Діалог з ісламом в Острозькій академії ХVI – XVII ст.

5 серпня 2011, 16:01 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Михайло ЯКУБОВИЧ

Острозька академія – перша вища школа в історії України, заснована князем Василем-Костянтином Острозьким у 1576 році. Як свідчить пропоноване читачу дослідження, незважаючи на складну культурну й політичну ситуацію тих часів, представники української вченої еліти виявляли чималу зацікавленість ісламом – не лише з релігійної, а й з наукової точки зору. Деякі тези острозьких книжників навіть свідчать про симпатії до ісламського світу як цивілізаційної альтернативи агресивному католицькому Заходу.

Ранньомодерний період європейської історії позначився новим етапом протистояння між умовним «Заходом», представленим європейськими монархіями, а також «Сходом», уособлюваним Османською імперією. Незважаючи на тогочасну умовність понять «християнського» та «мусульманського» світів, які в різних інтерпретаціях використовувалися в суспільно-політичній, релігійній та художній літературі, європейці цілком свідомо продовжували формувати власне, вкорінене ще в період середньовіччя, уявлення про ісламський світ як єдину цілісність. Образ «магометанства», сформований за часів протистояння арабам у південній Європі (Іспанія, Італія) та Хрестових походів, проектувався й на уявлення про Османську імперію, як на чергове «сарацинське царство». Опираючись на подібні культурологічні та суспільно-політичні оцінки чимало істориків вважають, що Туреччина ХVII – XVIII ст., яка займала більшу частину Балканського півострова, не може бути ідентифікована із «Європою» [14, с. 18].

Утім, в українській культурі ранньомодерного періоду формувався свій образ Сходу, майже незалежний (зрідка відповідний) від аналогічних уявлень поширених у Західній Європі. Цей факт спричинили кілька важливих чинників, серед яких – постійні й складні контакти із Кримським Ханством. Важливу роль у формуванні образу Сходу відігравала також паломницька та полемічна література [7, с. 13-22, 13, с. 59-68]. В Україні були відомі твори мусульманських мислителів ар-Разі та аль-Газалі (перекладені з давньоєврейської в XV ст. й уміщені в збірку «Логіка Авіасафа») [18, с. 35]). Час від часу з’являлися антимусульманські трактати (наприклад, «Алкоран» Іоаникія Галятовського [13, с. 59]). Ісламська проблематика була постійно присутня на сторінках релігійних текстів [15]. Можна стверджувати, що діалог з ісламом та ісламським світом у ранньомодерній Україні (аналогійно до інших європейських країн) мав істотне суспільно-політичне та культурне значення.

Ця теза знаходить своє підтвердження й у полемічних текстах, створених представниками острозького наукового, просвітницького та полемічного осередку – викладачами й студентами Острозької греко-слов’яно-латинської академії. Чимало означених текстів, серед іншого, мають безпосередній стосунок до формування образу ісламського сходу на теренах українського культурного простору. Наприклад, у 1611 році в Острозі було здійснено перше в Східній Європі видання та переклад полемічного твору Феодора Абу Курри (750 – 820 рр.) [5]). Оскільки досі питання образу ісламу у вказаній групі джерел ще не поставало в якості предмету наукового дослідження, у межах нашої розвідки ми спробуємо з’ясувати, наскільки проінформованими були острозькі книжники про ісламський схід, чим вирізнялося їхнє ставлення до ісламу, та які суспільно-політичні чинники могли спонукати авторів-полемістів до такого інтересу. Це допоможе краще зрозуміти позитиви й негативи у процесі формування образу ісламу в доволі складних і суперечливих умовах культурного обміну між українським етносом та сусідніми тюркськими народами. Адже полемічна література, навіть маючи на меті дискредитацію Іншого, часто несла в собі достовірні культурні відомості, які сприяли збагаченню колективних уявлень про представників інших віросповідань.

Однією з найбільш важливих та збережених до наших часів пам’яток острозької полемічної літератури є «Книжиця про єдину істинну православну віру», видана в 1588 році під авторством «острозького священника Василія» [11]. На думку І. Мицька, справжнім автором твору був Василь Андрійович Малюшицький (Суразький), син королівського писаря з містечка Сураж (нині Шумський район Тернопільської області) [10, с. 100]. І хоча обмеженість біографічних відомостей не дозволяє скласти достовірного наукового портрету «священника Василія», численні посилання на твори Отців Церкви, зокрема, Діонісія Ареопагіта, та інші джерела в «Книжиці» вказують на ґрунтовну обізнаність автора зі східнохристиянською теологією та схоластичною філософією.

