Неотомізм: шлях до сьогодення

28 січня 2010, 17:33 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Оксана Шеремета, Юрій Чорноморець

Папа Лев ХІІІЕнцикліка Лева XIII Aeterni patris (1879), що проголосила відродження томізму, була підтримана наступними папами, хоча ті були більшими консерваторами і часто намагалися перетлумачити ідеали неотомізму у фундаменталістському руслі. Саме через це доля неотомізму після смерті Лева XIII була більш складною, ніж передбачав цей великий папа.

Консерватизм теж потребує філософської основи

Після смерті Папи Льва XIII курс на оновлення і альтернативну модернізацію замінили політикою фундаменталізму і консервативного антимодернізму. Провідником і натхненником цього курсу став папа Пій X (1903-1914). Замість ідеалу «християнської демократії» Лева XIII папа Пій X зобов’язував католиків дотримуватися «християнського консерватизму», який з сучасної точки зору виглядає як католицький фундаменталізм. Християнські демократи Франції та Італії були засуджені спеціальними документами Церкви. Замість розвинутого соціального вчення папа запропонував багатим зайнятися філантропією, а бідним переживати знедолення та соціальне підпорядкування, як причетність до страждань Христа. Філософською основою для фундаменталізму оголосили знову-таки томізм.

Папа Пій ХМодернізм засудили не лише як явище світського життя, але й як церковну ідеологічну течію. Папа Пій X вважав, що модернізм є єдиним явищем, що охопило філософію, теологію та біблійні студії. Головною рисою модернізму є суб’єктивізм. У релігійній філософії, теології та біблійних студіях модернізм перш за все проявляється в тому, що замість об’єктивного одкровення, яким володіє Церква (в Писанні, Переданні та вчительстві Пап), шляхом до пізнання Бога обираються суб’єктивні переживання і особисті прагнення до трансцендентного. Модерністами серед католицьких інтелектуалів в часи Пія X були переважно дослідники, що займалися вивченням Біблії. Але під репресії потрапляли всі теологи та філософи, що не розділяли антимодернізму Пія X. Світогляд цього папи відрізнявся крайнім дуалізмом. Весь сучасний світ здавався йому ворожим щодо Церкви. Основою сучасної цивілізації Пій X вбачав у суб’єктивізмі. Останній і був критикований в філософії, в теології, в біблійних студіях. При цьому об’єктивною істинною, на думку Пія X, було вчення Церкви, оскільки воно прямо витікає із об’єктивного Одкровення. Це Одкровення виражене трьома способами: через Біблію (Святе Писання), через твори святих отців (Святе Передання), через вчительство Церкви (навчання Папи та інших єпископів).

3 липня 1907 року було видано декрет Lamentabili, яким засуджувалися 65 помилок ідеологів церковного модернізму. 8 вересня 1907 року модернізм як явище був засуджений в енцикліці Pascendi, в якій підкреслювалося, що модерністи зневажають схоластичною філософією і теологією.

1910 року прийняли рішення, згідно з яким священики та викладачі католицьких закладів освіти зобов’язувалися до щорічного складання антимодерністської клятви. Згідно з цим документом обов’язковими принципами визвалися такі тези: Бога можна пізнати і довести його існування природнім розумом; всі пророцтва і чудеса Біблії є абсолютними для всіх часів; католицька Церква заснована Христом; прийняті Церквою догмати незмінні; віра є згодою розуму на істини, запропоновані із Писання, Передання і Вчительства Церкви, а не суб’єктивним переживанням серця. Звільненими від складання присяги були лише німецькі професори. Неотомісти були змушені узгоджувати власні філософські думки із першим та останнім положеннями. Лише молоде покоління неотомістів (Ж. Марітен та його послідовники), що зазнали впливу екзистенціалізму, починаючи з 1930-х років, розвивали вчення про неможливість для природного розуму осягнути Бога та віру як персональне переживання та рішення. Усі неотомісти перших десятиліть XX століття притримувалися вимог антимодерністської клятви. Цю присягу відмінили лише 1967 року.

Важливо підкреслити, що в документах папи Пія X засуджувався не обережний модернізм папи Лева XIII, а погляди теологів, що радикалізували вчення цього папи і вважали можливим оновити католицькі підходи до Писання та церковної історії. Сам папа Лев XIII в 1903 році засуджував такий розвиток теології як небезпечні для Церкви нові погляди. Його самого турбувало, що значна частина католицьких теологів не приймає неотомізм і тримається суб’єктивно-ідеалістичних поглядів на пізнання Бога. Ці теологи підпадали під осудження як такі, що нібито сповідували «імманентизм» – вчення, згідно з яким Бог присутній в глибинах людської суб’єктивності.

