"Латинська Русь". Римо-католики, які захищали, творили і славили Україну

30 серпня 2012, 11:22 | Релігієзнавчі студії | view photo | 1 |   | Код для блогу |  | 

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ

Продовжуємо публікувати серії публіцистичних статей історика Віктора Заславського, присвячену 400-літтю львівської архидієцезії РКЦ.

„Польська віра” — саме таке прізвисько здобули римо-католики на теренах України. Це не дивує — дієцезії тут засновували на прохання і за підтримки польських королів-завойовників, біскупи та ксьондзи поводились досить нахабно, автохтонів де могли там переслідували, та й ходили до костелів тут переважно поляки з німцями. Навіть у ХХ столітті римо-католики цілком виправдовували це своє прізвисько — коли під час війни за Львів поляки перетворювали костели на кулеметні точки (наприклад, костел св. Ельжбети неподалік вокзалу), а греко-католицькі монастирі ставали шпиталями для поранених українських вояків. А з приходом радянських окупантів саме «польськість» римо-католиків врятувала чимало галицьких костелів від закриття, а священиків від арешту — адже повоєнна Польща була сателітом СРСР, і її треба було якось задобрити. То ж греко-католицьких священиків висилали до Сибіру, а римо-католицьких — переважно до Польщі!

Але ніколи в житті все не буває просто, і в той час, як королі забирали церкви під костели, а ксьондзи в проповідях глузували зі „схизматиків”, історія запам’ятала десятки імен римо-католиків — міщан, шляхтичів — які свідомо проголошували себе русинами, боролися за права русинів та Русі (захищаючи паралельно від наклепів Православну Церкву). Такі люди, як Юрій Котермак, Станіслав Жолкевський, Станіслав Оріховський, Ян Собеський, Іоанн Гербурт, Іван Домбровький, Севастіан Кленович, Симон Пекалід, Йосип Верещинський, Володимир Дідушицький, В’ячеслав Липинський і багато інших своїм життям і працею довели, що Римо-Католицька Церква не є для України чимось чужим, що незважаючи на усі історичні негаразди, ця конфесія змогла пустити в нашій землі глибоке коріння і стати для нас рідною, своєю, що бути римо-католиком і українцем водночас цілком можливо.

«Часто віру міняє люд»

Це слова з поеми Івана Домбровського, одного з героїв нашої розповіді. Пишучи це, Домбровський мав на увазі релігійне бродіння, завдяки якому і міг виникнути такий феномен у православній країні, де римо-католики були або заїжджими з Європи ремісниками чи найманцями, а пізніше — окупантами з ворожої держави в країні, де зміна віри аж ніяк не була звичайним явищем. Причини для того були різними. Історія знає приклади, коли окупанти в другому-третьому поколінні починають відчувати захоплену землю своєю рідною, а поневолених автохтонів — братами по крові. Таке собі феодальне відчуття відповідальності за те, що завоював. Бувало і таке, коли чужинець настільки захоплювався культурою, релігією і народом Русі (або щедрістю руських меценатів), що поступово починав ототожнювати себе з русинами. Було і таке, що католик брав за жінку православну чи навпаки — і тоді їхні діти виростали в мультикультурному середовищі, з любов’ю до обох вір та націй. Але головним чинником появи такого феномену стало масове покатоличення українців у XVI — XVII століттях. Про нього ми писали минулого разу, і причиною його була одна важлива ідея про можливість зміни віри, яку занесли на наші землі протестанти, а згодом — єзуїти.

Проте переходячи з православ’я на католицтво, українська шляхта далеко не завжди забувала ту елементарну істину, що обидві конфесії в рівній мірі християнські і заслуговують на повагу й пошану. І ще: змінити обряд — не значить змінити батьківщину. Отже, римо-католиків було чимало серед тих, хто оспівував Русь-Україну в піснях і поемах, лицарським мечем боронив її від турків і татар, а натхненим пером — від нахабства поляків. Про кожного з них можна написати окрему книгу, і колись, може, так воно і станеться. А поки що — коротенько про декількох. Все ж таки, народ має знати своїх героїв! Якщо історична пам’ять створила для українських римо-католиків стереотип іноземного загарбника, то саме вивчення і розуміння історії може допомогти перебороти цей стереотип.

