Аналіз сучасного стану державно-церковних відносин в Україні

29 серпня 2013, 15:39 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Анатолій Дутчак,

правник, м. Калуш

Описуючи формування державно-церковних відносин, дослідники в цілому виходять з існування трьох видів чи станів правового статусу церкви в державах (як демократичних, так і антидемократичних): теократичні державні режими, держави з конституційно визначеною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви від держави. Іноді говорять про існування трьох систем відношень між державою та релігійними конфесіями, умовно названими системами «підпорядкування», «розділення» і «координації».

Правовий характер взаємовідносин церкви і держави в Україні є режимом відокремлення держави від церкви.

Зазвичай, описуючи форми цих відносин, режим відокремлення називають третім варіантом, розташовуючи його вкінці цієї кваліфікації, за якою як сама кваліфікація, так і її останній, третій варіант, виникли в європейській історії, в результаті розвитку державно-релігійних відносин у християнських країнах Західної Європи. Основною константою європейської історії, з моменту руйнування архаїчних общин і появою політично організованого суспільства, є дуалізм держави і суспільства. Цей дуалізм є наслідком процесів індивідуації, які привели до виділення індивіда зі спільноти.

Феномен роздвоєння проявляється по-різному. Відчуження політичного існування від індивідуального втілюється у відділенні держави від суспільства або владарювання від співробітництва. На задній план поступово відступають елементи владарювання; держава нейтралізується і формалізується, індивід звільняється від політичних забобонів і вірувань. Процеси нейтралізації держави починаються з обособлення політичної і релігійної інтеграції. Якщо в античному полісі як релігійній общині соціальна єдність обумовлювалася в рівній мірі як політично, так і релігійно, то вже християнський монотеїзм ніс за собою кардинальні зміни, оскільки він руйнує само собою зрозумілу єдність держави і релігії і викликає до життя всеохоплюючу моралізацію і універсалізацію суспільств [1, с.16]. Християнська релігія, говорячи словами Гегеля, «начинает с абсолютного раздвоения… В ней субъект, спасения души, спасение отдельного человека как такового, а не только всего рода, есть существенная цель» [2, с.217]. Людина стає громадянином двох світів.

Саме в західному християнстві виникло розділення між «світською владою» та «владою духовною». Розкол, або, як драматично зазначив Анрі де Любак, «рана» [3, с.127] виникла з появою Євангелія. Саме Євангелія визначила Церкву і державу як дві речі, що не мають ані спільних кордонів, ані спільних інтересів. Називаючи себе «досконалою спільнотою», Церква певною мірою дублює мирське суспільство і внаслідок цього стримує його чи намагається стримувати, тримаючи його у певних межах. Ось чому існує «нескінчений юрисдикційний конфлікт, який унеможливлює будь яку розважливу політику і цілковита неможливість остаточно вирішити кого ж слухатись – священика чи начальника» [3, с.127]. Церква ставить людину перед двома збірками законів і надто рідко трапляється, що два законодавства узгоджуються між собою.

Різниці між «світською владою» і «владою духовною» відповідає розділення права і моралі, що обумовило своєрідність розвитку західноєвропейської державності по відношенню до решти світу. Якщо інші країни та культури прагнули до єдності світської й духовної властей, до універсальної монархії, то в Західній Європі дуалізм держави і суспільства перетворився в тріаду «держава-церква-суспільство». Перетворився в у тому сенсі, що свідчить скоріше про зміну чи еволюцію відносин держави до церкви, еволюцію державних, спеціальних конституційних правових норм. Природа ж Церкви незмінна, можна говорити тільки про зовнішні зміни у видимій Церкві. Незмінними залишаються й відносини Церкви до всіх форм державного устрою, які виходять з того, що «Метою держави забезпечення спільного блага. А метою Церкви – надприродне спасіння людей. Будова і форма держави підлягають історичним змінам, а Церква має закладену Богом ієрархічну структуру» [4, с.263].

Використовуючи в побудові українського законодавства західний принцип відокремлення в цілому Церкви (релігійних організацій) від держави, розуміючи це як доконаний факт у відношеннях держави Україна з релігійними організаціями, зауважимо на застереження німецького кардинала Гьофнера, що ідеальні випадки гармонійної співпраці Церкви і держави з визнанням самостійності кожної з них в історії людства є дуже рідкісним. Частіше спостерігається часткове (так зване, «кульгаве») – розмежування і, як зауважує Гьофнер, впровадження навіть «кульгавого» розмежування має бути плавним, оскільки налагодження стосунків між Церквою і державою в кожному конкретному випадку повинно бути гнучким. Добавимо – налагоджування стосунків вимагає і часу. Не простого календарного фізичного часу, а історичного, заповненого конкретними подіями і фактами що вибудовували відносини конкретної конфесії і конкретної країни. Приймаючи західний принцип відділення Церкви від держави, ми повинні розуміти, що не в змозі відтворити і повторити багаторічний шлях і досвід на цьому шляху, який передував цьому принципу в історії західних країн. Таке розуміння підказує, що існує залежність від того, звідки вийшов, та застерігає, що механічне копіювання шляху не завжди гарантує досягнення покладеної мети.

Тому пропонується критично оцінити все, що було в законодавстві України за роки незалежності прийняте і що прямо чи дотично стосувалось Церкви і релігійних організацій. Для повної картини також візьмемо аналогічне законодавство сусідньої Росії, оскільки вітчизняне законодавство часто копіює або коригує нормативні акти з відповідними актами в російському законодавстві. До того ж, і проблеми у нас одинакові.

Аналіз почнемо з Конституції України, яка є нормативно-правовим актом найвищої сили. Все, що відноситься до Церкви і релігійних організацій, зібрано в ст.35 розділу ІІ, який має назву «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоровя і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Умовно цю статтю можна розділити на дві частини. Перша – проголошує права громадянина на свободу світогляду і віросповідання, що безпосередньо відповідає назві розділу ІІ та визначається загальною метою прийняття Конституції – забезпечення прав і свобод людини та гідних умов життя. Друга частина проголошує відокремлення Церкви та релігійних організацій в Україні від держави. Частини ці різні за походженням і змістом. Право на свободу світогляду і віросповідання за часом виникнення відноситься до першого покоління прав людини які сягають витоків конституціоналізму. Ці права виходили з традиційних ліберальних цінностей, що були сформовані у процесі буржуазних революцій а потім знайшли втілення у практиці законотворчості демократичних держав. Права ці виражають так звану негативну свободу, зобов’язують державу в особі державних органів утримуватися від втручання в сферу особистої свободи, фіксують основи правового статусу особи, її юридично виражених взаємовідносин з державою. Тобто, йдеться мова, в першу чергу, про будову держави і тому, скажемо так, Церква не залежить від існування проголошеного чи писаного такого права.

Виділена друга частина ст.35 Конституції України має інший зміст. Те, що вона розташована в розділі «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» і те, що зміст її негативний і забороняє державі втручатися у діяльність релігійних організацій, створює враження, що так же, як і весь розділ ІІ, це місце відноситься до будови держави, до захисту прав і свобод. Але це другорядна мета. Звернемо увагу, що в Конституції РФ ці моменти розділені і віднесені до різних частин Конституції. Положення про те, що релігійні об’єднання відділені від держави розміщено в розділі 1 «Основи конституційного ладу», а положення про гарантії свободи совісті і віросповідання розміщено в розділі 2 «Права і свободи людини і громадянина». Російський законодавець був кращим наслідувачем і вибудовуючи Конституцію за європейським зразком, свідомо чи механічно, вірно заклав принципи відносин держави і релігійних організацій. Скоріше механічно, оскільки таке наслідування і розділення не вберегло його в подальшому від тих же помилок, які допущені й українським законодавцем.