В енцикліці Pascendi Папа Пій X засуджував модернізм як «хорошо организованную систему, части которой так крепко связаны между собой, что признание одной из них неизбежно ведет к признанию всей системы в целом». При такому всеохоплюючому осудженні слідування вченню Папи Лева XIII, що було відкритим до сучасності, утруднювалося. Більшість католицьких мислителів були змушені або перейти на позиції консерватизму, або відмовитися від власної католицької ідентичності. Антимодерністську клятву відмовилися скласти лише сорок священиків, але репресіям різного роду було піддано близько 40 тисяч служителів Церкви. Творчий розвиток неотомізму змінився на новий курс, що передбачав строге дотримання офіційно затверджених філософських і теологічних тез.

Прокрустове ложе 24 тез

св. Тома АквінськийЯк основа для християнського фундаменталізму, відновлена схоластична філософія мала бути більш однозначною, ніж неотомізм часів Лева XIII. Пій X визначив, що під відроджуваним «схоластизмом» мається на увазі саме «принципові вчення св. Томи Аквіната». У 1914 році в енцикліці Doctoris Angelici папа зобов’язав всі католицькі заклади освіти використовувати «Суму теології» Томи в якості підручника. Інтерпретація вчення інших схоластичних авторів мала доводити, що вони ні в чому суттєво не суперечили вічній філософії Томи. 1914 року конгрегація вчення видала 24 тези філософії томізму, яких мали притримуватися викладачі філософії і теології. Проблема із запровадження цих тез виникла в зв’язку з тим, що 23 із 24 тез були об’єктивно спрямовані проти тієї інтерпретації творів Томи Ф. Суаресом, що вже кілька століть вважалася нормативною. У філософії Ф. Суареса схоластика колись стала філософією сущого, що була пристосована до потреб Нового часу, на початку якого жив і творив цей видатний іспанський мислитель другої схоластики. Видання 24 тез було сприйняте як повернення до середньовічної філософії в її чистоті. І ця філософія «чистого томізму», наново пояснена і актуалізована, і мала стати основою для антимодерніського консерватизму.

Перші шість тез розкривали загальну метафізичну позицію томізму в її середньовічній чистоті, до переінтерпретації томізму в філософії Суареса та інших мислителів другої схоластики:

Усі сутні складаються з потенціальних і актуальних принципів, окрім Бога, який є чистий акт.

Божественне буття (esse) є повністю простим і нескінченним у всіх відношеннях.

Інші сутні складні, їх акти існування обмежені можливостями, що задані їх суттєвими характеристиками. Їх існування є існуванням в причетності до буття Бога.

Боже буття та небожественні сутні не належать до одного роду, але між ними є деяка подібність, яка робить істинними судження про Бога за аналогією із небожественними сутніми.(Ця аналогія може бути аналогією за якостями (вчення Ф. Суареса) чи аналогією за пропорцією (вчення Т. Каєтана)).

П’ята теза вчить про реальне розрізнення між сутністю і буттям у всіх речах.

Шоста наголошує на різниці між сутністю та акциденціями, при тому що акциденції завжди існують в сутності.

Сьома теза наголошує на тому, що духовні створіння складаються із сутності та буття, а також із сутності та акциденцій, але не складаються із форми та матерії.

Неотомістам початку XX століття знаходили глибокий метафізичний смисл в теорії потенції та акту (Н. дель Прадо, Г. Мутіуссі, Е. Гугон, Г. Мансер), розвитку вчення про аналогію (Н. Бальтазар, Н. Пенідо, С. Ремірес). Творчий розвиток неотомізму став можливим лише в 1930-ті роки, коли у вченні Томи про причетність знайшли платонічні та неоплатонічні корені. Залишаючись формально вірними вченню 24 тез, неотомісти 1930-х років (Л. Гайгер, К. Фабро, А. Літтл) відкрили можливості для включення у своє вчення елементів суб’єктивно-ідеалістичних та екзистенціалістичних. У 1940-их роках провідні неотомісти (Ж. Марітен, Е. Жильсон, К. Фабро, Г. Пхелан) перетлумачили вчення Томи як філософію екзистенціалізму. Цю інтерпретацію неотомісти виправдовували посиланнями на вчення Томи про Бога як буття (esse). У 1950-их роках неотомісти ризикнули радикально вийти за межі приписаного 24 тезами канону і синтезували вчення Томи із філософіями Е. Гуссерля та М. Гайдеггера.

