• Головна
  • Церква в умовах Голодомору 1932-1933 років...

Церква в умовах Голодомору 1932-1933 років

26.11.2010, 22:25
У 1932-1933 рр., намагаючись пригасити невдоволення віруючих свавільним закриттям церков, здійснене місцевими властями, закриття храмів почали «узаконювати» заднім числом.

Збірник містить матеріяли конференції «Трагедія Голодомору 1932-1933 років на Запоріжжі», що відбулась у Запорізькому національному університеті в листопаді 2007 р.

Другу п’ятирічку було оголошено «безбожною». Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін вимагав до 1937 р. ліквідувати в межах усього СРСР не лише всі конфесії, а навіть зовнішні вияви релігійности.

Під час голоду влада посилила економічний тиск на церкву і передусім— на духовенство , як її найвпливовішу силу, що знаходилась поза соціялістичним сектором економіки. Типовими стали випадки, коли місцеві органи влади зобов’язували священнослужителів нарівні з товаровиробниками брати участь в акціях заготівель сільськогосподарської продукції: хліба, м’яса, меду, сплачувати нечувані раніше податки, як то «на культурні потреби” тощо.[…]

Відомість про стан молитовних будинків Дніпропетровської области (однієї з п’яти тодішніх областей України) на 15 травня 1933 р. констатує про закриття 174 церков за санкцією ВУЦВК та 60 — без такої санкції. Це означало, що на території области закритими виявилися 53% молитовних будинків від загальної кількости діючих раніше.

У процесі загального наступу 1932-1933 рр. на українське село влада розширила арсенал способів адміністративного закриття церков. Одним з головних стало закриття церков під приводом необхідности їх використання для зберігання врожаю. Саме з 1933 р. стало масовим явищем перетворення церков під зерносховища. Всесоюзна Комісія у справах культів при Президії ЦВК СРСР згодом — у 1936 р. — констатувала: «Повсюдно практикується вилучення молитовних будинків під зсипання хліба... При чому, факти говорять, що церкви часто засипаються хлібом без необхідности в цьому, тільки для того, щоб «ліквідувати» релігію; у багатьох місцях засипаються останні церкви в районі; терміни, на які береться церква під хліб, зазвичай не витримуються... Прикладів надзвичайно багато».

Арґументація на захист храму, як то: «церква сплатила всі податки і не має боргу перед державою», до уваги не бралася.

У 1932-1933 рр., намагаючись пригасити невдоволення віруючих свавільним закриттям церков, здійснене місцевими властями, закриття храмів почали «узаконювати» заднім числом. Секретаріят Президії ВУЦВК дозволив місцевим органам «порушувати клопотання про закриття молбудів, які не, «функціонують понад 3 роки» і масово їх санкціонував. І все ж, левова частка закритих храмів так і не була задіяна.

Закриття храмів та їх «пристосування під культосвітні та господарчі потреби» супроводжувалося знущанням над релігійними почуттями. 10 жовтня 1933 р. з відчуттям обурення й розпачу священик Миколаївської церкви с.Наугольнівки Троїцького району на Донбасі писав до Секретаріяту Президії ВУЦВК про те, що голова місцевої сільради разом з уповноваженими змусили його відкрити церкву, «куди вони увійшли в кашкетах і почали здійснювати оцінку майна... Після оцінки вони покурили у вівтарі, а потім поставили вимогу, щоб я дістав з кишень все наявне».

Кампанією адміністративного закриття церков в Україні влада форсувала злам церковної організації, як дійової цілісности. Релігійне населення, залишаючись без храму, втрачало традиційне підґрунтя релігійно-громадського життя, губило звичні практики, ставало більш вразливим для маніпулювання його свідомістю модернізаторами від більшовиків.

Крім адміністративного закриття церков і адміністративних обмежень для діяльности парафіяльних осередків, адміністративному реґулюванню було піддано й інші важливі сторони церковного життя. Так, з 1932 р. влада жорстко забороняла скликання єпархіяльних зборів, що вкрай неґативно відбилося на діяльности більш національно активної конфесії — Української Православної Церкви під керівництвом митрополита Івана Павловського.

У роки Голодомору 1932-1933 рр. влада розгорнула політичні репресії проти духовенства та церковного активу. Це питання варте окремого дослідження.

Навіть незначні випадки протидії хлібозаготівлям чи іншим політичним кампаніям влада розцінювала як прояви антидержавного злочину.

