Церковно-релігійний фактор Євромайдану в оцінках його учасників та прихильників (не закінчення)

7 лютого 2014, 10:51 | Релігієзнавчі студії | 1 |   | Код для блогу |  | 

Ольга Недавня,

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Ставлячи крапку в попередній частині нашого дослідження, ми хотіли вірити, що наступна й остання, якщо буде, стане плодом спокійніших спостережень за процесом осмислення українцями ролі церковно-релігійного фактора в Євромайдані та їхньому власному житті. Натомість маємо констатувати настання і тривання наступного (чергового?) етапу оцінок цього фактору – етапу, старт котрому знову дали не дії представників Церков, а подальше загострення політичної кризи.

З початком протистояння на вулиці Грушевського і першими смертями активістів (з 21-22 січня 2014 р.) ситуація незворотньо змінилася, у тому числі й у плані підходів до оцінок церковно-релігійного фактору Майдану з боку учасників народного спротиву[1], розпочався п’ятий етап таких оцінок.

Перш ніж перейти до відповідного аналізу, мусимо відзначити, що змінилися також, і не в кращій бік, можливості проведення відповідних польових досліджень для релігієзнавців. Тепер у їх ході серйозною проблемою може бути правова й навіть фізична захищеність релігієзнавця. Раніше, принаймні для вітчизняних науковців, найбільшими неприємностями могли бути неадекватні дії окремих представників як нетрадиційних, так і традиційних Церков та релігійних організацій (що фактично траплялося вкрай рідко), або ж – небажаний дестабілізуючий вплив певних екзотичних практик, до чого дослідник був зовсім не готовий. Однак прямо на наших очах робота релігієзнавця в сучасному «полі» впритул наблизилась за небезпечністю до роботи журналіста й медика. Якщо статуси останніх є більш-менш врегульовані у правовому плані (коли, звичайно, законодавство працює), то статус науковця-суспільствознавця, зокрема — релігієзнавця, що спостерігає за діяльністю своїх «піддосліджуваних», здається, досі неозначений, принаймні, в Україні. Хоча релігієзнавець так само може опинятися за робочими потребами в «гарячих точках», як ми це бачимо по свіжому вітчизняному досвіду. І йому, так само як і журналістам і медикам, ніхто не мав би принаймні перешкоджати виконувати свою роботу. Для цього його статус має бути захищений насамперед законодавчо. Нашим колегам, зокрема, Українській асоціації релігієзнавців, варто було б вивчити відповідний міжнародний досвід та наявні в Україні відповідні можливості з рамках існуючого законодавства, а також, за потребою, ініціювати необхідні у ньому доповнення.

Наразі ж для продовження польових досліджень релігієзнавцеві потрібна не тільки велика любов до своєї професії, але й неабияка сміливість та міцне здоров’я. Однак, на наше дослідницьке щастя, по-перше, очевидці могли ділитися своїми враженнями на «мирній території» (а те, що таким чином виникала певна часова дистанція, йшло тільки на користь спокійнішого викладу точок зору), а по-друге, ми користувалися спостереженнями з допомогою онлайн-трансляцій та переглядали численні документальні відео-матеріали.

Якщо виділити основні знакові події, дотичні церковно-релігійного фактору на Майдані, то це були в розглядуваний період (з 21 січня 2014 р.):

  1. Вихід священнослужителів у «гарячу точку» між двома лавами, протестувальників та силовиків, на вулиці Грушевського.
  2. Участь очільників українських Церков у переговорному процесі між владою та опозицією (зокрема, взяття на себе відповідальності ВРЦРО за спрямування лідерів опозиції на продовження перемовин без санкції на те Майдану та за пояснення цього кроку майданівцям).
  3. Звернення[2] останніх до митрополита Володимира з проханням вплинути на представників влади як на своїх прихожан.