Так от, основним змістом другої частини ст.35 Конституції України є констатація існування на території держави утворення абсолютно іншої природи і призначення, чим сама держава. Утворення, в яке входять громадяни держави і яке ними, по їхньому глибокому переконанню, не засноване. В цій частині ст.35 головне не невтручання, а визнання уже, до утворення держави, існування факту автономності цього утворення.

Щоб зрозуміти радикальність змісту цієї частини та її відношення до основ конституційного ладу, звернемося до підручника конституційного права. В розділі 4 підручника «Засади конституційного ладу України» розрізняється і дається визначення понять «суспільний лад», «конституційний лад» і «державний лад» [5]. Зокрема, конституційний лад – це система соціально-правових відносин і інститутів, які регламентовані принципами що названі засадами конституційного ладу. Державний лад – це всі ті відносини, які виникають у процесі організації і діяльності державного механізму. Якщо накласти ці визначення на тріаду «держава-церква-суспільство», то тоді, відповідно до принципу відділення, Церквою (релігійною організацією) буде частина суспільних відносин, суспільного ладу, яка не регулюється засадами конституційного ладу.

Розміщення принципу відділення в основах конституційного ладу радикально розводить дві системи, які регулюють різні суспільні відносини. Це місце для людини як двері в другий світ, межа двох світів і двійного громадянства людини. В підручнику церковного права Ліберо Джероза зазначає, що «ставлення вірних до Церкви не ідентичне і не гомологічне відносинам між громадянином і державою. На відміну від сучасної держави всі внутрішньоцерковні відносини проявляються в Церкві як communio не згідно з діалектикою особа – інституція, а як відносини між інституцією й інституцією, тобто між особою й особою» [6, с.48].

Змісту положень про відділення і невтручання притаманна ознака своєрідного договору. Договору в тому сенсі, в якому називають суспільним договором, суспільною угодою сам процес конституціоналізму в державі. Договір між суспільством і Церквою, між державою і Церквою, яка сама називає себе організмом, Тілом Христовим, Особистістю.

І ось цей зміст другої частини ст.35 Конституції України повинен був би визначати подальші відносини Церкви і держави, і ці відносини, як відносини з особистістю, повинні будуватись на основі діалогу, в ідеалі на основі реального договору. Саме такий зміст має стаття 8 Конституції Італії, де говориться що відносини між релігійними конфесіями і державою визначаються законом і на основі договору з органами, які представляють ці конфесії.

Говорячи про необхідність, хоча би для законодавця, вміння вести діалог з Церквою, підкреслимо – вміння чути і розуміти Церкву. Звернемо увагу на застереження дослідників соціології знання, яке би було корисним для законодавців чи правників, що досліджують співвідношення світського і канонічного права. Досліджуючи соціальне конструювання реальності, дослідники зазначають, що поряд з реальністю повсякденного життя існують другі реальності, які виявляються конечними областями значень, анклавами, відміченими характерними значеннями і способами сприйняття. Всі конечні області значень характеризуються перемиканням на них уваги з реальності повсякденного життя. Перемикання уваги трапляються і в рамках повсякденного життя, але перемикання уваги на конечну область значень набагато глибше і вагоміше. Такою реальністю, яка створює конечну область значень, є і релігія. Тут важливо відмітити, що для опису реальності повсякденного життя і опису досвіду в кінцевих областях значень, у тому числі і в релігії, використовується одна мова. Тому може статися так, що значенню, яке описує якийсь предмет чи ситуацію в повсякденному житті, відповідає зовсім інший предмет чи ситуація в релігії. Тобто, один і той же предмет чи одна і та ж ситуація, і нарешті, що особливо важливе для нашої теми, один і той же термін, можуть мати по крайній мірі два існування: релігійне і нерелігійне. І вже як наслідок, відзначено: «Обычный язык, объективирующий мой опыт, укоренен в повседневной жизни и сохраняет с ней связь, даже если я пользуюсь языком для интерпретации опыта в конечных областях значений. Поэтому обычно я «искажаю» реальность последних, как только начинаю пользоваться языком для их интерпретации» [7, с.47].

Наприклад, будівля церкви в повсякденному житті, в цивільному праві – це нерухомість, приміщення, яке можна використовувати як склад чи музей, передати в оренду, продати, віднести до державної власності. Згідно з положеннями Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ці будівлі надаються релігійним організаціям у користування на договірних засадах або повертаються безоплатно у власність релігійних організацій. Законодавцем також встановлено порядок почергового користування культовими будівлями та майном, двома або більше релігійними громадами за їх взаємною згодою. При відсутності згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладання з кожною громадою окремого договору.

Зрозуміло, що в такий спосіб держава з використанням термінів і методів цивільного права намагається врегулювати майнові питання релігійних організацій. Але для віруючого церква, священний храм – це «дім Бога», і як це суміщається з процедурами оренди чи почергового богослужіння? Канон 869 ККСЦ визначає церкву як святу будівлю, постійно і виключно призначену для прилюдного богопочитання через її посвячення чи благословення відповідно до приписів літургічних книг. Як священне місце в результаті певних дій церква може втрачати свою святість, яка може бути відновлена певним обрядом по приписам літургічних книг.

Перейдемо до аналізу Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який був прийнятий в 1991 році, майже одночасно з аналогічним російським законом, прийнятим у 1990 році. Приймали закони в час краху комуністичної імперії та комуністичної ідеології, в час гарячкової надії на негайне розставання з минулим і побудову спільноти на нових ідеалах. Не випадково, тому український закон в статті 1 «Завдання Закону» зазначав, що завданням цього Закону є «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви». Уже в проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» записано про завдання «остаточно подолати негативні наслідки державної політики войовничого атеїзму». Створюється враження, що у розумінні законодавця це не разова міра, а своєрідне завдання для держави, програма на роки, яку держава буде виконувати збільшенням відсотку громадян, охоплених тією чи іншою конфесією. Все це свідчить про ту ж утопічність, з якою ще зовсім недавно будувалось світле комуністичне майбутнє. Утопічність, згідно з якою писаним законом можна досягнути любих змін у суспільстві. Результатом цього є своєрідна крайність, перебудівна наївність, згідно з якою можна зробити з нашої попередньої історії «пусту сторінку» і все почати з нуля. Для цього досить на риторичному рівні відректися від цієї історії, проклясти її, замінити всі негативні знаки на позитивні. І ось уже чиновник, який ще недавно ганявся по селу за колядою, сам ходить з нею, лектори з атеїзму стають релігієзнавцями, нормативний акт, який призначений регулювати відносини з релігійними організаціями, приймається шляхом механічної заміни статей попереднього положення, зміст яких містив заборону, на протилежні за змістом дозволи.

Визначимо основні моменти Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», розбір яких зробимо. А саме:

– закон визначив місце релігійних організацій в структурі суспільства;

– закон надав релігійним організаціям право набувати статусу юридичних осіб.

Чи дійсно входило в наміри законодавця визначити місце релігійних організацій в структурі суспільства, чи це сталось спонтанно – сказати важко. Приймаючи базовий закон, який регулює відносини держави з релігійними організаціями, необхідно було надати визначення терміну «релігійна організація»; цей термін повинен також містити мету створення організації, і логіка законодавця тут виглядає таким чином.

