Караїми Галича – історія і спадок призабутої громади

28 листопада 2015, 21:57 | Релігієзнавчі студії | view photo | 3 |   | Код для блогу |  | 

Володимир Мороз

Десятки народів населяють Україну у наші дні, і частина з них вважає цю землю також своєю батьківщиною. Ще десятки народів, котрі вважали землі України рідними, вже зникли. Але є також ті, що перебувають на межі між виживанням і забуттям. Про них українське суспільство знає надто мало, хоча живемо всі поряд упродовж століть. В останній групі перебувають нечисленні караїми: народ огузько-кипчацької підгрупи тюркської мовної групи.

Караїмське духовенство під час зібрання у Галичі в 1929 році

Майже всі представники цього народу сповідують караїмізм – авраамічну релігію, споріднену до юдаїзму, але водночас дуже відмінну від нього. Зокрема, вони визнають абсолютний авторитет Тори (Старого Завіту) і вважають, що його не можна доповнювати. Звідси – відкидання Талмуду [9, s. 140-141; 44; 47]. Старий Завіт, за караїмським віровченням, має читати і тлумачити кожен вірний особисто. Звідси – неприйняття рабіністичної традиції юдаїзму тощо. Зрештою, сам термін “караїми” у перекладі означає “читачі”. Тобто, читачі Завіту Старого [9, s. 138]. Очільниками караїмських громад здавна були гакками (hakkam, множина hakkamim) – мудреці, лідери громади [10, s. 102; 45]. У релігійній сфері, на відміну від юдеїв, очільниками громад караїмів стали газзани (hazzan, множина hazzanim) [45]. У ХХ ст., у караїмських громадах також з'явилася світська адміністрація, але, незважаючи на хвилі секуляризації, релігія в історії та сучасному житті караїмської спільноти відіграла і продовжує відігравати винятково важливу роль.

“Інколи релігія є дієвим (а то й єдиним) чинником збереження національної самобутності, культурної автономності тощо, особливо коли це стосується свободи буття національних меншин і корінних народів України” – це слова про караїмів [1, с. 156].

Чисельність і поширення караїмів

Появу караїмізму фіксують у VIII ст. у Багдаді. Засновником цієї релігії був Анан бен Давид із Басри [43; 47]. Надалі ця релігійна течія поширилася теренами Близького і Середнього Сходу й потрапила до Європи через Візантію та Хозарський каганат [2, с. 959; 19, s. 5]. У Україні караїми, як і кримські татари, офіційно визнані автохтонним народом Криму. Вже у 1991 р., як тільки покращилися умови для релігійного життя, на півострові розпочали свою діяльність дві караїмські громади [3, c. 25]. У 2008 р. їх було вже 13 [3, c. 41].

Кримські караїми ХІХ століття. Ілюстрація з книги «La Russie Historique» 1862 року за jewishencyclopedia.com

Караїми були серед депортованих в часи тоталітарного режиму й підпали під затверджену 10 січня 2002 р. Постановою Кабміну України програму адаптації та інтеграції в українське суспільство репатріантів [34]. У нашій державі, згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р., проживали 1196 караїмів. З них 671 мешкали в АР Крим, 106 – в Івано-Франківській області, 65 – в Одеській області і 64 – у Дніпропетровській області. Караїмську мову рідною у 2011 р. вважали в Україні тільки 96 осіб [35]. Якщо врахувати, що у 1989 р. караїмів в тодішній УРСР було 1404 [36], то ситуація виглядає насправді драматичною. Водночас через тривалу ізоляцію громад, розкиданих на теренах України, мовно караїмська спільнота України виробила не один діалект, а два: кримський і галицько-волинський (його ще називали південним по відношенню до “північного” або ж тракайського діалекту литовських караїмів – авт.) [17, s. 6].

Детальна історія караїмів у нашій державі досі залишається однією з білих плям. Вона овіяна легендами та альтернативними тлумаченнями, численними призабутими драмами й недомовками. Праць українських вчених, присвячених караїмам у часи незалежності, обмаль. Особливо бракує уваги до західноукраїнських караїмських громад – найбільшими тут були луцька та галицька спільноти. Першій із них у 2015 році присвятив книгу “Караїми Волині” Володимир Шабаровський [28]. Щодо галицької громади, то поява ретельного дослідження про неї є актуальним завдання української науки. Адже навіть те, що з’явилося у вільній науці “західного” світу не завжди є неупередженим і позбавленим історичних стереотипів щодо взаємин караїмів та українців – див. наприклад, численні узагальнені пасажі щодо переслідування караїмів українськими націоналістами і навіть про примушування їх вступати до ОУН у книзі М. Кізілова 2015 р., часто без потрібних посилань на джерела [15]. Цікаві дані про розвиток і культуру галицьких караїмів вміщені у караїмській пресі періоду між двома Світовими війнами, зокрема журналі «Myśl karaimska», у працях М. Балабана, А. Мардковіча-Кокізова тощо. Важливу музейну і дослідницьку роботу з вивчення місцевих караїмських строжитностей проводять у національному заповіднику “Давній Галич” та його структурній одиниці – Музеї караїмської історії та культури, заснованому у червні 2003 р. [33].

