Легенда й історія короля Соломона: з минулого Срібної Землі

30 вересня 2015, 16:15 | Релігієзнавчі студії | view photo | 1 |   | Код для блогу |  | 

Володимир Мороз

Храм у Кідьоші-Зміївці: фото http://www.koh7.hu

Невелике село Кідьош – українською Зміївка – біля Берегового на Закарпатті має понад вісім сотень жителів, серед яких – чудові винороби і ткачі, котрі досі бережуть давні традиції батьківського ремесла. Щороку у середині вересня тут, біля підніжжя вулканічних Карпат, проводять фестиваль вина. Водночас Зміївка-Кідьош – привабливий пункт для “мисливців за історією”, якому хтозна чи не присвятять колись повість або роман. Як не як, а в тисячолітньому минулому цієї оселі на Срібній Землі – Закарпатті, за переказами, залишив свій слід король Соломон. Не ізраїльський, а угорський – син київської княжни, чиє зображення досі можна побачити у Святій Софії Київській.

Легенда замість вступу

“На місці цього села у далекому минулому був скит, останній прихисток угорського короля Соломона, сина короля Андрія та Анастасії Ярославни, дочки київського князя Ярослава Мудрого... Він збудував каплицю на невисокому пагорбі, оточеному з трьох сторін природніми перешкодами, урвищами. З четвертої сторони споруда була оточена штучним ровом. У давнину будова була оточена також оборонною стіною” [4, с. 63], – ця історія, що побутує у Зміївці, таки здатна заволодіти увагою і розпалити уяву.

За одним із варіантів переказу (як покажемо далі, він не є виключно українським – авт.), король Соломон узагалі назавжди осів у цій околиці і завершив життя в ореолі святості:

“Після останньої битви переможений Соломон втік до наших країв, переховувався тут усе своє життя, створив монастир. Руїни цього монастиря й досі можна знайти поряд з існуючою досі церквою”, – подає історик Сергій Федака [5, с. 102-103].

Більше того, назва села також пов'язана з трагічним випадком, що стався на схилі життя Соломона.

“Названа дочка Соломона – красуня Роза (яку він знайшов у лісі й виховував як свою – авт.) – загинула від укусу змії. У пам’ять про цю подію поселення, де жив пустельник (із заснованим пізніше монастирем), дістало назву Кідьош (Зміївка)” [12].

Король Соломон та його двоюрідний брат Гейза за «Ілюстрованою хронікою»

Насправді ж остання цитата – лишень спрощений переказ повної оповіді. У повнішій її версії, яку записав у Мукачевому краєзнавець Петро Сова, перед загибеллю Рози із нею познайомився один із вояків угорського війська, котре йшло війною на Галичину. Юнаку сподобалася дівчина і він засватав її та пообіцяв одружитися, якщо повернеться живим. Коли ж наречений приїхав, вітчим показав лише свіжу могилу загиблої [2, с. 110].

«Глибока скорбота охопила молодого лицаря, і він довго стояв мовчки над могилою коханої. Потім попросив у пустельника дозволу залишитися з ним, щоб не розлучатися з дорогою могилою. Батько дівчини згодився, й вони залишилися жити вдвох. Але тяжке горе остаточно підірвало сили старого, і він, відчуваючи наближення смерті, відкрив молодій людині свою таємницю: що він – король Соломон… усі ці останні роки тут спокутував свій гріх…» [2, с. 110].

Витязь поховав діда біля могили коханої, а сам став пустельником. До нього почали сходитися інші люди й вони спільними зусиллями звели церкву та монастир. А навколо постало село – Зміївка, угорською Kígyós [2, с. 110-111].

Загадка старого храму

Отож, географічно легенда про короля-монаха міцно прив'язана до Кідьоша й тамтешньої церкви св. Івана Хрестителя – цікавої, хоча й не надто експресивної пам'ятки архітектури національного значення під № 1111/0 [14]. Згідно з рішенням Закарпатської обласної ради № 342 від 18 березня 2004 р., храм входить до переліку пам'яток, що не підлягають приватизації [13]. Церква розташована на пагорбі і до неї з центру Зміївки можна дістатися дорогою, що веде до дитсадка й сільради. Будівля добре контрастує з довколишньою зеленню завдяки вибіленим стінам.