Латинський клен із руського лісу

Себастіян КленовичОтже, почнемо з наших митців-трубадурів. Серед літератури XVI-XVII століття мало де пишеться про Україну з таким захватом, як у двох поемах: «Дніпрові камени» Івана Домбровського і «Роксоланія» Себастьяна Кленовича. Останній народився у 1545 році біля Калішу в Польщі, але все його життя було пов’язане з трьома містами: Львовом, Замостям і Любліном. Перші два розташувалися на землях України-Русі, а останнє лежало на самому кордоні етнічної Польщі, і саме Русь уважав він за свою рідну землю. Здобув освіту Кленович у єзуїтському колегіумі, пізніше працював то на посаді бурмістра в Любліні, то головою Академії в Замості (де навчалося безліч української молоді). А ще — коли для заробітку, а коли для задоволення писав поеми, і одна з них — славетна „Роксоланія”, в якій автор оспівує красу природи і міст Русі:

Музи, співайте про русів, про випаси їх благодатні
Й села, що щастя знайшли в цій життєдайній землі.

Починає автор у найкращих вергілієвих традиціях — з буколічного опису природи: родюча земля, м’який клімат, зелені ліси (в яких росте і клен, що дав прізвище самому автору). Особливо в поемі підкреслено, що в наших землях, на відміну від стереотипних уявлень, аж ніяк не царить вічна зима, а навпаки, і тому для рільництва в нас клімат ідеальний. Автор іронічно зауважує що землі наші граничать з землями «мосхів суворих» — от там дійсно і вічні зими, і суворі морози (тобто, сніги і ведмеді — це до північних сусідів, а в нас природа щедра і лагідна). Захоплюючись красою природи, поет селить у наших лісах наяд, дріад, античних богів, які усі разом співають славу Христу! Це було в традиціях Ренесансу, коли Європа захопилася античністю настільки, що пхати оголених богинь і богів куди попало (від поетичних прикрас до нагробків у церквах) стало правилом доброго тону, яке протрималось аж до середини ХІХ століття. Потім з лісів і лугів Кленович переходить до руських міст, починаючи зі Львова:

Передусім із міст руських здобув собі славу велику
Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса,
Місто спокою мого, я тобі присвятив свою працю!
Давньої віри красо, здрастуй, вітаю тебе!

Отак то, брати-ляхи! Задовго до козаччини і національного відродження уродженець центральної Польщі нагадує що Львів — то є руська земля. Та й не лише Львів: після колишньої княжої столиці Кленович перечислює інші славетні руські міста: Замостя, Сокаль, Буськ, Перемишль, Кам’янець та інші. Не забуває він і про Київ, про колишню велич стольного граду, про давні часи руських князів і монгольської навали:

Києве славний, могутня столице князів древньоруських,
Безліч ти бачиш іще пам’яток старовини:
Скрізь на левадах тут видно каміння зруйнованих мурів,
Залишки давніх руїн травами вже поросли.

Добре обізнаний у тонкощах української історії, наш латинський трубадур згадує, що саме призвело до занепаду Києва, і за що уся Європа мусить віддячити дніпровським берегам:

Ти на плечах своїх, Києве, видержав орди татарські,
Відсіч не раз ти давав скиту, що луком гордивсь.
Часто ще й зараз на мури твої вороги нападають…

Величне поєднання сивої давнини і не менш суворої сучасності — ось що чарує в описі Києва і самого поета, і його читачів. Для автора «Роксоланії» Київ і Львів, Перемишль і Холм його часів — ті самі княжі столиці, якими вони були триста років тому, і хоча нові королі збирають тут податки, але земля не втрачає генетичної пам’яті, адже єдиним і вічно живим тілом є сама земля з її горами й лісами і збудовані на ній міста й села, і їхня героїчна і трагічна історія.

І звісно, люди, які живуть тут з давніх-давен. Як справжній міщанин, вихований у демократичних традиціях, Севастіан Кленович не міг забути і про звичаї народу — селян і міщан. З особливим захватом підкреслює він вірність русинів давнім звичаям — зокрема, східному обряду:

Скрізь на Русі зберігають закони та звичаї предків,
Руси і далі ідуть шляхом дідів і батьків,
Звичаї ті, що зі Сходу взяли, зберігають ретельно
І бездоганно, скажу, віру свою бережуть.
Проти порядків таких виступає весь світ католицький,
Часто засуджує їх, навіть погрожує він,
Саме за те, що нащадки, прості й легковірнії руси,
Всім заповітам батьків вірні й виконують їх.