Наступні із 24 тез стосувалися вчення про природу і справили менший вплив на розвиток власне неотомізму:

Тези з восьмої по тринадцяту наголошують на тому, що тілесні сутні конституюються первинною матерією і субстанційними формами, які жодним чином не існують самостійно. Матеріальні тіла завжди мають протяжність в просторі та підпадають під категорію кількості. Останнє важливе, оскільки матерія є принципом, що індивідуалізує тіла. Згідно з тринадцятою тезою існує принципова різниця між неживою і живою матеріями. Принцип життя в рослинах і тваринах називається душею. У людині душа як принцип життя має власну специфіку.

Тези 14-21 стосуються антропології: людська душа здатна існувати окремо від тіла. Обґрунтування самостійності свідомості та життя від матеріальної субстанції є принциповим для томіського об’єктивного ідеалізму.

Кожна душа з’являється внаслідок окремої творчої дії Бога. Це зокрема означає, що кожне зачаття відбувається тоді, коли Бог створює особисту душу і дозволяє відбутися акту тілесного зачаття. Сам Тома знаходився під впливом деяких вчень середньовічної медицини і вважав, що душа вселяється в ембріон на 40 день від зачаття. Але неотомізм наголошує на тому, що ембріон з самого початку власного існування є унікальним тілом, що належить особистій душі. Тому ембріон як душа і тіло є особистістю з першого дня власного існування і має такі ж права на існування, як і інші особистості – вже народженні та розвинуті.

Душа не має частин і тому не може розпастися, і є безсмертною. Ця теза є метафізичною, і характерна вона для платонізму, латинської патристики і західної схоластики. А згідно із Писанням та грецькою патристикою безсмертя душі дарується Богом.

Людська душа є не лише безпосереднім джерелом життя, але й усіх довершеностей людського тіла. Адже душа – не лише принцип життя для тіла, але й також його форма. Тіло та душа пов’язані як частини особистості, як особливі форма і матерія.

Вищі здатності розуму і волі відрізняються від відчуттів та пристрастей, що з’являються у людської душі, оскільки вона має власне тіло. Розум та воля автономні від тілесності, і саме тому душа має свободу. Важливо, що автономія душевного не є абсолютною. Автономія від тілесності не означає автономії від об’єктивного закону, що дається Богом.

Тези 22-24 коротко виражають філософську теологію Томи. Згідно з 22 тезою, існування Бога не є безпосередньо пізнаваним і не може бути доведеним із апріорних принципів. Існування Бога можна лише продемонструвати постеріорно. Найкращими із цих способів демонстрації є п’ять «шляхів», про які пише Тома на початку власної «Суми теології». Ця 22-га теза створює контекст для томіського тлумачення догмату першого Ватиканського Собору про можливість для природного розуму пізнати і довести існування Бога.

23-тя теза наголошує на простоті Бога і особливо підкреслює тотожність між Божественними буттям і сутністю. Сутність Бога – це не що інше, як Боже буття. Бог – це і є Буття. Неотомізм приймає з усією серйозністю тотожність Бога Писання і Буття християнської філософії Томи.

24-та теза наголошує на тому, що Бог є безпосередньою творчою причиною для всесвіту і його розвитку. Бог не є лише формальною чи цільовою причиною світу, але саме творцем і першорушієм. І лише оскільки Бог є Творцем і Першорушієм світу, Його розум виступає для світу формальною причиною, а Бог є ціллю для всього.

Оголошення 24 тез звужувало можливості для розвитку неотомізму. Своїм авторитетом Церква втручувалась в область філософії, яка є вільним раціональним пошуком істини. І втручувалась не для того, щоб вказати на суттєві можливості для розвитку філософського вчення, як то було у випадку з вченням Лева XIII.

24 тези були потрібні для обмеження творчого розвитку неотомізму і для відмежування правильної, на думку Церкви, філософії від неправильних. Неотомісти шукали можливостей для розвитку не лише в творчому переосмисленні запропонованих тез і звертанні до спадщини самого св. Томи. Вони часто вважали 24 тези обов’язковими для теологів, які мають власну філософську теологію, що підкорюється авторитетам. А неотомізм може розвиватися і як особлива «релігійна філософія», яка є вільним раціональним пошуком віруючих людей, мирян-філософів. На правомірності такого розмежування наголошували всі неотомісти. Деякі неотомісти (П. Мандонне, С. Рамірез) наголошували на повній автономії розуму і вважали, що всі віруючі, які займаються філософією, є просто філософами, а не утворюють особливого дискурсу. Тому «релігійна філософія» повинна ставати просто філософією. Інші неотомісти (Е. Жильсон, Ж Марітен, М. Шеню) вважали, що поряд із звичайною філософією існує і релігійна філософія – у випадку, якщо філософія є натхненною Одкровенням. Але і ці неотомісти вважали, що «натхнення Одкровенням» не означає обмеження свободи філософського розуму авторитетом, якого бажало досягти керівництво Католицької Церкви при прийнятті 24 тез.

