Свято Різдва Христового у народній релігійності українців

31 січня 2015, 00:22 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Тетяна ДЛІННА

Різдво Христове – велике свято всього християнського світу. В його основі лежить таємниця Боговтілення (Ів.1:14). Бог став видимий, як говориться у Символі віри, «для нас людей і для спасіння нашого зійшов з небес, прийнявши тіло (плоть) від Духа Святого і Марії Діви, і став людиною». Спаситель людства і всесвіту народжується у маленькому містечку Віфліємі, або Бейт-Лехемі, що у перекладі з івриту означає «дім хліба». У євангельських оповідях наголошується на смиренності і людських аспектах народження Бога-немовляти ( Мт.1: 18-25; Лк. 2:1-7) . Церковна традиція, західна і східна, підкреслює сотеріологічне значення свята, називає його «другою Пасхою».

Свята вечеря

У слов'ян Різдво Христове заступило свято Коляди, що відкривало перехід до нового календарного року та розпочинало святки — особливий календарний період тривалістю від Святвечора до Водохрещі. Свято Коляди ґрунтувалося на міфі про народження сонця зимою, відлуння якого відчутне у слов'янській мові та народній поезії [15, 116]. Гуцули вважали, що новий рік настає тоді, «йик сонейко зачинат змагати си в силу, а Божа дитинка зачинат рости» [29, 9].

Як слушно зазначав М.Грушевський, християнські свята «приводять звідти різні християнські мотиви й подробиці до кола предхристиянських ідей, що лучились з цими святами раніше. Робиться це, одначе, дуже довільно, не тримаючись стисло церковної науки. Елементи канонічні сполучаються з апокрифічними або з мотивами різних мандрівних оповідань» [6, 38].

Для вивчення змісту свята Різдва Христового в народній релігійній свідомості розглянемо і проаналізуємо релігійні погляди, властиві українцям у другій половині XIX — на початку XX ст. Під поняттям «народ» розуміється українське селянство. При дослідженні колективних уявлень людей традиційного суспільства постає питання джерельної бази відповідних студій. Життя традиційної колективу визначене річними трудовими циклами і ритмізоване календарною обрядовістю. Відлік часу в українській народній традиції ведеться переважно за календарними днями, а не за періодами, що сприяло закріпленню за кожним святом зимового циклу відповідних обрядів. Саме вони відображали всі сторони народного буття, робили зримою й народну релігію.

Також важливим джерелом реконструкції народної релігійності виступає фольклор, який у сучасних дослідженнях мислиться як знаково-символічне втілення етнокультури. На думку О.О.Панченка, фольклор в контексті селянської культури виконує приблизно ті ж самі функції, що й книжне догматичне вчення для церковної релігії [14, 76].

До різдвяного фольклору відносять, в першу чергу, колядки, або зимові обрядові пісні. Серед східних слов'ян колядки найбільш поширені у українців. Особливістю українських колядок, у порівнянні з російськими і навіть білоруськими, є відчутні християнські мотиви, які народ традиційно черпав з Євангелія, апокрифічних творів, літургійного життя Церкви, іконопису тощо.

Додамо, що у вище означений період на українському ґрунті було зібрано значний емпіричний матеріал — фольклорні та етнографічні дані, що відображають українську народнохристиянську традицію.

З'ясуємо спочатку особливості народного розуміння посту. Як відомо, церковне святкування Різдва Христового побудовано за пасхальним взірцем, тому йому передує сорокаденний піст. Це період духовної підготовки до зустрічі великого свята. Харчові обмеження мисляться як «зовнішній вияв покаяння та покути» [17, 96]. У цей час віруючі намагаються уникати у своєму житті всього того, що може віддалити їх від Бога.

Українські селяни суворо дотримувалися Різдвяного посту або, як його називали у народному побуті, Пилипівки. Піст тривав за новим стилем від 28 листопада до 6 січня включно. У народній культурі він виступав символом побожності та праведності. Дотримання пісних днів вважалося одною з найважливіших чеснот. Протягом посту заборонялося забивати худобу, не дозволялося вживати алкогольні напої, їжу частіше двох разів на день, співати світські пісні, свататися, грати весілля, мати сексуальні стосунки тощо. «Спорознити сі», тобто оскоромитися в піст, за народними уявленнями, — смертельний гріх. Навіть хвора людина перед тим, як з'їсти у пісний день скоромне, промовляла: «Прости, Господи, гріха» [26, 208].