Музей караїмської історії та культури у Галичі

Початки громади у Галичі

Прихід караїмів до княжої столиці у Галичі не задокументований у літописах чи грамотах, а інтерес до появи представників цієї релігійної та національної спільноти на Галичині серед науковців з'явився доволі пізно, у ХІХ ст. Уже відтоді в історіографії закріпилися три теорії щодо походження галицьких караїмів. За першою з них, караїми осіли тут на початку XVI ст., емігрувавши з Османської імперії. У другій версії йдеться про переселення їх князем Вітовтом, але не у ХIV-XV ст., коли він насправді правив, а в ХІІІ ст. Згідно з третьою версією, 80 родин караїмів оселилися у Галичі в 1246 р., після того, як князь Данило Галицький уклав про це угоду з ханом Батиєм у середині ХІІІ ст. [9, s. 143-144; 14, p. 32, 200, 326-327; 26, s. 37–38, 39]. За М. Кізіловим, автором версії про поселення за часів короля Данила був, швидше всього, галицький караїмський мудрець Йосиф-Соломон Луцький. [14, p. 326-327]. Сам же дослідник схиляється до думки, що караїми могли прийти до Галича, повторюючи думку М. Балабана.

Вигляд Галича у ХІХ столітті. Робота Наполеона Орди 1873-1883 рр.

“Що сталося з караїмською громадою у Львові? Найімовірнішою є гіпотеза, що львівські караїми перебралися на початках XVI ст. до Галича, де вже існувала якась караїмська громада, або й узагалі такої не було, – писав М. Балабан. – Адже окрім твердження рабина Леоновича, у міських актах XV та навіть XVI ст. немає навіть згадки про них, хоча про євреїв якась згадка таки була” [7, s. 17-18].

Утім, уже в наступному реченні дослідник дає імовірну відповідь, припускаючи, що місцева адміністрація могла просто не відрізняти караїмів від юдеїв [7, s. 18]. Не слід забувати і того, що Богдан Януш у 1912 р. писав про галицьку громаду як найстарішу, з якої зародилася львівська [12, s. 8, 9]. Одним із доказів давності цієї спільноти у місті цей автор вважав розташування вул. Караїмської у найстарішій частині поселення – біля самого Високого замку [12, s. 9].

Із джерел відомо про значні громади караїмів не тільки у Галичі, а й у селі Кукезів теперішнього Кам'янко-Буського району Львівської області. Також по декілька караїмських сімей дійсно жили у Львові, Станиславові, Жовкві, Самборі, Тисмениці, Бережанах, Залукві, Жираві, Дорогові, Кончаках, Дубівцях, Кольчині та Бібрці [14, p. 89-90]. Іншою назвою вул. Вірменської у Львові за Б. Янушем, була вул. Караїмська [12, s. 8]. А.Зайончковський твердив, що Караїмською була колись вул. Бляхарська [26, s. 44]. Утім, менші громади потроху вигасли, і навіть спільнота у Кукезові зникла десь після 1831 р. Було й таке, що караїми з менших громад, що згасали, перебиралися до Галича та Луцька.

Тадеуш Чацький подавав, що галицькі караїми мали привілеї уже від XVI cт., хоча висловлював упевненість, що вони повинні були мати і давніші грамоти [9, s. 143]. З тих часів мала походити і стара галицька кенеса [7, s. 23].

Галицька караїмська кенеса наприкінці 1920-з років

За М. Балабаном, найстарша згадка про “жидів” у Галичі походить з 1488 р. і пов'язана з іменами Чечки та Машика з Галича [7, s. 18]. Надалі, аж до останньої чверті XVI ст. йдеться виключно про галицьких євреїв, але не про караїмів.

“І тільки 30 червня 1578 року отримують галицькі караїми свій локаційний привілей – це є перший акт, що свідчить про їх існування в Галичі. Цей акт караїми також вважали за основний і давали кожному королеві для підтвердження. Після поділу Польщі запропонували його й австрійській владі” [7, s. 19].

Привілей 1578 р. надав польський король Стефан Баторій, і в цьому документі справді є натяки, що караїмська громада існувала вже протягом тривалого часу: у документі вміщений вираз “за давніми правами і звичаями” [7, s. 19].

Галицькі караїми за першої Речі Посполитої

Детальніші звістки про караїмів у Галичі з'являються вже у XVII ст. Так, згідно з результатами люстрації Галича у 1627 р., у містечку було 24 караїмських домогосподарства і тільки декілька власне єврейських [7, s. 20; 15, s. 41]. Це вже пізніше, у XVIII ст., співвідношення між обома громадами змінюється. За переписом 1765 р., у Галичі було 99 караїмів та 258 євреїв рабіністичної традиції [7, s. 20; 26, s. 48].