Звуження можливостей для розвитку неотомізму не означало їх повного знищення. У межах заданої проблематики точилися інтенсивні дискусії. Особливо інтенсивно проходили дискусії в межах онтології та гносеології, що, як правило, переходили в обговорення проблеми співвідношення наукового, філософського і теологічного видів знань. Головні творчі досягнення неотомізму 1920-1940 років були пов’язані із намаганнями розкрити «глибини томізму». Таким чином, при неможливості вийти за межі, задані 24 тезами «вшир», неотомісти знаходили новий «глибинний» зміст для схоластичних тез. Замість протесту проти 24 тез, неотомісти відшукували оригінальні інтерпретації для цих самих тез, особливо перших шести. Такий розвиток подій в неотоміській філософії в цілому влаштовував керівництво Католицької Церкви.

Соціальне вчення пап-неотомістів першої половини XX століття

Після смерті Пія X новий папа Бенедикт XV зупинив переслідування модерністів в Церкві, а згодом і відійшов від ідеалів католицького консерватизму в політиці. Бенедикта XV обрали папою 3 вересня 1914 року, незабаром після початку Першої світової війни. Політика Ватикану під час війни була суперечливою. З одного боку, папа закликав до миру. З іншого, Папа вважав вірогідною перемогу «католицької» Австро-Угорщини і Німеччини у війні. Одним із наслідків такої перемоги стало б приєднання до Австро-Угорщини всієї України. Останнє мало б посприяти об’єднанню православних України із Римом, на що був уповноважений митрополит Львівський А. Шептицький. Але після повалення монархій в Німеччині та Австро-Угорщині, революції в Росії папа повернувся до політичного курсу Лева XIII на створення партій християнсько-демократичного спрямування. Аристократична та монархічна Європа, з якою пов’язував свої надії Пій X і сам Бенедикт XV в 1914-1918 роках, ставала минулою сторінкою історії. Нова епоха породжувала нові виклики. Ідеологіям соціал-демократичним, комуністичним, націоналістичним і фашистським могла протистояти лише ідеологія християнсько-демократична, а не християнсько-консервативна. Папа підтримав створення в Італії Народної партії на чолі із священиком Луїджі Стурцо. Ця партія сповідувала ідеологію християнської демократії, натхненну соціальними енцикліками папи Лева XIII.

Папа Бенедикт XV зробив низку нових кроків в сфері авторитетного утвердження томізму. 1916 року він підтвердив 24 тези, оголошені при Пії X; 1917 року Бенедикт XV затвердив кодекс канонічного права, згідно з яким усі професори філософії та теології були зобов’язані притримуватися самі та навчати інших методів, доктрини і принципів св. Томи. Папа писав з нагоди 700-річчя смерті св. Домініка: «Церква стверджує, що доктрина Томи Аквіната є її власна».

Папи Пій XI (1922-1939) і Пій XII (1939-1958) розвивали соціальне вчення в дусі християнського консерватизму та солідаризму, використовуючи неотомізм як філософське підґрунтя цієї ідеології. Найвизначнішим із документів, що розвивали соціальне вчення, стала енцикліка Пія XI Quadragesimo anno (1931). У цій енцикліці наголошувалося на тому, що визначальним для соціального життя має бути загальне благо. Особи в соціумі повинні мати однакову свободу і відповідальність, у соціальних стосунках має панувати солідаризм. Особливим різновидом солідарності може бути добровільна субсидарність – допомога багатих бідним. Принципи солідарності та субсидарності Пій XI протиставив марксистському принципу класової боротьби. Особливим викликом для Католицької Церкви стало утвердження тоталітарних систем. Атеїстичний комунізм однозначно засудили в енцикліці Divini Redemptoris (1937) як явище, вороже людській соціальності та культурі. Фашизм же відрізнявся суголосністю до католицького соціального вчення, бо проповідував солідаризм як основний принцип суспільного життя. Але фашизм реально підміняв солідарність тоталітаризмом. При виборі між демократією і фашизмом папи Пій XI (1922-1939) і Пій XII (1939-1958) підтримували демократію. При виборі між комунізмом і фашизмом – як то було в Іспанії – папи підтримували фашизм. Причиною такого вибору було те, що при комуністичному тоталітаризмі Католицька Церква не могла розраховувати на виживання. При фашизмі такі можливості зберігалися. Засудити расизм, який проповідувався німецькими фашистами, папи не наважилися із побоювання, що наступі репресії зруйнували б Католицьку Церкву як соціальну інституцію. В енцикліці Non Abbiamo Bisogno (1931) обережно критикувалася політика італійського фашизму. Енцикліка Mit brennender Sorge (1937) засуджувала деякі тоталітарні тенденції в німецькому фашизмі. Обережність політики та соціального вчення Пап Пія XI і Пія XII були викликані їх впевненістю, що завдання, яке стоїть перед Католицькою Церквою після першої світової війни, – це завдання вижити. Про плани Лева XIII завоювати з допомогою соціального вчення Церкви прихильність народів Католицька Церква згадала лише в часи Другого Ватиканського Собору.