Згідно перших сторінок праці, завданням твору була фундаментальна апологія православ’я із відповідною критикою католицького та протестантського витлумачень християнства. Проте полемічні завдання, які ставив перед собою «священник Василій», спонукали його до пошуку місця православ’я не лише серед інших християнських конфесій, а й відомих йому не-християнських релігій – юдаїзму та ісламу.

Василь Суразький переважно позначає сповідників ісламу назвою «агаряни», запозиченою, очевидно, з грецьких джерел (гр. αγαρηνοί) [11, с. 605, 657, 744]. Вважаючи одним із наріжних каменів православ’я єдність, на початку «Книжиці» автор наголошує, що віра може бути лише одна, а тому, поряд із юдеями, агаряни «та інші єретики» не можуть бути власне «віруючими» [11, с. 605]. Зауважимо, що вказаний фрагмент стосується критичної оцінки спроб розколоти «єдину Христову церкву», а тому власне іслам тут згадується лише побічно.

Інша теза Василя Суразького щодо ісламу конкретніша. Закидаючи католицькій церкві тяжіння до матеріальних благ, апологет пише, що влада над визначними (великоімєнітими) містами й багатьма землями та народами ще не означає гідності перед Христом. Інакше, наголошує автор, таку гідність зможе здобути ніхто інший, як «безбожні агаряни, тобто турки… адже стількома землями, різними народами, а також визначними містами володіють!» [11, с. 744-745]. Більше того, відзначає Суразький, частина із цих місць, а навіть святі (мається на увазі Єрусалим), віддані агарянам за гріхи християн [11, с. 745]. І хоча в подібних твердженнях чітко простежується традиційний образ ісламу як «Божої кари» для християнства, текст засвідчує думку автора про Османську імперію як наймогутнішу країну свого часу.

У деяких частинах «Книжиці» Василь Суразький порівнює своїх опонентів-католиків із тими ж «агарянами», закидаючи їм руйнування єдиної святої Церкви, «як подекуди роблять безбожні турки», плюндруючи християнські храми [11, с. 935]. Адже, так само як католики, в цих храмах турки «ставлять свою мерзоту» [11, с. 936]. Ймовірно, автору була відома практика перетворення деяких храмів на мечеті. Цей факт апологет використовує для порівняння з католицькими зазіханнями на церкви православні.

Знав острозький апологет і про постать Пророка Мухаммада, якого він називає «Моавєтмєтом» засвідчуючи, що ним спокусилися «ізмаїльтяни» (швидше за все, араби) й «агаряни», тобто турки й татари [11, с. 657]. Ці народи, відзначає автор «Книжиці», «проливають християнську кров» і «крадуть чуже майно». Утім, на відміну від християн, віра агарян – так само, як і юдеїв – завжди єдина й вільна від будь-яких «розрух». Більше того, «кожен із них прекрасної віри своєї дотримається завжди!» [11, с. 657]. Приблизно таку ж тезу висловлював свого часу й пов’язаний із острозькими просвітниками полеміст Іван Вишенський (1545/1550 – 1620 рр.), пишучи, що «турки є чеснішими перед Богом в суді та хоч якійсь правді», ніж деякі хрещені жителі Речі Посполитої [1, с. 334]. Такі висловлювання засвідчують, що православні апологети намагалися протиставити міцну, за їхніми спостереженнями, релігійність мусульман релігійності католиків, яка, на їхню думку, мала відверто «плотський» та лицемірний характер.  

Зацікавлення до мусульманської релігійності виявляв і придворний поет дому Острозьких Шимон Пекалід (1567 – після 1601 рр.), який описував звичаї поселених В.-К. Острозьким в Острозі татар так:

«Празників в році чотири вони відзначають достойно,
Свято Венери приносить щодня світлоносний Люцифер,
День Баєрана святкують вони дуже гучно: до міста
Всіх їх скликає мечеть із полів, що розкидані всюди.
Що ж там сумного у лепеті їхнім таїться — не знаю,
Тільки благальними гімнами сповниться тиша поважна» [12, с. 220].

