який є базовим нормативно-правовим актом у сфері забезпечення свободи совісті та відносин держави і релігійних організацій в Україні. Зазначений нормативно-правовий акт було прийнято в період демократичних перетворень, а саме після прийняття «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) та до проголошення «Акту незалежності України» (24 серпня 1991 р.).

Спочатку даний нормативно-правовий акт, який було прийнято 23 квітня 1991 р. Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки (надалі ВР УРСР) XII скликання, мав назву: Закон Української РСР «Про свободу совісті та релігійні організації». Зауважимо, що прийняття цього закону було не першим досвідом законотворчої діяльності у сфері державно-конфесійних відносин ВР УРСР вищевказаного скликання, що, в свою чергу, було відповідним відображенням процесів у релігійному середовищі.

Слід відзначити, що в кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. чинне на той час як республіканське, так і союзне законодавство у сфері державно-конфесійних відносин не влаштовувало релігійну спільноту та не відповідало реаліям тогодення і, відповідно, потребувало оновлення. Нагадаємо, що до прийняття Закону УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» відносини держави і релігійних організацій в Українській Радянській Соціалістичній Республіці (надалі УРСР) регулювалися «Положенням про релігійні об’єднання в Українській РСР» від 1 листопада 1979 р.

У вересні 1990 р. Президія ВР УРСР видала постанову «Про заходи по вдосконаленню державно-церковних відносин в Українській РСР». У ній зазначено: «Останнім часом в республіці загострилася релігійна ситуація, ускладнилися міжконфесійні відносини, що спричиняє дестабілізацію суспільно-політичного життя в ряді регіонів. До Верховної Ради Української РСР надходять численні звернення громадян, релігійних громад, церковних установ, в яких висловлюються стурбованість з цього приводу та вимоги сприяти нормалізації обстановки на правовій основі».[i]

В подальшому відбувалася відповідна законотворча робота у сфері, яка регулює відносини між державою і релігійними організаціями. Основною причиною введення цих змін було приведення нормативно-правової бази до правових норм, проголошених у «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 р. На той час Україна знаходилася на шляху до незалежності і основна ідея декларації полягала у самостійності в прийнятті адміністративним апаратом УРСР будь-яких рішень без погодження їх з Москвою. Безпосередньо у «Декларації про державний суверенітет України» у розділі 8 «Культурний розвиток» зазначено, що: «Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації».[ii]

Безпосередньо законотворча робота ВР УРСР XII скликання у сфері державно-конфесійних відносин стосувалася проекту Закону УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації». Вказаний законопроект було розглянуто ВР УРСР в двох читаннях, під час 27-ого та 28-ого засідань, які відбулися 21-22 березня та 39-ого, 40-ого засідань – 23 квітня 1991 р.

Перше читання законопроекту відбувалося 21 та 22 березня 1991 р. У першому читанні законопроект було прийнято за основу більшістю (258 голосів) народних депутатів. За результатами проведення першого читання законопроекту, його було направлено на доопрацювання у профільні парламентські комітети. Власне, остаточний варіант проекту даного закону було створено в процесі законодавчої роботи ВР УРСР XII скликання.

Друге читання законопроекту відбувалося за розширеною процедурою, голосування проходило постатейно. В результаті даний законопроект було прийнято більшістю народних депутатів на 40-ому засіданні 3-ї сесії ВР УРСР XII скликання 23 квітня 1991 р. За прийняття в цілому законопроекту із 336 зареєстрованих в сесійній залі народних депутатів проголосували 290 осіб.

Обговорення законопроекту викликало досить жваву дискусію парламентарів. В процесі обговорень найбільше було акцентовано увагу на таких питаннях: надання статусу юридичної особи церквам в цілому, а не окремим їх структурним одиницям; механізму реєстрації релігійних організацій; повернення культових будівель та культового майна релігійним організаціям; почергового користування культовими будівлями різними конфесіями; право власності релігійних організацій на культові споруди та культове майно; доцільності існування держоргану у справах релігій; розширення місць проведення культово-обрядової діяльності; врегулювання трудових відносин працівників релігійних організацій; право релігійних організацій на виготовлення предметів культового призначення, друку релігійної літератури; право релігійних організацій займатися благодійницькою діяльністю; звільнення від податків діяльності релігійних організацій; проведення проповідницької діяльності на території України іноземними громадянами; соціального статусу священнослужителів; заборони отримання свідчень від священнослужителів щодо інформації, отриманої останніми під час сповіді; факультативного викладання основ релігії у школах; необхідної мінімальної кількості осіб для заснування релігійної організації; мінімальний вік осіб, які утворюють релігійну громаду; кому належить право на виготовлення релігійної атрибутики та друку релігійної літератури та інші.[iii]

З прийняттям «Акту незалежності України» 24 серпня 1991 р. відбулося «створення самостійної української держави – України»[iv], тому в подальшому в державі відбувається приведення як адміністративного апарату, так і законодавчої бази до нових реалій політичного устрою. Таким чином, Закон УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» отримав назву: Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (надалі в цьому пункті чинний Закон).

Від часу прийняття чинного Закону (квітень 1991 р.) до початку 2016 р. до нього одинадцять раз, а саме у 1992, 1993, 1995, 1996, 2003, 2009, 2012, 2014 рр., було внесено певні зміни та доповнення відповідними нормативно-правовими актами.

Більшість з цих змін носить технічний характер, однак деякі з них внесли певні нововведення. Характеризуючи нижче положення чинного Закону зупинимося на їх основоположних принципах, акцентуючи увагу на принципово нових законодавчих положеннях (в порівнянні із радянськими) для релігійних організацій.

Структура чинного Закону включає тридцять дві статті, які об’єднано у шість розділів. Однак фактично діє тридцять одна стаття, оскільки статтю 27 було виключено на підставі закону від 16 січня 2003 р. В даній статті йшлося про трудові правовідносини громадян на підприємствах і в закладах релігійних організацій. Зазначимо, що основні положення вказаної статті було перенесено до тексту статті 26 чинного Закону.

Слід сказати, що попередній радянський нормативно-правовий акт – Положення «Про релігійні об’єднання в Українській РСР», який регулював відносини між державою і релігійними організаціями, містив 53 статті (а фактично 51), які були об’єднанні у чотири розділи.

Компаративний аналіз змісту чинного Закону та радянського положення «Про релігійні об’єднання в Українській РСР» показує безсумнівний прогрес та новелізацію визначених в ньому відносин між державою та релігійними організаціями.

Перш за все ці нововведення зафіксовані у статтях 3 та 5 чинного Закону. У цих статтях закріплено основоположні принципи відносно: права на свободу совісті в Україні (стаття 3 чинного Закону) та відносин між державою і релігійними організаціями.

Так, кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті; дане право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором; свободу одноосібно чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати ніякої; не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії; батьки мають право виховувати своїх дітей згідно з власними переконаннями; обмеження свободи сповідування релігії підлягає обмеженню в разі необхідності охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я, прав і свобод інших громадян та інше.[v]

Основоположні принципи відносин держави та релігійних організацій в Україні полягають у наступному: релігійні організації відокремлені від держави; держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій; релігійні організації не виконують державних функцій; держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; усі релігійні організації проголошуються рівними перед законом.[vi] Норми зазначеної статті фіксують чіткі межі діяльності держави та релігійних організацій. Нововведенням в даному контексті є те, що держава визначає принцип невтручання у внутрішню діяльність релігійних організацій, що відбувалося в період радянської влади.

Стаття 6 чинного Закону проголошує відокремлення державної системи освіти від релігійних організацій, наголошується на світському характері освіти в Україні. Зазначимо, що в процесі обговорення чинного Закону на парламентських засіданнях у 1991 р. лунали пропозиції щодо закріплення на законодавчому рівні викладання «світського курсу релігії»[vii] на факультативній основі[viii], або як альтернативи цьому надання державних шкільних приміщень для проведення занять недільних шкіл релігійним організаціям у вільний від навчання час.[ix] Наведені пропозиції не були підтриманні більшістю народних депутатів. Проте вже в перші роки незалежності України питання щодо впровадження предметів духовно-морального спрямування у державні загальноосвітні заклади України набуває своєї актуальності.

Також норми чинного Закону, у порівнянні із нормами радянського законодавства, розширюють список видів релігійних організацій. Наприклад, стаття 6 Положення «Про релігійні об’єднання в Українській РСР» визначала: «Релігійні об’єднання реєструються у вигляді релігійних громад або груп віруючих».[x]

В той же час у статті 7 чинного Закону наводиться перелік видів релігійних організацій, якими визначено: «релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій … На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється».[xi]

Суттєвим нововведенням є право релігійних організації набувати статус юридичної особи, що безпосередньо зафіксовано у частині першій статті 13 чинного Закону. Зазначимо, що до 2012 р. вказана стаття мала наступну редакцію: «Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення)».[xii] Чинна редакція Закону, після внесення змін законом від 16 жовтня 2012 р. № 5461-VI, є наступною: «Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації».[xiii]

Нагадаємо, що перелік видів релігійних організацій, статут яких можна зареєструвати, наведено у статті 7 чинного Закону. Таким чином, статус юридичної особи в Україні мають не церкви чи релігійні організації в цілому, а окремі інституційні утворення тієї чи іншої релігійної організації.

Зазначимо, що при обговоренні законопроекту чинного Закону парламентарі виносили пропозиції щодо надання статусу юридичної особи релігійним організаціям як цілісній системі, а не їх окремим одиницям.[xiv] Також відмітимо, що це питання періодично педалюється серед різних кіл громадськості в Україні. Однак зауважимо, що наразі не всі релігійні організації підтримують дане питання.

Наступне нововведення дає право релігійним організаціям на існування в Україні без повідомлення державних органів про своє утворення. Зазначимо, що в статті 7 положення «Про релігійні об’єднання в Українській РСР» фіксувалося, що: релігійна громада або група віруючих можуть приступити до своєї діяльності лише після прийняття рішення про їх реєстрацію в установленому порядку.[xv]

Також нововведення чинного Закону набагато розширили права релігійних організацій та віруючих. Наприклад, релігійні організації отримали право щодо:

  • заснування підприємств, які виробляють предмети культового призначення та випуску богослужбової літератури (частина 3 статті 22 чинного Закону). Підкреслимо, що Закон закріплює це право виключно за релігійними організаціями;
  • виготовлення, експорту, імпорту і розповсюдження предметів релігійного призначення (частина 2 статті 22 чинного Закону);
  • отримання як у користування, так і у власність на безоплатній основі культових будівель та майна, які знаходяться у державній власності (частина 2 статті 17 чинного Закону). Причому на отримання культових будівель релігійні організації мають переважне право (частина 6 статті 22 чинного Закону);
  • створення навчальних закладів та груп для надання релігійної освіти дітям та дорослим (частина 4 статті 6 чинного Закону); духовних навчальних закладів для підготовки священнослужителів (стаття 11 чинного Закону); добродійних об’єднань (стаття 23 чинного Закону);
  • здійснення міжнародної діяльності, а саме: встановлення та підтримання міжнародних зв’язків, що включає підтримання контактів, виїзд за кордон для паломництва, направлення громадян за кордон для навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян та інше (стаття 24 чинного Закону);
  • брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.[xvi]

Також нововведення стосуються прав та діяльності священнослужителів. Останні з прийняттям чинного Закону безперешкодно можуть здійснювати культово-обрядову діяльність, яка регламентується внутрішніми настановами релігійних організацій. Зауважимо, що згідно з радянським законодавством: «служителі культу можуть приступити до своєї діяльності після їх реєстрації в порядку, встановленому Радою в справах релігій при Раді Міністрів УРСР».[xvii]

Зокрема, священнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях, зрівняні у правах щодо соціального забезпечення і страхування з працівниками державних установ і підприємств, а також щодо призначення і виплати пенсії на загальних підставах відповідно до чинного законодавства (стаття 28 чинного Закону).

Згідно із чинним Законом військовослужбовцям надається право брати участь у богослужіннях (стаття 21 чинного Закону). Зокрема, у цьому контексті актуальним на сьогодні постає питання щодо впровадження інституту капеланства в силові структури.

Також на слухачів духовних навчальних закладів поширюються пільги, якими користуються слухачі державних навчальних закладів в частині оподаткування, відстрочення проходження військової служби та включення часу навчання до трудового стажу (частина 2 статті 11 чинного Закону).

Оригінальними новелізаційними принципами, котрі властиві чинній редакції Закону та внесені українським законодавцем, є наступні положення.

По-перше, це питання, яке стосується таємниці сповіді. Воно сформулювало у частині 5 статті 3 чинного Закону: «Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих».[xviii] Проголосивши зазначене, держава засвідчила свою повагу до внутрішніх настанов церкви.

По-друге, це механізм нової реєстраційної процедури. Безпосередньо новизна реєстраційної процедури статутів (положень) релігійних громад (на той час) полягає у зменшенні кількості осіб для їх створення. Згідно із текстом чинного закону їх має бути не менше десяти осіб, які досягли вісімнадцятирічного віку. Якщо звернутися до Положення «Про релігійні об’єднання в Українській РСР», то мінімальна кількість осіб для створення релігійної громади дорівнювала двадцяти.[xix]

Під час обговорення законопроекту у парламенті у 1991 р. вносилися пропозиції щодо збільшення кількості засновників до 20-30 осіб, але зменшення їх віку до шістнадцяти років.[xx]

По-третє, це передбачення можливості припинення діяльності релігійної організації за рішенням суду у разі порушення останньою законодавства України (частина 4 статті 16 чинного Закону). Наприклад, у радянський період існував інший механізм припинення діяльності релігійної організації, який носив формулювання щодо зняття з реєстрації релігійної організації. Виключне право на це мав державний орган, який здійснював реєстрацію. У статті 20 Положення «Про релігійні об’єднання в Українській РСР» зазначається: «Рішення про зняття з реєстрації релігійного об’єднання приймається органом, що його зареєстрував».[xxi] По суті, цією компетенцією одноосібно наділявся орган виконавчої влади.

Введення можливості припинення у судовому порядку діяльності релігійної організації, по суті, свідчить про визнання Україною міжнародних правових стандартів в даному питанні. Це надає можливість всебічного та об’єктивного розгляду фактів порушення тією чи іншою релігійною організацією законодавства України.

По-четверте, надання можливості релігійним організаціям одного конфесійного напряму почергово користуватися певною культовою спорудою (частина 3 статті 17 чинного Закону). Зауважимо, що таке нововведення на час прийняття Закону було досить актуальним для України, оскільки на кінець 1980-х – початок 90-х рр. на території УРСР легально відновили свою діяльність у 1989 р. Українська Греко-Католицька Церква та у 1990 р. Українська Автокефальна Православна Церква, які поповнили релігійну спільноту існуючих православних (Українська Православна Церква) та католицьких (Римо-Католицька Церква в Україні) Церков в Україні. У зв’язку з цим в державі, актуально-гостро постало питання щодо забезпечення вказаних вище, всіх без виключення, релігійних організацій культовими будівлями, оскільки спостерігалося збільшення інституційної мережі останніх і їх катастрофічної незабезпеченості культовими спорудами. Для розв’язання даної проблеми в якості компромісного варіанту було прийнято рішення щодо почергового користування культовими будівлями релігійними організаціями за їх попередньою згодою.

В міжконфесійному середовищі перших років незалежності України спостерігалися гострі протистояння на майновому ґрунті між представниками різних православних громад, а також між православними і греко-католиками. В даному контексті свою роль відіграв розкол у православному середовищі, який додав протистояння ще й між представниками УПЦ, УАПЦ та УПЦ КП. Вищезазначене було поштовхом для внесення відповідних змін до частини 3 статті 17 чинного Закону. Дані зміни полягали в тому, що у разі неможливості досягнення спільної згоди між релігійними організаціями відносно почергового користування культовою спорудою компетентний орган «визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною з громадою окремого договору».[xxii]

По-п’яте, це визначена частиною 7 статті 17 чинного Закону заборона щодо використання для здійснення підприємницької діяльності земельних ділянок, які «надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності».[xxiii]

По-шосте, це нововведення, яке стосується питання надання права іноземцям здійснювати в Україні різного роду проповідницьку та релігійно-обрядову діяльність на запрошення релігійних організацій (частина 4 статті 24). Зазначимо, що пропозиції стосовно визначення механізму регулювання проведення проповідницької діяльності іноземними громадянами в Україні лунали ще під час обговорення проекту чинного Закону 1991 р.[xxiv] Однак відповідне доповнення внесли тільки у 1993 р. згідно із Законом України «Про внесення доповнень і змін до Закону Української РСР «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 грудня 1993 р. № 3795-12.

По-сьоме, це збереження державного органу України у справах релігій, що зафіксовано у статті 30 чинного Закону. Зазначимо, що у 2012 р. до чинного Закону було внесено низку змін, в зв’язку з чим даний орган отримав назву «центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії» (стаття 30 чинного Закону із змінами і доповненнями внесеними Законом від 16 жовтня 2012 р. № 5461-17[xxv]).

Найбільшим демократичним досягненням в цьому контексті було те, що даний державний орган позбавлявся контролюючих функцій щодо внутрішньої діяльності релігійних організацій.

Власне, на двадцять п’ятому році незалежності України проаналізований вище базовий нормативно-правовий акт, який регулює відносини між державою і релігійними організаціями, в деяких аспектах потребує змін та коректив, у зв’язку з чим в Україні ведеться відповідна законотворча робота.

 


[i] Про заходи по вдосконаленню державно-церковних відносин в Українській РСР Президія Верховної Ради УРСР; Постанова від 11.09.1990 № 269-XII [Електронний ресурс]. // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу до постанови: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/269-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[ii] Декларація про державний суверенітет України. Верховна Рада УРСР; Декларація від 16.07.1990 № 55-XII [Електронний ресурс]. // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/55-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[iii] Див. дет.: Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 27. 21 березня 1991 р. – К. : ВР УРСР. – С. 30-59; Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 28. 22 березня 1991 р. – К. : ВР УРСР. – С. 55-76; Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 39. 23 квітня 1991 р. – К. : Видання Верховної Ради УРСР, 1991. – С. 19-112; Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 40. 23 квітня 1991 р. – К. : Видання Верховної Ради УРСР, 1991. – С. 3-33.