Ці події різнопланові, однак саме вони визначили початок та хід вже п’ятого етапу оцінювання церковно-релігійного фактору Євромайдану його учасниками та прихильниками. Поряд з тим, що духовна складова Майдану залишається в очах майданівців досить виразною та позитивною[3], а молитовний досвід Київського Євромайдану поширився і в регіони[4], під час нового оціночного етапу проявились і нові точки зору на наявну й бажану участь Церков та на власні відповідні ініціативи віруючих.

Коли 21 січня кілька священнослужителів (як з’ясувалося, це спершу були монахи УПЦ МП) вийшли між лавами протестувальників і силовиків, з хрестом та молитвами, внаслідок чого майже на добу запанувало відносне затишшя у протистоянні, майданівці поставилися до цього, з одного боку, схвально, а з іншого – обережно і навіть неоднозначно. Лунали підозріливі голоси, що така дія представників Церкви, якій небезпідставно не довіряють частина українців, дала можливість силовикам перегрупуватися для подальшого протистояння та підтягти відповідну техніку; були навіть зауваження, що після такого втручання якраз і сталися перші смерті активістів.

Справедливості ради варто відзначити: якими б не були наміри монахів (а нам хочеться вірити в їхню християнську щирість), що першими вийшли на «гарячу лінію», до них згодом приєдналися і священики й миряни інших Церков, у тому числі й миряни УПЦ (МП), тож «відповідальність» тут – поліконфесійна. Однак, походження висловлюваних підозр можна зрозуміти у тому сенсі, що від окремих, і то не рядових, представників саме УПЦ (МП) трохи раніше були оприлюднені засудження майданівців, вірні саме цієї Церкви пройшли антимайданівською хресною ходою.

В наступні дні активісти, скажімо так, відклали свої остаточні судження про священичу «миротворчу варту» в місці протистояння до того моменту, коли з’ясуються її довгострокові реальні наслідки (тобто, чи перемир’я внаслідок неї наблизить та полегшить перемогу протестувальників). Така поміркована точка зору, як ми це висвітлимо й на інших прикладах, стала помітною особливістю нового підходу до оцінок церковно-релігійного фактора Євромайдану, що викристалізувався якраз під час п’ятого відповідного етапу.

В цей же час виразно дозріла і друга особливість реакції учасників народного спротиву на цей фактор: представники Церков стали ідентифікуватися майданівцями не за принципом моя чи інша конфесія, і взагалі не так за конфесійною ознакою, як за функціональною: є церкворечники (які закликають, письмово чи принаймні з безпечної відстані, до припинення насильства обидві сторони без чіткого характеризування їхньої за це – різної – відповідальності) та Пастирі (котрі однозначно і практично стали на сторону учасників народного спротиву і роблять все можливе як священнослужителі для свої пастви, перебуваючи поруч з нею). В ролі перших перебували майже всі офіційні представники – очільники Церков, крім тих, хто особисто приміряв на себе роль Пастирів з перших «гарячих» днів. З нині діючих голів Церков лише Патріархи Філарет, Святослав та архиєпископ Ігор (Ісіченко) (кожен у міру своєї натури та можливостей) зрештою  спромоглися проявити сміливість як єрархи та громадяни та назвати бодай частину речей своїми йменнями, що й не пройшло повз увагу учасників народного спротиву.

Взагалі (і це третя нова особливість оцінок), на звернення і промови стомлені й розгнівані люди здебільшого перестали реагувати так, як це було спочатку, а відсторонені висловлювання в дусі «мир, дружба, кукурудза» стали викликати відверте роздратування, незалежно від авторитету того, хто так казав (що жваво обговорюється в соціальних мережах, зокрема, у Фейсбуці). Активісти вважають, що потрібна перемога (звісно, краще мирна), а не просто припинення протистояння без суттєвих позитивних результатів. Хоч поки що не дійшло до того, щоб так судили поза колом приватних розмов, однак Церквам доведеться це якнайскоріше враховувати, щоб не зменшити свій високий ліміт довіри в українському суспільстві й не почути таку думку дуже голосно на Майдані. Такі загостренні очікування від Церков: чітко називати зло – злом (і допомагати присікти його, щоб встановився справедливий мир), а добро – добром блискуче відзначила досвідчений журналіст Катерина Щоткіна[5].