Під «чотирма праздниками» мається на увазі свято розговіння (тюрк. ураза-байрам), свято жертвопринесення (тюрк. курбан-байрам, у тексті – Баєран), та, вірогідно, іще два свята серед особливо шанованих тюркськими народами – новий рік (перс. науруз), день народження Пророка (тюрк. мевлід), ніч вознесіння Пророка (тюрк. мірадж). Іншим, уже «щоденним святом Венери», Шимон Пекалід міг назвати ранкову молитву.

Острозьким просвітникам був відомий і текст Корану. Так, І.Ю. Крачковський приписує «достатньо глибокий теоретичний інтерес» до ісламу князю Андрію Курбському, який, зокрема, вважається автором кількох листів до князя В.-К. Острозького [7, с. 27]. У так званому «Третьому посланні до Костянтина Острозького» Курбський засуджує близького до князя антитринітарія Мотовила й називає його «новим Магметом»: «навіть гіршим у своїх поганих догматах про Христа, ніж Магмет, адже у Магмета в алкорані немає такої хули на Христа й Матір Його, яких він наполовину визнає» [9, с. 287]. Враховуючи той факт, що більшу частину творів Курбського, зокрема й листи до Острозького, можна цілком слушно вважати псевдоепіграфами (див. дослідження П. Кралюка: [6]), насправді вказаний текст міг бути створений у колах, близьких до острозьких книжників. Цитата вказує на той факт, що автор листа був знайомий зі змістом Корану, очевидно, за посередництвом іншого полемічного твору.

Згадувана І.Ю. Крачковським праця Курбського «Історія Флорентійського собору», де на початку йдеться про «срацин», які «вихваляють Магомета», насправді є пізньою переробкою твору анонімного письменника Клірика Острозького «Історія о лістрікійском… албо флорєнском сінодє», виданого 1598 року [6, с. 79]. Саме в творі острозького полеміста вміщено й згадки про міць, яку «сарацини» отримали після народження «Магомета» [4, с. 264]. Таким чином, полемічний інтерес до ісламу виявлявся не стільки у т.зв. «гуртку Курбського», скільки в колах, близьких до В.-К. Острозького, володіння якого наприкінці ХVI ст. фактично були пограниччям між політичною Європою та Великим Степом.

Проте цей інтерес, що виявлявся у деяких творах острозьких вчених, не обмежувався побічною згадкою в полемічних трактатах. У 1611 році в Острозі було здійснено переклад з грецької «Книги блаженного Феодора, названого Авукаром, єпископа карійського, проти різних єретиків – юдеїв та срацин» [10, с. 130]. Історія цієї рукописної книги майже не досліджена, хоча відомо про три збережені списки твору [10, с. 130]. Наукову вартість перекладу дозволяє оцінити збережений лист під назвою «похвала Ісайї Балабану», датований тим же 1611 роком [10, с. 81]. Автор листа свідчить, що за грецьким текстом цього твору, написаним учнем Іоана Дамаскіна, відомим арабським полемістом Феодором Абу Куррою (750 – бл. 820 рр.), він «потщавшися даже в Аравію» [10, с. 81]. І.Ю. Крачковський, утім, справедливо припускає, що малася на увазі Сирія або Палестина [7, с. 21], найвідоміший руським паломникам арабський регіон. Російський арабіст наголошує й на тому, що подібні «наукові експедиції» були намаганнями отримати авторитетніші полемічні джерела, адже і Абу Курра, і Іван Дамаскін, які мешкали в мусульманському середовищі (останній навіть займав високу державну посаду при дворі Омейядських халіфів), знали іслам набагато краще, ніж часто цитовані пізні візантійські автори [7, с. 22].

Згідно титульної сторінки острозького рукопису, твір Абу Курри «по-новому» перекладено з «елінської мови на слов’янську одним зі спудеїв острозького грекослов’янського училища» [5, арк. 4]. Це дозволяє стверджувати, що сам твір Абу Курри був відомий в Україні ще раніше, і, можливо, існували його переклади.

Згадуваний єпископ Ісайя Балабан (пом. 1619/1620 р.) обіймав посаду ігумена Дерманського монастиря з 1608 року та, як вважають дослідники, керував редакційними роботами острозької друкарні [3, с. 35-40]. Цілком вірогідно, що переклад було здійснено саме під його керівництвом. Один зі списків, збережених у бібліотеці Антонієво-Сійського монастиря (Архангельська область, Росія) містить 129 листів тексту, написаного напівуставом [5]. Аналіз перекладу дозволяє стверджувати, що оригіналом слугувала грекомовна компіляція (цілком можливо, укладена кимось із учнів Абу Курри), критичне видання якої було опубліковане в 1865 році у «Грецькій патрології» Дж. Міня [16]. Один із перших латинських перекладів цього твору здійснили на початку ΧVII ст. Фр. Турріано та Дж. Гретцеро, видавши його в 1606 році в місті Інгольштадт (Баварія, Німеччина) [17]. Оскільки дані про поширення творів Абу Курри на теренах східнослов’янських країн у цей період відсутні, можна стверджувати, що острозький переклад був першою збереженою до наших днів працею арабського християнського апологета, що перекладена слов’янською мовою. Ймовірно, що саме відсутність попередніх праць (вони побічно згадуються у вступі, що називає означений переклад «новим»), їхня неточність або й недоступність змусила перекладача «піти в Аравію», щоб здійснити нову працю, відповідно до завдань, які ставили перед собою острозькі полемісти.

Детальніший аналіз твору вказує на те, що редактори застосовували техніку дослівного перекладу. Наприклад, твір починається зі слів: «п’ять смєртоносних врагов імами. От ніх же і вочєловєчішася Христос ізбаві», які точно й навіть у такому ж порядку передають грецьке «πεντε θανατηφοροθς εχθρου εχομεν, εξ ων ημας ενανθρωπησας ο Χριστος ελυτροσατο» («п’ять смертельних ворогів маємо, і від них втілений у людину Христос рятує») [5, арк. 5]. Уважний перекладач і до деталей авторського стилю – наприклад, часток. Так, у перекладі виразу «Ειπε, πος. Συνιδειν γαρ ουχ εχω» («Скажи, як! Не розумію бо ж!») збережено γαρ (гр. «же») – «Рци, како. Нє разумєю бо» [5, арк. 5]. Зберігаються й часто проблемні для відтворення смислу оригіналу займенники («він», «його»), які, з метою покращення розуміння, в перекладах можуть замінюватись конкретними іменниками. Правильно відображено й структуру тих грецьких речень, які завершуються дієсловами (наприклад, επεροτων σε, λεξον – «вопрошающєму рци»). Частовживані в староукраїнській мові богословські терміни також знаходять своє відображення в тексті перекладу («ізбавлєніє», «вочєловєчєніє», «целомудріє» та ін.). І хоча ґрунтовніше дослідження вимагає порівняння із тим рукописним оригіналом, з якого було здійснено переклад, навіть зіставлення із критичним виданням Дж. Міня дозволяє говорити про високу якість острозького тексту. Автор залишався вірним грецькому тексту навіть у дрібницях, використовуючи класичний конфесійний стиль, випрацюваний у острозькій полемічній літературі упродовж майже півстоліття.

Здійснення перекладу «Книги блаженного Феодора» припало на складний для острозької друкарні час. Наприкінці другої декади ΧVII ст. кількість публікацій почала значно скорочуватись (згідно дослідження І. Мицька, переклад твору Абу Курри був одним із останніх видавничих проектів представників острозького гуртка [10, с. 130-131]). Амбітний полемічний задум не знайшов свого логічного завершення й поширювався виключно в рукописному варіанті. Тому фактично першим полемістом, який у своїх працях систематично критикував іслам, можна вважати Іоаникія Галятовського (пом. 1688 р.), автора опублікованих польськомовних праць «Лебідь» (Новгород-Сіверський, 1679) та «Алькоран» (Чернігів, 1683). Остання праця навіть два рази перекладалася російською мовою, проте, як відзначають дослідники, детальний аналіз тексту дозволяє стверджувати, що її автор не мав безпосереднього знайомства зі справжнім текстом Корану [8, с. 126]. Натомість в іншіх працях Галятовського оповіді про Мухаммада мали історичний характер, хоча й відзначалися традиційним для тих часів намаганням подати іслам як беззаперечно «ворожу» християнам релігію [13, с. 59].

