"Православний" і "Католицький": проблема дефініції понять

На сьогоднішній день ми живемо в мирній країні, в якій не спостерігаються гострі громадянські конфлікти, в тому числі й за релігійною ознакою. Однак це зовсім не означає, що для України є характерною повна конфесійна гармонія. Ми не можемо з впевненістю твердити, що з часом протиріччя на ґрунті віри неодмінно загостряться, однак й так зрозуміло, що, як мінімум, відсутність релігійної єдності перешкоджає пошуку єдності національної. На жаль, релігія в Україні не відіграє такої консолідуючої ролі як, наприклад, католицизм у Польщі або Ірландії, чи православ’я в Сербії. На цю ваду свого часу вказував видатний церковний діяч ХХ ст. Митрополит Андрей Шептицький: „...можливо, ніякий нарід на світі не терпів стільки від нещасного роз’єднання Церков, як український нарід” [1].

Враховуючи те, що українці є народом християнським, стає зрозумілою необхідність відродження саме традиційного християнства, а це в свою чергу передбачає потребу пошуку єдності між Церквами. На нашу думку, в пошуках реальних шляхів реалізації екуменічних ідей велику роль можуть відіграти об’єктивні релігієзнавчі дослідження. Однак вітчизняне релігієзнавство має чимало проблем, і ці проблеми дуже часто переносяться в інші гуманітарні дисципліни.

Проблеми українського релігієзнавства простежуються на елементарному — поняттєвому – рівні. Це стосується і таких ключових у дослідженні християнства понять, як „православний” та „католицький”. Проблема використання цих понять пов’язана з тим, що вони розуміються поверхнево, з абсолютним ігноруванням первинного змісту. Як правило, католицьке зводиться до західного, латинського християнства, а православне — до візантійської церковної традиції, яка чомусь обов’язково пов’язується із схизмою 1054 року.

Яким же є первісне значення слів „православний” та „католицький”? Поняття „православ’я” набуло значного поширення після VII Вселенського собору, який був скликаний у 787 році в Константинополі й спрямовувався проти єресі іконоборства. Нагадаємо, що іконоборці у Візантії довгий час знаходили підтримку зі сторони імператора, в той же час переслідувані почитателі ікон (православні) розраховували на підтримку Римського Папи як найбільшого духовного авторитету. Тодішній Папа Адріян І, який не був присутнім на соборі, прислав туди своїх легатів, а з ними — послання, у якому виявляв радість з приводу того, що закінчилася схизма (відсутність єдності Константинопольського Патріархату з усією Католицькою Церквою), і по всій імперії запанувала православна віра [2]. Як бачимо, Папа ставив знак „дорівнює” між католицизмом та православ’ям. Отець А. Волконський – російський католицький священик візантійського обряду – відзначав, що терміни „православний” та „католицький” вживалися як синоніми ще з ІІ ст. після Христа, при цьому останній термін вживався більш часто, ніж перший [3].

У смисловому плані обидва терміни дійсно надзвичайно близькі: „православний” означає правильність сповідання християнської віри (звідси й синонімічний вираз „правовірний”), „католицький” пояснює приналежність до Вселенської Церкви, яка і є тим інститутом, який зберігає правильне християнське вчення. Таким чином ми можемо побудувати такий синонімічний ряд: католик = православний = не-єретик.

Обидва визначення використовувались і продовжують використовуватись як в східній, так і в західній церковних традиціях. При цьому в Римській Церкві використовується грецький термін orthodoxia (напр. „...omnium orthodoxorum” в месі), а в слов’янських Церквах візантійської традиції – національні відповідники грецького catholic – „соборний” або „вселенський”: ніхто не викине із Нікейсько-Константинопольського Символа віри слів „Вірую у єдину святу соборну і апостольську Церкву” чи не перестане говорити про вселенське православ’я. Однак і сам термін „католицький”, щоправда в церковнослов’янській транскрипції, також продовжує вживатись в Східних Церквах – наприклад, в передмові до виданого в 1991 році Псалтиря після опису головних положень тринітарної та христологічної догматики чітко говориться: „Сія єсть кафоліческая вєра”, і стверджується, що хто так вірити не буде, не може спастися [4].

