Доступні, але не розвідані архівні фонди про Почаївську обитель

“Понад вісім тисяч документів, що описані в трьох описах, є важливими джерелами історії української святині в основному впродовж перших десятиліть XVII ст. і до 1939 р.”, — йдеться в огляді документів цього архівного фонду — машинописі, який підготувала начальник відділу інформації та використання документів держархіву Стефанія Коваль.

Формування Фонду №258 почалося з того, що у 1952 р. із Віленського архівного відділу МВС Литовської РСР у Тернопіль передали 7217 одиниць збору і 75 кг розсипу документів 1712-1925 рр. У 1955 р. із них 2916 справ здали на макулатуру. Ще 63 одиниці збору із Литви передали у Тернопільський архів у 1963 р.

“Ці документи чекала дещо краща доля, вони не зазнали таких непоправних втрат, із них в основному сформовано опис №3. У справі фонду висловлене твердження, що справи, передані із Литви, були вивезені із Варшави під час німецької окупації”, — подає згаданий огляд фонду №258.

Поповнювався фонд про Почаївську обитель і документами зі Львова: у 1959 р. звідти передали одну справу, а наступного року — 1285 справ і 8 кг розсипу. Датування цих джерел — 1557-1939 рр.

Як розповідають тернопільські архівісти, найдавніші документи Почаївського монастиря знищили під час облоги Батурина 1709 р. Туди їх вивіз гетьман Іван Мазепа, побоюючись, що обитель пограбують вояки шведського короля Карла ХІІ.

І все ж, незважаючи на втрати, фонд №258 дає змогу досліджувати всі сторони життя монастиря та й загалом Волині — не тільки релігію і культуру, а й економічні відносини і політику.

Дозволяють архівні справи також критично аналізувати численні міфи, якими обросла історія однієї з найбільших святинь України. Приміром, у справах №№ 1165 і 1166, що в описі №3 збереглася інформація про пожертви Анни Гойської. Є документи і про відомий чи не кожному паломнику із картини в Успенському соборі Почаївської лаври сюжет — дружина Андрія Фірлея раптово захворіла, після того, як її чоловік пограбував монастир, забрав звідти ікону, а сама вона заради розваги вдягла священичі ризи. Про судові тяганини обителі зі спадкоємцями А. Гойської Фірлеями, Тарнавськими та іншими поміщиками, як подає огляд фонду, йдеться у справах Опису №1: 2, 3, 4, 6, 11-15, 17, 20, 2386, 2387, Опису №2: 6, 29, 43, 56, 90, 106, Опису №3: 43, 48, 664, 1164, 1168-1175, 1185-1188, 1202-1204, 1209, 1211, 1215, 1217, 1220, 1221, 1223, 1225, 1235.

І хоч уже минуло 20 років незалежності України, малодослідженими є ті справи фонду №258, які стосуються василіанського періоду історії Почаївського монастиря. Тож не дивно, що навіть чутливі до цього питання депутати Тернопільської облради, коли справа заходить про святиню, зупиняються на її “православності”. Це — інша сторона “медалі”. Згадаймо, що й митрополит Іларіон (Огієнко) писав “Уніятський період Почаївської друкарні — це період її найбільшої слави, хоч служила вона лише частині українського народу”. Про те, що історія не знає умовного відмінка, навчають, здається, у кожному вузі. І все ж, сумнівів немає — якби світлої пам’яті митрополит мав доступ до документів, які зараз зберігають у фонді №258 Держархіву Тернопільської області, він би мав підстави для зміни своєї думки. Бо ж самі джерела свідчать, друкували василіяни книги не тільки для унійної церкви, а й для своїх православних братів та старообрядців. Діяльності монастирської, а потім і лаврської друкарні стосуються 130 справ Опису №1, 29 справ Опису №2 і 9 справ Опису №3. Це — не тільки інформація про роботу підприємства, а й переліки найменувань виданих книг.

“Збереглася особливо цінна справа, що стосується перебування Т. Шевченка, як члена графічної комісії, у 1846 р. на Волині. Це дозвіл на змалювання видів лаври та околиць Почаєва, а також клопотання про сприяння художникові у збиранні фольклору та описуванні старожитностей (Опис №1, Справа №1312)”, — розповідають у Тернопільському облархіві.