У 1640 р. до Галича прибув із Єрусалиму караїмський кантор Давид Хазан і зафіксував те, що місцеві його співбрати не розуміли івриту, а спілкувалися тільки “татарською” [7, s. 21; 12, s. 9].

“Покинув він тоді галицьку громаду і подався до Литви, де розповів про здичіння галицьких караїмів, – пише М. Балабан. – Незабаром вибралися до Галича двоє братів “апостолів” Йосиф та Ісая. Старший з них став газзаном у Галичі і провів тут реформи на зразок литовських. Відтоді розпочалася нова ера в житті караїмської громади. Втягнута до кола спільнот цілої Речі Посполитої, підноситься вона духом і починає видавати з себе людей здатних, таких, хто мав значення для караїмської літератури” [7, s. 21].

Інтер'єр галицької кенеси на поч. ХХ ст. Ілюстрація зі статті Б. Януша “Останні з галицьких могікан”

Газзан Йосиф походив із Деражні на Поділлі і вже у Галичі прославився своїми тлумаченнями Псалмів Давидових [25, s. 15]. Він отримав прізвисько Га-Машбір і став засновником династії релігійних лідерів галицької громади. Після нього газзанами стали його сини Мойсей та Самуїл. Далі цю посаду займали родичі Га-Машбіра: Мордехай, син Самуїла Мойсей, син Мордехая Ісая і син Мойсея Самуїл. На останньому у 1802 р. вигасла лінія цих реформаторів релігійного життя караїмської спільноти [7, s. 21]. Могила Га-Машбіра була доглянутою на караїмському кладовищі біля Галича ще перед Першою світовою війною:

“Нехай буде записаний аж до останнього покоління той день, який приніс багато нещастя, зламав серця і поховав криницю мудрості – таємничими і красивими є його сентенції – на віки нехай прославляє той пам'ятник ім'я його: Йосифа Гамашбіра з міста Орон...”, — йшлоcя в епітафії на надмогильному камені [12, s. 9].

Фрагмент надгробку з епітафією із караїмського кладовища у селі Залуква біля Галича. Тепер – експонат Музею караїмської історії та культури

Згідно з декретом від 28 серпня 1787 року, єврейські родини Австрії повинні були прийняти німецькі прізвища, що й зробили. Натомість галицькі караїми, як пише М. Кізілов, прийняли в якості прізвищ полонізовані (цей дослідник часто відносить до польських впливів на караїмів впливи українські – авт.) версії традиційних єврейських імен [14, p. 91]. Ця особливість, за словами вченого, відрізняла караїмів Галичини від їхніх співбратів з Волині, Литви і Криму, серед яких були поширені тюркські імена та прізвища [14, p. 91]. Найпоширенішими прізвищами галицьких караїмів були Новахович, Єшвович, Леонович, Зарахович, Іцкович, Мордкович, Сулимович, Шулимович, Абрагамович [14, p. 91].

Громада та її провідники за Австрії

Після того, як газзанський рід Га-Машбіра обірвався, релігійним очільником спільноти протягом 1802-1810 рр. у Галичі став Шалом без Захарія Захар'ясевич (1765/1866 – 1813). Цей чоловік був добре освіченим у всіх сферах “ізраїльської мудрості”: філософії, теології, історії, граматиці, літургіці та містицизмі [14, pp. 105, 107].

Учнем і наступником Захар'яшевича – газзаном у 1810-1851 рр. – був Абрахам бен Леві-Леонович, “без сумніву найхаризматичніша фігура в історії галицьких караїмів у ХІХ столітті” [14, p. 107]. Батька цього газзана пізніші караїмські джерела називали засновником міського магістрату у Галичі [14, p. 108]. Леві-Леонович активно працював для добра громади з австрійською владою, юдеями рабіністичної традиції і християнами. Він вирішував фінансові питання громади, для цього навіть мандрував до Росії. Але водночас він цікавився історією свого народу, вів праведне життя і заслужив імена “святий” та “князь мудреців свого покоління” [14, p. 107; 25, s. 16]. Цей газзан вів активну переписку з провідниками єврейської Гаскали – руху за духовне відродження юдеїв [7, s. 22]. Вочевидь, що цьому діалогу сприяло доволі критичне ставлення представників Гаскали до талмудичної традиції [47]. Це зближувало їх з караїмськими інтелектуалами.

У 1813 р. до Леві-Леоновича звернувся листом львівський митрополит Антон Ангелович – просив інформацію про історію місцевої караїмської громади [7, s. 21; 14, p. 199; 29]. Відомо, що газзан відповів, але ані звернення, ані відповідь досі не знайшли; згодом до Леві-Леоновича звертався галицький історик Денис Зубрицький і навіть опублікував його хроніку [14, p. 200]. Коли у 1830 р. у Галичі згоріла стара кенеса, то Леві-Леонович доклав зусиль, аби відновити її і зробити ще кращою, що й здійснили у 1836 р. [7, s. 21-22, 23; 18, s. 26].