Чому ж так сталось, що після схизми 1054 року означення „католицька” закріпилось за Римською Церквою, а „православні” – за Східними Церквами? Як відомо, в першому тисячолітті існування християнства Схід був особливо схильним до єресі; за майже 500 років легального існування Церкви (від Костянтина Великого до середини ІХ ст.) на царгородському патріаршому престолі знаходилось 17 єретиків, анафемованих згодом чи то Вселенським, чи навіть місцевим патріархальним собором [5]. Зрозуміло, що східні християни були особливо чутливі до православності, або ж ортодоксальності своєї віри, а отже й визнання себе православними було для них найбільшим виявом благочестя. Західні ж християни, безпосередньо об’єднані навколо наслідника св. ап. Петра, продовжували використовувати термін „католики”. Опісля, у зв’язку з породженим церковним розколом міжконфесійним шовінізмом, католики почали називати своїх східних братів „схизматиками”. Водночас, враховуючи нові догми, які прийняла Римська Церква, східні християни ще більше наголошували на своїй ортодоксальності (ми не випадково вжили „ортодоксальність”, а не „православ’я”, оскільки цей грецький термін має смисловий відтінок консервативності). Якщо ми зачепили догматичне питання, і хоч метою цієї статті не є дослідження правоти віровчення Католицької Церкви чи не-католицьких Церков східної традиції, все ж потрібно дати певне роз’яснення з цього приводу.

І католики, і не-католики визнають догматику, пов’язану з першими сімома Вселенськими соборами. Усі ці догми ми можемо окреслити як своєрідний „православний (або ж ортодоксальний, істиний, не-єретичний) канон”. Проте згодом Католицька Церква визнала в якості догматів низку теологічних положень, зокрема про Filioque (походження Святого духа від Отця і Сина), про чистилище, про непомильність Папи Римського з питань віровчення та моралі (у випадку, якщо він говорить ex cathedra, тобто з кафедри), про непорочне зачаття Діви Марії. Усі ці догми не-католиками відкидаються як „нововведення”, як таке, чого не було раніше. При цьому нівелюється принцип догматичного розвитку – той принцип, який яскраво простежується на прикладі перших семи Вселенських соборів. Інколи таке відкидання догматів є абсолютно абсурдним. Прикладом є догма про непорочне зачаття. В Україні вчення про непорочне зачаття в XVI-XVIII ст. було загальнопринятим, його дотримувались такі видатні православні церковні діячі, як Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський. Звісно, це можна пояснити тісними зв’язками України з Заходом, однак і в Московії, де ставлення до „латинництва” було традиційно ворожим, це твердження безперешкодно існувало до середини XVII cт., і лише згодом було забороненим під впливом грецького православ’я, яке в свою чергу зазнало деформації зі сторони протестантизму [6]. Та згодом східні, в тому числі й російські, богослови оголосили цю догму єретичною. Спір про примат Папи, не кажучи вже про його непомильність ex cathedra, ми взагалі порушувати не будемо, оскільки в цьому питанні закладено багато змісту.

Наш „догматичний відступ” був важливий для того, щоб ствердити викладене нище. У зв’язку з відмінностями у віровченні з католицької точки зору східні не-католики (православні в популярному розумінні цього слова) не є повністю православними (правовірними, такими, що сповідують правильну віру), адже не визнають низки догм, зокрема першенство Папи: „Дві людини, із котрих одна визнає Намісника Христового, а інша відкидає його; обоє не можуть вірувати правильно: якщо один право-славний, то інший, отже, користується цією назвою, порушуючи її точний зміст” (о. А. Волконський) [7]. І навпаки: для східних не-католиків католики є єретиками, тобто не-православними, бо „видумують” „нові” догми. При цьому „православні” де-факто визнають себе католиками, тобто говорять, що належать до Вселенської Церкви і дотримуються вселенського православ’я.