Турбували народ й морально-релігійні проблеми, відповіді на які черпали з духовних віршів і пісень. Наприклад, на Горличчині (Лемківщина) від початку посту на вечорницях співали тільки духовні пісні та балади. Під час співу учасники вечорниць не працювали, уважно слухали, а потім ділилися враженнями [3, 67].

Підкреслюється значення різдвяного посту також у колядках, де його суворе дотримання витлумачується як передумова досягнення спасіння, «царства небесного». За відповідністю людських дій, на народну думку, наглядає сам Господь, або Божа Матір. Найсвятіша Панна сидить у кам'яній церкві, колише Сина, «на папери пише, постойку гляде». Для тих, хто «зпостив по справедливості», чи «по щирості» буде рай, царство «отворено, а пекло замкнено» [4, 42].

Особливо піст посилювався з 2 січня, а найвищого ступеня досягав напередодні Різдва — 6 січня. За етнографічними джерелами, у цей день, готуючись до Святвечора, у селянських родинах не снідали і обходилися без обіду. Окремі послаблення були можливі лише для дітей. Про сталість традиції постування свідчать дані з життя української діаспори. Навіть у другій половині XX ст. в українських селах, на території Румунії, «благовірна челядь» починала суворий піст ще із 4 січня: протягом дня вживали тільки воду, а ввечері могли дозволити собі дві-три картоплини і воду [25, 24].

По всій Україні починали їсти скоромне тільки по завершенню Різдвяної літургії. Відчуваючи себе відповідальним за все живе, український селянин міг накласти харчові обмеження навіть на свійських тварин. Так, на Чорномор'ї годували худобу на Різдво тільки після того, як прийдуть з церкви, пояснюючи це тим, «щоб і скотина знала, що тепер празник, і їсти гріх» [10, 8].

Центром селянського космосу була хата. В народній культурі вона виступає у якості «колиски», «першосвіту» людини (Г.Башляр), її мікрокосмосу. Стара народна назва церкви – Божий дім [8, 190]. В той же час дім людини уподібнюється храму. Кожна оселя мала священний кут з іконами – покуття. Як зазначав І.Мойсеїв, покуття є представництвом Бога спільноти у хаті [11, 138]. Стіл з хлібом набував значення хатнього престолу.

Відтак, сакралізація хатнього простору вимагала підтримання ритуальної чистоти. Особливого значення цьому надавали напередодні великих свят. «Такі важливі, серйозні і великі приготування, які робляться до Різдва, у нашого народу бувають тільки двічі на рік: до Великодня і до Різдва» — писав І.Бенковський наприкінці XIX ст. у журналі «Київська старовина» [1, 9]. У цей період виконували усі види хатніх робіт. За словами М.Номиса, «загальне омовіння» мало одну мету, «щоб було у хаті якомога менше бруду у час празників» [12, 272].

Проте найважливішим спільним дійством, яким людина, сім'я, рід вітали прихід Бога у світ був Святий вечір. Йому передували обряди, що відображали євангельські мотиви народження Ісуса Христа.

КутяНасамперед, набув християнської семантики поширений в Україні звичай «ставити кутю на покуття». До появи першої зірки під образами робили з сіна кубельце, яке нагадувало ясла, що служили колискою Богу-немовляті. У цьому кубельці тримали кутю та узвар, тому в народі покуття ще називали «яслами».

Зауважмо, що сіно в різдвяній обрядовості мало двоїсте значення. З одного боку, сіно з під куті наділялося «благодатними» властивостями. Його давали свійським тваринам, щоб ті краще росли; для плодючості підкладали у гнізда птиць; купали в ньому дітей для запобігання шкіряних захворювань тощо [9, 23]. З іншого боку, з сіном чи соломою, яка розстелялися у хаті поводилася так, як прийнято у поховальній обрядовості: спалювали, або закопували у недоступному місці [30, 73].

Сюжет про те, як новонародженого Христа зігрівають своїм диханням віл і осел був одним із улюблених у колядках. Увагу до «сільських» обставин народження Бога-немовля М.Сумцов пояснював впливом на народну свідомість відповідної оповіді з Четі-Міней Д.Ростовського [22, 67]. Зустрічаються варіанти пісень, де воли «божим духом дихали» над Христом-немовлям, в інших версіях – тварини перетворюються на ангелів [7, 136].

