Яким буде християнське соціальне вчення в XXI столітті?

7 листопада 2011, 09:45 | Релігієзнавчі студії | 9 |   | Код для блогу |  | 

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ,

доктор філософських наук

Юрій ЧорноморецьВиступ на II Всеукраїнській конференції християн-юристів «Біблійні цінності в юридичній діяльності»

Сьогодні в царині християнського соціального вчення відбувається нове повернення до джерел. Таке повернення спостерігається і в православ’ї, і в католицизмі, і в протестантизмі. Християнам потрібно усвідомлювати характер цих змін в соціальному вченні, оскільки саме від соціального вчення залежить і конкретна позиція церков відносно питань права, соціального устрою, моралі, захисту прав людини, особистої та колективної відповідальності та свободи.

Сьогоднішнє повернення до джерел є вже другим в історії християнського соціального вчення церков. Перше повернення відбулося в кінці XIX-го – на початку XX-го століть і було пов’язане із виникненням сучасного соціального вчення церков.

В католицизмі це було повернення до теології та філософії Томи Аквіната, звільнення від спадщини морально-правової казуїстики доби бароко. Папа Лев XIII на основі вчення Томи про природний закон сформулював соціальне вчення, яке дозволило в кінці XIX-го та в XX-му століттях вирішити три завдання: по-перше, дозволило створити модерне християнське вчення про суспільство  загального блага; по-друге, дозволило обґрунтувати теорію прав людини (неотомістичне вчення про права людини визначило не лише вчительство Другого Ватиканського собору про права людини, але і вплинуло на текст загальної декларації прав людини); по-третє, дозволило розвинути ідею християнського солідаризму, яка стала основою для ідеології християнської демократії.

В протестантизмі повернення до джерел було пов’язане з неоортодоксією Карла Барта та звільненням протестантів від ілюзій стосовно культурного і соціального прогресу як способу християнізації суспільства. Відмова від ліберальної теології, яка ставила повеління совісті на такий самий високий щабель, як і заповіді Божі, уможливила розвиток різних варіантів сучасного протестантського соціального вчення, жодний з яких, однак, не став панівним.

В православ’ї повернення до джерел пов’язане із неопатристикою, заснованою о. Георгієм Флоровським та Володимиром Лоським. Соціальне вчення представників православної неопатристики було доволі простим: світське суспільство має у всьому наслідувати сакральне суспільство, тобто соціум має бути подібним до християнської громади. Ця ідея в принципі правильна, але занадто проста, щоб стати основою для розвинутого оригінально православного соціального вчення. Звідси – дефіцит праць православних богословів з проблематики соціального вчення церкви та постійне наслідування католицьких взірців в офіційних доктринах православних церков.

Отже, в кінці XIX-го і на початку XX-го століття вже було перше повернення до джерел і відповідного імпульсу вистачило на ціле століття.

А сьогодні відбувається нове повернення до витоків.

В католицизмі Папа Бенедикт XVI повертається до Августина. В соціальному вченні католицизму до Папи Бенедикта XVI занадто багато уваги приділялося формальній стороні соціального. Робилося це тому, що формальне функціонування суспільства – це фундамент для власне духовного життя соціуму. Правове суспільство із дотриманням прав людини та врахуванням вимог загального блага та субсідарності – все це мислилося як свого роду фундамент і перший поверх суспільства. Духовне життя, в тому числі церковне – як свого роду другий поверх і дах. Для теоретиків неотомізму було очевидно, що суспільство може існувати лише як ціле. Без фундаменту захисту прав людини та свободи немає на чому будувати духовність. Але і без даху духовності весь будинок буде зруйнований під час криз. Думка папи Бенедикта XVI-го радикальніша. Він вважає, що без любові неможливо побудувати та зберегти вже самі початки суспільного будинку. Для існування суспільства потрібен не лише правовий скелет, але і любов як душа суспільства. Це – давня теорія Аристотеля і Августина. Ще вони вважали, що суспільство створюється завдяки двом фактам: право та солідарність. Але папа наголошує на тому, що суспільство часів постмодерну може вижити лише завдяки любові. Солідарності та суспільної довіри, взаємної поваги та гуманізму недостатньо навіть для нормального функціонування суспільства. Потрібна любов як прийняття іншого в його іншості. Потрібна любов як готовність постраждати від «гострих кутів» іншого. Але потрібна і вимога до іншого: приймай і мене як християнина, а не виштовхуй моє християнство на суспільний маргінес. Всі соціальні ідеї папи, а особливо неоавгустіанська енцикліка «Любов в істині» дуже близькі до тих соціальних вчень, які сьогодні формулюються впливовими протестантськими і православними богословами.