Перераховані в Конституції України індивідуальні права і свободи мають своєрідне продовження, яке випливає з реалізації цих прав. Реалізуватись ці права можуть як індивідуально, так і колективно, і відповідно до цього, для захисту і реалізації своїх індивідуальних прав і свобод, громадяни об’єднуються в спільноти – громадські організації і партії. І виходячи з того, що серед індивідуальних прав і свобод громадянина є право на свободу совісті і віросповідання, яке, в свою чергу, дозволяє громадянам об’єднуватись для колективної реалізації цього права, релігійні організації стали саме такими об’єднаннями і були прирівняні до громадських організацій. Так релігійні організації зайняли місце в структурі суспільства, відведене для громадських організацій.

Початкове лаконічне визначення з Постанови ВЦИК Ради народних комісарів РСФСР від 08.04.1929 р. «Про релігійні об’єднання», яке визначало релігійну спілку як місцеве об’єднання віруючих громадян, об’єднаних для задоволення своїх релігійних потреб, майже дослівно повторилось у перебудованому Законі СРСР від 01.10.1990 р. «Про свободу совісті і релігійні організації». Після розпаду СРСР Закон уже Російської Федерації від 25.10.1990 р. «Про свободу віросповідування» в статі 4 зазначає, що цей закон визначає діяльність громадських організацій, створених з метою реалізації права на свободу віросповідання і відносить туди релігійні і атеїстичні громадські об’єднання. Прийнятий на заміну Федеральний закон РФ від 26.09.1997 р. «Про свободу совісті і релігійні об’єднання» вилучає анекдотичну прив’язку до релігійних організацій атеїстичних, повертається до лаконізму Постанови від 08.04.1929 р., і визнає релігійними організаціями добровільні об’єднання, що утворені «в цілях спільного сповідання і поширення віри». Паралельно з цими визначеннями, існує визначення в Цивільному кодексі РФ, який теж об’єднує громадські та релігійні організації, але вже за спільністю мети, сформульованої дещо по-іншому. В статті 117 ЦК РФ зазначено: «Громадськими і релігійними організаціями (об’єднаннями) признаються добровільні об’єднання громадян, які об’єднались в установленому порядку для задоволення духовних або нематеріальних потреб». До цього визначення ми ще повернемося.

Український базовий закон у статті 7 визначає мету створення релігійних організацій як «задоволення релігійних громадян сповідувати і поширювати віру».

Ця строкатість у визначенні мети створює враження, що законодавці намагались, виходячи з мети організації, класифікувати релігійні організації, але уже серед громадських. Створюючи громадську організацію, громадяни самостійно визначають мету організації, виходячи з того, навколо реалізації якої свободи чи відстоювання якого інтересу згуртувало їх. Діапазон тут широкий – від захисту прав меншин до збирання марок чи метеликів. Звернемо також увагу на різницю, яку вкладає в поняття свободи Церква і світське право.

«У Церкві не можна говорити про свободу, випускаючи з уваги зв’язок віри. Встановлений церковний порядок і свобода мають за мету дати можливість слову і таїнству у вірі автентично і повно передавати участь у Божому бутті» [6, с.39].

Тобто, свобода у релігійному змісті є поняттям, яке стосується скоріше буття, ніж дії. Звідси, такі дії, як боротьба за свободу чи захист свобод – це дії, які характеризують світське поняття свободи. З точки зору віруючого є різниця між «звільнити» і «емансипувати» чи боротися за свободу: звільнити можна тільки себе, але емансипувати чи боротися за свободу можна тільки другого.

Очевидно, що з точки зору держави, віруючим громадянам не можна довірити самостійно визначати мету своєї «громадської» організації. Як державний чиновник зможе провести реєстрацію громадської організації, яка ставить за мету такі «безглузді» цілі, як, наприклад, «зв’язок між Богом і людською совістю» чи «реалізацію спасіння»? І чому немає термінів і не перераховані ознаки виконання цих цілей?

Як може Церква відноситись до такого зрівняння релігійних і громадських організацій?

Безперечно, що реалізуючи право на свободу совісті і віросповідання, громадяни можуть створювати організації, що ставлять за мету захист прав віруючих, захист і пропаганду християнських чеснот і навіть будуть вживати в текстах засновницьких документів релігійні терміни чи символіку. Проте, такі об’єднання не є релігійними організаціями. Сама Церква наголошує, що різниця між громадською спільнотою і релігійною полягає в тому, що у громадській спільноти є лише зовнішні, відносні і тимчасові задачі і цілі.

«…Церква існує не на основі людського, а Божого рішення…» [6, с.41].

«…Церква є таїнственним, а тому одночасно видимим і невидимим, внутрішнім єднанням з Богом і людьми…Церква не є простою формою людської спільноти, подібною на інші: вона становить одну комплексну реальність, в якій поєднуються людський і Божий елементи…» [6, с.42].

Які наслідки віднесення релігійних громад до громадських організацій?

Крім розподілу конституційних прав залежно від реалізації на індивідуальні і колективні, цитований вже підручник з конституційного права наводить класифікацію прав і свобод за змістом, що ділить їх на особисті права і свободи і політичні права і свободи. Політичні права і свободи – це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає як громадянин держави. Ці права і свободи пов’язані з участю в суспільному житті, в управлінні державою. До політичних прав і свобод належить і право об’єднуватись у політичні партії та громадські організації. Підручник конституційного права підкреслює, що це важливе право, яке безпосередньо стосується участі громадян в управлінні справами держави, гарантує право і свободу громадян об’єднуватись у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Гарантія цих прав і свобод передбачає, що законодавчими актами регламентується порядок їх створення та діяльності. Відповідно до цього, однотипно, Закон України «Про політичні партії» від 05.04.2001 р. регламентує порядок створення політичних партій; Закон України «Про об’єднання громадян» від 16.06.1992 р. регламентує порядок створення громадських організації і, відповідно, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р. регламентує порядок створення релігійних організацій.

Цим самим було проігноровано зміст другої частини ст.35 Конституції України. Як вже зазначалось, зміст цієї частини, крім ствердження невтручання і незалежності держави і церкви, має другий, важливіший аспект – признання автономії релігійних конфесій. При цьому принцип невтручання і незалежності є додатковий і залежний до принципу автономності. Наводячи, як приклад, зміст і тлумачення статей 7 і 8 Конституції Італії, автори книги з порівняльного церковного права зазначають, що зміст автономії означає право релігійних конфесій створювати свої організації згідно зі своїми статутами. Там же зазначено, знову ж з посиланням на Конституцію Італії, що ті норми церкви, релігійних конфесій, які стають діючими всередині державної структури, повинні рахуватись джерелами релігійного права Італії. Під релігійним правом автори розуміють комплекс норм, які всередині державного устрою регламентують релігійний феномен, відносини між державами і релігійними конфесіями [8].

Ігнорування цього принципу привело до того, що держава нормативними актами намагається регулювати суспільні відносини, які вже ефективно врегульовані недержавним, канонічним правом. Внаслідок цього виникли мертві положення, статті, блоки а й іноді цілі нормативні акти, якими не користуються як релігійні організації, так іноді і державні органи. В кращому випадку організації уступають, механічно і безглуздо виконують приписи таких нормативів, продовжуючи своє подальше життя згідно зі своїми внутрішніми установами.

Це є складне, на законодавчому рівні втручання в діяльність релігійних організацій, яке зовнішньо проходить безслідно. Втім, наслідки звичайно є. Крім безладу в головах і душах (чи не є таке втручання також і наслідком цього безладу?), таке втручання завдає шкоди церковному, канонічному, праву і, що особливо, разюче зважаючи на довго тривалість такого стану речей, суперечить і завдає шкоди самому державному праву.

