• Головна
  • Українська богословська традиція: у пошуках адекватного розуміння витоків...

Українська богословська традиція: у пошуках адекватного розуміння витоків

13.09.2011, 13:43

Українська богословська та філософська традиції виникли і розвивалися під безпосереднім впливом візантійської думки. Розуміння власної ідентичності для української традиції неможливе без ясного науково аналізу теології Візантії. Глибокий науковий аналіз – вперше не лише в українській, але і в світовій науці – здійснив Юрій Чорноморець у монографії «Візантійський неоплатонізм».

Українська богословська та філософська традиції виникли і розвивалися під безпосереднім впливом візантійської думки. Розуміння власної ідентичності для української традиції неможливе без ясного науково аналізу теології Візантії. Глибокий науковий аналіз – вперше не лише в українській, але і в світовій науці – здійснив Юрій Чорноморець у монографії «Візантійський неоплатонізм». Дискусія про цю книгу розвивається вже за власними законами жанру. РІСУ, «Релігія в Україні», «Політ.уа», «Богословський Портал», «Труди Київської Духовної Академії», «Українське релігієзнавство», «Дзеркало тижня» вже долучилися до оцінки цієї книги. Спробуємо і ми узагальнити власні враження та оцінити цю — без перебільшення — епохальну для української науки працю.

Юрій Чорноморець робить те, що давно потрібно було зробити нашій українській науці. Всі знають, що історія середньовічної латинської патристики та схоластики детально аналізується в численних підручниках із історії філософії. Весь цей багатий історико-філософський матеріал стає основою для великої кількості релігієзнавчих досліджень середньовічної західноєвропейської богословської та релігійно-філософської думки. Щодо Візантії відчувається дефіцит відповідних праць. Сьогодні вивчення Візантії є таким, яким сто років тому було вивчення західноєвропейського середньовіччя. Триває епоха перших спроб осмислення традиції. Ця епоха невиправдано затягнулася. Візантологам явно не вистачає саме таких досліджень на межі історії філософії та релігієзнавства. Як показує Юрій Чорноморець в першому розділі монографії, історики філософії занадто старанно шукають свого філософського зерна. А релігієзнавці – шукають свого богословського матеріалу. Але у Візантії не було чистого від богослов'я філософствування. І у Візантії не було чистого від філософії богословствування. Саме тому необхідний комплексний аналіз як історико-філософський, так і релігієзнавчий. І відрадно, що на такий аналіз спромігся саме наш український дослідник.

І не лише спромігся на комплексний аналіз, але отримав прекрасні результати. Юрій Чорноморець фактично «розшифрував» візантійську богословську та філософську традицію як єдине ціле. Візантійський неоплатонізм, тобто східнохристиянський неоплатонізм Візантії, виявився ключем для розуміння візантійської богословської та філософської культури. Візантійський неоплатонізм – це не лише панівна течія візантійської філософської та богословської думки. Візантійський неоплатонізм – це центральна складова візантійської культури. Без знання візантійського неоплатонізму неможливо адекватно зрозуміти візантійську культуру, так само як без знання схоластики неможливо зрозуміти культуру середньовічної Західної Європи.

Робота Юрія Чорноморця доводить, що реальність середньовічної візантійської культури була складніша, багатша, ніж прийнято думати. Наприклад, релігієзнавці звикли говорити: для православної теології взагалі та візантійської особливо характерна містичність і не характерна схоластичність. Юрій Чорноморець звертається до першоджерел і знаходить, що століттями у Візантії панувала власна схоластика. І навіть у історії такої течії як паламізм був етап розвитку, для якого характерна схоластичність. Деякі дослідники вбачають єдине джерело візантійської теології у духовному досвіді. А Чорноморець доводить – крім духовного досвіду важливою була філософська культура, постійне використання досягнень античної філософії, пошуки саме філософські, світоглядні. Деякі дослідники вважають візантійську теологію статичною, а Юрій Чорноморець показує динаміку її розвитку, спричинену не лише дискусіями, але і внутрішньою логікою розвитку традиції.