Папа Лев XIII міг сміливо розвивати соціальне вчення, коли йому протистояв «модернізм» Просвітництва із лібералізмом і соціалізмом як його різновидами. Але в умовах, коли ідеологічними ворогами католицького соціального вчення стали ще й атеїстичний комунізм, італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, завданням могло бути лише якомога більше дотримання принципів католицького консерватизму. Обережність в розвитку соціального вчення в умовах наявності загроз для існування Католицької Церкви була викликана неможливістю підвести всі різновиди альтернатив XX століття під визначення «модернізму». Фашизм здавався папам явищем не-модерним. Комунізм настільки випадав із звичної цивілізації, що видавався явищем апокаліптичним і не-модерним. Аналіз вчень комунізму і фашизму був важким не лише для католицької думки. Наприклад, М. Гайдеггер усвідомив належність комунізму і фашизму до того, що католицька Церква назвала «модернізмом», лише при написанні роботи «Час картини світу» (1938).

В умовах, коли творчий розвиток соціального вчення і його проповідь були суттєво утрудненні, важко було б очікувати і на увагу до цілеспрямованого розвитку філософії. Папи Пій XI і Пій XII обмежувалися лише ритуальним згадуванням про томізм як офіційну філософію Церкви. Лише в 1950 році Пій XII був змушений видати спеціальну «філософську» енцикліку Humani generis, в якій засудив еволюціонізм (Тейяра де Шардена), екзистенціалізм, історизм, оскільки ці вчення були підтримані низкою томістів (А. Буійяр, Б. де Солаж), які симпатизували «новій теології» Анрі де Любака та М.-Д. Шеню.

Оскільки папи Бенедикт XV, Пій XI і Пій XII не розвивали власної неотоміської філософії і не скеровували розвитку католицької філософії суттєвим чином, то еволюція томізму з 1920-х років зумовлювалася ініціативою теологічних і філософських шкіл, що на той час виникли в межах неотомізму.

Шлях від неосхоластизму до різноманіття

Більшість томістів першої половини XX століття зберігали вірність об’єктивному ідеалізму св. Томи, але використовували різноманітні варіанти для творчого викладу цього томізму в апологетичних цілях. Провідним засновником цього напрямку став офіційний консультант пап з питань філософії — від 1909 до 1960 року — Р. Гаррігу-Лагранж. Саме він був автором проаналізованих нами 24 томіських тез, які були затверджені папами 1914 і 1916 року. Гаррігу-Лагранж написав п’ятитомний коментар на «Суму теології», в якому спирався на класичні коментарі домініканців Каєтана, Іоанна святого Томи і Банеза. Цей коментар Гаррігу-Лагранжа відроджував «чистий томізм» як філософію буття. Цим самим заперечувалась правомірність Суаресіанського прочитання «Суми теології». Вчення Суареса, як філософія сущого, відкидалося як винне в столітньому забутті чистої філософії буття Томи. Гаррігу-Лагранж писав численні статті та книги, що пояснювали томіське вчення про Бога і можливість теології як науки. Найбільш важливими із них стали «Загальне відчуття, філософія буття і догматичні формули» (1909), «Бог, його існування і його природа» (1915), «Про одкровення пропоноване Церквою» (1918), «Єдиний Бог» (1937), «Реалізм принципу фінальності» (1932), «Томіський синтез» (1946). Гаррігу-Лагранж, разом із іншими ранніми неотомістами, найвизначнішими серед яких були – Дж. Грот, А. Вейс, Р. Шульц, А. Гардейль, А. Сертілландес, Х. Пеш, розвивали апологетику католицького вчення про пізнання Бога через розум та віру. Особливу увагу неотомісти першої половини XX століття звертали на написання в апологетичному руслі двох принципово важливих трактатів в курсах догматики: «Про одкровення» і «Про Церкву». У цих трактатах головним завданням було відстоювання виправданості двох догматичних визначень Першого Ватиканського собору, які з точки зору критиків суперечили одне одному. Адже згідно із догматичною конституцією Dei Filius пізнання існування Бога можливе для природного розуму. А згідно із догматичною конституцією Pastor aeternus людський розум не може автономно досягти істинного знання про Бога і моральний закон, але такі знання надаються людству Церквою – через навчання Папи Римського, що наділений надприродним даром безпомильності в області теології та моралі. Пояснення того, що людський розум дійсно може довести раціонально існування Бога, було першим завданням для неотоміської апологетики. Другим завданням було доведення того, що визнання існування Бога – це межа для раціонального пізнання. Треба було довести також, що знання ж Бога та морального закону самі по собі недоступні навіть для практичного розуму, але можуть бути відкритими надприродно – через релігію, Церкву, навчання папи. Доведення того, що ці релігійні знання не є видумкою людей, але саме одкровенням Бога було найважчим завданням. Від нього неотомісти поспішали, звичайно, перейти до доведення розумності сповіщеного і аналізу змісту релігійних знань. Для доведення того, що надприродні знання дійсно можуть і повинні бути основою для раціональних знань і моральності, Гаррігу-Лагранж почав посилатися на думки А. Бергсона. Згідно із цим впливовим на початку XX століття французьким мислителем всі філософські знання даються спочатку як таємнича інтуїції, а філософи лише раціонально обдумують ці інтуїції.

