«Candela» - несподівана знахідка в архівному океані

«Candela» - несподівана знахідка в архівному океані - фото 1
У червні 2011 року була у відрядженні в чарівному місті Чернівці – насолоджувалась гарною погодою, прекрасною архітектурою затишного і чистого міста, люб’язністю колег. Завідувачка кафедри журналістики Чернівецького університету Любов Василик нібито між іншим сказала,що в архіві університетської бібліотеки знайшли майже повний комплект часопису «Candela», який виходив в їх місті з багато років.

Я ледь досиділа на державному іспиті, головою комісії якого була, і буквально побігла в бібліотеку – мабуть, «інстинкт науковця» погнав. Тетяна Іванівна, завідувачка відділом рідкісної книги бібліотеки ЧНУ, зразу ж показала мені ці видання. Акуратними стосиками лежали тоненькі журнальчики – українською і румунською мовами, з усіма ознаками церковних православних часописів, які я у підготовці до монографії про пресу православної церкви ХІХ – початку ХХ століття перегорнула сотнями. Почала читати – і зі сторінок «проявився», як пожовтіла від часу фотографія, чудовий світ церковної минувшини, з його вірою, релігією, проблемами, інтригами, болями і радощами. І ось така вийшла стаття.

Справжня, а не міфічна історія України знаходиться у процесі становлення, і формується в атмосфері полеміки і дискусій, і тому будь-яка нова інформація про певні факти, або, в нашому випадку, періодичні видання, нам уявляється цінною і значущою.

CandelaЧасопис «Candela» (що у перекладі з латини означає «свічка») варто висвітлювати в контексті релігійної (православної) періодики і в контексті журналістики певної частини України, зокрема, Буковини. Ґрунтовне дослідження періодики цього краю провів М.М.Романюк [1]. Втім, на нашу думку, цей часопис є також і складовою релігійної преси згаданого періоду, а також є частиною загальноукраїнського журналістського процесу, незважаючи на той факт, що він не завжди виходив українською мовою.

Майже повний комплект журналу «Candela» (1881–1942 рр. видання) зберігається у відділі рідкісної книги бібліотеки Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича, проте, наскільки нам відомо, ще до цього часу він не був уведений в науковий обіг – не описаний і не аналізований. Вважаємо,що причина у тому, що частина публікацій виходила українською мовою, а частина, іноді і значна, румунською; також там друкувались матеріали українським фонетичним правописом, російською, німецькою, а на початку виходу – у 1881-1882 – роках були поодинокі публікації старослов’янською мовою.

Ще однією складністю може бути визначення типу цього видання, оскільки не завжди зрозуміло, що це – часопис, альманах, церковний календар? Періодичність важко визначити тому, що з 1881 року застосовувалась річна наскрізна пагінація сторінок, іноді не було розбивки на окремі випуски, і комплект журналів за 12 місяців міг сприйматись як альманах, проте передплатники отримували його щомісяця (в деяких роках були спарені випуски). Форму альманаху «Candela» набув у 1930-роках, коли всі матеріали публікувалися виключно румунською мовою і, наскільки нам відомо (висновок робимо з наявності часописів у бібліотеці Чернівецького університету), виходив лише раз на рік. Той факт, що повного комплекту видання немає, за нашими спостереженнями, в жодній книгозбірні України, теж ускладнює його аналіз.

З 1930-років «Candela» виходив під егідою Чернівецького університету, а до цього часу була або приватним виданням (редактор і видавець Сидір Іванович Воробкевич), або видавався, вочевидь, на паях – частина коштів видавців і передплатників, і відповідно, україномовні (або слов’яномовні) статті, частина – викладачів Чернівецького університету або бюджету тогочасного румунського уряду, і публікації румунською або німецькою мовами.

Ми будемо розглядати лише україномовну (або, точніше слов’яномовну) частину цього видання. Концепція «Candela» визначалась православними духовними цінностями, що зумовлено метою – поширення релігійності в народі, і певним чином редакційним складом – редактори і автори мали духовну освіту і духовне звання: служили священиками, викладачами православних семінарій тощо.

Метою журналу, за словами редакційного колективу, було «розвиток, поширення і застосування теологічних знань, які є основою для діяльності і життя духовенства». Втім, далі на цій же сторінці автор публікації-кредо зазначає: «Але духовний журнал намагався і намагається, щоби не лише священики, але й наш православний народ мав з нього користь. Бо так як народ не є для священників, але священики для народу, так має і мета цього журналу не обмежуватися духовною підтримкою священиків, а поширюватись на наш православний народ. А саме, показувати йому правдиве шанування Бога і моральність… підтримувати інтерес до нашої православної церкви і віри… і взагалі підняти народ православний на вищій рівень освіти» («Candela», 1907).

Тож редакція чітко вказувала на просвітницький характер часопису і, слід відзначити, дотримувалась цього принципу весь час. Майже увесь період виходу редакційний колектив намагався привабити і широку аудиторію, публікуючи матеріали, які могли зацікавити представників народу, а після 1903 року також і інтелігенцію.

Втім, орієнтація на священиків певним чином вплинула на систему жанрів часопису. Можемо відзначити, що жанровими домінантами були проповіді або матеріали для проповідей, поучення, промови на релігійні свята, статті, присвячені тлумаченню біблійних сюжетів, історії створення і функціонування деяких храмів, подорожні нариси ( переважно до православних святинь), духовні вірші та ін.; автори часто користувались жанром слова, дуже популярним в релігійній періодиці ХІХ – початку ХХ ст. Це характерно для журналів, що виходили на той час під егідою православної церкви або за ініціативи священиків. У цьому плані концепція «Candela», жанрова система і стиль викладу публікацій близький до часописів «Руководство для сельских пастырей» і «Наука», що видавався І.Наумовичем, «Епархіальних відомостей», а також до багатьох православних журналів для народної аудиторії .

о. Ісидор ВоробкевичПершим редактором часопису «Candela», як вже зазначено, був Сидір Воробкевич [2, с. 70-71]. Статті цього автора, а також публікації його рідного брата Григорія Воробкевича [3, с. 52] заповнювали україномовну частину цього періодичного видання. Втім, в небагатьох біографічних статтях українських науковців про цих осіб є кілька неточностей. Так, у вищезгаданій статті про Сидіра Івановича Воробкевича зазначено, що він був редактором україномовної частини «Candela», але роки видання цього часопису визначені 1882-1901рр., що не відповідає істині. В статті про Григорія Воробкевича навіть не сказано, що він неодноразово публікувався в «Candela» і по суті виконував обов’язки члена редакційної колегії. Ми не зустрічали також згадок і про інших авторів цього часопису. Хоча, як зазначено у статті до 25-річчя цього журналу: «Знайшлось понад 40 священиків, котрі доливали чистої оливи до сего нашого светоча впродовж 25 літ» [4, с. 52] і наголошувалось на тому, що багато руських священиків долучились до створення цього часопису.

Найактивнішу участь у роботі журналу брав Манастирський Олександр (більше відомий під церковним іменем Артемон). Після смерті С.Воробкевича у 1903 році О. Манастирський почав редагувати цей часопис.

Але насамперед викликає інтерес журналістська творчість Сидора Воробкевича. Ця непересічна людина, вочевидь, була ініціатором створення часопису «Candela», його редактором і незмінним – до самої смерті – автором, ідейним натхненником. В журналі публікувались статті за його власним прізвищем і під псевдонімом Данило Млака. Дуже цікавою, на наш погляд, є його розлога стаття «Іоанн Дамаскін» – оригінальне фахове дослідження церковної музики в історичному ракурсі (як відомо, С.Воробкевич був популярним на той час композитором і музичним теоретиком). Впродовж 1881-1885 років цей автор опублікував кілька великих за обсягом статей «Святий Іоанн Златоуст» (1884, № 3-4), «Василь Великий, епископ Кесарійський» (1884, № 1-2), «Григорій Двоєслов» (1884, № 7-9), «Киево-Могилянская Академия, ее заснованье и превестна організація» (1885, № 4-5), «О начале христианства» (1885, №9), велику кількість «Слів…» на певні церковні свята, вів постійну рубрику «Науки для народу» та ін. Всі його твори характеризуються драматичним сюжетом, цікавими деталями, яскравими образами і філософськими висновками, тож можна говорити про їх художність і публіцистичність.

На наш погляд, цікавим є філософсько-повчальний нарис цього автора у рубриці «Науки для народу» відомий під назвою «Весна. Літо. Осінь. Зима», опублікований у 1885 році у відповідних сезонах. Це роздуми щодо виховання і душевного та морального стану людини у дитинстві, юності, зрілості і старості. Глибоке розуміння вікової психології людини, мудрі спостереження і зауваження, поради і добрі побажання, висловлені у нарисі, роблять цей публіцистичний твір цікавим і емоційно насиченим. Розмовний стиль, прості і доступні більшості слова і роздуми викликають інтерес і сьогодні, тож, можемо констатувати, що «Науки для народу. Весна. Літо. Осінь. Зима» можуть увійти до переліку кращих публіцистичних творів минулого. Цей твір Сидіра Воробкевича перекладено румунською і німецькою мовами.

Сидор Воробкевич довго і важко хворів, і у 1903 році помер. Але вже у 1901 році обов’язки редактора взяв на себе Олександр Манастирський.. Життя і діяльність цієї особи майже не висвітлена, тому вважаємо за необхідне окреслити найважливіші з нашої точки зору моменти його творчої біографії.

Олександр Манастирський (22 червня 1857 р. – 23 жовтня 1920 р.) виходив із старовинної родини священиків – його батько був парохом у Лужанах. У 19 років він став студентом богословського факультету Чернівецького університету, по закінченні якого був душпастирем у Слободзі-Банилові і Дорошовицях. У 1894 р. став архієпископом. До 1906 р. був членом крайової шкільної ради. Опублікував велику кількість статей, проповідей, віршів, підручників українською мовою. Також писав музику для віршів з релігійної тематики[4, с.438]. Варто відзначити, що О.Манастирський постійно наголошував на тому, що С.Воробкевич був його вчителем і наставником, духовним батьком. Кілька книжок, автором яких був О.Манастирській, присвячені С.Воробкевичу, а саме, «О нищете (бедноте) нашого народа» [5]. Крім того, О.Манастирський видав книжку «Моим селянський братьям в Буковине» [6], поставивши епіграфом всім відомі слова Тараса Шевченка: «Учитесь, брати мої, думайте, читайте!», які були гаслом всього життя С.Ворбкевича. Також він видав книжку «Молодий проповідник» [7] – 40 текстів для проповідей, написаних під відчутним впливом С.Воробкевича. У 1888 році О.Манастирський опублікував дві народних комедії «Гарно підхмелився і не оженився» та «Бабка умирає». Відомий він також як автор підручників для народної школи.

Він був постійним автором газети «Православная Буковина», «Буковинські відомості», часопису «Селяни», публікував німецькою мовою фейлетони в «Bukowiner Rundschan». Впродовж багатьох років О.Манастирській публікувався в газеті «Буковина» – писав переважно статті з релігійної тематики або з життя церкви, а також вірші і оповідання в газеті «Буковинские ведомости», «Руська правда» та ін. Деякі дослідники відзначають, що О.Манастирський боровся за рівноправність українців у буковинській православній митрополії [8, с. 1459]. За висновками одного з авторів «Буковинських відомостей», Олександр Манастирський «всім відомий патріот, здібний письменник і славний проповідник. Манастирський розвиває ревізійну і патріотичну діяльність» [9]. Опоненти О.Манастирського теж робили висновки щодо його діяльності на благо українського народу – маємо на увазі статтю, опубліковану у часопису «Галичанин»: «Руський радник консисторії О.Манастирський грає роль хамелеона. Зараз він є сліпим послідовником Смаль-Стоцького і о. Костицького та розміщує свої «вірші» в фонетичній «Буковині». Він і форсує в консисторії введення фонетики в підручники релігії» [9]. Просвітницька діяльність О.Манастирського, його педагогічний і публіцистичний таланти, невтомна робота заради розвитку українського народу викликала критику антиукраїнських сил. Біографічні дані О.Манастирського опубліковані у перевиданій у 2007 році його спільній з Р. Кайндлем ґрунтовній праці «Русини на Буковині» [10]. Повно і яскраво його українофільська діяльність виявилась у створенні дитячого ансамблю народної пісні, яку він пропагував у концертах в селах і містах Буковини. Збереглося фото, на якому отець Манастирських зображений зі своїми вихованцями-співаками в народних українських костюмах [9]. В окупованій Буковині українська пісня сприймалась як свідчення незламності народу, його небажанні асимілюватись з будь-якою іншою культурою.

Але найповніше О.Манастирській виявив себе на журналістській ниві як постійний автор і редактор часопису «Candela», оскільки найбільша кількість публікацій була саме у цьому періодичному виданні. Його неповторний стиль і різнобічна тематика простежуються навіть в статтях, поданих без підпису. Так, у 1882 році він опублікував ґрунтовну працю «Історія іконостаса в православних церквах», впродовж 1882-1901 рр. написав для журналу велику кількість «Слів…», антисектантські полемічні статті, вів рубрику питань та відповідей для сільських священиків, публікував матеріали для народної аудиторії, наприклад «Рух тверезості у Буковині та його наслідки» («Candela», 1895, № 14 -15), тощо.

За часів редакторства О.Манастирського у часопису відбулись деякі зміни: була започаткована рубрика «Із бувальщини», де публікувалась цікава інформація, а також повчальні або гумористичні історії з життя селян і священиків, відбулись певні зміни і в тематиці «Candela». Публікувались статті, присвячені добродійній діяльності церковних товариств або окремих священиків, які належали перу редактора, це, наприклад, «О товаристві, стараючихся про сліпих і глухонімих у Чернівцях» («Candela», 1907, с.679-741), «Ідіть межі народ!» («Candela». 1911, № 6), численні статті про виховання дітей, життя священиків тощо. Впродовж всього 1903 і в перших випусках 1904 року О.Манастирський публікував подорожні нариси під назвою «Мої подорожі православним світом». Це безсумнівно талановитий твір, у якому описуються святині і храми України, Бессарабії, Росії, Румунії, робляться неочікувані, але дуже точні філософські висновки і гострі та цікаві спостереження. Жанр подорожей був дуже популярним у релігійних журналах кінця ХІХ – початку ХХ ст., утім, нариси О.Манастирського навіть у цьому контексті вирізняються глибиною і талановитими описами.

Викликає інтерес рубрика «Питання сільських прихожан про різні корисні для душі предмети з відповідями на них» («Candela», 1903- 1907 рр.). Питання були різні, проте переважно такі,що стосувались проблем моралі, віри і релігії. Ось один із прикладів: «Отче духовний! Скажи мені: за що воїн проливає кров свою, і якщо впаде на полі брані, то яка йому буде нагорода?» Відповідь: «Воїни воюють за Віру, Царя і Отечество». Ця відповідь є свідченням того,що О.Манастирський поділяв погляди та ілюзії багатьох православних священиків та представників інтелігенції окупованої румунами Буковини на Росію як на державу, що має допомогти православним народам у їх протистоянні окупантам.

Під редакторством А.Манастирського часопис наповнився статтями з соціальної тематики: «Об емансипації жінок» (інавгаруційне слово ректора університету імені Франца-Йосипа в Чернівцях доктора Е.Воюцького) («Candela», 1903, с.677-741), про виховання дітей-сиріт, інвалідів, дівчат, що не мають коштів та ін.

Чимало статей були присвячені письменникам і поетам. Варто відзначити публікацію Д.Єремчука «Слово на 50-ті роковини смерті Тараса Шевченка («Candela», 1911, № 6), в якій автор виступав проти зверхнього ставлення інтелігенції до священиків, церкви, віри і Бога, а також проти трактування творів Тараса Шевченка як атеїстичних. Автор статті переконаний, що народ може піднятися лише за допомогою священиків і Бога. Закінчується публікація словами Кобзаря: «І оживе добра слава, Слава України».

У 1910-х роках публікувались статті В.Антимовича, Ю.Падури, Є.Семака, Ф.Семенюка, В.Танасійчука, В.Яворівського, А. Шивачева. На творчості останнього варто зупинитись. Ієромонах Анфім Шивачев опублікував в «Candela» кілька статей філософського характеру: «Коран і християнство» (1911 р.), «Моральний сенс життя і перехід до теоретичної філософії», «Думки про існування Бога» (1912р.), «Про нове християнство Льва Миколайовича Толстого» (1912 р.) та багато інших. За тематикою, глибиною філософського узагальнення, аргументацією, майстерністю полеміки і стилем його статті близькі до тих, що публікувались у щомісячнику «Труды Киевской Духовной Академии». Матеріали А.Шивачева не лише викликали безумовний інтерес освіченої публіки, але й розширювали аудиторію і підвищували її освітній рівень.

Остання україномовна публікація, яка на цей час була знайдена нами, це стаття-некролог «На спомин смерти Єго Величності Архікнязя Престолонаслідника Франца-Фердинанда і його дружини Софії де Гогенберг» О.Манастирського. Як відомо, це вбивство в Сараєво стало фактичним приводом для початку Першої світової війни. А в Австро-Угорщині, як і в Російській імперії, були заборонені часописи українською мовою.

Таким чином, можемо констатувати,що україномовна частина журналу «Candela» функціонувала в контексті релігійної періодики України, як західної, так і східної її частин, переймаючи досвід кращих часописів, що виходили за ініціативи православної церкви і окремих її служителів.

Представлена стаття, наскільки нам відомо, є лише першим дослідженням журналу «Candela», який вимагає глибокого аналізу, дослідження тематики, проблематики, жанрової системи, внеску кожного з авторів часопису в розвиток української журналістики і публіцистики, вивчення особливостей їх стилю, мови тощо. Думаємо, що варта уваги іншомовна частина журналу, оскільки матеріали, розміщені там, теж певним чином впливали на аудиторію.

А тепер виникає питання: скільки в наших архівах зберігається (чи не зберігається?!) неописаних книжок і журналів, листів, документів. які могли б пролити світло на нашу історію і заповнити прогалини у культурі? І скільки «науковців» переписують сторінки один в одного, намагаючись захистити в спеціалізованих радах якісь вторинні (третинні? Ну, словом, секонд-хенд якійсь) тексти? Шукають «нові аспекти» і «парадигми», пишуть «до питання про…», коли поруч безліч справжніх матеріалів, які вимагають вивчення. Чому б, дійсно, не піти в архів або бібліотеку і не зайнятись справою дослідження документів? Може, тоді і и пишались своєю історією, культурою, а згодом і наукою?

Примітки

1. Романюк М. М. Українські часописи Північної Буковини (1870-1940 рр.) : Іст.- бібліогр. дослідж. / М. М. Романюк, М. В. Галушко ; НАН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника. Наук.-дослід. центр періодики. - Львів : Фенікс, 1999. - 425 С..

2. Воробкевич Сидір Іванович// Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника/ За ред. М.М.Романюка. – Львів, 2003. – Вип. 10.

3.Воробкевич Григорій Іванович// Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника/ За ред. М.М.Романюка. – Львів, 1999. – Вип. 8.

4.25-летнее существование церковно-литературного журнала «Кандела» (1882-1907 рр.) // «Candela», 1907.

5. Манастирський О. О нищете (бедноте) нашого народа». – Чернівці, 1894 р.

6. Манастирський О. Моим селянським братьям в Буковине. – Чернівці, 1890 р.

7.Манастирський О. Молодий проповідник. – Чернівці, 1888 р.

8.Манастирській Олександр// Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Париж – Нью-Йорк. 1962.

9. Манастирський Олександр// Львівська Національна Бібліотека імені Василя Стефаника. Відділ рукописів. – 27/ф.1.

10. Кайндль Р., Манастирський О. Русини на Буковині. – Чернівці: Зелена Буковина, 2007. – 192 с.