Феномен українців в РКЦ: здобутки, проблеми, потенції

23 лютого 2011, 15:12 | Релігієзнавчі студії | 1 |   | Код для блогу |  | 

Ольга НЕДАВНЯ,

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник
Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Феномен українців в РКЦСуттєві трансформації у національному складі сучасної Римсько-Католицької Церкви в Україні стали досить несподіваним навіть для частини фахівців. Тенденція “українізації” цієї Церкви як приходу неофітів-українців, котру не помітити вже просто неможливо, відтак підпала прискіпливій увазі спеціалістів. Чи не зденаціоналізуються українці в РКЦ?

В ході аналізу належності того чи іншого національного контингенту до певної релігії, Церкви, конфесії оцінюються проблеми і надбання віруючих як індивідів і як частини національної спільноти. При всій практичній неподільності цих двох “іпостасей” віруючих варто все-таки чітко розрізняти комфортність індивідуальної (активної чи пасивної) приналежності особи до якоїсь Церкви - та духовні й культурні здобутки нації, що здійснюються в рамках чи під впливом певної релігійно-церковної традиції. У вітчизняному релігієзнавстві багато уваги приділяється вивченню співвідношення національного й релігійного, сформульовані ознаки національної церкви. Однак сучасний релігійно-церковний розвиток України спонукає до корекції уявлень про націєзберігаючі й особливо націєтворчі функції Церков. Сьогодні тривалість і розповсюдженість релігійно-церковної традиції, залишаючись необхідними, все ж не можуть бути достатніми умовами визнання її національною як однозначно національно конструктивною. Чи не важливішим нині є інший критерій: як, зокрема, українці - члени тої чи іншої Церкви реалізують в її лоні свої особистісні духовні потреби, як їх церковна приналежність впливає на форму і зміст їх участі у наповненні та спрямуванні національного і культурного відродження й поступу України.

Перше ПричастяВивчення цієї проблематики стосовно українців – римо-католиків ускладнене стереотипами сприйняття РКЦ, перегляд яких потребує глибоких історіософських рефлексій. Донині чимало українців, зокрема й з наукових кіл, схильні стверджувати денаціоналізаційний вплив РКЦ, не переобтяжуючи себе “польовими” спостереженнями. Аналогічно оцінюється ретроспектива: в минулих століттях для українців обрати РКЦ значило зденаціоналізуватися. Нині, безцензурно вивчаючи історію через призму її здобутків останнього десятиліття, з наведеною дефініцією про денаціоналізацію (в минулому) українців римо-католиків можна погодитися – але лише тою мірою, якою українська культурна традиція, що розвивалася під східнохристиянським духовним впливом, була віддалена від загальноєвропейської культури. Однак з поверненням України на природній для неї європейський шлях ситуація докорінно змінилася. Що значить тепер вибір на користь РКЦ у тих представників, умовно кажучи, “нетипових” католицьких націй, й серед них українців, які створюють динамічну статистику[1] примноження громад, явно вищу за можливості “природного” приросту з католицьких родин польського, словацького, угорського чи німецького походження? Як українські неофіти знаходять себе в цій Церкві?

Шукаючи відповідь на питання “чи живий, чи здоровий” образ нашого співвітчизника – віруючого РКЦ як “другосортного” католика чи українця, що денаціоналізується, будемо оперувати фактами.

Розклад богослужінь в костешлі св. Олександра в КиєвіТам, де більшість пастви костелу не складає мононаціональне ядро нетитульної нації, автохтонному національному контингенту (як до речі й в усіх католицьких країнах) надається пріоритетні умови для літургій та занять церковних просвітницьких та інших організацій. В останніх робота ведеться як правило українською мовою. Так, наприклад, в київському кафедральному костелі св.Олександра в будні дні україномовна літургія служиться в зручнішу для пересічного віруючого – учня чи працюючого – вечірню годину (18 або 19), а польськомовна - у ранішній час зборів (7 чи 8 год.) або початку (10 год.) навчання чи праці. В неділю для українських служб віддається найкомфортніший час: для “дорослих” – 10 і 18 год., для “дитячих” – 11.30, для польських служб призначено 7.30 і 13.00, для російської – 17.00 і для англійської – 9.00. Заняття всіх класів недільної школи відбуваються українською мовою. У свято-Микільському київському костелі щотижня проходить 9 україномовних служб, 4 польських і 2 російських. В усіх храмах основні частини святкових загальних служб звучать українською.