Абрахам Леві-Леонович помер 28 січня 1851 р. Наступним газзаном у 1851-1867 рр. став його син Йосиф Леонович (1794-1867). Як і батько, Йосиф був членом місцевого магістрату та займався наукою, зокрема вів переписку із провідниками Гаскали [7, s. 22].

“Позиція Леоновича у суспільстві стала навіть більш впливовою у 1859 р, після його подорожі до Відня, де він мав особисту зустріч з імператором Францом Йосифом. Найбільшим досягненням Леоновича було, імовірно, видання чотирьохтомного siddur (молитовника), спрямованого ексклюзивно на використання галицькою караїмською спільнотою” [14, p. 109].

Від 1869 р. караїми Австрійської імперії хоч і були зобов'язані проходити службу у війську, але їх набирали тільки у медичні частини [14, p. 326]. Завдячувати цьому потрібно саме Йосифу Леоновичу [7, s. 22].

Краєвид Галича на початку ХХ століття: караїмська кенеса – у центрі справа

Газзаном у 1867-1884 рр. був Йосиф Морткович, який також перебував під впливом Гаскали і “сподівався може... поєднати караїмів з євреями...” [7, s. 22]. Він же писав поезії і перекладав юдейські молитви караїмською [7, s. 22]. За Мортковича у 1871 р. Галицьку громаду провідав караїмський мудрець Авраам Фіркович і ця візитація була для “маленької усамітненої громади цілою смугою свят” [7, s. 22]. Були у громаді тих часів, звісно, і культурні діячі – серед них виділявся талантом поет Захарія Абрагамович (1878-1094) [30; 20, s. 16-17; 25, s. 12].

У 1884-1898 рр. газзаном у Галичі служив Йосиф Леонович, у 1898-1900 рр. – Сімха Леонович, у 1900-1922 рр. – Шалом Новахович [7, s. 23]. За останнього із них у 1913 р. в Галичі сталася пожежа, котра знищила більшу частину караїмських господарств і дах кенеси [7, s. 23; 18, s. 26].

І хоча М. Кізілов пише, що ізоляція галицьких караїмів від інших у 1772-1918 рр. та релігійна заборона на змішані шлюби призвели до зменшення їхньої кількості у містечку, у 1896 р. спільнота нараховувала 192 особи [14, p. 326; 26, s. 48]. Стан караїмської громади ускладнила Перша світова війна: кенаса і багато будинків у Галичі пограбували [15, p. 108].

“Одразу зайняли Галич москалі, а по їх відступі у 1915 р. вибухнула тут холера, котра забрала кільканадцять жертв. Швидко довкола Галича розпочалися бої й австрійське командування евакуювало ціле місто. Караїми разом з іншими мешканцями залишили свої одвічні садиби, а німецькі жовніри, бо у 1916 р. над Дністром стала німецька армія, розібрали більшу частину будинків на дрова для опалення або на матеріали для шанців, з кенеси залишилися тільки мури” [7, s. 23].

На вул. Караїмській уцілів тільки один будинок [18, s. 27]. Тож довелося вкотре все відновлювати.

Відповідно до офіційних даних, у 1919 році у Галичі, Львові та селах Залуква, Жирява і містечку Бібрка жило приблизно 150 караїмів [15, p. 111]. Більше того, коли у 1919 р. повернулися мобілізовані чоловіки, то виявилося, що всі залишилися живими [7, s. 23; 18, s. 27-28]. Утім, розпочалася епідемія тифу, котра забрала чверть громади, далися взнаки й українсько-караїмські непорозуміння [7, s. 23]. За статистикою, у 1830-1923 рр. у Галичі зареєстрували 468 народжень, 454 смерті і 124 шлюби караїмів [24, s. 33].

Галицька громада у міжвоєнний період

Після Першої світової війни Галичина опинилася у складі Польщі. На теренах цієї держави залишилися приблизно 1000 караїмів (у 1936 р. їх було вже біля 800) [19, s. 6]). Міжвоєнний період став, можливо, часом найбільшого розквіту караїмської громади, але й часом пошуку відповідей на виклики секуляризації, існування у радше антисемітській атмосфері та приховування юдейського характеру власної релігійності і тюркської етнічної ідентичності [14, p. 327-328]. У 1922-1934 рр. галицьким газзаном був Ісаак бен Мозес Абрагамович, а ще у 1919-му, місцеві караїми обрали перше світське керівництво [15, p. 117; 18, s. 28, 29; 26, s. 46].

Галицький газзан Ісаак Абрагамович (другий справа) у колі караїмського духовенства

У той час громаді як об'єднанню, належала ділянка під кенесою, невеликий сад біля неї і ¾ морга (42 сотих – авт.) орної землі у селі Залуква – значну частину потреб доводилося забезпечувати через збирання пожертв [18, s. 29].