Звісно, після знайомства з такими теологічними „нетрями” та „лабіринтами” не одному світському досліднику захочеться закинути з’ясування істини й натомість продовжити вживання термінів „православний” та „католицький” в їхньому популярному загальнопринятому значенні, однак за істину все ж варто боротися, то ж спробуємо хоч якось розв’язати цю головоломку.

Допомогти нам може думка відомого російського філосософа, а за одно – поборника екуменічної ідеї В. Соловйова. Поставивши в одній своїй статті, адресованій римо-католицьким читачам, питання, чи є православною Східна Церква [8], він відповів на нього у своєму листі до єпископа Штроссмайєра: „Східна Церква ніколи не визначала і не підносила віруючим як обов’язковий для їхньої віри догмат будь-яку доктрину, протилежну католицькому вченню. (...) ... догмати нашої Церкви зводяться до визначень Вселенських соборів і внаслідок цього вони являються абсолютно православними і католицькими догматами, а вчення богословів, що суперечить католицтву, не являються догматами, визначеними нашою Церквою” [9]. Тож католики можуть визнавати східних не-католиків православними, так само як і не-католики католиків, звичайно ж, якщо і перші, і другі будуть дотримуватися „діалогу у дусі любові”, до якого закликав все той же Соловйов [10].

Розглянувши богословський зміст термінів „католицький” та „православний”, спробуємо сказати декілька слів про проблему співвідношення Церкви, віри і обряду. Інколи доводиться чути такі визначеня, як „православний обряд”, „католицький обряд”, „римо-католицький обряд”. Наприклад, при висвітленні історії Берестейській унії можна зустріти твердження на кшталт „уніати підпорядковувались Римо-Католицькій Церкві, однак зберігали православні обряди” [11]. Теоретично, обряд дійсно може бути католицьким або не-католицьким, православним або не-православним, проте лише за умови, якщо він відповідає католицькій/не-католицькій чи православній/не-православній вірі, оскільки вже за своїм визначенням обряд є лише зовнішнім виявленням віри. Тобто „римо-католицький обряд” (а насправді латинський або римський) є православним так само, як і грецький (візантійський). Вживання виразу „католицький обряд” є взагалі недоречним, оскільки вірні Католицької (Вселенської) Церкви дотримуються кількох різних обрядів (зорема латинського, грецького, халдейського, сиро-малабарського, коптійського, сирійського, вірменського, маронітського). Очевидно, в даному випадку отожнення понять „латинський” і „католицький” відбулось через те, що й сама Латинська Церква розглядається як власне Католицька Церква, що є хибним. Слід зауважити, що й сам латинський обряд не означає приналежність до католицизму. Наприклад, англікани та лютерани (особливо шведські) значною мірою зберегли латинську обрядовість, однак католиками вони не є; так само не є католиками так звані „старокатолики” та лефевристи, які хоч і зберігають класичний римський обряд, однак не визнають рішень І та ІІ Ватиканського собору.

Наведена вище спроба встановлення істинного значення понять „православний” та „католицький”, на нашу думку, характеризується насамперед своєю частковістю. І справді, неможливо в одній статті дослідити таке об’ємне питання, так само неможливо кількома реченнями дати чітку дефініцію поняттям, які мають надзвичайно багато трактувань, породжених популярним (народним), світсько-науковим та різно-конфесійними богословськими підходами. У своїх міркуваннях ми намагалися відзначити найбільш важливе. Можливо, такий підхід лише заплутує читача, і замість відповіді на поставлену проблему він отримає низку нових питань. Щоб якось виправити ситуацію, спробуймо зробити деякі практичні висновки.