В протестантизмі розвивається радикальна ортодоксія, започаткована англіканським богословом Джоном Мілбенком. Головна ідея дуже проста. Соціальне вчення протестантизму має бути євангельським за своїм походженням. І воно повинно бути наступальним за своїм характером. Христос з одного боку привніс християнство як щось, що є над світом, над секулярною дійсністю. А з іншого боку, Христос послав своїх учнів у світ, послав їх навернути весь світ. Не лише зробити християнами окремих індивідів, привести їх до надприродного соціуму церкви. Але і розповсюдити християнство на весь світський спосіб буття людини. На думку радикальних ортодоксів, християни мають знову радикально висунути власні вимоги щодо християнізації державного та суспільного життя. Секуляризація не дала нічого доброго, вона забрала із суспільства душу, духовну традицію. І чим раніше ідол секуляризації буде скинуто із суспільного постаменту – тим менше буде негативних наслідків для людства. Християни мають право і повинні не лише особисто жити за високими нормами євангельської моралі. Християни мають право і повинні пропонувати власні соціальні ідеали та ідеї всьому соціуму. Не нав’язувати власне бачення майбутнього, але спокійно пропонувати християнську альтернативу. Отже, якщо в часи Реформації та неоортодоксії Карла Барта протестантизм двічі відмовився від безпосереднього християнського регулювання суспільного життя, обмежився лише загальним впливом, то сьогодні протестанти де-факто пропонують запозичити загальну середньовічну ідею повністю християнізованого суспільства. При цьому, звісно, необхідно уникнути середньовічних помилок. Але в цілому ідея саме така: постсекулярне суспільство як нове середньовіччя, як оновлення давньої традиції. Колись Августін бачив крах античного суспільства і мріяв про майбутнє християнське суспільство, яке пізніше таки виникло і власне було тим, що ми сьогодні називаємо середньовіччям. Хоча сучасники Августина оцінювали його як мрійника, але він виявився правдивим пророком. Зараз ідеал суспільства любові Бенедикта XVI та ідеал постсекулярного суспільства протестантських радикальних ортодоксів – це лише мрія в очах сьогоднішнього людства. Але, як і ідеал Августина, соціальне вчення Бенедикта XVI та радикальних ортодоксів може бути правдивим пророцтвом для майбутнього, пророцтвом для XXI-го та подальших століть.

Православна радикальна ортодоксія розглядає суспільне різноманіття як дар Божий. Адже Бог створив світ не лише як єдиний, але і як різноманітний. Особливим даром є унікальність кожної людської особистості. За Д. Б. Хартом, Бог творить світ як величну музику, в якій кожна людина – це особливий мотив. Цей мотив має власну цінність в очах Божих та повинен цінуватися іншими – як неповторна краса, яка є приводом для любові. Унікальний мотив кожної особистості розвивається Богом як автором кожної екзистенціальної історії. Розвивається також і самою особистістю, яка творить своє життя як варіації на задану Богом прекрасну мелодію. Життя християнської нації чи помісної церкви – це окрема мелодія, симфонічна та велична. Очевидно, що унікальність як особистості, так і спільнот повинна зберігатися і розвиватися. Бог творить як єдності, так і розрізнення. Бог не творить і не бажає злиття в безлику нерозрізнену масу. Так само Бог не творить і не бажає нескінченних розділень, що породжуються гріхом.

Отже, кожна особистість та кожна спільнота мають залишатися собою – бо в цьому їх відповідальність перед Богом. В радикальній ортодоксії йдеться не про індивідуальні та колективні права віруючих на збереження своєї ідентичності. Говориться саме про обов’язок залишатися собою, розвивати власну особисту, общинну, національну, помісну і загальнохристиянську ідентичність. Адже зникнення унікального мотиву в загальній мелодії – це збіднення загальної краси світу та Церкви, зменшення слави Божої.  Особистості та спільнотам свобода дається для варіативного примноження краси мелодії загальної подяки Богові, збагачення загальної мелодії радості перед таємницями Життя, поглиблення трагічного сприйняття величності життя та смерті, дарунку та жертви, блаженства та страждань.