Вже на середину 30-х рр. Україна стала реґіоном, де церковна організація була найбільш зруйнованою. Саме в роки Uолодомору в сотнях населених пунктів перестали діяти релігійні організації та молитовні будинки. 1932 р. з’явилися цілі райони, де не було «жодної релігійної організації, жодного служителя культу»... Завдяки такій лінії в середині 30-х рр. атеїстична преса повідомила: «Ми маємо вже десятки районів, де всі церкви недіючі». Маштаби руйнації конфесійної мережі в Україні значно перевершили загальносоюзні показники. На 1 квітня 1936 р. тут залишилось діючими лише 9% від числа церков, що існували до революції, тоді як у республіках Закавказзя збереглося 9,8%, в Білорусі - 10,9%, в Узбекистані —32%, в Росії — 35,6% . На початку 40-х рр. у таких областях України, як Вінницька, Донецька, Кіровоградська, Миколаївська, Сумська, Хмельницька не лишилось жодного діючого православного храму, по одному було в Луганській, Полтавській, Харківській областях.

Закриття церков супроводжувалося зменшенням чисельности парафіяльного кліру, усуненням більшої частини віруючих від традиційних обрядових практик, викоріненням усталених форм православної організації суспільства. Через це в суспільстві зростало безвір’я та бездуховність.

Таким чином, боротьба проти церкви під час Голодомору 1932-1933 рр. вписувалась у загальну картину примусової колективізації українського села і руйнації найбільш міцних міських осередків релігійного життя, які були здатні справляти свій ідейний вплив у суспільстві.

Незважаючи на те що духовенство, як правило, за рівнем матеріяльної забезпечености не було на самому дні соціяльної піраміди, політика державного Голодомору довела його саме до такого критичного стану. Опубліковані листи протоієрея Дмитра Галевича з Поділля виразно характеризують цей стан на тлі людських страждань і смертей. Запис від З травня 1933 р.: «Про цю смертність нічого й розповідати. Передають щось жахливе, у що навіть важко повірити, так що краще не писати про це. Родичі наші поки що живі і здорові, але теж живуть впроголодь. Наталочка вже третій раз приходить до мене за допомогою, і даєш їй по мірі можливости дещо з їстівних продуктів. Є.Л. теж закликає про надіслання йому хоча б сухариків, але де їх взяти, цих сухариків, коли у мене самого на проводи у Хомину неділю виявилось лише три малайчики?».

Достатньо згадати в цьому ж стосунку долю першого митрополита УАПЦ Василя Липківського за його листами, опублікованими в «Мартирологу Українських Церков». З квітня 1933 р. митрополит писав з Київа до о. Петра Маєвського в Канаду: «Що відносно мого матеріяльного становища, то запевне воно дуже тяжке — і не лише через загальні тяжкі умови, а й тому, що як Вам відомо, перед нами — «служителями культу» тут закрито всі державні засоби постачання...». Або пізніше — 17 липня 1933 р.: «...Запевне я в такому стані, що можу прожити тільки милостинею...».

У 1932-1933 рр. мартиролог жертв Голодомору поповнили багато українських священиків. Вони належали до різних конфесій, та зазнали однаково трагічної долі.

Згаданий вище лист протоієрея Дмитра Галевича з Поділля здатен доповнити сумну картину невтішної долі церкви, яку вона ділила разом зі своїм народом, що потерпав від Голодомору. Наведемо фраґмент листа, у якому розповідалося про безрадісний Великдень 1933 р.: «При самому вході мене вразила нова неприглядна картина. Починаючи від сходів, які вели на хори, і закінчуючи столом, на якому лежала плащаниця, я побачив масу прийшлого голодного люду, який покотом лежав у два ряди на холодній кам’яній підлозі, яка ще не встигла висохнути після миття. Лежать ці люди, неначе колоди, прикриті якимись лахміттями, і сплять у блаженному сні наче покійнички, бліді й худі. О-в-ва! Тут вже переживання стали зовсім не великодніми! Оволодівають тобою почуття жалібности до цих нещасних, і співчуття до них, і разом — обурення. насправді, де і коли так було, щоб молоді й здорові люди так бідували і страждали, лишивши свої голодні сім’і в розорених домівках напризволяще? Адже починаючи ще з січня місяця цей голодний і безпритульний люд безперервно осаджує сотнями наші кукурудзяні села, у надії поживитися хоча б окрайцем малаю... Так, великодньої урочистости не спостерігалося ні в кому. Народ стояв у церкві сумний, пригнічений, наче мішком прибитий. Півча фальшувала, староста зображував із себе якийсь ходячий автомат. Та звідки могла і взятися ця урочистість — при погрозі великого штрафу (50 крб.) тому, хто не вийде в поле для сівби у перші три дні святої Пасхи!» […]