Імператор Генріх IV з військом відновлює прогнаного короля Соломона за «Ілюстрованою хронікою»

Дослідники Іван та Дмитро Попи датували зміївську церкву XII-XIV століттями [4, с. 63], у виданні «Памятники архитектуры и градостроительства УССР» вказано XIII-XIV ст. [3, с. 171], а Сергій Федака вважає, що її звели у ХІІІ столітті [5, с. 102]. Щодо першої письмової згадки про село, то вона належить до 1331 року. Тоді в угорських документах воно звалося Кікош – Kykos [19].

Святоіванівський храм у його збереженому розплануванні є плодом довготривалої розбудови. Першою була зведена каплиця в романському стилі, а вже після неї – готична нава. Відтак каплиця стала апсидою. Що цікаво, обидві частини будівлі не дисонують між собою. Навпаки, під час їх оглядин відчуваєш збереження гармонії. Загальний стиль будівлі характеризують як перехідний від романської архітектури до готичної [3, с. 171].

Існувало колись біля церкви й захристя – його фундаменти виявили біля північної стіни нави й апсиди. Під підлогою захристя у 1889 р. виявили сліди стародавніх поховань [4, с. 63-64].

Особливе місце у зміївському храмі займали фрески. Серед збережених – “Явління Христа Марії”, “Моління на чашу”, “Свята Катерина”. Ці зображення відкрили від час ремонту у 1911 р. Є підстави вважати, що у давнину фрески вкривали всі стіни, але їх забілили після того, як у 1590 році церква стала реформатською [4, с. 63-64; 5, с. 103]. Також будівля зазнала ушкоджень у 1657 році, коли війська князя Єжи Любомирського (1616–1657) напали на територію сучасного Закарпаття у помсту за підтримку семигородським князем Юрієм ІІ Ракоці (1621–1660) гетьмана Богдана Хмельницького (1596–1657). Під час цього походу місцеві селяни заховалися за мурами церкви. Коли ж у XVIII столітті настали спокійніші часи, ці стіни розібрали на будматеріали.

­Інтер’єр зміївської церкви: фото http://www.koh7.hu

Добре, що реформатська громада тільки забілила фрески, а не збила їх одразу після 1590-го чи наступних ремонтів, у 1827, 1889 і 1911 роках. Збережені зображення варті уваги як мистецтвознавців, так і туристів.

“Вони вирізняються винятково тонким рисунком, обличчя написані в золотисто-рожевих тонах. Ніжний червонястий колір контурної лінії нагадує рисунки італійських майстрів, виконані сангіною. У позах ангелів відчувається політ, фігури й обличчя їх трохи стилізовані”, – подають І. та Д. Попи [4, с. 64].

Фрески з Кідьоша порівнюють із фресками славетної Горянської ротонди в Ужгороді й датують 1360-1370 роками. Більше того, вікна зміївської церкви нагадують первісне східне вікно храму в Горянах [3, с. 171].

Як бачимо, в архітектурній історії храму про короля Соломона не йдеться, а дати, які подають дослідники архітектури, є приблизно на століття пізнішими за роки життя цього історичного діяча. Та й розписи можна пов'язувати, швидше всього уже з італійськими митцями, котрі з'явилися в Угорському королівстві за Анжуйської династії після згасання роду Арпадів. Одначе зачіпки, які відкривають перспективи подальших пошуків, існують. Йдеться зокрема, про статус околиць: до 1364 року тут була королівщина, а в місцевих лісах полюбляли полювати угорські правителі. Зміївський оборонний храм за тодішнього стану розвитку військової справи був ніби невеликою фортецею і добре надавався для того, щоб тут можна було зупинятися для перепочинку. Зрештою, факт необізнаності нашого суспільства з життям і діяльністю Соломона є викликом для історичної пам'яті про цього нащадка Арпадів та Рюриковичів, з матір'ю якого пов'язують одне з чергових розселень наших предків на Срібній Землі та розбудову там мережі східної Церкви.

Шлях до престолу, королівство й падіння

Анастасія Ярославна на фресках Святої Софії КиївськоїМайбутня мати короля Соломона – Анастасія – народилася приблизно у 1021 році. Її мати – шведська королівна Інгігерда. У свою чергу княжна відіграла важливу роль у шлюбній політиці свого батька Ярослава Мудрого, якого назвали тестем усієї Європи. Це саме її сестра – славнозвісна Анна Ярославна, королева Франції...