Отже, радикальна ортодоксія пропонує замість уніфікації та мультикультурності, глобалізації та ринкового панування симулякрів – розвиток створеної Богом різноманітності унікальних реальних особистостей та спільнот, об’єднаних єдністю благодаті. Замість апології насилля (якого нібито неможливо уникнути) – апологія миру (який нібито неможливий). Життя – вираз творчої мелодії, а не насилля. І суспільне життя може і повинно бути областю панування миру. Мир – це міра краси життя, краса – це міра миру світу.

Ставлення до іншого має визначатися не лише онтологією Добра-Любові, але і онтологією Краси-Любові. Інший не має права вимагати він мене уніфікації, особливо релігійної. Інший не має права вимагати від мене розпаду моєї ідентичності. Не має права це робити, посилаючись на сучасне зловживання ідеологією прав людини. Коли від християн вимагають відмовитись від використання хреста як релігійного символу чи прийняти нову мораль вседозволеності гріхів – це пропозиція для християн знехтувати своєю особистою та суспільною ідентичністю, яка є єдністю та розрізненням – заради злиття в безликій суміші глобалізованого суспільства та розділення себе лініями гріха. Замість єдності від християн вимагають суміші та злиття. Замість розрізнень внутрішньої та зовнішньої краси – розділення гріхами. Який може бути результат? Замість суспільства – маса грязюки. Замість особистості – шизофренічне розділення та розпад. Отже, занадто багато суміші та злиття замість єдності, занадто багато розділень замість розрізнення.

Фактично, спасти в сучасній кризі може лише відродження любові до краси. І розуміння краси як форми чи структури. Форми, яку мають особистості та спільноти. Форми, яка є і єдністю, і розрізненнями. Але не злиттям і не розділеннями. Втрата форми – це сучасна какофонія. Яка є реальністю не лише суспільною, а і особистою.

Православна радикальна ортодоксія так інтенсивно використовує аналогію із музикою, тому що сам спосіб християнського життя бачить як спів. Спів гімнів. Спів на літургії. Спів, що виражає подяку. Отже, істинний спосіб існування християнина – бути особою евхаристійною. Але не просто жити по неділях у власній спільноті. А жити в творчому ви-співуванні свого життя кожної миті. Все своє життя перетворити на гімн Богові. А особливо постаратися в такий гімн Богові перетворити свої відносини з іншими людьми.

Очевидно, що такого роду спосіб життя може породити нове богослов'я – як прославлення Бога. Породити нову етику – етику любові до краси кожного іншого, яка одночасно є етикою захисту моєї краси. Краса іншого – його єдиний унікальний образ Божий та різноманітні прояви цього образу. На цю красу інший має право. Але і зберегти красу свого образу Божого та створити різні прояви цієї краси – обов’язок кожного християнина.

Отже, захист прав християн на особисте та суспільне християнське життя – це не лише можливість, але це – і обов’язок сучасного християнина. І він не менший, ніж обов’язок любити іншого та бути відкритим до нього.

Радикальна ортодоксія – це повернення до здорової рівноваги в теорії прав та обов’язків людини. Це нове поцінування краси як особи, так і суспільства. Це новий порив до суспільства відносин єдності без злиття та розрізнення без розділення.

Християнство в сучасному суспільстві саме і є тим ферментом, який не дозволяє суспільству або перетворитися на масу, або розпастися на хаос. Залишки християнської культури та моралі, незаглушений голос природної людяності – ці дві мелодії все ще дозволяють пісні людства тривати. Хоча хвилі какофонії все сильніші та сильніші – і яким буде фінал симфонії, сьогодні передбачити неможливо.

Підсумовуючи, можна сказати: соціальне вчення християнських Церков в XXI столітті віднаходитиме нові способи вираження істини про людину та Бога. Оновлене вчення при поясненні християнського ідеалу суспільних відносин буде підкреслювати значення любові значно більше. Дискурс про права людини та права віруючих стане частиною дискурсу про красу гармонії єдності та розрізнення. Дискурс про обов’язки та природні закони моралі стане невеликою частиною дискурсу про любов та жертовність, бажання краси та прагнення подякувати. В XXI столітті християни зрозуміють, що омріяний ними соціум не має нагадувати євхаристійну общину зовнішнім чином (чого прагнули і слов’янофіли, і папи-неотомісти), а має бути спільнотою подяки в більш таємничий спосіб. Вдячність же буде усвідомлюватися не як обов’язок перед Творцем, а як реакція любові на Любов – реакція, яка народжується від розуміння краси Любові.