Гаррігу-Лагранж підкреслював незмінність віровчення Церкви і відкидав можливість еволюції догматів. Цим самим він позиціонував себе як противник модернізму, який, на його думку, пов'язаний із твердженням про відсутність незмінної істини і вважає всяке знання, в тому числі і догматичне, плодом еволюційного процесу пізнання. На думку Гаррігу-Лагранжа, співвідношення природного розуму і надприродного одкровення — завжди однакове. У християнському пізнанні сповнюється прагнення природного розуму до споглядального знання. Гаррігу-Лагранж вважав, що природне прагнення людської душі до довершеності знаходить свою повну реалізацію лише в християнському містицизмі, культі та надприродному знанні.

Союз із філософією Канта

Особливим різновидом неотомізму став «трансцендентальний томізм», що виник як філософсько-теологічна відповідь емпіризму і кантіанству. Розвивали це вчення філософи Ж. Марешаль і Е. Корет, теологи К. Раннер і Б. Лонергам. Згідно із цією філософією, суб’єктивні переживання відсилають до реальності, яка незалежна від суб’єкта – не імманентна, а трансцендентна йому. Переживання реальності матеріального світу вказують на його існування. Переживання ідеального світу і Бога недоступні людині в її природному стані. Але мислення людиною цих ідеальних реальностей не є безпредметним фантазуванням. Бог та ідеальні цінності – це такі ідеї, мислення яких вказує на їх існування. В «трансцендентальному томізмі» кантіанство синтезувалося із трансцендентальним реалізмом і теїзмом Томи. Це означає, що для цього різновиду неотомізму характерна спроба поєднати суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм. Інші неотомісти намагалися зберегти чистоту об’єктивного ідеалізму, яким традиційно був томізм, і критично ставилися до трансцендентального томізму.

Екзистенціальний неотомізм Ж. Марітена та Е. Жильсона

Ідея Гаррігу-Лагранжа про плідність для неотомізму відкритості до сучасної ірраціоналістичної філософії Бергсона відкрила шлях до формування зрілого неотомізму Ж. Марітена та Е. Жильсона, який за своєю головною характеристикою дістав назви «екзистенціального неотомізму». Філософія Ж. Марітена була найбільш впливовою в неотомізмі із 1932 року, коли він видав “Ступені пізнання» і до другого Ватиканського собору. Теологія необхідна як наука, що виражає довершену мудрість, – знання всього з точки зору цілого. Філософія лише прагне до такого підсумовування теоретичних наукових знань, а теологія має таке спекулятивне знання практично, оскільки спирається на містичний досвід і одкровення. Філософи і теологи відрізняються ясною інтелектуальною інтуїцією буття. Сам Бог є буттям, все є існуваннями. Сутність є структурою існування. Реальність – це сукупність екзистенцій, в тому числі і персональних, а не сукупність сутностей.