Для Анастасії її персональна угорська історія почалася після того, як член правлячого угорського дому Арпадів Вазул (997–1031/1032) узяв участь у повстанні проти тодішнього короля Стефана І (бл. 978–1038). Заколот не вдався і Вазул, рятуючи свого сина Андрія (бл. 1015–1060) від можливої страти, відіслав його до двору сусіднього правителя – у Київ. Як пише історик Микола Котляр, Андрій одружився з Анастасією приблизно у 1046 році, коли він внаслідок повстання здобув угорський престол [16]. За іншою версією, шлюб молодята взяли у 1039-му. Угорська «Ілюстрована хроніка» взагалі не вказує дату шлюбу [9, p. 104 [*]].

У боротьбі за владу Андрій використав невдоволення Церквою частини угорців, які залишилися поганами, а також опір противників зближення Угорського королівства зі Священною Римською імперією. Одначе тільки но перемігши свого попередника короля Петра, Андрій сам коронувався короною, яку йому надіслав візантійський імператор Константин ІХ Мономах. Наступним кроком короля Андрія була спроба замирення з імператором Генріхом ІІІ (1017–1056), але той відкинув пропозицію. Розгорілася війна 1047-1053 років, котра завершилася тільки за допомогою посередництва Папи Лева ІХ (1002–1054). Генріх вивів війська з Угорщини.

Коронація Андрія, чоловіка Анастасії Ярославни за «Ілюстрованою хронікою»

Аби закріпити престол за своїм сином Соломоном, Андрій коронував його у 1057-му та ще й пошлюбив його з донькою імператора Генріха ІІІ Юдітою (1054 – бл. 1105) [9, p. 111]. Такий поспіх короля зрозумілий – на трон претендував ще й Андріїв брат Бела. Коронація розсварила родичів. Белу підтримав польський князь Болеслав ІІ Сміливий, натомість Андрія – могутній імператор Генріх ІV (1050–1106), швагро Соломона.

Вирішальна битва відбулася на схід від річки Тиси й Андрій програв. Він намагався втекти до Священної Римської імперії, але потрапив у полон. Помер до коронації Бели 6 грудня 1060 року. Батька Соломона поховали у монастирі в Тихані (тепер Tihany, хоча давнішою, вочевидь, є слов’янська форма Tyhon – Тихонь), який він фундував у 1055-му з дружиною на північному узбережжі озера Балатон [7, p. 38]. Могила Андрія – єдине зі збережених поховань угорських королів епохи Середньовіччя.

Меценатство

Монастирські фундації Андрія та його дружини Анастасії – надзвичайно цікава і маловивчена тема з багатьма білими плямами. Приміром, в україномовній версії Вікіпедії маємо згадку, що: “Анастасія була прихильницею заснування православних монастирів в Угорщині. Тому не дивно, що деякі історики вважають, що вона сприяла заснуванню такого монастиря на Чернечій горі (Жоржині) в Закарпатті. Тоді тут уже існувало поселення ченців з Києво-Печерського монастиря, очевидно, що прийшли сюди слідом за королевою” [11]. В англомовній версії Вікіпедії також маємо вказівку на меценатство королеви: “Це, можливо, вона переконала свого чоловіка заснувати лавру в Тихані для пустельників, котрі прийшли з нею з Київської Русі” [23].

В обох випадках, на жаль, посилання на джерела відсутні. Аналогічною є ситуація і з цитатою про роль Анастасії із публіцистичної книги С. Сабола “Від Угорської Русі до Карпатської України”:

“Король Андрій, що р. 1015 знайшов захист у Києві перед ворохобниками, одружився там із донькою Ярослава Мудрого Анастасією, привів із собою багато Русинів із Києва, що стали високими урядниками на Угорщині, а теж привіз перших ченців із Києва і заснував манастир коло Мукачева перед р. 1060” [1, с. 12].