Доречною тут буде цитата з роздумів про Церкву Анрі де Любака: «…до низки помилок і спотворень, що виникли протягом минулих сторіч і спричинили стільки розколів, викликали стільки запеклих суперечок, конфліктів і заворушень, і що й далі приносять руйнівні плоди, додались інші, майже невловимі, що часом непомітно захитують навіть релігійну свідомість тих, хто аж ніяк не схильні до розколу чи будь-якої з відомих єресей… Таку саму природу мають певне змішання та підміна понять, схильність до спрощень, яких не вдається цілковито уникнути сучасній апологетиці; завдяки ним Церква здається заснованою на людських принципах, їй приписують суто людські цілі, її пояснюють, вдаючись до суто людських аналогій…» [3, с.18].

Говорячи про регламентацію порядку створення релігійних організацій, насамперед звернемо увагу на процес реєстрації та набуття організаціями статусу юридичних осіб.

По аналогії з громадськими організації релігійні організації діляться на ті що мають статус юридичних осіб і такі, що не мають. Таким чином, був створений штучний водорозділ між ними, при цьому поділ може проходити навіть всередині конфесії чи церкви. Підкреслемо – штучний, який в реальності не існує.

Якими в уяві законодавця є релігійні організації-юридичні особи?

Розуміння цього нам дає вже цитоване місце з Цивільного кодексу РФ, яке хоч і не має відповідників в Цивільному кодексі України, але відображає спільну позицію, своєрідне розуміння природи Церкви і релігійних організацій законодавцями обох країн. Процитуємо ще раз, на мові оригіналу.

Стаття 117 Цивільного кодексу РФ: «Общественными и религиозными организациями (объединениями) признаются добровольные объединения граждан, в установленном законом порядке объединившихся для удовлетворения духовных или нематериальных потребностей».

Термін «релігійні потреби» вживається в базовому Законі України ««Про свободу совісті та релігійні організації», а також в останньому проекті нової редакції Закону України ««Про свободу совісті та релігійні організації», розробленому Держкомнацрелігії та поданому до Кабінету Міністрів України у листопаді 2010 року.

Визначення терміну «потреби» в Цивільному кодексі немає, і для розуміння того, що вкладено в цей термін, можна звернутися до підручників по психології чи економічного словника. В підручниках з психології ми знайдемо, що людська потреба – це напружено активно-спонукальний стан індивіда, створюваний випробовуваним ним недоліком в об’єктах, необхідних для його існування і розвитку. Потреба виникає в силу нестатку, потреби різноманітні, тому що людина живе та діє у світі людських відносин і об’єктів. Навряд чи станемо ми прагнення спілкування з Богом ставити в один ряд із потребами, які виникають в світі людських відносин, об’єктів і бажань. Спілкування з Богом можна також назвати духовною потребою, але різниця між нею і духовними потребами, визначення яких наводять підручники з психології, така ж, як різниця між ходінням в театр чи на виставку і відвідуванням храму.

В економічному словнику читаємо: «потребности – это одна из фундаментальных категорий теоретической и прикладной экономики. Это виды продукции, товаров; услуг, вещей, в которых нуждаются люди, которые они желают, стремятся иметь и потреблять, использовать. К потребностям относят не только то, что приносит пользу, крайне необходимо для жизни, но и реальные запросы на предметы, которые могут оказаться вредными для здоровья, но потребляются людьми в силу сложившихся привычек и получаемого удовольствия, удовлетворения. Потребности разделяются на биологические и социальные, последние обусловлены общественной природой человека. Кроме того, различают насыщаемые, имеющие четкий предел, и ненасыщаемые потребности, стремление удовлетворить» [9]

Перекладаючи і застосовуючи ці визначення до термінології цивільного права, законодавець конструює термін «релігійні потреби», прирівнює їх до духовних або нематеріальних потреб і реалізує для релігійних організацій схему описану в ст.901 Цивільного кодексу. Для кращого розуміння деталізуємо цю схему.

Духовні або нематеріальні потреби у розумінні вищенаведених визначень і у розумінні цивільного права – це потреби які задовольняються споживанням нематеріальних благ що є об’єктами цивільного права. Всі об’єкти цивільного права мають визначення в цивільному праві, в Цивільному кодексі України ці визначення містяться в статтях 177 і 199. Об’єкти цивільних прав діляться на речі, майно, цінні папери і нематеріальні блага. Ті об’єкти цивільних прав, які можуть вироблятися і споживатися називаються матеріальними (речі, майно, цінні папери), ті об’єкти цивільних прав, які можуть споживатися тільки під час надання послуги — називаються нематеріальними або духовними. Наведемо визначення терміну «послуги». Згідно з коментарем до Цивільного кодексу України, послуга – «це дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому» або «діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб, обслуговування».

І тоді, знову ж таки у розумінні законодавця, релігійна організація, яка визначена в ст.7 Закону України ««Про свободу совісті та релігійні організації» – це громадська організація-юридична особа, що пройшла реєстрацію згідно із законодавством, суб’єкт господарської діяльності який, для задоволення релігійних потреб, надає послуги замовникам-віруючим, що споживаються в процесі певної дії або здійснення певної діяльності і які мають ціну або ціну можна встановити.

Уточнимо, пройшла реєстрацію як суб’єкт господарської діяльності не в силу бажання чи волі засновників або членів організації, а в силу того, що іншого механізму реєстрації в країні не існує. І справа полягає не в недосконалому реєстраційному законі, який необхідно змінити. Реєстраційний закон є частиною цивільного права і створений у відповідності до нового Цивільного кодексу, прийнятого в 2003 р. Саме в новому Цивільному кодексі були завершене те розуміння законодавцем природи релігійної організації, Церкви, яке приведене вище і цим самим продовжилось, стало найбільш значущим і досягло своєї кульмінації втручання у діяльність релігійної громади. Найбільш значуще через вагомість такого нормативного акту як Цивільний кодекс, який ще називають «другою Конституцією».

Проблема юридичної особи є однією з самих вивчених і одночасно з тим – найбільш дискусійною в літературі. Законодавство різних країн по-різному вирішують цю проблему, проте можемо виділити загальну рису. В країнах з усталеними правовими традиціями, еволюція яких не переривалась катастрофічними соціальними експериментами, використовується метод нормативного (формального) регулювання, при якому не закріплюються універсальні признаки юридичної особи, а тільки вказується на тип організації, які володіють цим статусом. При цьому юридична особа є як би універсальною формою, «дужками», які охоплюють різноманітні людські об’єднання і, як стверджують деякі дослідники, юридична особа – це не вид суб’єкта права, а союзна властивість, якою наділяється законодавцем та чи інша спільнота. Законодавець має перед собою сформований, готовий результат правоутворення, процесу поступового визрівання правових форм. Він їх не винаходить, а знаходить в правовій реальності. Закріплена в законі форма правової життєдіяльності є результатом функціонування всієї системи правопорядку.

На відміну від цього, законодавства країн бувшого СРСР, в тому числі і Україна, при вирішенні проблеми юридичної особи взяли за основу Модельний Цивільний кодекс для країн-учасників СНГ. Модельний Цивільний кодекс був прийнятий в 1994 році Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасників СНГ і став використовуватись як базовий при прийнятті національних Цивільних кодексів. Згідно з положеннями Модельного ЦК в цих країнах, для отримання статусу юридичної особи, організація повинна відповідати ознакам юридичної особи і бути названою юридичною особою Цивільним кодексом або іншим законодавчим актом.