Крім того, особливе місце займали ритуальні дії по відношенню до худоби. Наприклад, у гуцулів худоба першою, раніше за людину, споживала святу вечерю – суміш з усіх страв, приготовлених на Святвечір. Господар також благословляв худобу хлібом, доторкаючись ним до її голови , та мазав їй медом межи очима хрестик [21, 105]. Побутував звичай, що корови повинні бути нерозлучно з телятами на Різдво, а телята можуть їсти уприпуст, тобто скільки захочуть [13, 28]. По всій Україні шанобливо годували худобу, підслуховували у стайні, бо існувало вірування, що воли розмовляють про Різдво Христове [28, 264].

Схід «вечірньої зорі» свідчив про народження Сина Божого, прихід у світ Спасителя. Як зазначав священик І.Снесарєв, від Різдва Христового і до Богоявлення українці з четвертої години по обіді перестають працювати і вважають ці вечори святими на тій підставі, що Ісус Христос зійшов у плоті до нас на землю [24, 76]. В основі таких поглядів лежить євангельське передання, що в момент народження Божественного Немовля, на небосхилі засяяла яскрава зірка, яка вказала шлях до Віфлеєма східним мудрецям (Мт.2).

Зірка символізувала зникнення профанного і появу сакрального часу. За М.Еліаде, релігійна людина існує у двох паралельних вимірах часу: сакральному і профанному. Сакральний час постає як круговий, оборотний і відновлювальний, а буденний, «профанний» існує дискретно. Розриви у течії профанного часу позначені виходами у сакральний час. В народному календарі вони припадають на особливі періоди — свята. Слово «свято» походить від індоєвропейського «svęt», що означає ріст, благодатний розквіт певної животворної субстанції, який веде до визрівання плоду як завершення всього попереднього розвитку й прориву до нового, вищого стану [5, 7-8]. Християнська релігія і народний календар мають лінійно-циклічну, або, історико-міфологічну, модель часу. Збереження християнством міфологічного (циклічного) часу, дозволяє, віруючому християнинові проживати ту чи іншу подію священної історії. За вченням церкви, сутність християнського свята виявляється у богослужінні, або Божественній літургії. Церковна служба знаменує вихід у сакральний час – «це Час, в якому розгортається історичне житіє Ісуса Христа, Час, освячений його вченням, його страстями, його смертю і його вознесінням» [32, 50]. У народній культурі прорив у сакральний час уможливлений обрядами, завдяки яким у сучасному відновлюється певна міфічна чи релігійна подія.

Отже, Святвечір відбувався у сакральному часовому вимірі. У цей момент хата перетворювалася у храм, родина – у громаду віруючих, розпочиналося сімейне «богослужіння». Його складовими були : кадіння обійстя, ритуальний обхід дому та худоби, виголошення спільних молитов, спільна трапеза, якій, як правило, передував сакральний акт споживання куті тощо.

На Західній Україні побутувала образна назва Святвечора — «таємна вечеря». Про це дізнаємося перш за все з етнографічного дослідження В.Шухевича [29] та побудованих на ньому працях К.Сосенка [21], А.Річинського [18], М.Грушевського [7].

К.Сосенко і А.Річинський акцентують увагу на архаїчних основах свята Різдва, інтерпретують його як свято народження світу, відповідно Святвечір для них – це життєдайне свято, свято духовного, морально і фізичного оновлення людини, природи, всесвіту.

М.Грушевський вказував на євангельські мотиви свята. На основі аналізу різдвяного фольклору, вчений прийшов до висновку, що образ святої вечері, на якій невидимо присутні Христос і святі, зливається з образом «Тайної вечері» — останньої трапези Сина Божого з учнями. Ісус Христос лежить на покутті на сіні як новонароджена дитина, але він же «засідає разом з родиною господаря за святочним столом, наділяє їх щастям, прибутком в полі й оборі, — і се викликає образ «тайної вечері» євангельської» [7, 146].

Синтетичною є концепції «космічного християнства» (народного християнства, «народної теології») М.Еліаде. Народне християнство виникло, на думку історика релігій, у результаті «охристиянювання» етнічних релігій народів південно-східної Європи. Селяни розуміли християнство як космічну літургію, природу – як творіння рук Господніх. Відновлення світу у первісній славі відбулося завдяки Втіленню Сина Божого. Тому релігійний фольклор містить чимало прикладів, де сакральні дійства також освячують природу [31, 171].