Не можна не згадати й іншого твору, який був присвячений полеміці з ісламом – «Бесіда сарацина з християнином» Іоана Дамаскіна (або ж приписуваний цьому автору), видатного представника східної патристики й одного з вчителів Абу Курри. Цей твір був перекладений А. Курбським [7, с. 21]. Ймовірно, переклад був здійснений саме під керівництвом Курбського особою, пов’язаною із гуртком острозьких просвітників та Острозькою Академією. Невеликий за обсягом трактат, який присвячено «спростуванню» ісламських поглядів на теодицею, проблему спасіння та профетологію, в окремих аспектах цілком слушно відображає логіку ісламського обґрунтування релігійної доктрини (наприклад, тези про передвизначення, людську природу Ісуса та Марії) [2, с. 75, 79, 80]. Автор тексту демонструє знайомство із сакральним текстом ісламу. Так, в писанні «сарацин» Христос називається «Духом і Словом Божим» [2, с. 79], що дійсно повторює один із айатів Корану: «Адже Месія — Іса, син Мар’ям — лише посланець Аллаха й слово Його, донесене до Марії та дух від Нього» (Коран, 4:171. Переклад наш). Утім, логіка витлумачення цих текстів у діалозі вже суто християнська, що цілком природно для твору, покликаного спростувати погляди представників інших віросповідань.

Підсумовуючи нашу розвідку, доцільно зауважити наступне. Згадуючи про острозький переклад твору Абу Курри, А. Ціпко наголошує, що в Острозькій Академії ХVI – XVII ст. могло «культивуватися зацікавлення Сходом і його студіювання» [13, с. 59]. Проте навряд у той час інтерес до не-християнських віровчень міг втілюватися у якесь спеціальне заняття. Натомість ймовірно, що в межах навчальних курсів, які викладалися в Острозькій Академій, певне місце займала й полеміка з ісламом (поряд із іншими «єресями»), що включала в себе певний мінімум відомостей про мусульманське віровчення. На відміну від інших полемічних тенденцій сучасного їм періоду, острозькі книжники прагнули до високої богословської полеміки з ісламом, не обмежуючись типовими для тих часів політичними стереотипами (мусульмани як загарбники та ін.) та звертаючись до авторитетних візантійських джерел. Яскравим прикладом такого зацікавлення є перший відомий переклад твору православного полеміста Феодора Абу Курри слов’янською мовою, здійснений саме в Острозі одним із випускників Академії.

Таким чином, полемічний курс острозьких просвітників мав набагато ширший контекст, ніж класично описувана в літературі суперечка із представниками католицької церкви. Фактично в Острозі постала самостійна школа, що не поступалася університетським центрам Заходу, і в деяких аспектах визріла до глибокого теоретичного зацікавлення в полеміці ще й з не-християнськими релігіями, зокрема й ісламом. Однією з причин такого інтересу могло бути культурне пограниччя, в умовах якого й розвивалася південно-східна Волинь ранньомодерного періоду. Велике значення могли відігравати й політичні симпатії – часто Османська імперія протиставлялася Речі Посполитій як сильніша, успішніша й навіть «духовніша» держава, «єретичність» якої, в порівнянні з католицизмом, становила меншу загрозу для православ’я. З’ясувати специфіку своєрідного богословського «сходознавства» дозволить подальше вивчення збережених рукописів, серед яких вагоме місце посідає й згадувана «Книга блаженного Феодора».