Сучасне суспільно втратило розуміння людини як особистості, не відчуває цінності особистого духовного життя. Сучасний гуманізм і капіталізм потребують опори на моральні цінності. Визнання цінності особистості приводить до визнання всіх інших цінностей. Гуманістичному індивідуалізму Нового часу Ж. Марітен протиставляє «інтегральний гуманізм», згідно з яким людина сприймається як єдність природного і надприродного. Лібералізм стимулює індивідуалістичний егоїзм, що покладає межу необхідному розвитку людини і суспільства. Комунізм і фашизм як альтернативи знищують свободу особистості, а тому є гіршими суспільними проектами, ніж лібералізм. Лише покращення сучасної демократії шляхом її поступової християнізації є шляхом, що відкриває можливість для інтегрального гуманізму. Християнська демократія Ж. Марітена є ідеологією, що приймає гуманізм, вчення про права людини, демократичні ідеали і цінності, але додає до них ще й цінності інтегрального гуманізму, які мають надприродний характер. Ці цінності, що мають стати регулятивними для демократичного суспільства — це істина, добро, краса, милосердя, взаємодопомога. Християнство має стати менш сакралізованим, але реально втілювати зазначені цінності в життя. Ідеологія християнської демократії Ж. Марітена була офіційно прийнята лише на Другому Ватиканському соборі.

Е. Жильсон в цілому приймав вчення Ж. Марітена, але критикував його теорію особистості як таку, що знаходиться під впливом кантіанського суб’єктивізму. Е. Жильсон у своїх історико-філософських працях намагався довести, що всі раціональні і гуманістичні ідеї філософії Нового часу, які є істинними, виникли під впливом середньовічної схоластики.

Зазначимо, що Ж. Марітен і Е. Жильсон знаходилися під впливом онтології екзистенціалізму, але критикували цю філософію за вчення про абсурдність існування. Лише неотомізм розкриває істинне значення основних категорій екзистенціалізму – «екзистенції» та «свободи» - оскільки знає людину як інтегральну особистість, єдність природного і надприродного. Неотомізм спирається на інтелектуальну інтуїцію особистості як існування, що укорінене в єдиному акті існування, яким є Бог. Неотомізм не лише знає індивідуальну свободу «від», але і особисту свободу «для». Неотомізм розкриває в повності ту «вічну філософію», до побудови якої прагнули всі ідеалісти і гуманісти, але найближче був св. Тома.

Союз із феноменологією та персоналізмом

Власний варіант неотомізму вдалося створити мислителям Люблінської школи, які синтезували французький неотомізм (Ж. Марітена, Е. Жильсона) із об’єктивно-ідеалістичною феноменологію раннього Е. Гуссерля та Р. Інгардена, а також логікою Львівсько-Варшавського гуртка. Вихідцем із цієї школи томізму став Кароль Войтила, чий неотоміський персоналізм виник в результаті творчого синтезу антропології Томи, теорії цінностей М. Шелера і феноменології Е. Гуссерля. Головною книгою К. Войтили стала праця із етики «Особа і вчинок» (1969). Обрання Кароля Войтили папою Римським в 1978 році не привело до тріумфу неотомізму. У Католицькій Церкві після Другого Ватиканського Собору філософія неотомізму не займає панівного становища, і в своєму соціальному вченні папи спираються на різноманітні філософські системи. Неотоміський світогляд папи Івана Павла II (Кароля Войтили) мав вирішальне значення для його найважливіших енциклік: соціальної Centesimus annus (1991), антропологічної Evangelium vitae (1995), філософської Fides et ratio (1998). Але вже наступний папа Бенедикт XVI за своїми філософськими поглядами є августінцем, а не томістом. Його теологія розвивається під переважним впливом Г.У. фон Бальтазара, який належав до «нової теології», опозиційної щодо неотомізму.

Чому неотомізм переживає занепад?

Серед останніх на сьогодні неотомістів широко дискутується питання про причини занепаду неотомізму. Головною причиною такого явища вважається те, що під впливом Другого Ватиканського Собору центром зацікавлення католицьких інтелектуалів перестала бути філософія. Один із останніх неотомістів Р. Лобкович свідчить в статті «Що сталося із томізмом?»: «Начиная с 20-х годов, большинство значительнейших теологов (главным образом, французские иезуиты из Лиона) и их ученики вновь открывают древних Отцов и учителей Церкви, таких как Климент Александрийский, Ориген, Григорий Нисский и даже Августин. Такие теологи, как А. де Любак и Х. фон Бальтазар, умели писать теологические трактаты и глубоко, и столь живо, как для богословов последнего столетия было немыслимо. И это потому, что писали они о древних теологах, куда менее систематичных, чем Фома, но гораздо более близких к слову Священного Писания. Короче, если смотреть на историю томизма с точки зрения внутрицерковных, то погубило его не влияние современной философии, а возврат к Писанию и новое открытие патристики.