Для порівняння візьмемо право сусідньої країни – в Польщі для визнання за організацією статусу юридичної особи достатньо тільки другого критерію. Загальні приписи Цивільного кодексу Польщі не містять якої-небудь стандартної схеми регулювання, яка би відносилась до всіх юридичних осіб. Більш того, ЦК Польщі не складає самостійної основи для створення окремих видів юридичних осіб. Стаття 35 ЦК визначає: «Створення, структура і ліквідація юридичних осіб визначають відповідні приписи; у випадках і об’ємах, передбачених цими приписами, організація і спосіб діяльності юридичної особи регулюється також і її статутом» [10, с.9]. Це навіть дещо нагадує положення з старого Цивільного кодексу УРСР, прийнятого в 1963 році, стаття 28 якого зазначала що громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їх статутом.

Новий Цивільний кодекс вводить нову класифікацію юридичних осіб, поділивши їх на юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права.

Всі громадські утворення, в тому числі і релігійні організації, віднесені до юридичних осіб приватного права. Юридичні особи приватного права виникають на основі приватної автономії засновників і це насамперед стійке об’єднання осіб, які мають спільний інтерес у досягненні визначених цілей на основі концентрації певного майна цих осіб, що відокремлюється від них і стає майном створеної організації. Різні статті нового ЦК дають ознаки юридичної особи і сукупно юридичною особою буде організація, що створена і зареєстрована у встановленому законом порядку і яка має такі ознаки, як майнову відокремленість, самостійну майнову відповідальність, участь у цивільному обороті та в судових органах. ЦК встановлює вичерпний перелік форм юридичних осіб приватного права. Відповідно до шляхів створення (об’єднання осіб та майна, об’єднання осіб, об’єднання майна) юридичні особи приватного права можуть набувати форми товариства або установи. В свою чергу, згідно зі ст.84 і ст.85 товариства діляться на підприємницькі і непідприємницькі, і різниця між ними тільки в залежності від використання прибутку. Всі громадські організації, в тому числі і релігійні, віднесли до непідприємницьких товариств. Оскільки законодавець при визначенні товариств послуговується ще терміном «господарські товариства», використовуючи Закон України «Про господарські товариства», сформуємо чергове визначення законодавцем релігійної організації – це організація, створена на засадах угоди громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку без права його наступного розподілу між цими громадянами. Неважко зрозуміти, що всі громадські утворення-юридичні особи відсутні в класифікації, яку ввів новий ЦК і визначенню непідприємницькі товариства можуть відповідати тільки підприємства, утворені громадськими об’єднаннями, в тому числі, й релігійними організаціями. Нова імперативна класифікація юридичних осіб «надіває» на всі громадські утворення організаційну-правову форму, яка їх спотворює. Продовжуючи тему кваліфікації юридичних осіб, необхідно звернути увагу на п.3 ст.3 Господарського кодексу, де наведене визначення юридичних осіб, які не є господарськими організаціями: «Діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямовану на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання, є господарчим забезпеченням негосподарюючих суб’єктів». Важко зрозуміти, які юридичні особи в Цивільному Кодексі співвідносяться з терміном «негосподарюючі суб’єкти» з Господарського кодексу, проте він в найбільшій мірі міг би підходити до релігійних організацій, врешті і до всіх громадських об’єднань.

Звернемо детальнішу увагу на визначення та ознаки юридичної особи, що наведені в Цивільному кодексі.

В цивільному праві терміни «організація», «організаційна єдність», які містяться у визначення – це є єдине ціле зі своєю внутрішньою структурою, яке забезпечується цивільним правом при відносинах засновників чи учасників організації, трудовим правом при відносинах з робітниками організації, адміністративним правом при контролі держави за діяльністю організації. Формальним виявом організаційної єдності є установчі документи – статут чи засновницький договір. За своєю суттю статут – це локальний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус юридичної особи на підставі якого вона діє; засновницький (установчий) договір – консенсуальний цивільно-правовий договір, що регулює відносини між засновниками у процесі створення та діяльності юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності. Обидва акти є локальними джерелами цивільного права, на основі яких виникають цивільні права та обов’язки. Ці права та обов’язки забезпечуються примусовою силою держави, мають обов’язковий характер як для засновників і уповноважених ними органів, так і для працівників підприємства.

На відміну від цього норми статутів релігійних організацій приймаються на загальних зборах і базуються на Конституції України і на базовому законі, за яким ці організації створюються і на тому, що називають церковним правом. Кожна конфесія чи церква має певну систему норм, тобто правил і настанов, які регулюють відносини між віруючими. Зазначимо, що всі релігійні імперативи, їхні нормативні системи основані на ідеї обов’язку, покладеного на прихильника конфесії, а не на правах, що їх віруючий може мати відповідно до релігійних норм. Ці норми відрізняються від нормативних актів, прийнятих державою чи суб’єктом господарської діяльності тим, що їх рисою є морально-організаційний характер, приймаються вони добровільно, виконуються добровільно, виконання гарантовано тільки взаємною згодою і переконанням один одного і за порушення цих норм передбачена тільки статутна відповідальність.

Поняття «засновник» має різне значення у випадку «засновник підприємства» і «засновник громадського утворення». В громадських утвореннях роль засновників чисто церемоніальна, процедурна. Вони готують і подають легалізуючому органу набір документів і у випадку відмови в легалізації можуть оскаржити її до суду. В подальшому вони нічим не відрізняються від всіх членів об’єднання і по ходу діяльності можуть навіть вийти з об’єднання як члени і одночасно як засновники. При цьому всі і об’єднання навіть не замітить і не відчує їх «втрату». Так же, як і всіх членів релігійної громади, які живуть статутним життям, у них на основі установчих документів не виникає ніяких цивільних прав та обов’язків. В силу цього жодним учасником релігійної організації не може бути оскаржене в суді рішення загальних зборів організації, не може бути пред’явлена вимога до суду про ліквідацію релігійної організації-юридичної особи так, як це записано в п.2 ст.110 Цивільного кодексу.

В громадських утвореннях немає різниці між засновниками і учасниками, і законодавство, яке регулює утворення громад, не розрізняє об’єднання засновників (учасників) в громаду чи утворення засновниками (учасниками) громади. На відміну від цього в Цивільному кодексі термін «учасники» стосується товариств, а термін «засновники» – установ. Засновниками чи учасниками юридичних осіб приватного права є фізичні чи юридичні особи, які мають корпоративні права, перераховані в ст.116 ЦК. Права засновників громадського утворення визначаються тільки статутом об’єднання, ці права не є корпоративними тому що не гарантуються і не захищаються державою! Те, що майно і прибуток об’єднання не розподіляється між засновниками, помилково вважається законодавчою забороною. Закон не забороняє а констатує відсутність можливості такого розподілу в силу відсутності корпоративних прав які в свою чергу відсутні через то, що статут об’єднання не є локальним нормативно-правовим актом. Також в силу правової природи статуту існуючий закон про об’єднання громадян, профспілковий закон, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» в ст.19 також не забороняють, а констатують неможливість таким організаціям самостійно займатись підприємницькою діяльністю. Майно таких організацій непридатне для повноцінного цивільного обороту. Для цього необхідно виділити частину майна, розробити для нього цивільний статут, зареєструвати згідно з реєстраційним законом і пустити це майно з підприємницькою ціллю в оборот. Тому спроба, як в проекті Закону України «Про громадські організації», так і в проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 21.05.2010 року, наділити громадські організації та релігійні громади універсальною правоздатністю і дозволити їм самостійно займатись господарською діяльністю, безглузді. Господарська діяльність мається у визначенні Господарського кодексу.