Виявлена різноманітність дозволяє закрити дискусії про те, чи є Візантія частиною Європи. Центральний феноменом візантійської цивілізації була теологія. І саме в цій царині Юрій Чорноморець показує наявність таких традицій, тенденцій, концепцій, проблем та суперечок, які цілком аналогічні до західноєвропейських середньовічних богословських та філософських традицій, вчень та дискусій. Отже, і тоді, коли українська філософська культура знаходилася під впливом Візантії, то вона теж була частиною загальноєвропейської філософської та богословської культури. При цьому візантійська теологія та релігійна філософія мала і власну специфіку. Якщо на Заході розвивалася спочатку схоластика і лише потім з’явився такий феномен як німецька містика, то у Візантії спочатку була апологія містичного незнання Бога, а потім вже почався розвиток схоластики. Якщо в межах латинської схоластики спочатку торжествував есенціалізм, а лише потім з’явилася філософія буття, то у Візантії все було навпаки. Таким чином, латинський Захід та грекомовний Схід – єдині та різні – як дві частини тіла між якими є симетрія в будові та єдність по суті. Виявлення таких важливих закономірностей – це велика заслуга Юрія Чорноморця як дослідника. Дійсно, тепер не можна говорити – для середньовічного християнського Заходу характерна схоластичність, а для християнського грецького Сходу – містичність. Але можливе більш евристичне спостереження, яке виявляє більш складну реальність. Для латинського Заходу характерний розвиток від схоластики до містики, а для Візантії – від містики до схоластики. Це цікаві тенденції, які дозволяють побачити релігійну культуру та теологію в динаміці та в цілісності, а не мати лише окремі «зрізи» та робити висновки на основі окремих спостережень.

З усього масиву богословської та філософської літератури, створеної візантійськими неоплатоніками, Юрій Чорноморець виділяє головні тексти та найважливіші тенденції – які й аналізуються із застосуванням відповідної методології. Так, Ареопагітики є текстом, який сам по собі складає цілу епоху в історії візантійської та ширше – всієї середньовічної філософії. І є таким явищем в історії християнської теології, значення якого – фундаментальне як для православної, так і католицької традицій. Тому цілком виправдано, що Юрій Чорноморець аналізує Ареопагітики як текст, намагаючись виявити його основні смисли. Цей аналіз піднімається над філологічними подробицями і стосується саме смислової структури як всього тексту Ареопагітик, так і кожної із його складових. Добре знання античної філософської культури, подробиць її розвитку в неоплатонічних філософських школах, дозволяє досліднику правильно ідентифікувати кожен елемент в Ареопагітиках. Юрій Чорноморець не повторює те, що і так відоме в науці: вчення про ієрархії, теорію про зло, звичні концепції про взаємодоповнення апофатики і катафатики. Дослідник робить те, що не зробили до нього. По-перше, виявляє вповні філософське підґрунтя теології Ареопагітик, хоча воно приховане за риторичними шатами богословських гімнів. По-друге, реконструює по дрібках антропологію Ареопагітик, яка схована за картинним зображенням ангельських ієрархій. По-третє, показує як насправді теологія Ареопагітик є саме радикально апофатичною, навіть агностичною.