При костелах й численних релігійних організаціях продається і розповсюджується все більше книг українських авторів, кращі, найбільш потрібні сучасному читачеві труди закордонних – пропонуються в українському перекладі, починаючи з праць Папи Івана Павла ІІ. Переважна більшість розповсюджуваних в Україні пресових видань РКЦ - теж  україномовні.

Щоправда, у статтях подібних видань не завжди звучить “Україна”, “українське”, “національне” тощо. Виглядає, що зміст друкованих матеріалів (як і проповідей) приваблює скоріше не закликами, розповідями та дискусіями про відродження української духовності, а послідовно пропонованою духовною допомогою в роботі над собою сьогоднішнім українським читачам (і слухачам), а така робота якраз і складає основу й перспективу відродження та розвитку духовності українців. Підкреслюємо – йдеться не стільки про реанімацію й адаптування автентичної “української духовності” (про форми і зміст якої завзято сперечаються обмежено число спеціалістів) в нинішніх умовах, скільки про реалістичнішу, конструктивнішу практику актуалізації та розвитку духовності сучасних українських віруючих або шукаючих віру. Тобто – духовності тої, яка є і яка може бути у звичайних сучасних українців. Ця практика “спрацьовує”, ймовірно, тому, що відповідає духовним потребам певної їх частини – завдяки ряду прикмет, не ексклюзивних кожна окремо, але у своїй сукупності характерних саме для РКЦ (Більшість цих прикмет характерні і для УГКЦ — прим. автора):

  • Сучасність і актуальність: сучасна мова і стиль викладу; розгляд нині хвилюючих багатьох людей питань буття: від найменших буденних до світоглядних (від проблем щоденного спілкування в родині, проблем сексуального життя християнина до філософських рефлексій про сенс життя, покликання і смерті); доступність і практичне функціональне подання пізнавального матеріалу (наприклад, з Біблії, Житій св.Отців вибираються лаконічні фрагменти, які особливо співзвучні конкретним сьогоднішнім проблемам віруючих, і коментар цих фрагментів спрямований на допомогу у вирішенні останніх);
  • оптимістичність і реалістичність: сприйняття нашого сучасного світу не як “погрязлого” у гріхах, а як поля для натхненної вдосконалюючої праці людини – співтворця самого Господа; апеляція до кращого, що має за душею звичайна пересічна людина; засудженню гріха передують різнобічні зусилля з його попередження (наприклад, у спілкуванні з “персональним” духівником; у розробленому циклі обов’язкових консультацій перед особливо відповідальними моментами в житті віруючого, як от хрещення, вінчання; комплексна роз’яснювальна робота для молодих подружніх пар й батьків з допомогою педагогів і медиків тощо); акцентація не на тому, як чинити не можна, а на тому, як потрібно і – головне – як це можливо; реально виконувані поради;
  • увага до та врахування українських духовних і культурних особливостей (інкультураційна постава); розповідь про українські обрядові традиції скоріше не як про об’єкт відтворення, а як про джерело натхнення для сучасної духовної творчості; порівняно спокійний виклад історичної та полемічної тематики;
  • застосування кращих набутків католицької та інших духовних практик, насамперед вже адаптованих і плідних в Україні (наприклад, родинні курси, допомога вагітним, молодіжні семінари, табори, паломницькі подорожі);
  • демонстрація доброзичливої поваги до влади незалежної України – але як самостійного чинника (за цю владу моляться, закликають у проповідях до свідомої громадянської державницької позиції віруючих, наголошують на необхідності для християнина розуміти й реалізовувати свою відповідальність за все, що відбувається в державі; але не запобігають перед владою, не благають про допомогу; підтримують її заходи в меті духовного розвитку України;
  • високий сучасний рівень богословських розмірковувань, часто сміливі, нестандартні пошукові розвідки;
  • відкритість до ініціатив віруючих, заохочення і підтримка нових форм церковного життя, що пропонуються українськими віруючими, зокрема на основі українських духовних традицій (особливо це стосується прицерковної роботи, зокрема з дітьми, молоддю);
  • диференціація роботи за різними соціальними, віковими, професійними і регіональними адресатами;

Опіка над дітьмиЗа всім цим професіоналізмом стоїть плідна тисячолітня традиція, яка успішно розвивається, послідовно модернізується, соціально активна. Ось як оцінює її Президент Української Асоціації релігієзнавців професор А.Колодний: “Ми живемо за умов прискорення суспільного прогресу. Конфесія, яка хоче вижити, не відстати, має змінюватися відповідно до нашого часу, його потреб і перспектив… Звичайно, на більший успіх може розраховувати та Церква, яка має добру традицію, бо їй не приходиться все відбудовувати заново, повторяти минулі помилки, безперспективні дії… Католицизм, як вагомий духовний рух сучасності і одна з найдинамічніший християнських конфесій, має великі підстави для домінування в релігійному житті наступного століття. Гарантом цього слугує не лише притаманний йому дух аджорнаменто, відсутність закостенілості, а й відкритість до різних культур, висока оцінка прагнень розуму до пізнання достовірних істин Христа, заохочення активної діяльності мирян, здолання лицемірства, яке виявляється у формальному виконанні обрядових дійств.” [А.Колодний. Проблеми і перспективи християнства ХХІ століття // Християнство: контекст світової історії і культури. Науковий збірник конференції / Ред.кол.: А.М.Колодний, П.Л.Яроцький. – Київ, 2000. – С.55-56].

Відкритість до молодіОтже те церковне життя, що знаходять для себе українці-віруючі РКЦ, з його надбаннями, якими вони можуть користуватися рівно з “традиційним” католицьким контингентом, те церковне життя, що вони можуть продовжувати своєю творчістю, дозволяє зробити висновок, що сучасні українці римо-католики навряд чи відчувають себе “другосортними” в РКЦ. Але чи стають вони, живучи цим життям, “несправжніми” українцями? Переконатися у зворотному на основі вищевикладених особливостей діяльності Церкви складніше. Не одне століття багато наших співвітчизників звинувачувало РКЦ в денаціоналізації українців шляхом їх полонізації і латинізації. То ж розглянемо можливості денаціоналізації сучасних українців названими шляхами. Згадана “мовна” і “культурна” політика в усному і друкованому слові РКЦ в Україні засвідчує “українізацію” Церкви, й заперечує полонізацію. Можна, щоправда, вважати виявом полонізації чималу кількість священиків з Польщі, в тому числі іноземців. Але ж треба враховувати, що протягом ХХ ст. внаслідок репресій радянського режиму дуже багато місцевих, зокрема й українського походження, священнослужителів РКЦ вимушено опинилися закордоном, насамперед в Польщі, тож частково вони ж і повертаються. Крім того, по-перше, значну частину віруючих РКЦ в Україні все ж таки складають поляки; по-друге, РКЦ принципово час від часу міняє місця служіння священиків скрізь, і то в першу чергу з міркувань збагачення їх душпастирського досвіду в самих різних умовах, та для запобігання спокуси надмірної як для служителя церкви та неконструктивної для його роботи особливої залюбленості  в щось чи когось на місці постійного перебування; і по-третє, найголовніше - нині підходять до випуску і вже випускаються студенти навчальних духовних закладів Церкви в Україні, місцеві вихованці, серед яких багато українців, котрі ближчими роками внесуть корекцію в національний склад кліру РКЦ.

Юні римо-католичкиМожна, звичайно, дискутувати, наскільки українізація РКЦ зустрічається з її інкультурацією, й наскільки обумовлюється останньою. Так чи інакше, той факт, що інкультурація РКЦ реально наповнюється українізацією помітнішою й сучаснішою, ніж в деяких “найтрадиційніших” конфесіях, для опонентів ще не є доказом убезпечення від перспективної денаціоналізації українців римо-католиків. Адже все ж можна порахувати, що українізація, стимульована офіційно санкціонованою інкультурацією, є лише формою, методом, тактикою, а українці все одно стратегічно будуть денаціоналізуватися латинізацією. Тобто, вважати, що українці латинізуються якщо не самим приходом в РКЦ (котра зовнішньо українізується), так внаслідок тривалого перебування під її впливом, з набуттям певних духовних рис, світоглядних особливостей тощо. Ряд змін, які відбуваються в духовному житті українців-неофітів РКЦ, очевидні. Якщо називати їх латинізацією, то чи вона деукраїнізує?

Сучасні релігієзнавці, вивчаючи цю проблематику, слушно вдаються до порівняння наслідків для розвитку тих чи інших національних анклавів зміни їх конфесійного самовизначення. Так, І.Гаюк, співставляючи долю українців і вірмен (західноукраїнської діаспори), що ставали католиками, вважає еволюцію останніх грунтованою місцевим середовищем та прискореною місцевими унійними процесами. Дослідниця підкреслює, що в ході відповідних духовних трансформацій не втрачалися національні риси, скоріше навпаки: “всі ці кореляції відбувалися до певної межі: на зміну мовній, культурній, конфесійній асиміляції приходить нове усвідомлення себе як вірмен, причому цей, так би мовити, повторний процес етнічної самоідентифікації відбувається на вищому інтелектуально-культурному рівні… Саме ці вірмени створюють потужний імпульс для вивчення, розвитку й популяризації вірменської культури, історії, літератури, мистецтва, прикладом чого можуть бути вірмени Львова ХІХ ст., європейські мхітаристи тощо”[2]. Прикметно, що причиною такої “нової націєідентифікації” вірмен визначається насамперед вплив західноукраїнського середовища, тобто за цім середовищем визнається відповідний менталітет. І.Гаюк робить висновок, що “нова націєідентифікація” вірмен-католиків не лише не є менш національною, але й такою, що підносить національно-культурні характеристики на новий, вищий рівень, робить їх чинників здатними розвивати власну національну культуру з творчим використанням загальноєвропейських досягнень.

Цілком вірогідно, що в минулому (зокрема, з ХV ст.) українці – римо-католики проходили таку еволюцію з довгою затримкою на стадії асиміляції. На цій стадії для України були втрачені не одне покоління багатьох родів. Однак останні зростили чимало діячів українського пробудження ХІХ ст. Врешті, й митрополит Шептицький походить з такого середовища.

Сучасні ж українці – неофіти РКЦ раніше підпадали, часто вже не в першому поколінні, асиміляції куди деструктивнішій, в якій комбінувався іномовний, інокультурний шовіністичний тиск з чужим ідеологічним – комуністичним, атеїстичним. Хоч (судячи з їх вибору) вони не стали “совками”, їх історична пам’ять зв’язку національного й конфесійного була розмита. Це й дозволило у вільних пошуках віднайдення самототожності звернутися до духовних традицій, які свідомо чи інстинктивно відчувалися як відповідні тому культурному полю, що сприймалося як своє чи принаймні бажане. Можливо, нині хтось “за принципом маятника”, у своєму прагненні бути кращим католиком за Папу римського, й “перегинає палицю” в сенсі відсторонення від національних традицій (принаймні, таких, якими вони залишилися після століть гноблення і спотворення). До речі, саме нинішній Папа застерігає проти такої духовної постави. Але, можливо й внаслідок вже пережитої денаціоналізації, яку вдалося переосмислити, багато українців римо-католиків мають свого роду імунітет проти асиміляції, так що їх шлях до нової націєідентифікації може бути коротший і не такий проблемний (що і спостерігається у “польових” дослідженнях).   

Напевно, мають рацію ті вітчизняні релігієзнавці, що оцінюють латинізацію як історично вичерпаний стереотип. Ось як, наприклад, визначає латинізацію професор П.Яроцький в сучасному фаховому виданні – релігієзнавчому словнику: “Латинізація - цим терміном у XVII-XIX ст. православні ортодокси, прибічники візантійської культури і церковних слов’янських традицій намагалися означити негативний вплив латинської культури, західнохристиянських традицій на слов’янські народи. Латинська культура в умовах вигасання значення в Україні візантійсько-української культури (XVI ст.) притягувала провідні верстви українського народу. Латинська мова нарівні з грецькою і слов’янською була мовою освіти, науки. Міжцерковна боротьба (уніатів і православних після Берестейського Собору) часто супроводжувалась звинуваченнями в латинізації і спольщенні українців.” [Релігієзнавчий словник / За редакцією проф. А.Колодного і Б.Лобовика. - К., 1996. - С. 177].

Сьогодні, коли Україна обрала суверенний шлях розвитку, повернення в європейську спільноту, побоювання впливу західнохристиянських традицій виглядають нонсенсом. Адже – подобається це комусь визнавати, чи не подобається – ці традиції одухотворили європейську цивілізацію, реінтеграція куди є абсолютно природна для українців як європейського народу. Той, хто хоче бути повнокровним членом європейської цивілізації, має здавати собі звіт, що для цього треба поділяти, чи то реанімувати свої, аналогічні її підмурку, духовні засади, та керуватися ними в житті.

Отже можна зробити висновок, що нинішня тенденція духовного самовизначення певної частини українців в РКЦ має як історичне підгрунтя (відповідність католицької - як європейської - духовної орієнтації культурним архетипам українців, ідентичним культурним архетипам їх західнохристиянських сусідів Східно-Центральної Європи), так і потужну сучасну основу ідейного чи ідеологічного характеру – привабливість сучасного католицизму з його енергійним аджорнаменто та дієвою інкультурацією для апріорно конфесійно незаангажованих, раціонально мислячих українців, в умовах кризи духовних пошуків їх частини поза трансцедентним чи в колі інституцій примітивного обрядовірства. Цей феномен є об’єктивно корисним для духовних й націодержавних інтересів українців. Адже в лоні РКЦ реалізується шанс для українців (і громадян України інших національностей) бути співучасниками й співтворцями християнської конфесії духовно їм не чужої, конфесії, яка активно оновлюється, розвивається згідно викликів часу, потребам своїх вірних – а це сприяє реінтеграції українців у природне для них європейське коло народів, вихованих в західнохристиянській культурній традиції.

Таким чином, якщо українців римо-католиків й можна назвати завойованими, то “завойовані” вони не ворожою їм духовною традицією. Вони самі є “завойовниками” – завойовниками в цілому конструктивного і перспективного для українців духовного шляху. “Боротися” ж їм у цьому “завоюванні”, що триває, доводиться не стільки з можливими збитками свого вибору в Церкві, скільки поза нею – із по суті застарілим стереотипом про латинізацію, за своє право вибору поєднання національного, духовного, культурного самовизначення.

Звичайно, вибір на користь РКЦ в умовах історично поліконфесійної та нині секуляризованої України, є одним серед інших можливих шляхів духовного становлення й розвитку сучасних українців та потребує подальших грунтовних досліджень, зокрема й зі застосуванням методу включеного спостереження. Але ті, що йдуть означеним шляхом, мають багато підстав бути принаймні не гіршими українцями серед віруючих інших Церков в Україні, та часто явно виграють, поруч з членами УГКЦ та деяких протестантських Церков, у спертому на кваліфікований провід свідомому духовному самовдосконаленню та в активній громадській позиції, чим мають визначатися дієві сучасні українські патріоти-будівничі успішного українського суспільства, суверенної України-європейської держави, гідного і впливового члена світового співтовариства.


[1] З 1988 по 2010 рр. кількість релігійних громад РКЦ зросла майже в 9 разів (від 102 до 909 громад), див.: Стоцький Ярослав. Релігійна ситуація в Україні: проблеми і тенденції розвитку (1988-1998 рр.). – Тернопіль, 1999. – С.88; Релігійна мережа в Україні: стан і тенденції розвитку // Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин. Інформаційно-аналітичні матеріали до круглого столу на тему «Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку», 8 лютого 2011 р. / Центр Розумкова. – К., 2011. – С. 16.

[2] І.Гаюк. Вірменська апостольська церква як специфічний феномен християнського світу. Дис. канд.філос.наук. Рукопис. - С. 169.

Світлини авторки та Світлани Бабинської

Перший варіант цієї статті був опублікований у "Українське релігієзнавство", 2003, № 26.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • ruthenus.blogspot.com | 20 березня 2011, 21:44
    Коментувати коментар

    Widkryttia RKC na ukrajinciw, ukrajinstwo i ukrajin?ku mowu - jawyszcze odnoznaczno pozytywne, jake slid witaty. Wtim, tak i ma?o b buty w Cerkwi Chrystowij, ot ?ysze ne wsi Cerkwy miscewi tak roblat'.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • enzian | 18 вересня 2019, 11:37

    Найгірше, що вони поширюють не стільки християнські цінності, скільки лояльне ставлення до ворога.

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:30

    В том и беда, что исповедоваться на родном языке и своему соотечественнику украинцам не позволяют русские оккупанты. Ты что, оккупант, читать не умеешь? :))

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:28

    Підтримую! :)

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:27

    Все їм храмів мало...

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:26

    Молодці!

Популярні статті місяця