Та міжвоєнний період характеризували масштабні зміни не тільки зовнішніх умов життя етнорелігійної спільноти, а й глибокі трансформації у внутрішньому житті. Зокрема, у 1930-х караїмська мова стала літургічною і літературною мовою польсько-литовських караїмів [14, p. 328]. У консервативній галицькій громаді ці трансформації, підтримувані на загальнокараїмському рівні гаккамом Сераєю Шапшалом, були повільнішими і не настільки відчутними [14, p. 328]. Утім, це не могло не вплинути і на найзатятіших консерваторів.

Кількісно караїмська громада Галича за часів Польщі була невеликою. Тож, коли серед чисельніших галицьких євреїв у міжвоєнний період зафіксовано тільки 1% мішаних шлюбів, караїми одружувалися поза межами власної спільноти частіше [14, p. 244-245]. У 1931 і 1934 роках у Польщі було 724-729 караїмів, у тому числі в Галичі – 145-150, що становило біля 3% місцевих мешканців [15, p. 111, 116].

За часів міжвоєнної Польщі основу господарства караїмських сімей становило землеволодіння та сільське господарство, хоча багато караїмів працювало службовцями різних держустанов, а також адвокатами і робітниками на залізниці [14, p. 241; 15, p. 116-117; 39, s. 19].

Духовенство караїмів. Ілюстрація кінця 1920-х років

У 1923 р. громада Галича єдиною з усіх громад тодішньої Польщі відмовилася від ідеї створення Караїмського релігійного союзу тодішньої Польщі, оскільки інші громади вважали, що очільник спільноти займає посаду протягом певного терміну, а в Галичі – що довічно [14, p. 242]. Це не означало розколу. Приміром, 30 лютого 1924 р. глава галицьких караїмів Захарія Новахович головував на загальнокараїмській конференції у Вільнюсі [15, p. 118]. І все ж, тільки у 1927 р. галицькі караїми приєдналися до вищезгаданої релігійної спілки, а вже 11-12 червня того року у Галичі відбувся з'їзд представників цього народу з Другої Речі Посполитої [14, p. 242; 15, p. 118; 16, s. 48; 22, s. 2]. Главою релігійного об'єднання караїмів у цей період був Серая Шапшал [10, s. 102; 19, s. 16].

Серая Шапшал – релігійний лідер караїмів Другої Речі Посполитої. Ілюстрація з журналу Myśl Karaimska за 1928 р.Від 19 квітня 1925 р. у Галичі після 10-річної паузи запрацювала відновлена зусиллями громади релігійна школа [7, s, 24; 23, s. 26]. У 1927 році громада звернулася до влади, щоб та надала субсидію для створення посади вчителя караїмської релігії, одначе з Міністерства віросповідань та освіти відповіли, що оскільки у містечку є тільки семеро караїмських дітей шкільного віку, то це неможливо [14, p. 243-244; 15, p. 119]. Відтак дітей навчав керівник громади газзан Ісаак Абрагамович, а також Мойсей Шулимович у домі Зараха Зараховича [14, p. 244; 15, p. 108, 119]. Взагалі галицька громада швидко увійшла у сферу духовного і культурного життя, ритм перебігу якого задавали литовські караїми: значну увагу галицьким співбратам приділяв С. Шапшал. Один із найурочистіших візитів цього душпастиря до Галича відбувся 28 травня 1929 р. [11, s. 42-44].

“Караїмська думка” та галичани у ній

Коли з 1924 до 1939 років у Вільнюсі почав виходити часопис – річник – «Myśl karaimska», галицька громада отримала гідну репрезентацію як на його шпальтах, так і в редколегії. Членами останньої, починаючи від третього номера, були газзан Шемайя Фіркович із Тракаю (Троків), Тадеуш Ковальський із Кракова, адвокат д-р Захарій Новахович із Галича, Ананьяш Роєцький із Вільнюса – редактор, Захарій Шпаковський із Луцька, Ананьяш Зайончковський із Кракова (із № 10 він став редактором і був уже доктором, доцентом Варшавського університету), Зарах Зарахович із Галича [5.]. Бачимо у цих переліках аж двох караїмів-галичан. Як можна переконатися з посилань у нашій розвідці, «Myśl karaimska» також активно висвітлювала життя караїмів у Галичі – про це писали передусім самі члени громади.

Зображення караїмської святині, яке публікували на обкладинках часопису «Myśl karaimska» між Першою та Другою світовими війнами

Деякий час «Myśl karaimska» була єдиним друкованим органом караїмів Другої Речі Посполитої. Коли ж у Вільнюсі почав виходити ще один – газета “Sahyszymyz” (Наша думка), то караїмська громада запротестувала. Річ у тому, що “Sahyszymyz” її редактор і видавець Овадіус Пілецький випускав паралельно тракайським діалектом караїмської мови і російською мовою. Караїмська громадськість сприйняла це як виклик та спробу кинути тінь на представників свого народу як толерантних громадян Польщі [5]. Більше того, 12 червня 1927 року у Галичі відбулася конференція караїмських общин, яка піддала осуду видання Пілецького і наголосила, що за його зміст “караїмська громадськість не несе відповідальності” [5; 6, s. 76]. Очевидно, що таку реакцію слід розглядати, враховуючи в якості тла тодішнью польську політику і польсько-радянські стосунки.