Вичерпне знання контексту, в якому створені Ареопагітики, дозволяє Юрію Чорноморцю виявити можливого автора. Те, що український дослідник має власну гіпотезу щодо авторства – вже саме по собі є важливим знаком зрілості нашої науки. Але важливо, що ця гіпотеза має сильні докази на власну користь. Юрій Чорноморець віднаходить у ранніх творах Філопона витоки тих теологічних та антропологічних концепцій, які є центральними для Ареопагітик. А у написаному після появи Ареопагітик творі Філопона «Проти Прокла» виявляє систематичне застосування ареопагітичної теології та антропології до потреб критики прокліанства. Гіпотеза Чорноморця про авторство Ареопагітик видається цілком виправданою, якщо виходити із таких міркувань. В часи появи Ареопагітик візантійський неоплатонік – явище унікальне. Взагалі, науці відомий лише один християнський неоплатонік, який писав грецькою в ці часи. І це – Філопон. Наступний грекомовний християнський неоплатонік – це Максим Сповідник, який жив через століття. Дивно, що Філопон – єдиний сучасний появі Ареопагітик християнський неоплатонік, а ніхто не запідозрив у ньому автора. Юрій Чорноморець відкриває те, що буквально було перед очима, але ніхто цього не помічав. І підтверджує гіпотезу про авторство доказами від спільності неоплатонізму Ареопагітик та Філопона. Дійсно, у Філопона є ряд творів, які написані з позицій християнського неоплатонізму. Це перш за все коментарі на твори Аристотеля і трактати «Проти Прокла» і «Про створення світу». Теологічні праці пізнього Філопона мають незначну філософську складову, переважно сповнені богословської полемічної риторики. І доказ того, що християнський неоплатонізм Філопона і неоплатонізм Ареопагітик – це одна і та сама богословсько-філософська система – це найкращий аргумент на користь правильності гіпотези про авторство Ареопагітик. І відмічу важливий факт: Юрій Чорноморець вперше в світовій дослідницькій літературі аналізує трактат «Проти Прокла». Це насправді велике досягнення – бо це трактат за об’ємом більший за Ареопагітики. «Проти Прокла» — це важлива пам’ятка християнського неоплатонізму, яка сама по собі заслуговує на спеціальний аналіз. Вперше у науці, системно проаналізувавши специфіку християнського неоплатонізму трактату «Проти Прокла», Юрій Чорноморець наново відкрив для історії філософії та вперше – для релігієзнавства твір, який є важливим для історії візантійської думки не менше, ніж самі Ареопагітики.

Другий тип візантійського неоплатонізму – це система Максима Сповідника. Тут Юрій Чорноморець текстуально доводить лише найважливішу власну гіпотезу. Згідно із інтерпретацією автора монографії, Максим розумів Бога як Буття. В двох інших аспектах дослідник вибирає правильну стратегію. Адже космології та антропології Максима вже присвячені численні дослідження, і всі відповідні первинні узагальнення текстуального матеріалу вже зроблені. Але доведення неоплатонічного характеру космології та антропології Максима – це заслуга саме Юрія Чорноморця. До цієї задачі лише підходили деякі зарубіжні автори. Але саме завдяки нашому досліднику маємо чіткі уявлення про богословське і філософське вчення Максима Сповідника як другий тип візантійського неоплатонізму, не менш важливий, ніж ареопагітизм. Цікаво, що наш Григорій Сковорода виділяв серед своїх вчителів саме Максима, і вплив оригінального неоплатонізму Сповідника на Сковороду ще потребує спеціального дослідження.

Виникнення та формування третього типу візантійського неоплатонізму, як явище непересічне, Юрій Чорноморець теж аналізує на багатому текстуальному матеріалі творів Анастасія Синаїта та Йоана Дамаскіна. А далі предметом аналізу стають вже не тексти, а тенденції, які існували у візантійській християнсько-неоплатонічній схоластиці протягом кількох століть. Дійсно, коли у середньовіччі виникає усталена традиція, то в підручниках і трактатах можуть століттями повторюватися певні загальні місця. Якби Юрій Чорноморець захопився текстуальним аналізом всіх численних пам’ятників шкільної культури Візантії, то еволюція візантійського неоплатонізму просто не була б прослідкована і проаналізована. Адже пам’яток візантійської схоластики – кілька десятків. Є всі підстави довіряти дослідникам взагалі та Юрію Чорноморцю зокрема щодо їх висновку про малу ступінь оригінальності цих всіх пам’яток. Немає нічого дивного для середньовіччя, що протягом півтисячоліття у Візантії панувала одна і та ж філософська культура, специфіку якої Юрій Чорноморець показав на прикладі творів Йоана Дамаскіна. Але в цій культурі були власні варіації. І всім цим специфічним явищам дослідник приділяє увагу, дає власну наукову оцінку. Видається, що на основі здійсненого Юрієм Чорноморцем дослідження можливі спеціальні докторські праці щодо традиції візантійської схоластики. Це було б важливим іще тому, що ця традиція впливала на давню українську філософську культуру безпосередньо.