На нашу погляд, при вивченні змісту свята Різдва Христового в народній релігійності українців слід врахувати поминальний контекст «святвечірньої відправи». Такий розгляд дозволяє стверджувати, що народне розуміння свята обов'язково включало у себе уявлення про «таємницю Голгофи» – таємницю майбутніх хресних мук Месії, жертву Бога в ім'я любові до свого творіння – людини. Бог-немовля приходить у світ для того, щоб померти за людські гріхи. Втім Його смерть веде до воскресіння і нового життя.

Колядки, деталізуючи обставини народження, описують найважливіші події земного життя Ісуса Христа: хрещення, «страсті», розп'яття, воскресіння і вознесіння. Отже, різдвяні пісні утворювали своєрідне «народне Євангеліє», яке народ проспівував і проживав протягом зимових свят.

Повернемося до «таємної вечері». Так, найголовнішою серед пісних страв Святвечора була обрядова їжа – кутя. Її варили з ячмінних або пшеничних зерен, заправляли, як правило, медом і маком. Кутя – це каша, яка була невід'ємною складовою весільної, родильної та поминальної обрядовості. Використання куті у якості різдвяного жертвопринесення хліба вказує на архаїчні основи свята [23, 72]. За словами В.Скуратівського, «власне, кутя з узваром є своєрідною ознакою смерті Христа, тому на поминках обов'язково готують цю страву, і її ще називають «четвертою страшною кутею» [20, 175]. Зауважмо, що кутя є також символом воскресіння Сина Божого.

Ісус Христос прирівнює свою смерть до загибелі зерна, що у майбутньому дасть щедрий врожай (Ів.12:24-25). В народній культурі зерно символізує життя і родючість. В релігійному контексті також важливою видається ідея народження життя через смерть, символом якої слугує зерно, що проростає . За В.Проппом, «зерно має властивість надовго зберігати і знову відтворювати життя, примножуючи його. Зерно – рослина – зерно складають одвічний колообіг, який свідчить про нескінченість життя. Шляхом споживання до цього процесу долучається людина». Кутя, на думку вченого, «знаменує сталість відродження життя, незважаючи на смерть» [16, 26].

Зупинимося більш детально на сакральному акті споживання куті. У східних та західних слов'ян її обов'язково варили напередодні Різдва, Нового року і Хрещення. Відповідно святі вечори в українській традиції називали: Багата, Щедра, Голодна кутя. Три дні різдвяних свят обов'язково починали обід з куті. Кутя в народній культурі мала сакральний статус, належала до народних святощів. Її несли на покуття у рукавицях, розміщували під іконами, першою ставили на стіл-«престол». З її вживання починалася святкова трапеза. Їли її у невеличкій кількості обов'язково усі члени родини. Приєднувалися до цього сакрального акту, за народними уявленнями, й померлі члени роду. Для них ставили кутю і узвар на вікно, або залишали немитим посуд до ранку.

На наш думку, «причащання» кутею усього роду за символічним значенням співвідноситься з християнським таїнством Євхаристії. Фактично Євхаристія – це спільна священна трапеза, серцевиною якої є померлий і воскреслий Ісус Христос. Християни у вигляді хліба та вина споживають Тіло та Кров Христову. Через це таїнство поєднуються з Христом і стають причасниками вічного життя. Таїнство Євхаристії також підкреслює духовну єдність християн. Ритуал «причащання» кутею не імітує безпосередньо церковне таїнство, проте архаїчними засобами виражає ідеї духовної єдності усього Божого творіння, відновлення зв'язку з Божественним Началом, вічного життя, а, отже, спасіння. Як відзначала О.Фрейденберг, у землеробських метафорах первісного світогляду, «спасіння» мислилося як нове життя, оновлення землі, урожай рослинності, приплід тварин, надмірне народження людей. У євреїв і християн «спасінню» відповідало «життя», і спаситель був подателем життя, «життєдайним» [27, 76].

Християнський вимір символіки зерна знаходимо у фольклорі. Я.Головацький наводить текст колядки, де Божа Матір сіє насіння. Воно трьох видів: одне – «зелене винце», друге – «яра пшеничка», третє – «ладан пахнячий». Пісня розкриває призначення кожного з них: «Яра пшеничка на Божу службу,/ Зелене винце на причащання,/ Ладан пахнячий до кадильниці» [4, 39]. Можна домислити, що з «ярої пшенички» випікають проскури. На користь такого бачення свідчить поява звичаю починати святкову вечерю проскурою, присланою місцевим священиком [28, 264].