Отже, в сучасній теології дискурс морально-етичний зливається із дискурсом сакраментально-естетичним. І ці два дискурси єдині із містичним сприйняттям дійсності «очами віри». Людина не має подолати етичне та естетичне, щоб стати героєм віри – як то вчив Кіркегор. Людина має віднайти у християнстві єдність обов’язку, краси, віри. Єдність прав людини, любові, взаємної подяки. Бо світ може спасти лише єдність Любові, Краси та Вірності – якщо християни зможуть її виразити у своєму житті.

В найближчі десятиліття ми станемо свідками та учасниками нової боротьби християн за власні права, боротьби за право зберігати і розвивати власну ідентичність. У людини є право залишатися людиною. У християнина повинно бути право залишатися християнином, вільно жити як християнин та вільно висловлювати свої переконання. В тому числі – вільно критикувати сучасну соціальну дійсність та сучасне викривлене розуміння ідеології прав людини. Християни також повинні навчитися захищати свої колективні права. Ніхто не може примушувати нас відмовлятися від своєї релігійної чи національної ідентичності. Навпаки, відстоювання своєї християнської та національної ідентичності в сьогоднішньому світі має спиратися на ідею прав людини. Християни повинні наголошувати на своїй інтерпретації прав людини, на своєму праві бути собою, на своїй свободі проповіді морального та суспільного ідеалу.

Загалом же все XXI століття буде присвячене виконанню більшого завдання – завоювання симпатій всього суспільства. Епоха Модерну, цієї нової античності, закінчується. Християнство, слава Богу, цю епоху пережило, хоч і з значними втратами. Християнські теологи сьогодення вважають очевидним, що людство стоїть на порозі нового середньовіччя. І від сьогоднішнього покоління християн залежить – яким буде це нове середньовіччя: християнським чи мусульманським? розквітом культури чи її занепадом? Хаосом нового варварства чи оновленим життям людської цивілізації?

Отже, відповідальність християн сьогодні – це відповідальність не лише за відстоювання своєї ідентичності та за християнське ставлення до інших, але і відповідальність за християнізацію майбутнього соціального устрою. Не випадково один із останніх мучеників минулого століття о. Олександр Мень закликав пам’ятати: «Християнство лише починається»! Оновлення богослов'я, оновлення соціального вчення, нова євангелізація – все це єдина стратегія, яка необхідна не лише для Церкви, але і для суспільства. Без відповідальності християн за все суспільство людство просто не зможе вижити в нову епоху. Ще раз підкреслю: християни не повинні нав’язувати суспільству християнізацію, але повинні постійно пропонувати суспільству християнську альтернативу. А для того, щоб пропонувати, християни, особливо християни-політики та християни-юристи, мають знати сучасну християнську теологію, сьогоднішнє соціальне вчення Церков, вміти ефективно провадити в життя нову, радикальну євангелізацію.

Нова епоха, нова відповідальність християн. Відповідальність за збереження і розвиток своєї ідентичності, відповідальність за роботу постійної пропозиції християнської альтернативи в сьогоднішньому суспільстві з його перманентними кризами. І якщо таку роботу з пропозиції християнської альтернативи будуть проводити лише керівники церков, а не кожен свідомий християнин – то християнство не має майбутнього. Оновлене соціальне вчення католицизму, протестантизму та православ’я має дійти до кожної християнської громади, до кожного християнина. І має вивчатися в університетах як християнська пропозиція для сучасності. І необхідно, щоб соціальне вчення Церков було обов’язково представлене у всіх суспільних дискусіях вже сьогодні.