Втім, якщо ми візьмемо церковне право християнських конфесій, то не знайдемо там ні терміну «засновники», ні механізму утворення любої релігійної організації з участю «засновників», який наведений у базовому законі. Саме цей механізм утворення відноситься до одного з тих безглуздих приписів, які релігійні організації відтворюють, іноді навіть цитують в канонічних документах, не вкладаючи в нього ніякого змісту. Втім зміст є, і він досить шкідливий для відносин держави і релігійних організацій. Оскільки роль засновників і статуту-договору є основною при утворенні господарських товариств, відтворивши цей механізм реєстрації з участю засновників у релігійному базовому законі, законодавець прирівняв відносини віруючих у релігійних організаціях до корпоративних відносин засновників і учасників господарського товариства. Науковець В. Піддубна, обґрунтовуючи віднесення релігійних організацій до юридичних осіб приватного права, наводить цитату російського вченого І. Покровського з праці «Основные проблемы гражданского права», опублікованої ще в 1917 році: «…в значительной степени современный вопрос об отделении церкви от государства, с юридической точки зрения, является не чем иным, как именно вопросом о перенесении всей данной области отношений из сферы права публичного в сферу права частного: удовлетворение религиозных потребностей должно быть предоставлено частным союзам верующих, которые будут регулировать свои отношения путем своих частных соглашений» [11, с.107].

Процитуємо вузівський підручник: «Частные корпорации делятся на две группы: непредпринимательские и предпринимательские. Непредпринимательскими корпорациями считаются религиозные организации, корпорации в области образования (школы, колледжи, университеты и т.п.), благотворительные фонды. Они не преследуют целей получения прибыли, а если имеют прибыль, то обращают ее для достижения цели, которая определялась в качестве основной при создании непредпринимательской корпорации» [12, с.131].

Як бачимо, це не є «заслугою» чи відкриттям тільки вітчизняного законодавця. Ця своєрідна духовна сліпота має багаторічну історію, походить від поверхневої схожості як термінів, так і будови різних асоціацій в Церкві і державі, і її сліди можна знайти в наукових статтях, підручниках права. Сама ж схожість йде від того, що термін «корпорація», як і багато інших слів, які використовуються для визначення цього терміна і застосованих до нього норм, був взятий церковним правом з римського права, застосовувався Церквою до різних асоціацій як всередині Церкви, так і в державі. В подальшому, при утворенні світського права, корпоративні правовідношення стали «різновидом цивільного зобов’язального правовідношення, яке реалізується виконанням зобов’язаною стороною покладених на неї обов’язків» [13, с.157]. В Церкві «корпорація» – це в першу чергу духовне об’єднання.

Наступним нормативним актом, який має відношення до релігійних організацій і який розглянемо – Закон Украйни «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» або реєстраційний закон. Закон був прийнятий в 2003 році і набув чинності 01.07.2004 року.

Звернемо увагу на те, що в першій редакції проект Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», поданий до Верховної Ради 01.08.2002 року, мав на меті регулювати лише державну реєстрацію «суб’єктів господарської діяльності», і це поняття, як узагальнююче до всіх юридичних осіб, застосовувалось по всьому тексту проекту. В подальшому процесі прийняття закону термін «суб’єкт господарської діяльності» був замінений на «юридичну особу» і таким простим методом реєстраційну процедуру було уніфіковано. Проте, закон був створений все ж таки для суб’єктів господарської діяльності, і подальші спроби його «ремонту», без врахування його фактичного вузького застосування, зробили його недієвим для громадських утворень. В результаті зараз маємо недієвий закон, такі ж недієві, прийняті до нього зміни, кілька проектів внесення змін, зроблених для різних громадських утворень, відомчі акти, які намагаються придати процедурі реєстрації хоч якийсь зрозумілий зміст і зрозуміле застосування. Епізодом у таких поспішних «ремонтах» можна назвати листа Державного комітету України у справах національностей та релігій до Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва з пропозиціями щодо врегулювання питання внесення відомостей про релігійні організації до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. України з проханням усунути обов’язкову «подвійну» реєстрацію релігійних організацій, яка виникла після ухвалення Закону про державну реєстрацію юридичних осіб.

Спроба назвати сьогоднішній стан з реєстрацією, як «подвійна реєстрація», як і відомчі спроби виправити її, необхідно сприймати з гумором. Якщо одну юридичну процедуру законно роблять більш ніж одна, скажемо дві, незалежні установи – це означає не подвійну реєстрацію, а те, що реєстрацію не робить жодна, оскільки взагалі не зрозуміло, хто конкретно проводить реєстраційні дії і хто повинен відповідати саме за ці дії.

Зрозуміло, що оскільки реєстраційний закон є продовженням Цивільного кодексу, частиною цивільного права, то він і дублює всі ті недоліки у відношенні до релігійних організацій, що наведені вище. Втім у самій процедурі реєстрації звернемо увагу на спроби законодавця вирішити проблему існування і реєстрації помісних церков.

У ст.7 базового Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в переліку релігійних організацій зазначені релігійні об’єднання, до складу яких можуть входити всі перераховані в цій статті організації і установи. Оскільки в тексті закону відсутній порядок реєстрації таких об’єднань, можна дійти висновку, що законодавець відносить помісні церкви до релігійних об’єднань і позбавляє їх можливості набуття статусу юридичних осіб. Послідній проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 21.05.2010 року в п.4 ст.8 зазначає, що релігійні об’єднання складаються з релігійних організацій, утворюються та набувають статусу юридичних осіб у порядку, зазначеному цим законом. Уже самим об’єднанням в проекті присвячена ціла стаття 11, згідно з якою релігійні громади-юридичні особи можуть створювати релігійні об’єднання, і закон називає їх засновниками об’єднання.

Як видно з наведеного, законодавцю знову необхідно визначити – до яких юридичних осіб віднести релігійні об’єднання-юридичні особи.

Знову ж таки, згідно з Цивільним кодексом юридичні особи можуть бути учасниками, об’єднуватись і утворювати товариства-об’єднання юридичних осіб із статусом юридичної особи і бути засновниками установ із статусом юридичних осіб.

Так же як і фізичні особи, юридичні особи, для захисту своїх конституційних прав, можуть утворювати об’єднання. Прикладом таких об’єднань є організації роботодавців, утворених згідно із Законом України «Про організації роботодавців». У законі зазначено, що організації утворюються для здійснення і захисту своїх прав та задоволення соціальних, економічних та інших законних інтересів на основі вільного волевиявлення без будь-якого попереднього дозволу, та що організації роботодавців та їх об’єднання підлягають обов’язковій реєстрації в порядку, встановленому Законом України «Про об’єднання громадян». Як вже було зазначено, Цивільний кодекс відносить всі ці об’єднання, як створені з підприємницькими цілями, так і з цілями захисту прав, до юридичних осіб приватного права. Наступною задачею законодавця було визначитись – віднести релігійні об’єднання до товариств чи установ. Ця задача вирішується довільно. В останньому проекті змін до базового закону від 21.05.2010 року, назвавши релігійні громади засновниками релігійних об’єднань, законодавець як би відніс релігійні організації до установ.

Втім, оскільки реєстраційний закон все ж таки говорить про реєстрацію юридичних осіб, не розділяючи їх на товариства і установи, по тексту закону довільно використовуються терміни «засновники» і «засновники (учасники)». Очевидно що й при написанні останнього проекту змін до релігійного закону, автори не переймались цією різницею і просто привели його у відповідність до реєстраційного закону. Зрозуміло, що жодна з форм, описаних в Цивільному кодексі, в діючому базовому законі чи проектах змін до нього не може відноситись до існування чи формування релігійних об’єднань чи помісних Церков. Аргументи ті самі, що наводились при розгляді утворення і існування релігійних організацій. Втім є один аргумент, який відноситься тільки до об’єднань і стосується їх структури. При цьому спільний як для релігійних, так і для громадських об’єднань з всеукраїнським статусом.