Безперервність роду, звичаїв та історії — ці три кити тримають русинів при Русі, пов’язуючи цю провінцію Речі Посполитої (якою була Україна в той час) з колишньою могутньою державою часів Володимира і Ярослава. І як би єзуїти не намагалися ополячити Русь-Україну — не зможуть вони перекроїти цю землю на свій лад.

Звісно, за такі слова єзуїти (котрі якраз і нарікали більш за все на східний обряд русинів) не дуже шанували гострого на язик митця. Проте коли 1608 року почався рокош (шляхетський бунт) Миколая Зебжидовського, і бунтівники, опанувавши Любліном (де наш герой був членом магістрату), спалили будинок Кленовича, а його самого пограбували та позбавили усіх посад, саме єзуїти взяли під свою опіку бідолаху, дозволивши йому жити при колегіумі — де він і незабаром помер.

Римо-католик, він щиро захоплювався незвичними для нього православними традиціями та носіями цих традицій. Народжений у Польщі, він навіки прикипів серцем до Русі, вірячи, як сам натякав у поемі, що і його кленові знайдеться місце в алегоричному «роксоланському» лісі. Так уже сталося, що найкрасивіші поетичні рядки на славу Русі-України склали саме римо-католики — адже уніати з православними були занадто зайняті ламанням списів в теологічних баталіях і звинуваченням один одного в усіх смертних гріхах.

Латинська муза на Дніпрових берегах

Наприкінці 1610-х років київським єпископом латинського обряду був призначений Богуслав Радошомський-Бокша. З такої нагоди поет Іван Домбровський склав урочисту поему під назвою «Дніпрові камени». І хоча формально поема присвячена єпископу, проте головне місце в ній займає Київ, який стоїть на крутих берегах сивочолого Борисфена, і в якому господарює плем’я русів, яке є рідним і самому біскупові. Автор вказує на його руське коріння):

Ще про матір скажу: рід свій веде вона
Давнішній, завдяки родичам визнаним;
Бо мужів багатьох, родом які з Русі,
Бачиш в домі цім знатному.

Руси — плем’я войовниче, навіть лицарське, славетне не лише величним минулим, але й сучасними авторові подвигами:

…непокоять сильнішого,
А слабким племенам руси не чинять зла.
Славте ж їх, аоніди, гей, —
Тих, що в гирлі Дніпра недругів зборюють!

Відвага і лицарська вдача козаків червоною ниткою проходить через усю поему:

...де козаками
Шарпаний часто Очаків, якому ці лицарі славні
Прикрощів чинять немало завжди з допомогою зброї.
Орди татарські вони у боях побивають відважно,
І за ніщо уважають погрози турецькі зловісні.

І ці рядки були написані, коли Вільшанська і Раставицька угоди забороняли козакам походи на турків! Але куди там варшавським бюрократам до волелюбної ліри митця/ Автор немовби попереджає єпископа, до яких країв він їде і з якими людьми матиме справи. Зокрема — вірність русинів східному обряду, про який з такою зневагою писали і говорили єзуїти:

Західну церкву на Сході обмежує він, ніби валом, —
І візантійських обрядів тримається ревно од віку.

Домбровський не лише констатує факт — він пише про непокірність Русі латинськім проповідникам з повагою і навіть з захопленням:

Хто здолає мужів сильних, які тобі
Не коряться іще? Давньому звичаю
Предків вірні вони.

Вірність русинів своїм звичаям — їхній головний зв'язок зі своєю історією, з княжою добою, з Ольгою, Володимиром, Ярославом. Історію княжого Києва Домбровський переказує з захопленням справжнього белетриста: тут вам і підступне вбивство Аскольда, і мудра й відважна Ольга (яку автор порівнює з Жанною д’Арк та іншими героїнями древності), і непереможний Святослав, і Володимир-хреститель, і Ярослав Мудрий, чиїм прямим спадкоємцем (якщо не по крові, то по праву точно) був Данило Галицький:

Братові віжки правління внаслідував потім Данило;
Непереможне мав військо і був славолюбством відомий.
Римського папи фламін (для цієї покликаний справи)
Коронував його, й став він тоді королем усіх русів
(Хоч християнином був цей обранець сміливий і доти).