Натомість ще зросла повага, довіра й любов до Пастирів, котрі працювали на паству та разом з нею, як це доводить, зокрема, рішуча, смілива й масштабна підтримка майданних капеланів (наприклад, отця Михайла Димида[6], котрого намагаються засудити за начебто невиконання вимог ДАІ). Фактично, таких Пастирів вже мають за живих святих, до них приходять з усіма духовними та світоглядними питаннями, їм радіють, як діти, їх оберігають, їхніми іменами обіцяють називати своїх дітей та онуків.

Прагматичність оцінок миротворчого потенціалу Церков виразніше означилася після того, як представники ВРЦРО в умовах, коли переговори між владою та опозиціонерами фактично зупинилися, а рівень насилля – зріс, вирішили втрутитися у процес вже не зверненнями, а активнішими діями: добилися зустрічі спершу з представниками влади, а потім – і опозиції, щоб схилити обидві сторони до продовження діалогу, що, до певної міри, і сталося. На зустрічі 25 січня з опозиційними лідерами представники ВРЦРО вмовили їх піти на перемовини без відповідної санкції Майдану та запевнили, що зможуть пояснити такий крок майданівцям. Як засвідчив учасник події владика Станіслав Широкорадюк[7] (РКЦ), охочі на таку, скажімо так, небезсумнівну роль не поспішали зголошуватися серед його колег, і зрештою довелося піти йому разом з представниками УГКЦ, УПЦ (МП) та диякном з кірхи святої Катерини. Досвідчений єрарх у своїй промові зі сцени Майдану зумів завоювати довіру активістів та підтвердити авторитет представників ВРЦіРО, завдяки чому й переконав присутніх у слушності вчиненого[8]. Однак пізніше нам стало відомо, що люди, хай з незлою посмішкою, говорили про те, як «хитрому єзуїту» вдалося уговорити майданівців погодитися з тим, що вже сталося. Але, знов-таки, остаточну оцінку таким діям церковників буде зроблено після того, як з’ясується, що дадуть наступні перемовини[9]. Тобто, миротворча функція Церков буде оцінюватися з огляду на те, що саме принесе закінчення протистояння: мир влаштовує тільки справедливий.

Нарешті, протестувальники вийшли на новий рівень усвідомлення можливої ролі Церкви та новий рівень зворотнього зв’язку зі своїми пастирями в намірі вплинути на характер та ефективність їхньої участі в подіях. 24 січня «християнська громада Майдану та всі небайдужі до долі України віруючі християни усіх конфесій» передали народному депутатові Миколі Томенку своє Звернення до Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана), у якому просять його вплинути на владу (серед котрої багато хто декларує свою приналежність до УПЦ МП), щоб та припинила насилля та почала враховувати вимоги протестувальників. Збір підписів під цим Зверненням триває в наметі-громадській приймальні депутата М.Томенка, проте наразі невідомо, чи буде (і яка) відповідь Митрополита Володимира. Очевидно, від останнього теж залежить судження майданівців про УПЦ МП та, ширше, на можливості впливу ієрархів на перебіг вирішення політичної кризи в Україні.