Дослідники, які працюють у сфері релігієзнавства та інших гуманітарних дисциплін, що заторкують релігійні питання, повинні розуміти, що популярне значення термінів „православний” та „католицький” дуже часто не відповідає їхньому істинному значенню. Ці терміни в смисловому плані надзвичайно близькі і позначають визнання істинної християнської віри та належність до Вселенської Церкви, яка і є охоронницею цієї віри. Цивілізаційна специфіка Сходу і Заходу, церковний розкол 1054 року та багато інших історичних обставин спричинили те, що визначення „католицька” остаточно закріпилась за Західною, Латинською Церквою, а „православні” — за Східними Церквами візантійської традиції. При цьому східні не-католики продовжують стверджувати, що вони належать до Вселенської (Католицької) Церкви, а католики — що їхня віра є істинною, православною. Звісно, називати східних не-католиків такими, що належать до Католицької Церкви, не можна, оскільки сам факт, що вони підтримають стан церковного розколу, свідчить про те, що вони не є католиками, однак і католиків, і східних не-католиків ми можемо визначити як „православних”, як таких, що твердо тримаються рішень перших семи Вселенських соборів, тобто визнають традиційну християнську догматику щодо вчення про Трійцю, природу Ісуса Христа, про Богородицю та почитання святих ікон.

Догматичні відмінності між католиками і православними (в популярному значенні цього слова) не враховуються, оскільки східні не-католики, офіційно не проголосили жодної догми, яка б суперечила католицькій догматиці. Означення католиків та східних не-католиків як „православних” допомагає виділити у величезній кількості сучасних конфесій такий напрямок, як традиційне християнство. Такий підхід є важливим не тільки з наукової, але з суспільної точки зору, адже знімаючи смислову напругу в біномі „католик/православний”, породжену неправильним розумінням термінів (православний = не-католик), можна зблизити обидві конфесії. Такий підхід важливий не тільки для духовенства, але й для широких мас населення, яке, на жаль, ще досі дуже часто живе застарілими псевдонауковими антикатолицькими міфами.

Звісно, врахування глибинного значення термінів „православний” та „католицький” не заважає використовувати звичні назви Церков, а саме „Православна Церква” чи „Католицька Церква”, однак принагідно потрібно завжди роз’яснювати справжнє значення вище наведених термінів.

Окрім того, потрібно уникати ототожнення віри з обрядом, зокрема вживання таких визначень, як “католицький обряд” та “православний обряд”, а натомість вживати “латинський” та “грецький (візантійський)”. Також важливо усвідомити, що католицизм не зводиться лише до християнства латинської традиції, що окрім римо-католиків, до Вселенської Церкви належить значна кількість східних християн, які визнають верховенство Наслідника св. ап. Петра (греко-католики, вірмени-католики, мароніти та ін.).

ПРИМІТКИ

1. Цит. по: Сеник С., ЧСВВ. Духовний аспект життя і діяльності митрополита Андрея Шептицького; Латинізація Української Церкви. — Львів: Вільна Україна, 1991. — с. 12
2. Стахів М. Христова Церква в Україні. Нарис історії Української Католицької Церкви та аналіз перехрещення в ній інтересів Риму, Царгороду, Варшави й Москви в національно-політичному аспекті. — Львів: „СТРІМ”, 1993. — с. 19-30
3. Волконский А. Католичество и православное предание Востока. — Тернополь, 1993. — с. 39
4. Мається на увазі виданий Мукачево-Ужгородською православною єпархією Псалтир (ювілейний, до 1100-річчя православ’я на Закарпатті) церковно-слов’янською мовою (Мукачево, 1991)
5. Стахів М. Вказ. праця — с. 104
6. Волконский А. Указ. соч. — с. 424-425
7. Там же — с. 39
8. Соловьев В. Православна ли Восточная Церковь // Соловьев В. О христианском единстве. — Брюссель: „Жизнь з Богом”, 1967. — С. 183-184
9. Соловьев В. [Письмо] Епископу Штроссмайеру // Соловьев В. О христианском единстве... — с. 435-437
10. Соловьев В. Православна ли Восточная Церковь... — с. 184
11. Див. наприклад: Воронянський О. В. Історія України: навчальний посібник для студентіви вищ. навч. закладів. — Харків, 2005. — с. 72; Нартов В. В. Історія Украни з давніх-давен до сьогодення. — Харків, 2006. — с. 79

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ,

бакалавр історії, студент Полтавського національного педагогічного університету