Серед караїмських інтелектуальних лідерів їхньої галицької громади у міжвоєнний період варто назвати уже згаданого мецената Захаріяша Новаховича (1883-1960), а також перекладача біблійних текстів на караїмську мову до дописувача у «Myśl karaimsku» Зараха Зараховича (1890-1952). Діяли у Галичі в ті часи і громадські організації “Гурток караїмських жінок” [27, s. 119], “Гурток молодих караїмів” та аматорський театр [13, s. 148; 15, p. 108, 119].

Свято у громаді галицьких караїмів 28 травня 1929 року

У першій половині 1930-х рр. громада активно обговорювала ідею будівництва власного Народного дому [8, s. 118–119]. Культурне життя, хоч і невеликої (на початку Другої світової війни у містечку й околицях було 122 караїмів), але цілісної громади тривало. У 1937 р. тут презентував свою поему “Галич” популяризатор караїмської мови та редактор видання “Karaj Awazy” Олександр Мордкович [про нього див. 46]. Твір був присвячений галицькій караїмській спільноті та її ролі у житті східноєвропейських караїмів [15, p. 122]. Того ж року Галич відвідали кримські татари-емігранти з Румунії [21, s. 148].

Війна, окупації та занепад

У 1939 р. розпочалася Друга світова війна і Галич зайняли радянські війська. Тоді у місті було 112 караїмів, об’єднаних у 30 родин [37]. Почався період непоправних втрат. Керівника громади Єшуа Леоновича заарештували і вислали на Сибір, де він загинув у 1940/1941 рр. [15, p. 312]. Майже одночасно у 1940 р. помер газзан Марек (Мордехай) Леонович і його замінив Мойсей Шулімович [15, p. 312]. В умовах радянського тоталітаризму громада мала доволі незначні шанси на виживання, але почалися бойові дії. Як виявилося, політика деюдеїзації караїмів та укріплення їхньої тюркської ідентичності не порушила добрих взаємин з юдеями, але врятувала представників цієї етноконфесійної групи від знищення нацистами під час Голокосту [15, p. 278, 284, 287, 288]. За М. Кізіловим, С. Шапшал добре знав про небезпеки з боку нацистів від своїх співбратів з Німеччини ще задовго до початку бойових дій і своїми діями рятував громаду [15, p. 292]. Зрештою, нацисти після певних вагань таки визнали, що караїми – не євреї [14, p. 328-329; 15, p. 309].

Інтер’єр караїмського помешкання у Галичі, відтворений у Музеї караїмської історії та культури

По війні влада дозволила караїмам емігрувати до Польщі на основі того, що вони були її довоєнними громадянами. У 1940-1950-х з Галича до цієї країни виїхали 24 караїмів, а до громади у Литві – 11 [15, p. 374, 378].

“Під час Другої світової війни галицькі караїми втратили більшість своїх інтелектуальних провідників. Газзан Мордехай Леонович помер у 1940 р., очільника громади Єшуа Леоновича вислали до Сибіру. Новий голова громади Самуель Єшвович помер під час війни. У 1946 р. колишній газзан і найосвіченіший член громади Ісаак Абрагамович виїхав. Залишили Галич також майбутні орієнталісти Зигмунд Абрагамович (1923-1991) та Юзеф Сулимович (1913-1973). Ще один інтелектуальний лідер громади міжвоєнного періоду Новах Шулимович після 1945 р. припинив усі контакти з караїмами. За інформацією, збереженою на надгробках місцевого кладовища, між 1939-1945 рр. померли восьмеро караїмів” [15, p. 378].

Окремо тут слід відмітити особу Юзефа Сулимовича, який був мобілізований спершу до радянської армії, у 1944 р. перевівся до польської, а по війні став знаним тюркологом і в травні 1964 р. відвідував Галич заради збирання караїмських експонатів [49].

У 1940-1950-х галицька громада караїмів нараховувала тільки 40-50 осіб, а впродовж 1946-2002 рр. у ній народилося тільки 5 осіб, у той час, як померло 17, а ще багато емігрувало [15, p. 379]. У кенесі в ті часи служив Мойсей Шулимович [37]. Також віряни збиралися для релігійних обрядів по приватних домівках, адже караїмській молоді забороняли ходити до кенеси, як українській – до церков [15, p. 380].

Сувій Тори XVIII століття у галицькому Музеї караїмської історії та культури

У 1959-1960 рр. галицьку кенесу закрили і перетворили на склад, а потім – на РЕМ. Утім, тодішній голова райвиконкому Іван Галущак попередньо підказав караїмам, щоб забрали значимі для них речі [30; 37]. Відтак вдалося врятувати як книги, культові та обрядові речі, так і чотириметровий вівтар-гехан – його згодом передали до Криму і встановили в малій кенесі в Євпаторії. Та у 1985 р. галицьку кенесу взагалі зруйнували, збудувавши поряд першу дев'ятиповерхівку Галича [15, p. 384; 30]. Як повідомив автору цих рядків завідувач науково-освітнього відділу національного заповідника «Давній Галич» Ярослав Поташник, на місці кенеси планують встановити пам’ятний знак.