Монастир у Тихані: світлина 1927 року

Пошук документальних підтверджень, а якщо їх не знайдеться, то пояснення стійкості романтизованої традиції, щодо причетності Анастасії Ярославни до підтримки східної Церкви – одне з важливих завдань української історичної науки. Адже вже тепер добре видно, що й Андрій, і Анастасія були міцно пов'язані з римо-католицькими монастирями. Обитель у Тихані та Адмонтське абатство (історична Штирія, сучасна Австрія – авт.), де похована королева, є зараз бенедиктинськими. Монастир в Адмонті був таким від свого початку – його заснував архиєпископ зальцбурзький Гебгард (бл. 1010 – 1088) у 1074-му, приславши туди ченців із монастиря св. Петра у Зальцбурзі. Щодо Тихані, то збереглася фундаційна грамота короля Андрія від 1055 року, у якій чітко вказано, що монастир названо на честь Діви Марії та св. Аніана єпископа Орлеанського, а також наведено легенду про св. Бенедикта [22]. Тож те, що у Тихані були первісно київські монахи, не вписується у свідчення про бенедиктинців там. Присутність останніх з початку існування обителі чітко зафіксована у популярних ресурсах: «Бенедиктинські монахи були поселені в Тихані королем Андрієм, котрий збудував для них церкву і монастир на півострові Тихані біля озера Балатон» [24]. Аналогічна інформація – і в угорській інтерпретації [22]. Відкритим є питання того, як погодити усі вказані факти з українською історіографією:

«В Мадярському королівстві, наприклад, аж до кінця ХІІ ст. не було латинських манастирів, а були манастирі греко-слов’янського обряду» [6, с. 95].

Соломон на престолі

Соломон та його брат Давид за «Ілюстрованою хронікою»Як би там не було з меценатством, а ще перед падінням Андрія Анастасія з синами Соломоном та Давидом (нар. між 1053–1055 – пом. після 1094) виїхали у безпечне місце – до двору австрійського маркграфа Адальберта. Звідти королева, не затягуючи часу, звернулася за допомогою до імператора Генріха ІV. Німецьке військо виступило у похід на підтримку Соломона, а 11 вересня 1063 року помер Бела. Його сини Гейза (бл. 1040 – 1077), Ладислав (бл. 1040 – 1095) і Ламперт (1049/1050 – 1096) повтікали до Польщі. Уже 27 вересня 1063-го Соломона коронували. Мати й дружина були найближчими порадниками нового короля.

Правління цього онука Ярослава Мудрого в Угорщині було характерне війною з чехами на північному-заході, протистоянням агресії печенігів зі сходу і війною з Візантією на півдні. Саме там під час походу проти греків король в якості трофеїв захопив зброю мученика IV століття святого Прокопія, а також подарував мощі православному монастирю у Сирміумі (тепер Сремська Мітровіца у Сербії – авт.).

Соломон уже в 1064-му помирився зі своїми двоюрідними братами: пообіцяв їм третю частину королівства у княжіння, й вони повернулися з Польщі [7, p. 39]. Одначе між родичами, які хотіли бути верховними правителями, знову виникли чвари. У 1074-му сини Бели повстали проти короля. Останнього підтримав імператор Священної Римської імперії, а Гейзу з братами – князь Отто з Оломовця (1045–1087). Соломон змушений був утікати, але закріпився у західній частині держави – у землях Мосон (Moson) і Пошони (Pozsony) (сучасний північний-захід Угорщини і південний-захід Словаччини з Братиславою). Привертає увагу свідчення хроніки «Gesta hunnorum…», котра подає, що спершу Соломон з родичами до відомого нам Адмонтського монастиря, а вже згодом – до західних околиць свого королівства [7, p. 39]. Анастасія та Юдіт вирушили з ним [9, p. 150], але між ними розпочалися суперечки. Дійшло до того, що мати дорікала сину за програш і той у гніві хотів ударити її по обличчі. Одначе Соломона стримала за руку його дружина Юдіт – у 1855–1855 роках цей сюжет надихнув угорського художника Шому Орлая Петрича на створення експресивної картини із угорською патріотичною назвою «Мати проклинає Соломона».

Картина Шоми Орлая Петрича, котра демонструє конфлікт Соломона з Анастасією Ярославною

Згодом Генріх IV здійснив ще один похід на Гейзу, але його війська, не здійснивши задуманого, повернулися додому. За ними покинули Соломона і його мати з дружиною... Зрештою, королева пішла до Адмонтського абатства [7, p. 39; 9, p. 170], де померла між 1074/1096. Похована донька великого київського князя там же. На цьому тлі дивною може видатися відсутність молодшого брата Соломона – Давида. Пояснення цьому просте: Давид не цікавився і не займався політикою – він був ченцем, у 1094-му заповів значну суму грошей для Тиханського монастиря, а згодом і сам був там похований, біля батька [10, pp. 134–136].