Різдвяні свята – сприятливий період для прощення грішників. Унікальним елементом святої вечері у західноукраїнській традиції є закликання божих і грішних душ на святкову трапезу. Б'ючи поклони, господар і уся його родина просять Бога про милосердя, молять допустити до святої вечері незнайомі, пропащі, «бідні» душі, що « гірко в пеклі прибувають і цього святого вечора чекають, що від нас у цей вечір великі молитви ідуть, що такі душі найдуться, що ті душі спом'януть» [29, 13]. Після молитви господар закликає померлі душі на спільну трапезу: «Я даю тим померлим душам, що на світі погибли, порятунку не мають. Хай Бог прийме перед їх душі » [29, 14]. Починають їсти святвечірні страви у мовчанні. Під кінець уся сім'я співає колядки.

Очевидно, присутність на святій вечері наближає грішні душі, за народними уявленнями, до спасіння – «вічного життя». Важливими тут виявляються декілька чинників: по-перше, на «таємній вечері» присутній сам Ісус Христос і можна сподіватися на Боже милосердя, тобто прощення гріхів і спасіння душі. По-друге, споживання святощі – куті, яка має життєдайну силу і виступає символом спасіння від смерті, отже, є також символом воскресіння і «вічного життя».

Перейдемо до розгляду обряду з повісмом, що так само побутував в західноукраїнському регіоні. Господиня виходить з повісмом і перев'язує ним хрест, який держить голова гурту колядувальників. За народними віруваннями, Бог дозволив Божій Матері виловлювати грішні душі з пекла сіттю, що сплетена з повісма, яким люди обвивають на Різдво хрест. Богородиця плете з нього собі ризи та сіть на Страшний Суд. [29, 49].

Набув значного поширення на теренах України колядковий мотив «Богородиця випускає грішників з пекла». Його походження пов'язують з апокрифом «Хожденіє Богородиці по мукам» [33, 215]. Дотепер виконуються пісні, в яких Божа Матір просить у Сина ключі від пекла і раю, для того, щоб визволити грішні душі.

Наприкінці зауважмо, що Різдво Христове сприймалося в народі як велика таїна. Це час чудес, коли розмовляють тварини, наповнюються вином колодязі, цвітуть сади тощо. Різдвяна ніч вважалася святою. Усю ніч не гасили світло, як правило, залишали одну свічу, що, ймовірно, було елементом родильної обрядовості українців. Спали мало. Вірили в те, що, хто у таку ніч спить, той «царство небесне», спасіння проспить [2, 228].

Етнографічні джерела скупо висвітлюють питання участі селян у різдвяній літургії. Етнографи і фольклористи налаштовані критично. М.Номис зазначав, що різдвяне богослужіння не мало такого відгуку у народній душі, як пасхальне [13, 34-35]. В.Шухевич підкреслював, що рідко хто після «тайної вечері» потрапляв до церкви на утреню, і ще менше на вечірню [29, 16].

Разом з тим, усі члени родини, як правило, були присутні на різдвяному богослужінні: утрені чи обідні. У храм не брали тільки немовлят, вважаючи, що на них немає гріха, та хворих. [13, 25-27]. Народне ставлення до служби Божої розкривають колядки. Вони малюють чарівний світ, де з крові Христової постає церква, в якій служба правиться за господаря, свічі палають за господиню, дзвони дзвонять за їх дітей. Пісня закликає здоров'я, щастя на господарів, їх дітей, худобу, пасіку тощо. Бажається дочекати наступних святок у здоров'ї, з дружиною і дітьми, з Ісусом Христом і з святим Різдвом [19, 61].

Різдвяні пісні відображують й морально-етичні погляди народу на сімейне виховання. Колядники вимагають від господаря приготуватися до зустрічі поважних гостей – до хати завітають Діва Марія і святий Миколай. Святі гості прагнуть перевірити, як виховують дітей у родині. Наведемо уривок з колядки: «Сяде Миколай у конець стола / Книги читати, тебе питати, / Чи навчаєш ти діти малиі / Богу молитися, старшим коритися?/ Діва Марія стане питати, / Чи навчаєш ти діти малиі / Книги читати, в церков ходити, / Святе Рождество празником чтити,/ Батька, матінку вірно любити?» [28, 435].