У 1996 р. місцеві караїми святкували 750-річчя свого поселення у містечку, а в 2000 р. зареєстрували свою громаду [15, p. 437, 442]. Також протягом 1997-2000 рр. тривали наукові дослідження на караїмському кладовищі; тоді відчистили та переклали епітафії і видали каталог із понад 200 надгробків [30]. Але це сталося, на жаль, уже на схилі існування цієї невеликої караїмської оселі над Дністром.

Одна зі збережених книг галицької громади караїмів

Значних зусиль до збереження та популяризації спадщини галицьких караїмів доклав перший завідувач Музею караїмської історії та культури Іван Юрченко. Саме у цій установі можна дізнатися багато цікавого про життя, культуру і віру галицьких караїмів. Музей діє в одному зі збережених та відреставрованих караїмських будинків на майдані Різдва, 33 у Галичі. До комплексу включені експозиції вказаного будинку з багатьма речами із кенеси, будинки представників цього народу поч. ХХ ст. на вул. караїмське кладовище у селі Залуква [30; 31; 32; 33]. Музей працює щодня з 9.00 до 18.00, остання екскурсія може зайти о 17.00. Телефони: (03431)-2-31-05 та 2-16-63.

 

Джерела та література

  1. Бучма О. Політологія релігії: становлення і зміст // Українське релігієзнавство, 2009, Спецвипуск, № 1. – С. 140-158.
  2. Караїми // Енциклопедія українознавства. – Т. 3. – Львів: НТШ, 1994. – С. 959.
  3. Колодний А. Конфесійна мережа України: конфесійні та регіональні зрізи // Україна релігійна, колективна монографія. Книга перша: Стан релігійного життя України // Українське релігієзнавство, 2008, № 46. – С. 23-48.
  4. Релігійна мережа України Україна релігійна, колективна монографія. Книга перша: Стан релігійного життя України // Українське релігієзнавство, 2008, № 46. – С. 426-436.
  5. Яблоновская Н. В. Журнал «Myśl karaimska» (1924–1947): диалог с караимскими периодическими изданиями 1920-1930-х годов // Культура народов Причерноморья, 2008, № 136, С. 315-32.
  6. Sahyszymyz («Nasza Myśl») // Myśl karaimska. – 1928. – T.1. – № 4-5. – S. 74–76.
  7. Bałaban Majer. Studja historyczne. – Warszawa, 1927. – 197+V s.
  8. Budowa domu karaimskiego // Myśl karaimska. – 1936. – № 11. – S. 118–119.
  9. Czacki Tadeusz. Rozprawa o źydach I karaitah. – Zeszyt 44. – Kraków: Nakładem drukarni Czasu, 1860, – 180 s.
  10. Grewelski Stefan. Wyznania protestanckie I sekty religijne w Polsce współczesnej. – Sandomierz: Nakładem Diecezjalnego Zakładu Graficzno-Drukarskiego w Sandomierzu, 1935. – 166 s.
  11. Historyczne dni w Haliczu // Myśl karaimska. – 1929. – № 2. – S. 42–44.
  12. Janusz B. Ostatni z Mohikanów galicyjskych // Świat. 1912. – № 16. – S. 8-9.
  13. Karaimski teatr amatorski // Myśl karaimska. – 1937–1938. – № 12. – S. 148.
  14. Kizilov Mikhail. The Karaites of Galicia. An Ethnoreligious Minority among the Ashkenazim, the Turks and the Slavs 1772-1945. – Leiden, Boston: Brill, 2009. – 461 p.
  15. Kizilov Mikhail. The Sons of Scripture. The Karaites in Poland and Lithuania in the Twentieth Century. – Walter de Gruyter GmbH & Co KG, 2015. – 528 p.
  16. Konferencja w Haliczu // Myśl karaimska. – 1929. – T.2. – № 1. – S. 46.
  17. Kowalski Tadeusz. Język karaimski // Myśl karaimska. – 1926. – T.1. – № 3. – S. 3–7.
  18. Listy z Halicza. // Myśl karaimska. – 1924. – № 1. – S. 26–30.
  19. Mardkowicz-Kokizow A. Ogniska karaimskie. – Łuck : Drukarnia Richtera, 1936. – 16.
  20. Szulimowicz N. Ku obchodowi 20-lecia zgonu b. p. Z. Abrahamowicza // Myśl karaimska. – 1924. – № 1. – S. 16–17.
  21. Tatarzy krymscy w Haliczu // Myśl karaimska. – 1937–1938. – № 12. – S. 1–4. 148.
  22. Witaj pasterzu // Myśl karaimska. – 1926. – T.1 – № 4–5. – S. 1–4.
  23. Z. Z. Halicz. Otwarcie szkoły parafjalnej // Myśl karaimska. – 1926. – T.1 – № 3. – S. 26.
  24. Z. Z. Ze statystyki Karaimów w Haliczu // Myśl karaimska. – 1924. – № 1. – S. 32–33.
  25. Zajączkowski Ananjasz. Literatura karaimska // Myśl karaimska. – 1924. – № 1. – S. 7–17.
  26. Zajączkowski Ananjasz. Na marginesie studjum Bałabana “Karaici w Polsce” // Myśl karaimska. – 1928. – T.1. – № 4-5. – S. 35–69.
  27. Zarachowicz Zarach. Koło pań karaimskich // Myśl karaimska. – 1936. – № 11. – S. 119.
  28. Васильчук Надія. На землі галицьких караїмів відбулась презентація книги Володимира Шабаровського “Караїми на Волині” (11 серпня 2015 р.)
  29. Васильчук Надія. Фундатори Музею караїмської історії та культури (11 березня 2015 р.)
  30. Добош Галина. Галицькі караїми: лишилось тільки двоє
  31. Музей караїмської історії
  32. Музей караїмської історії та культури
  33. Музейне коло Прикарпаття
  34. Програма адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури та освіти
  35. Розподіл населення регіонів України за рідною мовою
  36. Розподіл населення за національністю та рідною мовою (0,1)
  37. Ткачик Наталя. Останній караїм Галича (25 серпня 2015 р.)
  38. Чемеринський Андрій. Про минуле караїмів і популяризацію їхньої історії говорили в Галичі (21 вересня 2012 р.)
  39. Abkowicz Mariola, Sulimowicz Anna. Karaj jołłtary – karaimskie drogi. Karaimi w dawnej fotografii
  40. Fortuna Małgorzata Urszula. Karaimizm w Polsce (17 grudnia 2011 r.)
  41. Halicz
  42. International Institute of Crimean-rite Karaites: Halich
  43. Karaite Judaism // https://en.wikipedia.org/wiki/Karaite_Judaism
  44. Karaites. Encyclopedia of World Cultures | 1996 | Colligan, Sumi COPYRIGHT 1996 The Gale Group, Inc.
  45. Karaites – History and Cultural Relations
  46. Mardkowicz Aleksander, Awazymyz
  47. Pełczyński Grzegorz. Protestanci judaizmu? // Awazymyz. – 2006, 1 (12), № 12-13
  48. Sulimowicz Anna. Czasopisma karaimskie. // Awazymyz 1999, 2 (3), 13-14
  49. Sulimowicz Anna. Mieczek I Siunek // Awazymyz 2013, 1 (38), 4-13
Система Orphus
Рейтинг
0
0
3коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • nadiavas@meta.ua | 1 грудня 2015, 16:38
    Коментувати коментар