Отже, як бачимо, в цілому п’ятий етап оцінок церковно-релігійного фактору Євромайдану характеризується більшим їх розбігом та «відкладеними» висновками. Основними особливостями цього етапу є такі:

  1. оцінки миротворчих дій Церков учасниками та прихильниками Євромайдану ставляться у залежність не так від тактичних, як від довгострокових наслідків цих дій;
  2. визначення представників різних Церков не за принципом «своя» - «інша» конфесія, і взагалі не за конфесійною, а за функціональною ознакою: крім відвертих неприятелів (священнослужителів, які засудили Євромайдан), ті, хто бере участь у подіях навколо нього, діляться на «церкворечників» (хто закликає до припинення насилля без чіткого визначення міри відповідальності за нього сторін й без чітких обумовлень, яким має бути справедливий мир) та Пастирів (котрі допомагають як і чим можуть учасникам народного спротиву, перебуваючи серед них);
  3. насторожене, прохолодне ставлення, а то й дратування на заклики і виступи «церкворечників» та висока оцінка діяльності Пастирів;
  4. суб’єктність по відношенню до представників Церков: він них очікуються та запитуються конкретні можливі для них дії по напоумленню влади.

Церквам доведеться враховувати цей новий рівень усвідомлення ролі церковно-релігійного фактору Євромайдану, і частині – доростати до нього. Висока планка довіри до Церков з боку громадян тепер має постійно підтримуватися ефективною діяльністю священства. Мирянам же і симпатикам — доведеться брати на себе більшу відповідальність як у своїх Церквах, так і у всьому суспільстві, в усіх справах, повсякденних та віхових, приватних та громадських, котрі дотичні релігійного, духовного, культурно-цивілізаційного вибору. 

Наразі не хочеться навіть думати про те, як муситимемо продовжувати це дослідження далі, про те, що наступний етап оцінок церковно-релігійного фактору Євромайдану може бути спричинений не справедливим суспільним миром та спокійним осмисленням всього, що сталося, а ще резонанснішими, ще гострішими подіями. Не дай, Боже.

 


[1] У попередніх частинах нашого дослідженням ми користувались таким визначенням як робочим, очікуючи соціологічних даних щодо протестувальників, як це ми й мали робити, дотримуючись принципів об’єктивності. Тепер, враховуючи дані Дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та  соціологічною службою Центру Разумкова  з 20 по 24 грудня 2013 р. (50% українських громадян підтримують Майдан, у центрі 63%: Євромайдан підтримує 50% українців, Антимайдан – 27% // Українська правда), ми підставово зупиняємося на обраному визначенні. 

[2] Християнська громада Майдану звертається до Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира // Рідна країна. Світоглядний портал.

[3] Наприклад: Юлія Завадська. Реколекції на Майдані // Блог Юлії Завадської. Сredo. Католицький суспільно-релігійний сайт.

[4] Кожне віче у Полтаві відтепер розпочинатиметься із молитви. // РІСУ

[5] Екатерина Щеткина. Амвон на нейтральной полосе // Дзеркало тижня

[6] Світлана Одинець. Вертеп свободи у старій реальності // Дзеркало тижня.

[7]Майдан не має права не перемогти, — єпископ Станіслав Широкорадюк // Релігійно-інформаційна служба України.

[8] Протоієрей Миколай Данилевич. Враження очевидця: За що Майдан скандував церквам «Дя-ку-є-мо!» // Православіє в Україні.

[9] Наприклад: А коли саме Майдан дозволив опозиції продовжити переговори? // Клуб ФУП. Українська правда.

Система Orphus
Рейтинг
0
1
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • taran | 14 лютого 2014, 22:13
    Коментувати коментар