Висновки. Духовне значення свята Різдва Христового в народній релігійності українців ґрунтується на розумінні викупної жертви Ісуса Христа. За народними релігійними поглядами, вшанування свята є важливим у справі спасіння людини, яке розумілося, в першу чергу, як «вічне життя». Ретельно дотримуючись ритуальних вимог церкви, піклуючись про власне благочестя, людина виступає як представник роду, член сім'ї, господар тощо. Вона несе моральну відповідальність перед Богом від імені усього творіння, в тому числі природного світу.

Література

  1. Беньковский И. Поверья, обычаи, обряды, суеверия и приметы, приуроченные к «Риздвяным Святам»/ И.Беньковский // Киевская старина. 1896. — № 1. – С.1-9.
  2. Беньковский И. Рождественские святки на Волыни / И.Беньковский // Киевская старина. — 1889. — № 1. – С.236-242.
  3. Бодак Я. Календарні свята, обряди, пісні Ґорличчини (Лемківщина) / Я. Бодак // Народна творчість та етнографія. – 2010 — №1. – С. 66-77.
  4. Головацкий Я.Ф.Народные песни Галицкой и Угорской Руси. Ч.2. Обрядные песни / Я.Ф. Головацкий. – М.: Университетская типография ( М.Катков), 1878. – 841 с.
  5. Горський В.С. Святі Київської Русі / В.С. Горський. – К.: Абрис, 1994. – 176 с.
  6. Грушевський М.С. З історії релігійної думки на Україні / М.С. Грушевський // Духовна Україна; [зб. тв./ упоряд. І.Гирлич та інш.]. – К.: Либідь,1994. – 560 с. – С.5-135. — («Пам'ятки історичної думки України»).
  7. Грушевський М.С. Творчість на теми релігійно-моральні / М.С. Грушевський // Історія української літератури: В 6 т.9 кн. Т.4 Кн.2; [упоряд. Л.М. Копаниця; приміт. С.К. Росовецького]. – К:Либідь, 1994. – 320 с. — («Літературні пам'ятки України»).
  8. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник / В.В.Жайворонок. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.
  9. Иванов П.В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губер­нии / П.В. Иванов; [упоряд.,перед. М.М. Красикова].-Харків: Майдан, 2007.— 58 с. — (Серія “Студії з фолькло­ру та етнографії Слобожанщини”. Випуск 2).
  10. Крамаренко М. Різдвяні святки на станції Павлівській Єйського відділу, на Чорномор'ї / М.Крамаренко // Етнографічний збірник. – Львів: Друкарня наукового товариства ім.Шевченка, 1895 – Т. 1. – 201 с. – С.1-24.
  11. Мойсеїв І. «Рідна хата» в системі категорій української культури / І. Мойсеїв // Культурологічні студії; [зб.наук.праць].– К.: Видавн. дім “КМ Academia”, 1996. – С.130-146.
  12. Номис М. Різдвяні святки / М. Номис // Основа 1861. – Январь. – С.267-281.
  13. Номис М. Різдвяні святки / М. Номис // Основа 1861. – Июнь. – С.21-38.
  14. Панченко А.А. Религиозные практики и религиозный фольклор / А.А. Панченко // Христовщина и скопчество: фольклор и традиционная культура русских мистических сект. – М.: ОГИ, 2002. – 544 с. — С. 63-100.
  15. Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий / А. А. Потебня // Символ и миф в народной культуре; [сост., подг. текстов, ст. и коммент. А.Л. Топоркова]. — М.:Лабиринт, 2000.— 480 с. – С.92-328. – (Собрание трудов).
  16. Пропп В.Я. Русские аграрне праздники (Опыт историко-этнографического исследования) / В.Я.Пропп. – СПб.: Терра – Азбука, 1995. – 176 с.
  17. Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології / Наталія Пуряєва. – Львів: Свічадо, 2001. – 160 с.
  18. Річинський А.В. Проблеми української релігійної свідомості / Арсеній Річинський; [упоряд. А.Колодний, О.Саган]. — К.: Світ знань, 2000. – 432 с.
  19. Свидницкий А. Великдень у подолян (По поводу «Быта Подолян» — Шейковского. Выпуск 1-й, 1860 г.Киев) / А. Свидницкий // Основа. – 1861. – ноябрь-декабрь – С.26-71.
  20. Скуратівський В.Т. Місяцелік: Український народний календар / В.Скуратівський. – К.: Мистецтво, 1992. – 208 с.
  21. Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий вечір: Культурологічна оповідь / Ксенофонт Сосенко. – К.:Укр. Письменник, 1994. – 286 с.
  22. Сумцов Н.Ф. Очерки истории южно-русских апокрифических сказаний и песен/ Николай Сумцов. – К.: Тип.А.Давиденко, аренд.Л.Штаммом, 1888. – 161 с.
  23. Сумцов Н.Ф. Хлеб в обрядах и песнях / Николай Сумцов. — Харьков: Типография М.Зильберберга, 1885. – 140 с.
  24. Уварова Н.И. Зимние календарные обряды в «Обыкновениях малороссиян Бирючинского уезда», записанных священником слободы Алексеевка Иоанном Снесаревым» ( из рукописного архива РГО) / Н.И. Уварова //Народная культура и проблемы ее изучения: [сбор. ст.; материалы научн. регион. конф. 2008 г.]. — Воронеж: Ворон. гос. ун-т, 2009. — 280 с. — С.74-86. — (Афанасьевский сборник. Материалы и исследования. Вып. VII).
  25. Українське Різдво на Мараморощині / [упоряд. Бевка О.]. – К.: Етнос,2008. – 384 с.
  26. Франко І. Людові вірування на Підгірю / Іван Франко // Етнографічний збірник. – Львів: Друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1898 – Т. 5. – 268 с. – С.160-218.
  27. Фрейденберг О.М. Поэтика сюжета и жанра / О.М. Фрейденберг; [подгот., ред., послесловие Н В.Брагинской]. – М.:«Лабиринт'', 1997. – 448 с.
  28. Чубинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Императорским Русским Географическим обществом. Юго-западный отдел: Материалы и исследования: в 7 т. / П.П. Чубинский .— СПб., 1872-1878.  Т. 3: Народный дневник. – 1872. — 486 с.
  29. Шухевич В. Гуцульщина: У 5 ч. / В.Шухевич. – Ч.4. — Львів, Друкарня наукового товариства ім.Шевченка під зарядом К.Бенднарського, 1904. – 272 с. – (Матеріали до українсько-руської етнології / Видання етнографічної комісії за ред. Ф.Вовка. — Т. VII).
  30. Щербак І. Діти в традиційних обрядах українців / І.Щербак // Народна творчість та етнографія. – 2003. — №3 – С.71-77.
  31. Элиаде М. Аспекты мифа / Мирча Элиаде; [пер. с фр. В. Большакова]. —М.: Инвест-ППП, 1995. – 239 с.
  32. Элиаде М. Священное и мирское / Мирча Элиаде; [пер. с фр., предисл. и коммент. Н.К.Гарбовского]. — М.: Изд-во МГУ, 1994. — 144 с.
  33. Ящуржинский Хр. Колядки религиозно-апокрифического содержания / Хр.Ящуржинский // Киевская старина. – 1895. — №2. – С.207-217.