В середовищі такого об’єднання юридичних осіб волею учасників цього об’єднання можуть формуватись вимоги не тільки до поведінки юридичних осіб, що входять в це об’єднання, але й вимоги до їхніх статутів. Тобто, об’єднання самостійно розробляє типові статути для своїх членів. Оскільки ці статути розробляються і приймаються згідно з внутрішнім порядком і правил самого об’єднання, то і ці статути відносяться до внутрішніх статутних норм самого об’єднання. Для релігійних об’єднань ці статути є частиною церковного права. Стає зрозумілим, що тут втрачають зміст поняття самостійний «засновник» чи «учасник» об’єднання. Об’єднання, як самостійний організм, ніби само створює своїх членів, яким законодавець потім надає статус юридичної особи. Але по факту, ці юридичні особи не мають власного, унікального статуту, не мають права самостійно вносити зміни в ці статути. Звернемо увагу, що церковне право деяких християнських конфесій має своє, власне поняття і ознаки юридичної особи, яке відрізняється від поняття юридичної особи в світському праві. Умови і порядок входження таких організацій в структуру, а також умови вибуття, які іноді можуть бути навіть примусовими, є фактично аналогічними правилам набуття і позбавлення індивідуального членства фізичних осіб. Ці правила є внутрішньо-статутними нормами, не відносяться до норм права, але їх положення необхідно вдосконалювати в статутах об’єднань і враховувати при легалізації організацій. Тобто, статус юридичної особи такі організації набувають з врахуванням волі всієї організації, що неможливе з точки зору цивільного права, проте повинно враховуватись. Аналогічно повинна існувати норма, яка дає можливість об’єднаній організації, при порушенні норм статуту чи інших внутрішньо статутних положень організації, виключати організаційну ланку з організації. І оскільки реєстраційний закон є частиною цивільного права, а існування таких організацій суперечить цивільному праву, будь-які спроби удосконалити реєстраційний закон і пристосувати його до релігійних чи громадських об’єднань деформує, наносить шкоду основам цивільного права і приводить до законодавчого втручання у внутрішню статутну діяльність релігійного чи громадського об’єднання.

Цікаво, що законодавець чи державні органи звертали увагу на цю особливість існування громадських об’єднань. При реєстрації в управліннях юстиції первинних профспілкових організацій, які входили до всеукраїнських спілок, ще до прийняття реєстраційного закону були поширені рекомендацій, якими користувались працівники управлінь при реєстрації профорганізацій. Згідно з цими рекомендаціями, профорганізації до листа-повідомлення про належність до всеукраїнської профспілки додавали виписку з рішення вищестоящого колегіального органу профспілки про належність організаційної ланки до даної профспілки. Цей порядок зберігається і по сьогоднішній день. Другим прикладом може бути те місце з російського Федерального закону «Про свободу совісті та релігійні об’єднання», де говориться про державну реєстрацію релігійних організацій. В статті 11 закону зазначається, що при державній реєстрації місцевої релігійної організації засновники подають документ «подтверждающий ее вхождение в централизованную религиозную организацию, выданный ее руководящим центром». Втім це не виправляє ситуації і тільки сприяє множенню непорозумінь і конфліктних ситуацій. Що, наприклад, робити якщо вищестоящий колегіальний орган профспілки або керівний орган централізованої релігійної організації через деякий час, в силу різних причин, подасть в реєстраційний орган документ про скасування належності організації до об’єднання?

Наслідком і продовженням такого законодавчого втручання є втручання державних і судових органів в діяльність релігійних організацій. В Інтернеті можна спостерігати поки що нечисленні, але такі, що мають широку публіку з навколоцерковних читачів, конфлікти, що виникають при дослівному виконанні законів, які мають відношення до релігійних організацій. Одним із таких є довготриваючий конфлікт між Приходом святых Жен Мироносиц і Псковською єпархією. 10.10.2009 року Синод МП приймає Типовой Устав Местной религиозной организации православного прихода РПЦ МП, який Приход святых Жен Мироносиц відмовляється приймати і оскаржує в церковному суді, в прокуратурі посилаючись на законодавство РФ. Наведемо найбільш типові місця з цих скарг: «Псковская епархия нарушила норму закона, предоставляющую учредителям местной религиозной организации право принимать устав религиозной организации: «Религиозная организация действует на основании устава, который утверждается её учредителями… и должен отвечать требованиям гражданского законодательства Российской Федерации» (п.1 ст.10, 125-ФЗ «О Свободе совести и религиозных объединениях» – далее 125-ФЗ). В соответствии с указанным законом, статья 26 действующего Устава Прихода подтверждает право Приходского собрания принимать Устав Прихода: «Приходское собрание принимает Устав Прихода, изменения и дополнения к нему» …Вторгаясь в компетенцию Приходского собрания и лишая граждан – учредителей прав управлять внутренними делами прихода, Псковская епархия воспрепятствовала нормальной деятельности Прихода, незаконно ограничив его права на самоуправление. Таким образом, Псковская епархия нарушила норму закона ФЗ-125, ст.10 п.1, ограничила законные права граждан РФ на добровольное объединение (125-ФЗ, ст.6 п.1; ст.8 п.1; Устав Прихода, ст.2) и воспрепятствовала законной деятельности религиозной организации. Действия Псковской епархии содержат признаки преступления по ст.148 УК» РФ» [14]

Другим прикладом, уже на теренах нашої країни, може бути конфлікт в Свято-Михайлівській парафії м. Києва, який, пройшовши всі судові інстанції України, знайшов вирішення в Європейському суду з прав людини. Основою конфлікту є розкол в церковній громаді, в який, використовуючи діюче законодавство України, миряни втягнули державні та судові органи країни.

Твердження, що умови і порядок входження організацій в структуру, а також умови вибуття, є аналогічними правилам набуття і позбавлення індивідуального членства фізичних осіб, потребує уточнення. Фізична особа самостійно, чи по волі решти учасників, може входити чи виходити з об’єднання, і ці процедури, скажемо так, залишають слід тільки в її переконаннях, ментальному житті. Але для юридичної особи, яка користується загальним статутом, входження в об’єднання може фактично співпадати, проходити одночасно з її утворенням і вихід з об’єднання для таких юридичних осіб означає їх ліквідацію. Це твердження потребує детальнішого пояснення.

Звернемо увагу на початкове положення ст.14 базового закону. Це місце можна віднести до тих, де законодавець іноді інтуїтивно відчуває особливості такого суб’єкта права, як релігійна організація, і об’єктивує їх. Проте, на довго такої інтуїції не вистачає, і це не вберігає від звичних помилкових уявлень і тверджень.