    Християнське релігійне вчення є догмою, що, ніяк не ототожнюється з демократією, про яку так невимушено і блаженно говорить Митрополит Львівський УАПЦ Макарій у зверненні, що до кризової ситуації в Україні. Апостол Павло, мав би бути свідком тяжкого тогочасного життя простого народу, але в Посланні до Римлян, Рим13:1-10, призиває не до визвольного руху, а до покори владі, « бо немає влади, яка не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. … Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління». Очевидно, теза про те, що в « демократичних» діях революційно характеру «Правого сектору», щодо вимагання справедливого життя, та самочинних визначень опозиції про солідарність мільйонів українців з Майданом і невідворотнім курсом до Європи, є теж Божий промисел, не витримує критики, бо нівелює слова апостола і відкриває новим політичним силам шлях до влади через «демократичну» паралізацію життя в країні. Насправді, зрозуміло, що за словами апостола стоїть бажання підкорення державній і релігійній владі більшості людей з метою корисливого панування ними. Очевидно, що народи мають зрозуміти мету свого земного життя, як задуму Бога, дійсного існуючим Всесвітом, і розбудувати загально суспільне життя в її досягнення. Усвідомлення еволюційного призначення життя людей. Це необхідний крок для його організації в суспільному і особистому плані. Кожна людина - індивідуальність і, те, якою вона постає в людському загалі, являє плоди сімейного, суспільного виховання і особистих зусиль в духовному зростанні. За конкретними проявами рис людських душ потрібно бачити свідомість їх духу - головній характеристиці його розвитку в вічності життя. Розвиваючись в світах Божих під опікою вищих духовних ієрархій, дух набув здатності втілення в матеріальний світ, де вперше, в людському тілі була проявлена його свідомість, як розуміння особистого індивідуального життя в житті навколишнього світу. З цього часу кожен дух став творцем самого себе. Організація життя людей є похідною від стану розвитку свідомості. Гармонійно розвинена свідомість виражає себе розбудовою такого ж досконалого життя. Надбання високих духовних якостей досягається численними втіленнями в матеріальний світ в різних історичних епохах, расах, народах, тілах, соціальному стані, де набутий прогресивний досвід наповнює чашу духовних звершень. Пізнаючи світ, людство відкриває свідомість Духу Бога і приймаючи її якості у своє життя, тим, дійсно, підноситься до Бога. Звання Бога є визначенням, властивим не лише для єдино можливої духовної індивідуальності. Вічність буття Бога постає свідомістю кожного індивідуального духу, який найкращим чином засвоїв духовний досвід в масштабах Всесвіту і трансформував його в абсолютно гармонійну мету подальшого все розвитку. Даний дух пробуджує і творить життя в наступному Дні еволюції. Дане знання надає орієнтацію свідомості на необмежену перспективу духовного розвитку і важливість особистих зусиль в зазначеному напрямку. Інакше, тобто, в житті під єдино можливим Богом, було б стримування духовного росту, як відчуття заздалегідь неперевершеного обмеження індивідуальності. Нажаль, люди не знають Бога, окрім представленого в Біблії, Корані, та інших релігійних творах. Вплив на людей Біблійним Богом включає спокусу, дорікання, залякування, шантаж, прокляття, наведення страшних хвороб, голоду, піднесення одного народу над іншими, чоловіка над жінкою, а, також, вигнання, покарання смертю непокірних його волі і закону, вічні страждання, що є протилежністю до любові і згубним для розвитку життя. Біблійний Бог вимагає страху і любові, де пріоритетом відношення до себе, ствердив боязливість, про що свідчить сутність и динаміка його настанов в Исход 19:21-25; 20:20; Левит.19:3; Втор4:10; Втор.5:9-11; Втор.6:1-2; Втор.6:13;15;24;25; Втор.7:4; Втор.8:6;19-20; Втор.10:20; Втор.10:12-13; Втор.11:25-28 Псалтирь 88:8;Пс2:10-12; Притчи.24:21-22; Одначе, повчаннями Ісуса Христа в Новому Заповіті любов до Бога оголошується першою і найбільшою заповіддю закону. Мф22:37-39. Бог - Отець ототожнюється з