Відданий католик, Домбровський не міг не пропустити цей епізод, який символізував і єдність русів з усім католицьким світом, і прихильність до авторитету Папи, з рук якого Данило отримав «фламін». Але разом з цим наш митець підкреслює один важливий факт: православна віра Данила не була чимось неповноцінним у порівнянні з католицькою. Визнання Данилом папського авторитету був чимось подібний на феодальний союз доброго сюзерена (який шанує права васала) і самодостатнього васала, який нічим сюзерену не зобов’язаний, а присягу дає добровільно, з поваги до сюзерена і бажання спільного блага. Мало хто х дослідників життя Данила враховував «феодальний» характер коронування Данила — а без розуміння його неможливо адекватно сприймати будь-які події ХІІІ століття!

Гідним наступником Данила змальовує Домбровський князя Лева, господаря Львова:

В Галичині після смерті Данила став Лев князювати,
Той, що в краю збудував на честь власного імені місто.
Князь цей зростав серед воєн; мав зброєю військо могутнє;
Був красномовний, як батько, і доблестю батька прославив;
Внук це Романа, й відвагу не раз виявляв він дідівську.

Як правдивий християнин, Домбровський не може не докорити королеві-лицареві за підступне вбивство литовського князя у власному замку — хоча хто знає, як там все було насправді…

Потім з'явились Острозькі -- правдиві нащадки Данила;
Поруч — Заславські князі, що пишаються родом так само, —
В замках своїх вони правлять за звичаєм предків і досі.

Як і Кленович, Домбровський наполягає на неперервному зв’язку між княжим Києвом Володимира і Ольги і сучасним йому прикордонним містом. Древні князі, слава і гордість русів, ніде не поділися — їхні нащадки і спадкоємці ще й досі правлять на українських землях. І хоча невдовзі рід Острозьких захирів, проте Домбровський не встиг стати свідком цьому. За його життя і непереможний Костянтин Іванович Острозький, і славетний меценат Василь-Костянтин, і Олександр Заславський (який активно займався примиренням православних з уніатами) були гідними зватись нащадками древніх князів і покровителями русів.

Від натхненної розповіді про славетне минуле Іван Домбровський переходить до смутного сьогодення і зі скорботою розповідає про занепад Києва:

Доля нерідко буває зрадлива: з пихатим зухвальством
Зміцнює підданих, а королів у в'язниці катує.
Старістю зморений Київ так само, по згубній поразці
Впав, і це місто ослабле тепер переслідує доля.
Духом міцні і запалені Марсом литовці нарешті
Запанували над краєм просторим знесилених русів,
Орди татарські яких ще до цього ослабили дуже.

Улюблений аргумент і українських, і російських істориків — небезпідставно списувати усі незгоди народів на монголо-татар — прийшлася до серця і Домбровському. Але монгольський напад — лише одна з бід, від яких страждає Русь. Друга — це релігійні сварки, які розпочалися після проголошення унії. І говорячи про релігійні негаразди, поет звертається до єпископа:

Ти гамуєш старі, часті в Сарматії
Чвари, збурювані давніми сварами.
Та, хоч ти й постраждав од усіляких бід,
Мирні вгоди підтримуєш.

Отже, робимо висновки — латинський біскуп не лишався байдужим до православно-уніатських чвар і намагався скільки було сил сприяти хоч якомусь консенсусу між цими двома гілками Київської Церкви — і в цій шляхетній справі Іван Домбровський бажав герою своєї поеми Божої допомоги:

Хай і ганебні для всіх нас незгоди завершаться миром!

Київські біскупи…

Створений поетом образ католицького єпископа, який не хоче стояти осторонь православного світу і бере живу участь у вирішенні його проблем, не був далекий від дійсності. Відомо що Богуслав Радошомський з великою повагою ставився до православних, дуже шанував мощі лаврських печер і підлеглих своїх привчав до того — принаймні, про це писав у «Власноручних записках» Петро Могила (в той час — архимандрит Печерської Лаври), який за часів біскупства Радошомського в Києві завів із ним тісну дружбу. Латинський єпископ оповідав православному архимандритові про різні чудеса, які Бог вчинив молитвами православних вірних[1].