В этом отношении я могу поделиться собственным опытом. В 50-е годы, когда я учился у доминканцев во Фрибурге, мы читали обсуждали Аквината, Скота и Суареса, но не читали Писания. Конечно, мы слышали его по латыни во время мессы, кто по воскресеньям, кто каждый день. Но все мы как-то ощущали, что и Евангелие, и Писание в целом,  хотя и занимают центральное место в литургии, но не так важны, как теология, что означало для нас средневековую теологию, а точнее средневековую философию, и прежде всего Фому. Все, кто жалуется сегодня, что Мать-Церковь пошла после Ватиканского Собора не тем путем, не должны забывать, что для огромно множества католиков последние 30 лет были периодом нового открытия Священного Писания – и Нового, и Ветхого Завета» [Лобкович Н. Что случилось с томизмом? // Лобкович Н. Вечная философия и современные размышления о ней. М.: Signum Veritatis, 2007. – с. 126].

Сьогоднішні католицькі інтелектуали в пошуках істини звертаються переважно до Святого Письма і літургійної духовності. Соціальне вчення пап розвивається на основі «нової теології», що була створена учнями Анрі де Любака як свого роду католицька неопатристика. Тому зрілий томізм 1920-1960 років не зміг знайти творчого продовження. З 1970 років і до сьогодні неотомізм існує в стадії повторення ідей та концепцій, висунутих в 1920-1960-ті роки.

Чи можливе нове відродження?

Сьогодні з’являється зовсім новий феномен: протестантський неотомізм. Численні філософи-постмодерністи засумнівалися в людському розумі, а тому заявили про відносність всіх вчень і відкинули претензії християнства на абсолютну істину. Говорити про можливості відрізнити істинне віровчення від хибного стало для постмодерністів ознакою необґрунтованих претензій. У цій ситуації деяким протестантський теологам здається, що Тома був правий, коли казав: віра є тим Божим даром, який приймає розумна душа. Розум сам здатен вказати на власні межі, довести необхідність віри. Але вже від особистості залежить – вірити чи ні. Лідером протестантських неотомістів став Норман Гайслер. Його неотомізм є теологією і філософією, вільною від конфесійних рис католицизму. Це вчення, яке визнає істини розуму в супереч сучасному постмодернізму. Таке визнання формує можливості залишатися розумною людиною, яка свідомо приймає істини християнського вчення, усвідомлюючи їх надприродність та надраціональний характер.

У межах католицької та англіканської теології переважає захоплення феноменологією і апофатизмом, і в своїх творах Тома Ж.-Л. Маріон і Дж. Мілбанк намагаються знайти елементи антиметафізичного і апофатичного мислення. Нове захоплення католицької інтелектуальної еліти Томою може прийти саме через усвідомлення переваг того протестантського неотомізму, який розвивається Норманом Гайслером. Цей неотомізм дуже простий і метафізичний, але він так само може бути привабливим, як була цікавою для багатьох інтелектуалів аналітична філософія. Мати в своїх руках певну раціональну логіку, яка б була інструментом відстоювання істини в світі, де всі сумніваються в існування об’єктивної логіки та об’єктивної істини, – така ситуація вже була в часи неокантіанства. Але від заяв неокантіанства про істину і логіку як культурні та суб’єктивні феномени філософи перейшли до пошуків істини та буття. Таким чином виникла, з одного боку, аналітична філософія, а з іншого – філософські пошуки М. Гайдеггера. І сьогодні може виникнути зовсім новий неотомізм, і навіть не один, а два. Попередником першого через десятиліття називатимуть Номрана Гайслера, попередниками другого - Ж.-Л. Маріона і Дж. Мілбанка.

Залишається дочекатися поки ці квіти розцвітуть...

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • serge1717 | 22 лютого 2019, 00:22

      де ви взяли цю мухумуху чи бляхумуху. що все обгівнює???

    • serge1717 | 22 лютого 2019, 00:20

      Що за сцикливий у нас суд???Чи може йому пороблено???

    • В. Ясеневий | 21 лютого 2019, 21:48

      Мало, мало, і мало, - шановні пане і панове, грецькі католики...Ну чому ж, Ви, не закликали всіх своїх грецьких католиків уважно вивчити життя всіх кандидатів у президенти, як це роблять на

    • muhamuha33 | 21 лютого 2019, 20:40

      Ленін був правий, коли говорив що релігія це отрута для народу! Тепер американські посіпаки застосовують релігію для розколу України ще більше!  Вони отруюють псевдорелігією українське суспільство

    • muhamuha33 | 21 лютого 2019, 19:26

      Якби варфоломій провів би собор з іншими православними церквами і більшістю голосів було б вирішено питання Розкольників спільно, то це була б інша справа, а так він сам пішов у розкол!!!

    Популярні статті місяця