любов’ю, 1Иоан.3:1;4:7-11, і тим постає видимою трансформацією його свідомості, від впливу на людей страхом до любові, що властиво змінам в духовному розвитку людей, а не відвічній духовній досконалості істинного Бога, яка завжди є невичерпною любов’ю. При тому, Син Божий також наставляє боятися Бога понад усе на світі: «І не бійтеся вбиваючих тіло, а душі вбити не може; але бійтеся більше Того, Хто може і душу і тіло згубити в гієнні». Мф.10:28. Месія не вживає слово Бог, але воно розуміється лише його владою розпорядника душ до все згубної гієнни. Об.20:11-15. Наведеним повчанням Ісуса Бог постає потенціальним і досконалим згубником життя. Євангельський Ісус застерігає народ від спокуси віруючих в нього смертю через втоплення, як менш жахливого страждання від побиття камінням до смерті, передбаченого уставом Бога за аналогічну провину. Мф18:6 до Втор.13:1-18. Залякування людей невідворотною смертною карою дискредитує любов Ісуса Христа, бо він не розуміє, що сутнісне наповнення любові виключає будь яке пригноблення життя. Його «любов» не має нічого спільного з істинно Божою свідомістю. Сучасні держави, які з гуманних переконань заборонили смертну кару взагалі, піднялися духом більшості свого народу вище за Біблійного Бога і його Ново Заповітного Сина. Люди мають бути принципові в відношенні до Біблійних повчань, розуміючи, що, вимагання страху і любові до себе є ознакою без культур’я і недолугої свідомості, що не є спорідненим Богу, а людям, які самочинно присвоїли право правити на землі від його імені. Визнанням самого ж Ісуса, страх постає тяжкими стражданнями для людей. «Люди будуть мертвіти від страху», - говорить Він, описуючи руйнівний переддень свого майбутнього ново явлення. Лк21:25-26. Страх породжує хитрість, брехливість, недовіру, догідливість, лицемірство. Він пригноблює свідомість, відбирає свободу творчості і продуктивну ініціативу, а в цілому, сприяє духовній обмеженості і скруті. Страх, завжди, явно, чи незримо, ототожнюється з витоком його породження, як образом насилля, а не любові. Націлювання людей Христом в очікування майбутнього суду, який закінчиться невиправним пеклом для не обраних ним , є нічим іншим, як релігійною системою управляння народами на основі страху впродовж невизначено тривалого строку. Мф25:31-33;41-46, Об.21:8. Названі тексти біблійних настанов породжують рабську свідомість, де любов виступає лицемірним засобом корисливого підкорення народів, а не прагненням просвіти і покращення їхнього життя. Образ Біблійного Бога не відповідає правді Буття і з нього не можливо брати приклад особистого життя. Він породжений зло егоїстичними людьми заради духовного, політичного і економічного підкорення народів. Свідомість істинного Бога вільна від всякого насилля над життям. Духовна височінь істинного Бога є виразом його свідомості виключно в любові. Любов не є вродженою якістю душі. Вона пробуджується в сім’ї, продовжується в дійсності людських взаємин і розвивається по мірі пізнання світу істинного Бога і відповідного розширення індивідуальної свідомості. Дух зріє і зростає любов’ю в сукупностях його життя в світах Божих. В любові проявляється відповідальність, вірність, справедливість, чесність, порядність, доброзичливість, піклування, співчуття, мужність і мудрість, працелюбність і некорисливість. За нею, мир і дружба, порозуміння. Виховання наведених духовних якостей постає життєвим пріоритетом, бо творить любов в повсякденності життя, в чому є свідоме подолання зла. Любов на вимогу, по заповіту не можлива, бо буде відторгнута свідомістю, як почуття, що не має внутрішньої духовної основи. Любов прагне до викоренення зла, як насильницько-войовничого способу самоствердження людей в існуючому світі. Вона входить в середовище, де панує зло і виражаючи себе словом, несе знання про істинний зміст людського життя і життя світу. В духовному прагненні до свого ідеалу – Бога і в особистому виразі якостей, любов розчиняє зло в людських душах. Почуття любові до Бога є найвище виявлення індивідуальної свідомості. Дійти до духовного єднання з істинним