Велeградські конгреси в 1907-1936 роках: контекст зародження, перебіг подій та участь в них Греко-Католицької Церкви (част. 2)
Завершення. Початок тут
Конгрес 20-24 липня 1927 року Дату Конгресу визначили учасники попередніх зборів, тому що взяли під увагу 1100-ній ювілей народження св. Кирила. Кількість делегатів перевищувала попередні конгреси та нараховувала 350 учасників з 14 європейських держав [30, 30]. Слід згадати про участь таких знаних богословів як E. Бьомінгхауз, K. Любек (Німеччина), монс. M. де Гербіньї, С. Салавіль (Франція); Ф. Цінек, Ф. Дворнік, T. Стротманн, Й. Вашіца (Чехія); Ф. Ґрівец (Словенія), П. де Містер, С. Сакач (Італія), П. Шебеста (Австрія) [6, 54].
Українську делегацію на цьому Конгресі представляли митрополит A. Шептицький, єпископ Перемишльської єпархії Й. Коциловський, єпископ-помічник цієї ж єпархії Г. Лакота, єпископ Крижевецької єпархії Д. Няраді, єпископ Мукачівської єпархії П. Гебей, єпископ Пряшівської єпархії П. Гойдич, о. С. Бескід з Пряшева, о. М. Чарнецький з Волині, о. K. Шептицький, студит з Унева, о. Д. Дорожинський зі Львова, П. Холинський, катехит Перемишльської гімназії, о. M. Мудрий зі Стропкова (Словаччина), о. M. Горникевич, пaрох греко-католицької парафії у Відні, о. Н. Грициляк, канцлер єпископської курії в Перемишлі, о. д-р О. Хіра, духівник Ужгородської семінарії, протоігумен отців-василіян зі Львова А. Калиш, ЧСВВ, о. С. Решетило, ЧСВВ з Ужгорода, студент філософії з Праги Гришкевич, студент канонічного права зі Стрия Р. Лисович [17].
Програму Конгресу учасники надіслали на розгляд пaпi Пієві ХI та одночасно просили благословення на участь у ньому православних єрархів. Центральними темами Конгресу були історія, догматика та Літургія. На закінчення доповідей митрополит А. Шептицький зробив підсумок діяльності Kонгресу та подякував св. Кирилу та св. Йосафату за заступництво. «Прапором унії нехай будуть ідеї св. Кирила і Методія та приклад св. Йосафата. Від них ми вчимося, як приводити до нашої Матері-Церкви велику кількість її синів. Залишаючи конгрес зі сльозами на очах і зі словами «До побачення», дякую Святішому Отцеві за знак єдності усіх християн. Дякую іншим учасникам, які доклали багато старань у приготування конгресу. Коли Бог поблагословить, через три роки знову зустрінемося, тому що той, хто приїхав до Велеграда, захоче знову сюди завітати» [31]. Треба зауважити, що подібний науковий симпозіум був організований у Празі (12-15 серпня 1929 р.) та присвячений екуменічному вченню Східних Церков. Учасниками від Греко-Католицької Церкви були ігумен з Мукачева о. П. Булик, ЧСВВ, M. Хомикевич, М. Грициляк, Й. Калай, єпископ Й. Коциловський, Д. Няраді, православний священик з Праги Г. Мельник, о. С. Решитило, ЧСВВ, о. Й. Сліпий, посол з Ужгорода A. Волошин.
Конгрес 14-17 липня 1932 року Головна тема зібрання у цих днях відбувалася під девізом: «Віра – нероздільний зв’язок Містичного Тіла Христа» [32]. Під час проведення Конгресу передбачалося також святкування 25-річного ювілею з моменту проведення першої екуменічної зустрічі у Велеграді. Відкриваючи засідання, архиєпископ Л. Пречан підсумував плоди конгресів протягом чверті століть. Згадав він також про авторитет та глибоку толерантність співтворця конгресів А. Шептицького, який за станом здоров’я був відсутній [33, 21].
Папа Пій ХІ звернувся окремим посланням від 25 грудня 1931 року до учасників Конгресу, дозволивши при цьому делегації православної єрархії брати участь у засіданнях. Православна сторона радо прийняла запрошення Конгресу [33, 13-14]. Російський богослов С. Булгаков надіслав учасникам Конгресу листа, в якому закликав до взаємної любові та молитви, які лежать в основі плідного діалогу. Він зазначив, що незважаючи на певні труднощі, полем для плідних дискусій служить містична єдність у Євхаристії [34, 287].
Конгрес нараховував більше трьохсот осіб, серед яких було13 єпископів та настоятелів монастирів. На Конгрес приїхало чимало нових учасників. Склад української делегації був наступним: єпископи Й. Коциловський (Перемишль), Д. Няраді (Крижевці), О. Стойка (Ужгород); о. E. Седляк, професор богослов’я з Пряшева, о. д-р О. Хіра з Ужгородської семінарії, о. Н. Кашпар, о. Д. Попович, С. