Спогади Кирила Студинського: з побуту галицького семінариста кінця ХІХ ст. (ч.6.)
Завершуємо публікацію (частини 1, 2, 3, 4 і 5) спогадів Кирила Студинського з його семінарійного життя. Манускрипт презентованої частини мемуарів К.Студинського зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка Національної Академії Наук України в Києві. Повністю текст представляється вперше.
Кирило Студинський
В духовній семінарії у Львові (1887-1889)
Отці Климентій Сарницький і Йосиф Делькевич
(закінчення)
Згадаю ще про останніх двох моїх професорів богословського виділу у Львові д-ра Климентія Сарницького і др. Йосипа Делькевича.
Др. Климентій Сарницький уродився 1832 р., висвячений 1857 р. В р. 1878 став протоігуменом василіян, а в р. 1901 архимандритом з правом уживання мітри й жезла. Умер поза монастирем дня 8.Х.1909 р., через що оо. василіяни не взяли участи в його похороні, що відбувся дня 11.Х. Хоронив його парох Успенської церкви о. Василь Давидяк. На похороні було більше латинського духовенства, як нашого. Проповідь на цвинтарі виголосив теж латинський священик, професор університету кс. Матвій Яшовський. На похороні заступав я декана філософського виділу.
Др. Сарницькому ставлено в вину, що він віддав монастирі василіян єзуїтам в цілі переведення реформи. Через те він був предметом напастей в сатиричному журналі «Зеркало», де підношено на глум його приватне життя. Щойно в останньому часі василіянин о. Каровець признав його велику заслугу на полі зреформування чина св. Василія під орудою єзуїтів[1]. В дійсности ця реформа є великим здобутком на полі українського життя не тільки в Галичині, але й на Закарпатті.
Полишаючи на боці його позаманастирське життя, я мушу ствердити, що о. Сарницький був дуже інтелігентною людиною, хоч на науковому полі багато не дав. Для молоді був жичливий, ніколи її не кривдив, ані їй не шкодив, а коли був дуже поблажливий при іспитах з гебраїки та взагалі східних мов, то числився із тим, що священикові на селі не доведеться з ними ніколи зустрічатись.
Другим моїм професором з педагогії в руській мові був о. др. Йосип Делькевич, роджений 1822 р. в Лежайську. Він умер 4.II. 1912 р. у Львові на 90 році життя. Професор богословського відділу був від року 1862, а спенсіоновано його тим самим декретом, що о. Вацку і Мазуркевича в р. 1890. Подібно, як о. Сарницький, був він деканом і ректором Львівського університету і з останнього титулу засідав у сеймі. В р. 1887 обрано його предсідником «Народного Дому» і на тому становищі перебув він 19 років та заклав чималі заслуги спеціально для бідної молоді («Вісник Народного Дома», 1912. Ч.2).
Називано його «Дикас», бо коли питав питомців при іспиті, починав питання словами «Dykas» (dicas mihi, domine [2]). Тому що він приятелював з відомим ученим, крилошанином Антонієм Петрушевичем, консисторія висилала заодно останнього на іспити питомців о. Делькевича.
Як учений, нічим не відзначився, хоть полишив по собі гектографовані скрипти. Належав до тих учених, що блистіли ученістю, але в науці тривкого сліду по собі не залишили. Його скрипти з педагогії, писані мовою церковною, українською, а в часті російською, були таким «вавилонським столпотворенієм», що треба хіба було якоїсь спеціальної прелекції, щоб їх дочитати до кінця. Я їх взагалі не читав і склав іспит, бо добрі товариші знаменито підповідали, а я не менче гарний мав слух. Правда, що як довелося мені повторяти відповіді «язичієм», я так зіпрів при іспиті, що безнастанно хустиною обтирав чоло. Для молоді був о. Делькевич прихильний, а коли питомець мало-що відповідав, професор Делькевич питався заодно о. Антонія Петрушевича, чи має дати екзаменованому «первую» ноту, на що останній покивув головою, при чому оба нюхали табаку.
Моє оповідання про духовну семінарію в літах 1887-1889 було б не точне, якби я не зазначив, що кожний питомець діставав з релігійного фонду один чорний пояс, плащ на чотири роки, а щороку реверенду, сподні, чоботи, підшиття і зелівку [підківки для чобіт] в шевського майстра Мартинова, а пізніше Сухоровського, циліндр теж щороку в фірмі Кожелюжка. З білля діставав питомець кожного року 3 сорочки, пару калісонів і вовняний кафтанчик на зиму. Пранням білля займався питомець «шматар». Йому складали питомці за труд прикінці року за труд по 50 кр., або багатіші по 1 золотому. Прачка побирала місячно 270 ґульденів. Кожний питомець діставав до вжитку залізне ліжко із дротяною сіткою, матрац, 2 простирала на ліжко і два на коцик, подушку з волосіння з двома пошивками і два рушники.
Вставали питомці о 5 ½ рано, йшли о год. 6 на молитви і службу Божу, опісля снідали, а в год. 8 рано йшли на виклади. В четвер викладів не було. Молитви вечірні починалися о год 8.30 мінут. Вечірня в суботу о год. 1/2 6, а в свята в год. 4-тій.
В часі ферій 1889 р. брав я участь у вандрівці молоді у так званій «артистичній дванадцятці», хоть всіх нас з диригентом Остапом Нижанківським і акомпаніатором Штолем (німцем) було 14 осіб. Ми дали тоді концерти у твердині русофільства в Бродах (8 вересня), що було можливе тільки тому, бо нами займався мій б. професор-германіст Мих. Подолинський, в Золочеві (10.Х), де нас гостили пос. Лонгин Рожанківський[3] і його дружина, в Зборові (12.IХ), де ми були гістьми нотаря Йосипа Онишкевича і його дружини з Громницьких. Всі концерти описав в «Ділі» Насікомий (Йосип Партицький) в ч. 196, 198, 20 і 201 з р.1889.
Як писало «Діло», «дванадцятка» розпоряджала дуже добірними голосами. В тенорах бачили ми Миколу Левицького (пізнішого оперового співака), Зенона Кириловича, Осипа Дрималика, Вол. Садовського, Кирила Студинського і Юліяна Гумецького; в басах: Івана Гриневецького, Богдана Курп’яка, Євг. Купчинського, Ант. Крушельницького і Йос. Партицького».
Хори випали дійсно знаменито, чистого доходу з чотирьох концертів було 400 ґульденів. Євген Купчинський грав артистично на цитрі, а Штоль – на фортеп’яні.
Артист-живописець Корнило Устиянович, що прислухався концертові в Тернополі, сказав на комерсі: «Панове! Коли я чув ваш спів – я плакав, плакав тому, бо зрадів, слухаючи, що прецінь є ще в нас хтось, хто не голослівно, а позитивно служить музиці!» Кращого свідоцтва годі жадати!
Хор «дванадцятки» ширив українство. В хорі було сімох питомців львівської духовної семінарії і сімох світських студентів. Були між нами добрі промовці, не менче гарні дансери, бо по кожному концерті відбувалися танці, що тривали до ранку.
Окрім принагідних промов і тостів, довелося ще мені сказати промову на концерті в Тернополі, де я вітав публіку, вказував на значіння театру як свідка поступу, образування – як найважнішого чинника у здвигненні народу із занепаду. Дописець «Діла» наводив частину моєї промови і оцінював її і за ним повторяю мої та його слова. Я говорив між іншим: «Бо чи ж не задрожить серце мешканця зеленого Ерину, коли побачать на рідній сцені своїх славних бардів, коли почує їх грімку пісню, коли перед його очима уставиться рядами славне, незабуте ірландське рицарство, за котрими заплакав ірландський народ у своїх піснях, за котрими вилляв жаль славний ірландський поет Моор словами:
Гей, краю мій рідний, Ерине зелений!
Зайшло твоє сонце за гори, ліси…
Де ж ділися барди, де ж їх славні співи,
Де ж твоє лицарство, прапори, стяги?...