Скинутий король звертався за підтримкою і до Папи Григорія VII (бл. 1021 – 1085), але той відмовив, бо не приймав союзу Соломона з імператором. У той час Бела помер і новим королем став Ладислав. Він захопив Moson. У Соломона залишилася тільки Братислава з околицями [9, p. 159]. Зрештою у 1080 чи 1081 році син Анастасії Ярославни відмовився від престолу [9, p. 161].

Подальші невдачі. “Мандрівна” історія

Після зречення Соломон, одначе, не позбувся амбіцій знову стати королем. Ладислав ув'язнив його у Вишеграді [9, p. 165-166]. Звільнили його у 1083-му з нагоди канонізації св. Короля Стефана та св. Емеріха-сповідника. За легендою, Ладислав наказав випустити опонента, бо доки той сидів у тюрмі, ніхто не міг відчинити могилу святого Стефана.

Картина Генріка Вебера 1852 року «Король Соломон в ув’язненні» у Вишеграді

Вийшовши на волю, Соломон подався до Юдіт у Регенсбург, але та не прийняла його (у 1089-му вона вийшла заміж удруге [9, p. 170], за польського короля Владислава І Германа (1043–1102) і народила йому чотирьох доньок; останні роки провела у Регенсбурзі, а похована у тому ж монастирі, що й мати Соломона – Адмонтському абатстві). Остаточно скинутий король подався на нижній Дунай – до печенігів. Там він пообіцяв віддати Трансильванію одному з їхніх очільників на ім'я Кутеск за підтримку у відвоюванні королівства. Соломон зобов'язався також одружитися на дочці Кутеска. Кочівники виступили у похід, але король Ладислав змусив їх утікати. Таким чином Соломон опинився на периферії політичного життя [9, p. 165]. У 1087 році він брав участь у поході печенігів та угорців на Візантію. Але й тут чоловіка спіткала невдача: візантійці розбили нападників у горах Болгарії [9, p. 168-169]. Бернольд Констанцський (бл. 1050 – 1100) у своїй «Хроніці» (на жаль, нам вона була недоступна – авт.) написав, що Соломон «загинув хоробро після неймовірного побиття ворога, коли він відважно пішов у похід проти короля греків» [Bernold of St Blasien, Chronicle" (2008). In Robinson, I. S. Eleventh-Century Germany: The Swabian Chronicles. Manchaster University Press: (year 1087), p. 290, цит. за 27].

Адмонтське абатство на літографії Йосифа Франца Кайзера 1825 року

В угорських же і балканських джерелах і літературній традиції виникає цілковито інша версія завершення життя сина Анастасії Ярославни: йдеться про те, що він покаявся у своїх гріхах і «провів останні роки у паломництві та молитві, постах і спогляданні, праці та розкаянні» [9, p. 169].

Деякі дослідники подають, що він помер у місті Пула на півострові Істрія.

«Його брат Ладислав власноруч роздавав милостиню на ґанку церкви Блаженної Діви Марії, і Соломон був серед тих, хто отримував. Коли Ладислав приглянувся, то усвідомив, хто це, повернувся від роздавання і щиро поцікавився, як йому вдалося не загинути? Він не бажав завдати жодного зла, але той припустив інакше. Тож до смерті відбув до Адріатичного моря, до міста, званого Пула. У скромності, бідності та розкаянні він завершив своє життя, там же лежить похований, і до ніколи більше не повертався до своєї дружини» [7, p. 39-40].

У музеї Пули навіть показують камінь нібито з могили короля Соломона [27]. Але на Закарпатті вірять, що скинутий король жив саме в околицях Кідьоша-Зміївки. Утім, соломонова легенда – тільки одна з історій, пов'язаних зі Зміївським храмом. Так, краєзнавець Валерій Розгулов записав від місцевого церковного ключника цікаву оповідь про підземелля церкви.

“Церковний ключник Імре Нодь... чув її від свого діда. Начебто, під підлогою каплиці місцеві мешканці відкопали двері, але йти в підземелля заборонив настоятель церкви, а вхід в нього наказав назавжди закрити, пригрозивши обивателям, що той підземний хід охороняє нечиста сила” [19].

Тож романтизована традиція про короля Соломона – онука Ярослава Мудрого – живе, а недосліджені сторінки нашої історії, імовірно, ховають важливі ключі до її вирішення.