У ст.14 зазначено, що «Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію…». Тобто, набуття статусу юридичної особи є другорядною ціллю, яка досягається цими діями. Статус юридичної особи набуває організація, яка вже існує як суб’єкт права, що вже має певну правосуб’єктність, організаційну єдність, структуру, виконавчі органи, статут. Діяльність організації в досягненні статутної мети не залежить від участі в цивільному обороті, яка носить допоміжний характер. Звідси стає зрозуміла двійна природа релігійної організації. Спочатку організація утворюється згідно з тим, що називають внутрішньо-статутними правилами для об’єднань громадян чи канонами, нормами церковного права для релігійних організацій і потім, якщо члени організації порахують за необхідне для виконання основних статутних цілей набути цивільної правоздатності, організація проходить реєстрацію і набуває статусу юридичної особи. Зрозуміло, що ці стадії можуть співпадати, проходити одночасно, але навіть при такій одночасності двійна природа релігійної організації зберігається. При цьому, оскільки перша природа є основною – на організацію, створену по внутрішнім нормам як би чіпляють ознаку юридичної особи. Також у законодавстві необхідно передбачити й можливість організації відмовитись від статусу юридичної особи, що неможливе в цивільному праві, оскільки означає повну ліквідацію організації. І от важливим наслідком цієї подвійної природи є те, що вихід такої юридичної особи з об’єднання, вихід її з силового поля норм, які її утворили, означає що перша її природа зникає. Припиняє своє існування суб’єкт права, який утворився по правилам об’єднання. Для назви такого суб’єкта права скористаємося терміном із базового закону і назвемо такий суб’єкт права узагальнююче – громадою. Таку громаду неможливо перенести в силове поле інших норм і ознака юридичної особи повисає як би в пустоті. Існування такої юридичної особи, процеси, які можуть відбуватися з такою юридичною особою, підпорядковані процесам, які можуть відбутися з громадою і така юридична особа повинна ліквідовуватись. Тому безглузде і немає ніякого змісту положення з базового закону про можливість «вільної зміни підлеглості» релігійною організацією. Не станемо ж ми стверджувати що християнська громада може змінити підлеглість і стати мусульманською.

Звернемо увагу на таку особливість громади, зауважену російським вченим В. Івановим, як неділимість громади [15, с.88]. Члени громади об’єднані та усвідомлюють свою єдність навколо правомірного інтересу, нематеріальної, ідеальної мети. Ідеальність, нематеріальність мети не визнає градацій мети по ознаках, відтінках і любий відтінок – це вже інша мета і інша єдність. Єдність не ділиться – вона є або її немає, і звідси громада не ділиться – вона є, або її немає. Все це виключає для релігійних організацій-юридичних осіб такі процеси, як злиття, приєднання, поділ, перетворення. Це процеси і терміни цивільного права, які, в першу чергу, регулюють майнові інтереси учасників юридичних осіб.

Підсумовуючи значення терміну «релігійна організація» зазначимо, що це є колективні утворення, які об’єднані легальною метою, створені поза межами держави і буття великою мірою перебуває поза сферою правового регулювання. Для зовнішнього спостерігача це неділимі спільноти людей, непроникні для державного регулювання чи судового втручання як в силу загального конституційного принципу заборони втручання в їх діяльність, так і в силу того, що їх правила внутрішньо статутного життя не є правовими нормами. При цьому це не означає повну, сектантську закритість. Принцип, записаний, наприклад, у ст.25 Закону України «Про об’єднання громадян», дозволяє органам, що проводять легалізацію чи представникам прокуратури, здійснювати контроль за додержанням положень статуту, бути присутнім на заходах, що проводяться об’єднанням, вимагати необхідні документи і пояснення. Межа і цілі такого контролю задаються статтею 4 Закону України «Про об’єднання громадян», статтею 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», і ці положення не розширювальні.

Спільнота існує незалежно від персонального і кількісного складу її засновників чи учасників. І участь тих, наприклад, громадян-засновників, які в кількості не менше десяти чоловік згідно зі ст.14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» подають на реєстрацію статут і заяву про створення релігійної організації, чисто процесуальна. Ці громадяни нічим не відрізняються від решти учасників організації, і їх роль міститься тільки в тому, що у випадку відмови у реєстрації, вони можуть оскаржити у суді рішення про відмову в реєстрації. Якщо члени організації порахують за необхідне для виконання основних статутних цілей набути цивільної правоздатності, тоді організації потрібен статус юридичної особи. Тобто, статус юридичної особи може набувати легалізована організація, яка вже існує як суб’єкт права, яка вже має певну правосуб’єктність, організаційну єдність, структуру, виконавчі органи, статут. Виходячи з того, що організація створюється поза межами цивільного права і набуває статус юридичної особи для другорядних цілей, в існуючій класифікацій Цивільного кодексу України релігійні організації-юридичні особи повинні бути віднесені до юридичних осіб публічного права. Діяльність організації в досягненні статутної мети не залежить від участі в цивільному обороті, яка носить допоміжний характер. Враховуючи неможливість і заборону статтею 19 Закону № 987 релігійним організаціям самостійно займатись господарською діяльністю, участь релігійних організацій в цивільному обороті зводиться до кількох простих дій, перерахувати які неважко. В більшості статус юридичної особи використовується для відкриття рахунків, де акумулюються благодійні внески та пожертви які в подальшому згідно зі статутом використовуються всередині організації.

Література

1. Козловски П. Общество и государство: неизбежный дуализм / Козловски П. – М. : Республика, 1998. – 368с.

2. Гегель Г. В. Ф. Философия религии: в В 2-х томах. Т.1 / Гегель Г. В. Ф. – М. : Мысль, 1975. – 532с.

3. Анрі де Любак. Роздуми про Церкву / Анрі де Любак. – К. : Дух і літера, 2010. – 504с.

4. Гьофнер Йозеф, Кардинал. Християнське суспільне вчення. — Львів: Свічадо, 2002. – 304с.

5. Конституційне право України / за ред. докт. юрид. наук, акад. правових наук України Ю. М. Тодики. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 544с.

6. Ліберо Джерозе. Церковне право / Ліберо Джерозе. – Львів : Свічадо, 2001. – 336с.

7. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / Бергер П., Лукман Т. – М. : Медиум, 1995. – 323с.

8. Франческо Марджотта Брольо. Религии и юридические системы. Введение в сравнительное церковное право / Франческо Марджотта Брольо, Чезаре Мирабелли, Франческо Онида. – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2008. – 437с.

9. Райзберг Б. А. Современный экономический словарь / Райзберг Б. А., Лозовский Л. Ш., Стародубцева Е. Б. – 2-е изд., испр. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 479с.

10. Богустов А. А. Юридические лица по гражданскому праву Польши / Богустов А. А. // Цивилист. – 2008. – № 4. – С.9-13

11. Піддубна В. Релігійні організації як юридичні особи / Піддубна В. // Право України. – 2005. – № 4. – С. 107-110.

12. Кашанина Т. В. Корпоративное право / Кашанина Т. В. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999. – 486с.  

13. Цікало В. І. Правова природа корпоративного правовідношення / Цікало В. І. // Вісник господарського судочинства. – 2006. – № 4. – С.157-165.

14. Апелляция (сокращённый вариант). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://adelgeim.livejournal.com/78384.html

15. Иванов В. Община как субъект права / Иванов В. // Закон. – 1994. – № 5. – С. 88—93

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:46

      Це жодна агітація. На Буковині казали :»Мойше герехт, Сури герехт».

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:39

      За часів союза, УПЦ підлягала моіковському патріярхату, примусово. Від незалежності УПЦ старалась отримати незалежність від Москви. Тепер, коли Україна має ТОМОС та незалежність то Лавру потрібно

    • Halo | 2 червня 2020, 16:46

      Табачник відпочиває...

    • Halo | 2 червня 2020, 16:45

      Нема харізми, поганенько вкид вийшов.

    • Стефан | 2 червня 2020, 15:54

      Последние события показали глубокий кризис РПЦ МП, где только отдельные редкие священнослужители твёрдо исповедуют Православную Веру, как схиигумен отец Сергий Романов, которого сейчас травят

    Популярні статті місяця