Отже, поставивши священиків на межу фізичного виснаження економічними санкціями, обмежуючи їхню свободу правовими та адміністративними маніпуляціями, влада водночас надавала політичного забарвлення щонайменшим проявам християнського гуманізму та релігійного традиціоналізму. Всіляка благодійність чи підтримка голодуючих розцінювалися як антидержавна «вилазка» «контрреволюційних елементів». За таких умов відкрите сповідання віри ставало подвигом.

У пікових ситуаціях відбувалися масові виступи, заворушення, волинки, «жіночі бунти». Активність виявлялася в усіх реґіонах України. Її носіями були як духовні особи, так і миряни, які виступали на захист свого храму, свого священика.

У 1933 р на Півдні України органи ДПУ арештували 19 осіб, яким інкримінувалася участь у так званій «контрреволюційній організації духовенства». Обвинувачених засудили на терміни від 3 до 10 р. ув’язнення. Хоча слідство у цій справі, як і в багатьох інших, пізніше виявилося сфальсифікованим, а звинувачених було реабілітовано.

Все ж спротив нищенню церков і репресіям церковного активу змушував владу гальмувати дію репресивно-каральної машини. Опубліковані В.Нікольським дані про арешти духовенства у 1931-1933 рр. показують саме таку динаміку процесу. Якщо 1931р. було заарештовано 429 служителів церкви, то в 1933 р. —150 осіб. Влада «компенсувала» це зменшення збільшенням числа жертв голодної смерти. Хоча, на жаль, статистики, яка б встановлювала число цих жертв, на сьогодні не існує.

Віруючі багатьох населених пунктів восени 1933 р. скаржилися на заборону влади користуватися церковним дзвоном. Такі заборони теж були не випадковими. Влада боялася активного використання церковних дзвонів, як засобів антидержавної мобілізації сил, налаштованих проти її політики. У цьому відношенні для неї став повчальним досвід Росії доби громадянської війни. Тоді більшовики змушені були навіть видавати спеціяльний декрет щодо боротьби з церковними дзвонами, на заборону їхнього використання. Та до 1933 р. справу нищення дзвонів практично завершили. У 1929-1930 рр. більшовики провели кампанію зняття церковних дзвонів на потреби індустріялізації. Тож дзвонів при церквах лишилося небагато. Їх тримали на обліку. Список дзвонів, залишених в церквах Харківської приміської смуги на 1933 р., склав лише 34 позиції, з них 27— при церквах екзархату РПЦ, 3 — Синодальної Церкви і 4 — УІІЦ.

Голодомор 1932-1933 рр. став ланкою суцільного ланцюга сталінської перебудови суспільства. Цей ланцюг поєднав антицерковні та антиселянські прагнення державної влади, атеїстичні та антиукраїнські наміри Кремля, комуністичні та централістичні ідеали суспільного устрою більшовиків. Він знищив традиційну систему господарювання українського етносу, перекреслив святі національні ідеали, підірвав глибинні етнорелігійні традиції. Голодомор, як продукт комуністичної модернізації суспільства, у поєднанні з економічними, політичними, правовими, адміністративними, репресивними способами обмеження діяльности церкви, став цинічним засобом «ощасливлення» мільйонів українців і їхнього спрямування в комуністичний «рай».

Під час цієї масової злочинної комуністичної акції церква розділила трагічну долю свого народу. Її руйнація стала центром дії партійної олігархії в царині духу заради комуністичної модернізації, одним із головних чинників деформації й деморалізації української ментальности, а Голодомор — способом трансформації релігійної свідомости, її вульгаризації й перепрограмування у відповідності із завданнями віртуального комуністичного будівництва.

Організаційне ослаблення церкви та її традиційного осердя — селянства —в умовах компартійної монополії на владу й безпрецедентного тоталітарного тиску спричинили до зниження опору обох цих суспільних чинників української протидії комуністичній системі. Сила їхнього спротиву совєтському тоталітаризмові була підкошена Голодомором.

Олександер ІГНАТУША,

доктор історичних наук

"Наша віра", Листопад, 2008