Література

  1. Боржава Юрій (о. Севастіян Сабол, ЧСВВ). Від Угорської Руси до Карпатської України. – Філадельфія: “Карпатський голос”, 1956. – 56 с.
  2. Легенди нашого краю. – Ужгород: Карпати, 1972. – 216 с.
  3. Памятники архитектуры и градостроительства Украинской ССР / Н. Л. Жариков. — Т. 2. — К.: Будівельник, 1985. — 336 с.
  4. Поп И. И., Поп Д. И. В горах и долинах Закарпатья. – Москва: Искусство, 1971. – 135 с.
  5. Федака Сергій. Населені пункти і райони Закарпаття: історично-географічний довідник. – Ужгород: Ліра, 2014. – 263 с.
  6. Федорів Юрій, о. Історія Церкви в Україні. – Львів: Свічадо, 2001. – 362.
  7. Simon de Keza. Gesta hunnorum et hungarorum – 54 p.
  8. Chronica picta (A digitalized version of the Chronicon itself)
  9. Chronicon Budense. – Budae: Typis Ioannis Gyurián & Martini Bagó, 1838. – 386 p.
  10. Wertner, Mór: "Dávid herczeg". In: W. M.: Az Árpádok családi története, Nagy-Becskerek, Pleitz Ferencz Pál Könyvnyomdája, 1892. – 629 p. [Електронний ресурс] // https://ia700406.us.archive.org/21/items/azrpdokcsalditr00wertgoog/azrpdokcsalditr00wertgoog.pdf
  11. Анастасія Ярославна
  12. Геральдика Березької землі
  13. Закарпатська обласна рада. Десята сесія IV скликання. Рішення від 18.03.2004 р. N 352 “Про Перелік пам'яток архітектури Закарпатської області, що не підлягають приватизації
  14. Кабінет Міністрів України. Постанова від 3 вересня 2009 р. № 298 “Про занесення об'єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України
  15. Кідьош (Зміївка)
  16. Котляр М.Ф. Анастасія Ярославна // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2003. – 688 с.: іл.
  17. Пам'ятки архітектури національного значення Закарпатської області
  18. Соломон І
  19. Супруненко Олег. Кідьош – село славетних виноробів з таємничим храмом на пагорбі
  20. A Pallas nagy lexikona
  21. A Teleki László alapítvány nemzetközi konferenciája örökségvédelem és vidékfejlesztés címen 2011. október 28-30 [kígyós]
  22. A tihanyi alapítólevél másolata
  23. Anastasia of Kiev
  24. Establishing charter of the abbey of Tihany
  25. Kígyósi református templom
  26. Salamon magyar király
  27. Solomon, King of Hungary
  28. Tihanyi alapítólevél
  29. Zelliger Erzsébet: Első nyelvemlékeink és a 950 éves Tihanyi alapítólevél, Új Ember, 2005. november 20.

[*] Тут і надалі ми вживали власні переклади з латинської мови, звіряючи їх, за наявності, з англійськими перекладами – авт.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • Михаил | 21 жовтня 2017, 04:43

    Вот обязательно поддерживать всякую бесовщину и чертовщину? Смотрите сколько народа собирается на круглый стол, будут заседать, обсуждать, размышлять! А потом удивляемся, почему так плохо живем. Надо

  • Василий Петров | 20 жовтня 2017, 19:24

    Почему же у Денисенко (Филарета) так упорно не хотят знать пословицы: на ВОРЕ и шапка горит???? Только если учесть, что не только у самого Денисенко (Филарета), но и у всей его "паствы",

  • Василий Петров | 20 жовтня 2017, 19:16

    Итак, какая же вина УПЦ МП перед РПЦ и лично Кирилом и какую сакральную жертву принёс Денисенко (Филарет)в борьбе за первенство с УПЦ МП???? На самом деле, механизм уничтожения УПЦ МП был заложен

  • boryspil | 20 жовтня 2017, 16:28

    Якщо мається на увазі той Бог, що створив неба й землю, то треба Бог писати з великої літери. Це елементарно. Якщо ж мається на увазі якийсь інший бог, то про що мова? Не заводьте людей болото. КВП

  • velovs@ukr.net | 20 жовтня 2017, 13:16

    Р. S. А точнее: в голове у этого неадеквата и безумца (доморощенного горе-"политолога") невероятная гремучая смесь из специфически-агрессивной украинофобии и антисемитизма, густо

Популярні статті місяця