Богом можливо лише пізнанням світу, створеного Ним в величному прояві любові до життя, а не з егоїстичними молитвами «Дай мені…, допоможе мені», та все присутнім зведенням церков. Якщо ж мільярди дорослих людей по декілька раз на день призивають Бога на допомогу, а загальне життя на планеті має явну і стійку тенденцію погіршення, то всі людські прохання, дійсно, егоїстичні і недалекі. А Бог, начебто, виконуючий їх, постає відвертим лицеміром в очікуванні людського самознищення. В сьогоденні релігійно адміністративні системи теж продовжують ідеологічно панувати над людьми, утримуючи образ мислення в повинні відвічної гріховності, недостойності, самоприниження, покірливості, терпіння, догми, як синонімів надуманого Євангельського спасіння. В «Основах учения Русской Православной Церкви о достоинстве, свободе и правах человека» церква виразила свій світогляд, стверджуючи його моральним: «Никакие человеческие установления, в том числе формы и механизмы общественно-политического устройства, не могут сами по себе сделать жизнь людей более нравственной и совершенной, искоренить зло и страдания. Важно помнить, что государственные и общественные силы имеют реальную способность и призвание пресекать зло в его социальных проявлениях, но они не могут одержать победу над его причиной – греховностью. Сущностная борьба со злом ведется в глубине человеческого духа и может иметь успех лишь на путях религиозной жизни личности». Разд.3:2. Сказане християнськими ієрархами домінує над державою, політичними партіями та людьми і прививає їм думки загальної безпорадності, свідомо навертаючи всіх до особистого релігійного життя, керованого церквою. Верховні церковні адміністратори не допускають думку, що суспільство зможе самостійно прийти до усвідомлення призначення життя в розвитку високих духовних якостей всіх людей і розпочне його новобудову. Що ж до декларованого християнською церквою морального виховання людей, то воно є зовнішнім титулом, за допомогою якого священство вхоже у всі двері суспільного і особистого життя за для догматичного панування над ним. І за дві тисячі років за допомогою церкви люди так і не усвідомили, що Бог і будь-яке насилля, пов’язане з його іменем, є несумісне ототожнення. Відомі заповіді «не вбивай», «не кради», «не чини перелюбу», «шануй батька й матір» були вистраждані людьми досвідом особистого життя задовго до появи в їхній свідомості Бога. Вони були вкладені в Боже біблійні уста задля придання його образу «мудрості і авторитету» серед простого народу, бо вже в той час не наслідування їм визнавалось суспільством хибою, що несла дисгармонію через глибокі особисті страждання. Довгочасне існування релігійних систем тримається на експлуатації прагнення людей до вічного життя, яке є завжди вічним в дусі без всяких умов підкорення Біблійному Богу, відкиданні знань про еволюцію життя і догматизації віровчення, використанні духовних чеснот, чутливих людським душам, страху відлучення від церкви і осуду суспільством, міжнародній і національній церковній інституції і створеному нею релігійно спадкоємному образі життя. Зло в душі є хоч і тимчасовим, але особистим переконанням і його неможливо позбавитись миттєво, навіть, жертовною смертю Сина Біблійного Бога. До початку життя в людському тілі індивідуальний дух найбільшим здобутком своєї еволюції мав досвід, відповідний вищому біологічному класу тваринного світу. Подальший його розвиток потребував виразу в можливостях людського тіла, сприятливого становленню свідомості особистості, на шляху розвитку якої відбувається подолання зла. Тому, для його викорінення необхідно розвивати свідомість кожної людини, бо лише вона є основою особистих невідворотних переконань відмови від злодіянь. Релігійне життя з образом Біблійного Бога в цьому не допоможе. Послухавши, наприклад, розповідь конструктора літака, ми б переконалися, що даний виріб складається з багатьох технічних систем, які забезпечують його цільове використання, а за його творцями стоїть системна і кваліфікована розумова діяльність. Досліджуючи Землю, люди зробили висновок