А чи ж не заохотить це серба до невпинної праці в хосен його народу, коли бачить в рідному театрі тих лицарів, що лягли головою на Косовому полі за вітчину, за Сербію? А ми, українці!? Чи ж не зрадіємо, коли з питомої сцени пронесеться голос вічевого дзвона і ми бодай згадкою перенесемося в час славного, політичного, державного і торговельного життя на Руси-Україні? А напади татарів і монголів, а крамоли та сварні князів, що добивали Русь, чи не закервавлять нашого серця, не повчать нас, як ми повинні жити у своїй хаті? А реально зображені пороки та помилки з нашої щоденщини не сповнять свого завдання? Це зрозуміли чехи дуже добре, коли вкладали міліони в будову театру! Сором нам, сором синам української землі, що наш театр скитається в комірному. Забезпечити нашому театрові розвиток, не дозволити, щоб свої сили марнувалися по чужих сценах – це найсвятіший обов’язок грядучого покоління!..» Опісля бесідник підніс вагу цього вечора тим, що це вечерниці етнографічні, присвячені народній музі. «Коли народи падали, коли все а все втратили, людова пісня була тим чинником, що здвигнула народ, що знову привела його до життя. І в нас, у народній пісні, як каже Максимович – виразилося все, що обходить цілий народ. Тому ми мусимо плекати цю народну музу, мусимо віддати їй те, на що вона заслужила, зберігаючи в тій добі, коли всі нас відцуралися, нашу національність. А це важке завдання припало в першій лінії молоді. Вона зрозуміє це й зуміє потрудитись для усної словесності. Не менче і вкраїнському жіноцтву доведеться тут відіграти чималу ролю – і воно нехай буде свідоме своїх обов’язків; воно перше вливає із незамінними колисанками в душу дитини любов до тієї пісні і любов до народу, що пишається такими піснями».
Коли бесідник скінчив, – кінчив дописець К-в (Йосип Партицький), – буря оплесків і грімке «славно» пронеслося по залі. Було наглядне, що слова його не були полишені сильного впливу і вражіння їх не було хвилеве» («Діло», 1889, ч.201-202).
Завважу теж, що коли я був на екстерні, видруковано з поч. 1888 року в «Зорі» три мої вірші «До сокола!» (присвячено Миколі Лисенкові), ч.3, «Ізмінникам», ч.3, «Моя любка» (мому старому учителеви Григорієві Цеглинському), ч.5. Редактором «Зорі» в 1888р., ч.1-14, був Григ. Цеглинський, мій незабутній професор в ґімназії.
По вечерницях в Тернополі (дня 15.IX) приїхало до моїх батьків у Кип’ячці кількох учасників хору. Вони перебули зо мною до празнику (20. IX). Дня 21.IX виїхав я з тіточним братом о. Касияном Куницьким кіньми до Острівчика, де відвідали вислуженого лісничого Козловського, нашого дядька, і до Микулинець, де був начальником пошти рідний брат о. Касіяна Йосип.
В Микулинцях вичитав я в «Ділі» з дня 23 вересня (ч. 204) в єпархіальних вістях, що я прийнятий до Віденської духовної семінарії враз із моїм товаришем Леонідом Лужицьким на III рік і з Михайлом Петрушевичем та Миколою Стисловським на перший рік. Сповнилася моя сердешна мрія відбувати дальші студії на Віденському університеті. З такого обороту справи я був дуже а дуже втішений і щасливий.
[1] Макарій Каровець. Велика реформа Чину св. Василія В. 1882 р. Т. 1-3. Жовква – Львів, 1933-1936.
[2] Скажіть мені, пане (лат.)
[3] Лонгин Рожанковський (1836-1917) – правник, посол на Сейм у 1877-1895рр., 1894-1895 – голова москвофільського клубу. Народився у сім’ї греко-католицького священика на Буковині, мати – рідна сестра отця-депутата Л.Полевого. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1854-1859). Працював у судах Чернівців (1859-1863), Городенки (1863-1876), Бродів, начальником суду у Сокалі (1876-1881), з 1881р. – радник суду у Золочеві. У 1890р. відкрив власну канцелярію в Золочеві. І. Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму. Львів, 2010. С.174.