В останні століття у Візантії існувало змагання різних течій. Юрій Чорноморець дає власну класифікацію, яка є результатом його енциклопедичних знань та вміння розпізнати філософську та богословську специфіку кожного автора пізньовізантійського періоду. Українська наука зробила б важливі відкриття, якби у Юрія Чорноморця або його учнів з’явилися спеціальні монографії про богослов'я та філософію Візантії останніх двох століть. Введення нового текстуального матеріалу дозволило б і дослідникам української філософії мати нові здобутки. Поки що маємо характеристику паламізму як явища, як особливого етапу розвитку візантійського неоплатонізму. Це дуже важливий аналіз. Ключ до паламізму – це ключ не тільки до православної традиції другого тисячоліття. Це ключ до екуменічної проблематики, до проблематики полемічного протистояння із католицизмом. Це ключ до віднайдення елементів античної філософської культури в такому богослов’ї, яке взагалі-то філософію радикально критикувало. Хоча останні паламіти, такі як Геннадій Схоларій, вже відкрито приймали філософію і навіть писали панегірики Томі Аквінату як філософу, але в цілому відомо, що було протистояння, була критика. Особливо нещадно критикував філософів Палама. Але сам же залежав від александрійських неоплатоніків, на що вказує Юрій Чорноморець. Підхід до аналізу паламізму як філософсько-богословської течії підкріплюється у монографії аналізом текстів тоді, коли для цього існують особливі причини. Наприклад, аналізуються дослідником тексти Каліста Ангелікуда. Ще Олексій Лосєв писав, що аналіз цього найбільшого неоплатоніка Візантії – це першочергове завдання науки. І ось вже Лосева немає більше ніж тридцять років, і нарешті цей аналіз здійснено. Можна лише радіти тому факту, що такий аналіз здійснив український дослідник. Але здається, що кожен із проаналізованих в розділі про паламізм мислителів заслуговує на окрему монографію. Такі монографії стали б окрасою української науки та відкрили б нові перспективи в багатьох наукових областях. Бо на новий рівень піднялося б і вивчення української традиції, і розуміння сучасного богослов'я, і був би великий новий матеріал для проблемних досліджень співвідношення між богослов'ям та філософією.

Отже, архітектоніка монографії є цілком правильною. Там, де треба дослідити течії та тенденції, Юрій Чорноморець робить це. Там де потрібно дослідити ще й тексти, теж бачимо таку роботу. При цьому виявляються здібності дослідника до широких узагальнень та влучних порівнянь. Саме це дозволяє із великого масиву матеріалу вибрати головне та виявити еволюцію візантійського неоплатонізму такою, як вона була.

Текст монографії дозволяє висловити лише кілька зауважень. На нашу думку, дослідження виграло б, якщо б характеристиці різних шкіл античного неоплатонізму було присвячено спеціальний параграф чи розділ. Це дозволило б більш чітко уявляти якою була різниця між афінським та александрійським неоплатонізмом, якими були особливості впливу різних аспектів античного неоплатонізму на візантійський неоплатонізм. Спеціальної уваги, на нашу думку, заслуговують погляди візантійських неоплатоніків на соціальну дійсність, варто було б проаналізувати їх політичні ідеали та проекти. Неясною залишається позиція автора монографії із дуже цікавого запитання на межі аналізу богослов'я, філософії та історичних подій: чи було можливим примирення візантійських неоплатоніків із католицькою теологічною думкою на основі віднайдення якихось спільних світоглядних та інтелектуальних позицій? Логічним завершенням монографії міг би стати розділ про вплив візантійського неоплатонізму на українську філософську культуру.

Висловлені зауваження не ставлять під сумнів наукові досягнення Юрія Чорноморця та мають характер побажань, які можна врахувати у наступній науковій роботі. Монографія в цілому та в усіх її частинах є ґрунтовним науковим дослідженням, яке демонструє велику ерудицію автора, його працьовитість, вміння володіти науковою методологією та вправно застосовувати її. Українське релігієзнавство можна поздоровити із появою нових конкретних досліджень, які суттєво впливатимуть на самовизначення української філософської та богословської думки.

Нагадуємо, що виключні права на продаж книжки Юрія Чорноморця належать інтернет-магазину «Архе» http://arhe.com.ua/ (стенд Львівському форумі книговидавців № 261).

Геннадій ХРИСТОКІН,

кандидат філософських наук