про її невід’ємну належність до Сонячної системи, що з сукупністю індивідуальних систем життєзабезпечення самої землі обумовлює сталі умови життя на ній впродовж мільярдів літ. Земля збалансована в системах свого життєзабезпечення і всіх форм життя на ній. В своєму первозданному стані вона являла цілковиту гармонію, що є свідченням прояву розуму її творців набагато глобальнішого за людський. Досвід життя свідчить, що розумові системи не створюються самі по собі, а є цілеспрямованою діяльністю, призваною до вирішення поставлених завдань. Тому, в творінні землі і різноманітних форм життя на ній, слід бачити реалізований задум Бога. Сучасні люди здатні і мають зрозуміти план Божий, що до призначення свого життя і гармонізувати його з ним. Лише тоді, коли загальною метою суспільного життя буде ствердженим практичний розвиток високих духовних якостей людей, стане можливим становлення духовного життя суспільства, як впливового засобу виховання індивідуальної душі. І в цьому взаємному русі особистого і суспільного життя до мети духовної досконалості буде здійсненим еволюційний прогрес, який, з часом, приведе кожного з нас до свідомого єднання з Всесвітом. Щоб уникнути руйнації держави потрібно об’єднати суспільство єдиною метою життя, спорідненою до кожної людини. Держава і громадянин повинні йти назустріч один одному. При тому, держава створює рівні умови для зростання духовного потенціалу всіх людей. На сьогодні, український бізнес-політичний бомонд, розгорнутий у вищій державній владі на рівні свідомості першочергового особистого збагачення та досягнення партійних пріоритетів, з бажанням пристроїть державу в фарватер матеріально могутніх країн світу, заздалегідь не здатен подолати загальну кризу. Базування суспільного життя в Україні на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, стаття 15 Конституції, роз’єднує суспільство партійно ідеологічними уподобаннями, позбавляє державу ефективним управлянням ресурсами, дошкуляє несправедливістю розподілу сукупного національного продукту. Точка зору, що конкуренція є найвпливовішим засобом прогресу життя є глибоко хибною. Усвідомлення своєї особистості вічним життям духу у Всесвіті і перспективи досягнення повної гармонії з ним, відкриває духовні сили творчості і продуктивності праці, набагато більші, ніж породжені змаганням людей за матеріальні прибутки в страху неуспішності і банкрутства. Свідомість, що формується на засадах приватного власника, має в наслідку особистий і гуртовий егоїзм і в тому є протилежною меті духовного зростання людей. Політика - це не гра і не засіб матеріального збагачення, а відповідальність за організацію сутності і еволюційну ефективність життя. Для прогресивного політика і політичної сили не Європа, не Америка, не Росія і не церква дороговказ у розбудові держави, а розуміння дійсної мети людського життя. Політичні сили, їх коаліція, громадяни, які відчують спорідненість вищесказаному на рівні потреби практичного втілення в життя, об’єднають державу, виведуть суспільство з кризи, і тим зроблять крок до свідомого єднання з Всесвітом. Михайло Смоляний, громадянин України.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • Михаил | 22 вересня 2019, 21:12

    Путин уже поверил в шаманов и боится их колдовства! Совсем крыша съехала!

  • velovs@ukr.net | 21 вересня 2019, 09:20

    P. S. І до такого ґрунтовного обговорення обов'язково має долучитися не лише ВРЦіРО (як така), а й, власне, ВСЯ ВІТЧИЗНЯНА РЕЛІГІЙНА ГРОМАДСЬКІСТЬ загалом!

  • velovs@ukr.net | 21 вересня 2019, 08:09

    УВАГА! ---- Президент України Володимир ЗЕЛЕНСЬКИЙ 20 вересня ц. р. підписав Указ № 713/2019 щодо заходів про забезпечення економічного зростання і запобіганню корупції, в якому - серед різного

  • Zenia | 20 вересня 2019, 16:43

    Правильно й мудро сказав владика Симеон.. як завжди!

  • Zenia | 20 вересня 2019, 16:41

    Бог у поміч! Саме на сході країни дуже не вистачає храмів ПЦУ, бо дуже багато людей там вже полишили храми російського загарбника й лишилися без храмової молитиви...

Популярні статті місяця