    Щиро дякую! Всіх благ!

  • nadiavas@meta.ua | 30 листопада 2015, 20:55
    Коментувати коментар

    Виправте, будь ласка, у розділі джерела і література прізвище автора книги "Караїми на Волині" з Щербаковського на Шабаровського (28). Успіхів і процвітання!!!

  • nadiavas@meta.ua | 30 листопада 2015, 15:05
    Коментувати коментар

    #MuseumSound Museum Karaims History and Kulture (Galich, Ukraine) https://youtu.be/BVrDUyj8idM http://www.museumstag.de/aktuelles/ bit.ly/MuseumSound-Map

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • Михаил | 21 жовтня 2017, 04:43

    Вот обязательно поддерживать всякую бесовщину и чертовщину? Смотрите сколько народа собирается на круглый стол, будут заседать, обсуждать, размышлять! А потом удивляемся, почему так плохо живем. Надо

  • Василий Петров | 20 жовтня 2017, 19:24

    Почему же у Денисенко (Филарета) так упорно не хотят знать пословицы: на ВОРЕ и шапка горит???? Только если учесть, что не только у самого Денисенко (Филарета), но и у всей его "паствы",

  • Василий Петров | 20 жовтня 2017, 19:16

    Итак, какая же вина УПЦ МП перед РПЦ и лично Кирилом и какую сакральную жертву принёс Денисенко (Филарет)в борьбе за первенство с УПЦ МП???? На самом деле, механизм уничтожения УПЦ МП был заложен

  • boryspil | 20 жовтня 2017, 16:28

    Якщо мається на увазі той Бог, що створив неба й землю, то треба Бог писати з великої літери. Це елементарно. Якщо ж мається на увазі якийсь інший бог, то про що мова? Не заводьте людей болото. КВП

  • velovs@ukr.net | 20 жовтня 2017, 13:16

    Р. S. А точнее: в голове у этого неадеквата и безумца (доморощенного горе-"политолога") невероятная гремучая смесь из специфически-агрессивной украинофобии и антисемитизма, густо

Популярні статті місяця