 

Опублікована вперше: Длінна Т.І. Свято Різдва Христового в народній релігійності українців// Українське релігієзнавство. — К., 2010. — №55. — С.53-62.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • sl.chem | 19 лютого 2018, 00:47

      Очам своїм не вірю, РІСУ перепечатала статтю із жовтої преси!!! Будь-ласка, приберіть цей лохотрон!!!

    • enzian | 18 лютого 2018, 22:51

      А як же бути з такими отаманами російських козаків, я Гельмут фон Паннвітц та Султан Килич Герай?

    • velovs@ukr.net | 18 лютого 2018, 17:13

      Навряд чи є суто випадковим збігом та цікава й знакова обставина сучасної календарної доби, що в той самий день, коли частина християн, які живуть за старим (Юліанським) стилем, святкують Собор

    • velovs@ukr.net | 18 лютого 2018, 15:54

      "Або ми станемо Нацією Священиків, яка є сіллю для землі і світлом для світу, або зникнемо в загальній біомасі, яка засліплена крокує у прірву. І в цьому контексті нам нічого шукати ні на

    • velovs@ukr.net | 18 лютого 2018, 15:27

      До речі, ця особливо жорстоко-кривава розв'язка (завершення) - чотири року тому - Другого Майдану та ганебна втеча з Києва головних оберватажків тодішнього промосковського кримінально-бандитського

    Популярні статті місяця