Зберегла історія й ім'я Йосифа Верещинського, київського римо-католицького біскупа, також русина-українця за походженням, який разом із козаками завзято обороняв Київ і Фастів від татар і з усіх сил привертав увагу уряду Речі Посполитої до проблем оборони Києва й цілої України. У своїх книгах він закликав і до укріплення київських фортець, і до розбудови та заселення Верхнього Києва (який на той час стояв в руїнах), і до заснування за дніпровськими порогами лицарської школи на зразок мальтійського ордену, і до створення на базі козацьких полків нового територіального устрою на українських землях, і до більш належної уваги до небезпеки з боку турків і татар і до оборони України... До речі, майже всі проекти київського біскупа були згодом втілені в життя, але не польським королем, а козацькими гетьманами і московськими царями! Річ Посполита дорого заплатила за те, що не захотіла прислухатись до порад «козацького біскупа»…

…та багато інших

Історія київських біскупів — це лише один з прикладів, коли римо-католики українського походження шанували і свої коріння, і «двоюрідних» братів по вірі. А прикладів цих було чимало, і розповідь хоча б про найяскравіші з них тягне аж ніяк не на одну статтю!

Можна було б згадати про Юрія Котермака — видатного астронома і астролога Середньовіччя, ректора Болонського і декана Краківського університету, який підписувався не інакше як «Георгій з Русі», нагадуючи італійським і польським професорам хто він є і звідки він прийшов.

Станіслав ОріховськийОкрема історія — Станіслав Оріховський, блискучий оратор і філософ, який у студентські роки ділив спільний дах над головою з Мартіном Лютером, а в Римі здобув повагу найосвіченіших книголюбів. Удома його насильно постригли в ксьондзи, проти чого він постійно бунтував — але цей неприємний досвід не зробив з нього антипапіста — скоріше, навпаки. Захищати католицтво проти закидів лютеран він ніколи не припиняв, і навіть коли зрікся сану та одружився (спочатку з єдиною метою продовжити рід, але потім прийшло і кохання до дружини), то саме до Папи він апелював, захищаючи право людини на шлюб. Типовий гуманіст Ренесансу, Оріховський пише і «Повчання королеві» (де закликає Сигізмунда-Августа їхати на Русь, бо саме там гартуються справжні лицарі), і трактат «Хрещення русинів» (в якому доводить що православна віра є такою самою вірною і християнською, як і католицька), і твори на захист шлюбу (з одним із них він навіть виступив на Тридентському соборі). І всюди, підкреслюючи своє руське походження, він підписувався «Оріховський-русин» або «Оріховський-роксолян»[2].

На чималу увагу заслуговує і Іоанн Щеньсний Гербурт — володар замку в Добромилі. Рід Гербуртів — саксонсько-польський, проте наш герой відкрито називав себе русином (та й мабуть мав на це право — Гербурти не один раз женилися на представницях місцевої знаті). Іоанн Гербурт залишив по собі кілька поезій українською мовою, а також відомий трактат «Розмисел про руський народ», у якому критикує короля Сигізмунда Вазу за його недолугу релігійну політику, а всіх прихильників покатоличення русинів — за прагнення абсурдного:

«Бо коли хочемо щоб на Русі не було Русі — це все одно що хотіти щоб море було біля Самбору»[3]

Станіслав ЖолкевськийМожна розповісти і про Гербуртового зятя, гетьмана Станіслава Жолкевського, також русина за походженням. Завдяки йому на наших мапах є Крехівський монастир і місто Жовква, в якому права „міщан релігії грецької” були захищені на законодавчому рівні спеціальним привілеєм гетьмана, та й церкви в місті постали не без його допомоги. Можна розповісти про його правнука Яна Собеського, також русина, котрий разом із руською шляхтою і козаками врятував Європу від турків, завдяки якому розквітла славетна Жовківська іконописна школа.

Ян ІІІ СобєськийА якщо сягнути менш віддалених часів — можна згадати і графа Володимира Дідушицького, нащадка галицьких бояр, який захоплювався українською етнографією, влаштовував бали в стилі гуцульських весіль, ходив у кептарику і часто кричав: „Я — Дідух!”, підкреслюючи тим своє руське походження. А під час польської революції 1848 року, коли Римо-Католицька Церква стала на бік поляків, а Греко-Католицька — на бік русинів (які участі у повстанні не брали, вимагавши в цісаря лише збільшення прав русинів), Дідушицький очолив делегацію з галицьких дворян до греко-католицького єпископа, щоб той прийняв їх у східний обряд! Єпископ відмовив, сказавши: „русини своєї шляхти не мають і не потребують”. Але служити Україні Дідушицький міг і без єпископа: етнографічний і природничий музеї Львова з’явилися саме його стараннями.