Список використаних джерел

  1. Вишенський, І. Книжка / І. Вишенський / Українська література ХІV – XVI ст. – К. : Наукова думка, 1988. – С. 306-376.
  2. Дамаскин, Иоанн. Диалог сарацина с християнином / Иоанн Дамаскин // Христологические и полемические трактаты. Слова на богородичные праздники ; [пер. и коммент. свящ. Максима Козлова, Д.Е. Афиногенова]. — М.: Мартис, 1997. — С. 75-81.
  3. Исаевич Я. Д. Острожская типография и ее роль в межславянских культурных связях (послефедоровский период) / Я. Д. Исаевич // Федоровские чтения 1978 г. – М. : Наука, 1981. – С. 34-46.
  4. Історія о Листрикійском, то єсть о разбойническом Ферарском, або Флоренском синоде, вкоротце правдиве списаная / Українська література ХІV – XVI ст. – К. : Наукова думка, 1988. – С. 264-279.
  5. Книга блаженного Феодора / БАН. Арханг. – Д. 473. – 129 л.
  6. Кралюк П. М. Культурно-просвітницька діяльність князя Андрія Курбського на Ковельщині: міф чи реальність? / П. М. Кралюк // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і Ковельщина в історії України та Волині. – Луцьк, 2003. – Ч.1. – С. 78-81.
  7. Крачковский И. Ю. История русской арабистики / И.Ю. Крачковский // Избранные сочинения : [в 6-ти томах]. – М.-Л. : Издательство Академии Наук СССР, 1958. – 590 с.
  8. Кулієв, Ельмір. Таріх тарджамат ма’ані аль-Кур’ан аль-Карім іля аль-лугату р-русійя / Ельмір Кулієв // Маджалла аль-бухус уа д-дірасат аль-кур’анійя. – 2006. – Νο. 2. – C. 123-165. – C. 126.
  9. Курбский А. Третье послание князю Константину Острожскому / А. Курбський // Библиотека литературы Древней Руси ; под ред. Д. С. Лихачева, Л. А. Дмитриева, А. А. Алексеева, Н. В. Понырко : [в 12-ти томах]. – СПб.: Наука, 2001. – Т. 11. – С. 287-288.
  10. Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія / І. З. Мицько. – К.: Наукова думка, 1990. – 190 с.
  11. О единой вєрє. Сочинение острожскаго священника Василия 1588 года / Русская историческая библиотека. Памятники полемической литературы Западной Руси. – Петербург : Типографія А. М. Котомина и Ко, 1882. – С. 603-938.
  12. Симон Пекалід // Українська поезія ХVI ст. – Київ : Наукова думка, 1978. – С. 196-242.
  13. Ціпко А. Україна і Близький Схід / А. Ціпко // Україна і Схід : панорама культурно-історичних взаємин. – К. : Українська видавнича спілка, 2001. – С. 51-109.
  14. Goffman, D. The Ottoman Empire and Early Modern Europe / D. Goffman. – Edinburgh : Edinburgh University Press, 2002. – 252 p.
  15. Shyian, R. Preaching politics: anti-Muslim and pro-Muscovite rhetoric in the sermons of the Ukrainian Orthodox clergy (1660s–1670s) / R. Shyian // Historian. – 2009. – Vol. 71. Issue 2 (summer). – P. 318 – 338.
  16. Theodori Abucarae Carum Episcopi. Contra haereticos, judaeos et saracenos varia opuscula // Patrologiae Graeca. – Paris : JP Migne, 1865. – Vol. 97. – P. 1461 – 1602.
  17. Theodori Abucarae, episcopi Curiae varia contra haereticos, Judaeos et Saracenos opuscula. Interpretibus Fr: Turriano et J. Gretsero. Ingolstadii. 1606.
  18. Yakubovych, M. Ukrainian Translations of the Meanings of the Glorious Qur’an: Problems and Prospects / M. Yakubovych // Journal of Qur’anic Research and Studies. – 2007. – Vol. 2. – Issue 4. – P. 29-54.
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Fr. Valerii | 26 червня 2017, 22:40

      Не існує ніяких "документів". Натомість є історичний факт, що Св. Йосафата вбили т. зв. православні, противники унії з Римо Католицькою Церквою, підбурювані їхніми схизматицькими

    • Ігор Мицько | 26 червня 2017, 10:47

      "прославився пасторською діяльністю за єдність християн" Ага, почитайте-но документи, як він "пасторсько" діяв у Вільнюсі.

    • enzian | 25 червня 2017, 20:55

      До церкви ходять не до того, щоб вивчати "церковнослов'янські слова і вирази", а щоб прилучатися до Бога. І найкраще це робити за допомогою рідної живої мови.

    • enzian | 25 червня 2017, 20:24

      І комуністи, і москвославні - агенти руского міра.

    • Ігор Мицько | 25 червня 2017, 10:42

      Росіянам потрібно негайно вчити в школах пекінський діалект китайської мови.

    Популярні статті місяця