Зрештою, документи Фонду №258 є багатою джерельною базою не тільки про обитель, а й для дослідження, наприклад, геральдики, сфрагістики і навіть історії паперу.

Автор висловлює подяку працівникам та директору Державного архіву Тернопільської області Юрію Гумену за сприяння і допомогу у роботі.

* * *

Документ з архіву

На подлінном Архипастырская резолюція такова:

Учинить по сему разысканіе О. Протоіерею Немоловскому съ казначеемъ Іеромонахомъ Никаноромъ, при заседателћ Г. Сонцовћ; и что окажется донесть мнћ 22-го Іюля.

Его Преосвященству.

Преосвященнћйшему Иннокентію Епископу Волынскому Житомирскому и Орденя Святыя Анны 1-й степени Кавалеру

(На полях) Получено ноября 20-го 1832-го

Милостивћйшему Архипастырю.

Луцкаго Протоіерея и Благоччиннаго

Григорія Корнаковскаго

Репортъ.

Сего 20-го Іюня Луцкаго Повћта Блыгочинный Священник Николай Очковский обьявилъ мнћ, что во время производимаго въ селћ Бћелостокћ изслћдованія в вечеру 13-го сегож Іюня Бћластоцкаго Базиліанскаго Монастыря Суперіоръ Іеромонахъ Андрей Александровичъ, между разговорами при немъ, Благочинномъ Очковскомъ и сегож повћта Благочинномъ Священникћ Федорћ Копанскомъ, а такъ же при депутате со стороны греко-Унитской, Луцкаго Базыліанскаго Монастрыря Суперіорћ Іеромонахћ Назаріћ Затхерћ сознался что покража из погреба Почаевской Лавры за снятіемъ двух досок із пола и винятіемъ сундука с золотыми привћсками и бриліантами, а так же чего то изъ стћны с оставленіемъ серебрянной бляхи, убрана Почаевскими Монастырскими служителями и увезена за границу и что онъ Суперіоръ Александровичъ в то время былэ в Г. Кременцћ.

Вашему Преосвященству, Милостивћйшему Архипастырю всепокорнейше репортую. Подлинный подписалъ Луцкий Протоіерей и Благочинный Григорій Корнаковскій.

Вћерно съ подлиннимъ, Докладъ

Іеродіаконъ Дашаев (у рукописі прізвище написано нерозбіриво — ред.)

Історична довідка

Документ — частина Справи №24, Опису №3 Фонду №258 у Державному Архіві Тернопільської Області (ДАТО). Він займає Арк.2 і Арк 2-зворот

Назва справи (отримана у радянськы часи): “Дело о хищении монастырского имущества монахами-униатами во время перехода монастыря в православие”.

Початок справи — 20 червня 1832 р.

Кінець справи — 18 грудня 1833 р.

Протягом 1713-1832 рр. Почаївський монастир належав отцям-василіанам. При обителі активно діяла друкарня, яка публікувала книги не тільки для церковних потреб, а й світського характеру. Частина публікацій здійснена наближеною до тодішньої розмовної української мови. Причому видавали книги не тільки для потреб Унійної (греко-католицької) церкви, а й для православних, зокрема старообрядців.

У василіанський період в монастирі звели собор Успення Пресвятої Богородиці, який згодом російський цар Микола ІІ назвав “витвором зухвалої архітектури”.

Одначе під час польського повстання 1830-31 рр. частина ченців-василіан співчувала і підтримала його учасників. Це використала імперська адміністрація — обитель передали РПЦ. Причому василіани повинні були або покинути монастир, або перейти на православ'я. Деякі з отців так і зробили, але більшість таки покинули обитель. Нові власники вимагали, щоб монахи залишили їм все майно. Натомість василіани намагалися забрати нажите, що православна сторона називала “хищениемъ”. Зрештою, із тими подіями пов'язане зникнення оригіналу чудотворної Почаївської ікони Богородиці. В обителі відтоді зберігають копію.