Система Orphus
Рейтинг
0
3
9коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • kotzk | 8 січня 2018, 12:31
    Коментувати коментар

    Исламизация религий. Не внедрение текстов, а призыв к сокращению действий, мнений, образов, форм. Идея Монотеизма исцеляет расщепленный мозг, не сумевший разобраться с политеизмом. Не исключает, а дополняет бордюром на дороге. Не обязательно понимать мироздание. Достаточно понять свою часть дороги и правила только на ней. Не обязательно изучать ислам, если развит в другой религии, но суть последней религии - сократить предыдущие. Сократить в суть. Это сокращение в суть итак было в каждой религии её внутренней ветвью. Но, отрываясь от древа, она могла давать большие искажения, захваченная всевозможными силами. Работа разума - в какой момент уйти от ритуальности, от лишних слов. Если человек совсем не проходит ритуальность, он не берет историю цивилизации, остаётся осколком. Ритуальность - память материи, генетики. Тело вспоминает свою причастность к духовным путям в древности. Это отделяет от животного мира. При хорошем уме можно осознать вред многих жертв, бывших в прошлом из-за недостатка знаний. Избегать их сегодня, заменяя принесением в жертву своих вредных привычек, удовольствий, комфорта. Жертва Богу - Дух сокрушен. Не цитирую, все давно общее. У кого дух не был убит, тело не страдало до состояния рождения из мук души, отличающей себя от своей материальной природы, он не знает Бога, не чувствует. Значит, то, не знающее, не чувствующее - ближайшее проявление Бога для пострадавшего. Речь о 'Творце', а не о пророках. Много природы и много людей не страдает в истине. Можно сказать - они природа, у них свой путь развития. Оно все - Создатель или Созидание, Бытие (созидание+разрушение, как образ жизни). Бг Слова отдельно. Не из первого дня. Есть страдающие, не умеющие понять или сформулировать. Страдают чувствами. Их страдание глубже. Они - живая часть Бога между первоматерией и Богом Слова. Сам тот, кто нематериален, он ни он, ни она, ни оно. Знать и спрашивать запрещено логикой самосохранения и последовательного развития. Ищет того, крайнего тот, кто глуп, не опытен, ленив, подл, психически нездоров во многоковыряниях в книгах. Мне имена Бога безразличны. Их изучали тысячи лет и до ислама, каждая религия приходит к новым неграмотным. Один будет блуждать в буквах, упиваться чужими прошлыми чувствами писателей, иногда полупьяных, другой искать суть религии. Бог один. Это не догма, а логика самосохранения мозга. Как на самом деле - не важно. Пришли к моно потому, что уже получили психопатии от поли, не сумели удержать внимание при многообразии неконтролируемого общения с существами, энергиями. Грань между реальностью и выдумкой... Воспитывается тысячи лет. Контроль отлова иллюзий воспитывается, тренируется, не бывает из ничего. Если критерии реального и иллюзорного заданы неверно, случаются лжеучителя, уводящие толпы в сладость иллюзорных восприятий реальности, которые в тысячелетиях накапливаются и формируют сложные реальности для множества существ. Мудрому тяжело видеть разрастающиеся из чужих иллюзий изобретения, народы, языки, философии, события, надежды, веры, любови. Суть христианства : 10+10 заповедей. Из них 10 от Моше. И несколько книг святых отцов, на выбор, любые. Суть везде одна, авторы по разному отдали, но присоединяют ко всем святым, если уважаешь нескольких, без идолопоклонства, а пониманием, что научился новому полезному для исправления мышления и поведения. Если философ не дал суть исправления, а поговорил, он исчезает в хаосе подобных. Сам исправился по заповедям и рекомендациям святых или поговорил? Потом ходят и судят за костюмы и выражения лица из-за философов без сути. Говорят, у тебя внешность не божественная, почему? Потому что философы любили изыски филологической логики, а не мудрость. Примитивизация форм или их патологический изыск - следствие неправильного развития Слова. Но искусственных форм. Формы первоматерии неизменны. Неизвестны. К счастью. Человек глуп, если надеется, что космос построен по подобию в чем либо этой планете. Зачем об этом, когда не умеет того, что есть здесь, не умеет ни руками, ни мозгом? Не виновен. Не дали удачного индивидуального бордюра. Сбой в системе: неверно задана цель сбора информации, методы сбора, анализ и синтез на основании слухов, сплетен, чтения многого без многих реальных страданий и общепринятых положенных человеку жизненных трудностей. Сектанты всегда проповедовали удовольствие, как критерий правильности пути, возвращая людей в удачливых животных хищников или просто несьедобных. Они говорили, если тебе не везёт, значит, ты не от Бога или не к Богу. Простая ложь, её легко берут и используют ограниченные в совести и разумности, иногда психопаты, иногда неопытные, неудачное сочетание генов или вымирающий род. Не нужно мешать. Нужно помочь требующим истины страдающим, а не всем везде. Но кормить и одевать нищих можно всегда, это не мешает. Но и не спасает благотворителей, если не исправляют разум. Может спасти тех их знакомых, кто ближе к истине, косвенными механизмами. Не всем важно спасать индивидуальный разум. Задача христианства не облагодетельствовать. Это фараоны безумцы, придумывающие новые цивилизации лжи и извращений. Все равно исчезнут вникуда. Ходит дядя, раздает чужое добро, считая его своим или заработанным своим трудом. Что такое труд - всегда оценят страдающие в истине. И всех дядей и тетей, решивших, что земли, имущество, деньги, космос, чужие мозги принадлежат им. Оценят. В сьедобности и несьедобности их трупов. Не надо переживать о будущем. Оно всегда светлое. Иногда без точки для самоосознания. Трагедия только для понимающего.