[iv] Про проголошення незалежності України. Верховна Рада України; Постанова, Акт від 24.08.1991 № 1427-XII [Електронний ресурс] // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу до постанови : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1427-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[v] Про свободу совісті та релігійні організації. Верховна Рада УРСР; Закон від 23.04.1991 № 987-XII, чинний [Електронний ресурс] // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу до закону : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[vi] Там само.

[vii] Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 27. 21 березня 1991 р. – К. : ВР УРСР, 1991. – С. 53.

[viii] Див. дет.: там само, С. 54-55; Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 28. 22 березня 1991 р. – К. : ВР УРСР, 1991. – С. 56.

[ix] Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 39. 23 квітня 1991 р. – К. : Видання Верховної Ради УРСР, 1991. – С. 49.

[x] Об утверждении Положения о религиозных объединениях в Украинской ССР ПВС УССР. Положение, Указ Президиума Верховного Совета от 01.11.1976 № 1476-XII. Утратил силу [Електронний ресурс]. Портал ЛІГА : ЗАКОН. – Режим доступу до положення: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/UP761417.html (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[xi] Про свободу совісті та релігійні організації. Верховна Рада УРСР; Закон від 23.04.1991 № 987-XII, чинний [Електронний ресурс]. // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу до закону : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[xii] Закон України про свободу совісті та релігійні організації // Свобода совісті та віросповідань у контексті міжнародних й українських правових актів та релігійних документів (витяги) / [упор. М.Ю. Бабій]. – К., 2006. – С. 88.

[xiii] Про свободу совісті та релігійні організації. Верховна Рада УРСР; Закон від 23.04.1991 № 987-XII, чинний [Електронний ресурс]. // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу до закону : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[xiv] Див.: Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 28. 22 березня 1991 р. – К. : ВР УРСР, 1991. – С. 56, 64.

[xv] Об утверждении Положения о религиозных объединениях в Украинской ССР ПВС УССР. Положение, Указ Президиума Верховного Совета от 01.11.1976 № 1476-XII. Утратил силу [Електронний ресурс]. Портал ЛІГА : ЗАКОН. – Режим доступу до положення: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/UP761417.html (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[xvi] Див.: Про свободу совісті та релігійні організації. Верховна Рада УРСР; Закон від 23.04.1991 № 987-XII, чинний [Електронний ресурс]. // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу до закону : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[xvii] Об утверждении Положения о религиозных объединениях в Украинской ССР ПВС УССР. Положение, Указ Президиума Верховного Совета от 01.11.1976 № 1476-XII. Утратил силу [Електронний ресурс]. Портал ЛІГА : ЗАКОН. – Режим доступу до положення: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/UP761417.html (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[xviii] Про свободу совісті та релігійні організації. Верховна Рада УРСР; Закон від 23.04.1991 № 987-XII, чинний [Електронний ресурс]. // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу до закону : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[xix] Положение о религиозных объединениях в Украинской ССР Утверждено Указом Президиума Верховного Совета УССР от 1 ноября 1976 г. // Сборник документов и материалов о религии и церкви [сост.: Г.Ф. Споревой, М.С. Боговесов]. – К. : РИО МВД УССР, 1983. – С. 75-89.

[xx] Див.: Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 28. 22 березня 1991 р. – К. : ВР УРСР, 1991. – С. 67.

[xxi] Об утверждении Положения о религиозных объединениях в Украинской ССР ПВС УССР. Положение, Указ Президиума Верховного Совета от 01.11.1976 № 1476-XII. Утратил силу [Електронний ресурс]. // Портал ЛІГА : ЗАКОН. – Режим доступу до положення: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/UP761417.html (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[xxii] Про свободу совісті та релігійні організації. Верховна Рада УРСР; Закон від 23.04.1991 № 987-XII, чинний [Електронний ресурс]. // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу до закону : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

[xxiii] Там само.

[xxiv] Див.: Третя сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання. Бюлетень № 28. 22 березня 1991 р. – К. : ВР УРСР, 1991. – С. 61.

[xxv] Про свободу совісті та релігійні організації. Верховна Рада УРСР; Закон від 23.04.1991 № 987-XII, чинний [Електронний ресурс]. // Верховна Рада України офіційний веб-портал. – Режим доступу до закону : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12 (дата звернення: 12.04.2014). – Назва з екрана.

Лариса ВЛАДИЧЕНКО

доктор філософських наук