В’ячеслав ЛипинськийМожна згадати В’ячеслава Липинського, спольщеного шляхтича, який проникнувся українським духом під час навчання в Київському університеті. Липинський брав активну участь у створенні УНР, пізніше — представляв український уряд у Відні, а ще залишив по собі чудові дослідження ролі шляхти в суспільному житті України і особливо — у повстанні Богдана Хмельницького. В одній із його праць є чудові слова:

«Не та релігія і церква нам в боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільш «національна» та найбільш «українська»… а та, яка найкраще навчить своїх вірних виконувати вічні і загальні людські закони»[4].

Осип КуриласМожна згадати і про Осипа Куриласа, січового стрільця і великого художника, який хоча і був греко-католиком, але майже ніколи не пропускав недільної відправи (коли, звісно, не був на війні) — так чарувала його краса латинської меси[5]! Але для цього потрібна не стаття, а цикл статей — і дай Боже, колись він з’явиться. Тому що історія співжиття на українській землі християн східного і західного обряду не була простою. Було тут місце і для взаємного хамства, і для взаємної поваги, і для протистоянь, і для співпраці заради спільної користі. І незважаючи на всі негаразди, Римо-Католицька Церква заслужила право на існування в Україні — і не як релігійна чи національна меншина, а як повноцінна та рівноправна конфесія, як рівний серед рівних, що разом роблять спільну справу: несуть людям Благу звістку і захищають вічні цінності, серед яких — любов до Батьківщини, яка в нас, все ж таки, одна.

Література:

  • Слово многоцінноє. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу та епоху бароко. Київ, 2006
  • Українські гуманісти епохи Відродження. - Київ, „Наукова думка”, „Основи”, 1995. — Ч.1-2
  • Салтовський Олександр Іванович. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). — К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. — 396 с.
  • "Історія України в особах IX-XVIII ст.". Київ, вид. "Україна", 1993.
  • В. Липинський. Релігія і церква в історії України. Жовква
  • С.Т. Голубев. Петр Могила и его сподвижники. Киев, 1908
  • Н. Яковенко. Нарис середньовічної та ранньомодерної історії України. Київ, 2003
  • Н. Яковенко. Паралельний світ. Київ, 2000

 


[1] Собственноручные записки Петра Могилы. Архив Юго-Западной Руси, часть 1, том 7

[2] С. Оріховський. Лист до Павла Рамузіо. Цит. По: Українські гуманісти епохи Відродження. - Київ, „Наукова думка”, „Основи”, 1995. — Ч.1-2

[3] Я. Гербурт. Розмисел про народ руський. Цит. По: Українські гуманісти епохи Відродження. - Київ, „Наукова думка”, „Основи”, 1995. — Ч.1-2

[4] В. Липинський. Релігія і церква в історії України. Жовква, 1921

[5] А. Крижанівський. Осип Курилас. Львів, 2009

Система Orphus
Рейтинг
0
2
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Містечко Щирець | 15 серпня 2015, 22:28
    Коментувати коментар

    Містечко в якому народився Осип Курилас: http://www.schyrec.com/kim-naumenko-osyp-kurylas/ http://www.schyrec.com/hudozhnyk-osyp-kurylas/

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • enzian | 18 вересня 2019, 16:43

    Ніякий з тебе пророк, Мішка.

  • Paraeklezyarh | 18 вересня 2019, 16:37

    Котрою за чергою в признання автокефалії ПЦУ буде православна церква Александрії одному Богу відомо . Але факт співслужіння та євхаристії є.

  • Михаил | 18 вересня 2019, 14:50

    Александрийская церковь будет самой последней, кто признает "пцу", если такое признание когда-нибудь произойдёт. Скорее "пцу" признает Московский патриархат, чем Александрийский!

  • enzian | 18 вересня 2019, 11:37

    Найгірше, що вони поширюють не стільки християнські цінності, скільки лояльне ставлення до ворога.

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:30

    В том и беда, что исповедоваться на родном языке и своему соотечественнику украинцам не позволяют русские оккупанты. Ты что, оккупант, читать не умеешь? :))

Популярні статті місяця