  • Вячеслав | 18 вересня 2012, 19:31
    Коментувати коментар

    Дуже, дуже добре !!!

  • Християнка | 31 серпня 2012, 06:09
    Коментувати коментар

    Мені здається, що з часом невірні вчення відкинуться, а істина стане явною. Принаймні дуже б хотілося.

  • sheliazhenko | 13 листопада 2011, 13:57
    Коментувати коментар

    Краса - це зовнішнє і до того ж є велика спокуса любити красиве під впливом недосконалої людської інтуїції, а не у спілкуванні з Богом. Не будьте матеріалістами, цінуйте душу, і любов та краса примножаться.

  • архимандрит Аввакум | 8 листопада 2011, 06:27
    Коментувати коментар

    Если будет продолжаться жизнь, если над землей будет звучать песнопение и молитва, то живые люди будут задумываться над тем, как в этой скорбной земной долине тьмы и сени смертной помогать друг другу. Будут стремиться к этому и державные учреждения. У них это наиболее выходит эффективно(ну, деньги целевые есть!) В этом смысле социальное учение вечно. И люди в Церкви, немногие правда, загоревшись любовью Христовою, будут идти служить ближним. Хотя, следует заметить, исходя из того сколько на земле болезней, горя и страданий – социальное служение всегда будет недостаточным, дефицитным

  • Одессит | 7 листопада 2011, 19:42
    Коментувати коментар

    Помогай Господи, что тут добавишь :)

  • Одессит | 7 листопада 2011, 10:13
    Коментувати коментар

    Звучит красиво... И наивно. Церкви замешаны в грязную политику так же, как и все 17 веков "официального христианства". Сегодня несметное количество протестантов поддерживает захватнические войны США и Запада, русское православие спелось с чекистами, а Ватикан, по сути поддержавший интервенцию в Ливию, также хорош. Есть праведники везде, на них мир держится, а ждать всеобщей любви от церквей, давно походящих то на бизнес-структуры, то на партии - это в высшей степени оправдывать их явно мирские дела.

    • chernomorets | 7 листопада 2011, 12:33
      Коментувати коментар

      Да, есть проблема. Про достоинство христианства и недостоинство христиан еще Бердяев писал. И очень жестко на эту тему писали киевские богословы первой половины 20 века: Жкраковский, Спиридон Кисляков, Светлов. Хочу об этом книгу написать. С намеками на современность.

Відповідь на коментар
Коментар
Ім'я
Введіть код

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • Михаил | 22 вересня 2019, 21:12

    Путин уже поверил в шаманов и боится их колдовства! Совсем крыша съехала!

  • velovs@ukr.net | 21 вересня 2019, 09:20

    P. S. І до такого ґрунтовного обговорення обов'язково має долучитися не лише ВРЦіРО (як така), а й, власне, ВСЯ ВІТЧИЗНЯНА РЕЛІГІЙНА ГРОМАДСЬКІСТЬ загалом!

  • velovs@ukr.net | 21 вересня 2019, 08:09

    УВАГА! ---- Президент України Володимир ЗЕЛЕНСЬКИЙ 20 вересня ц. р. підписав Указ № 713/2019 щодо заходів про забезпечення економічного зростання і запобіганню корупції, в якому - серед різного

  • Zenia | 20 вересня 2019, 16:43

    Правильно й мудро сказав владика Симеон.. як завжди!

  • Zenia | 20 вересня 2019, 16:41

    Бог у поміч! Саме на сході країни дуже не вистачає храмів ПЦУ, бо дуже багато людей там вже полишили храми російського загарбника й лишилися без храмової молитиви...

Популярні статті місяця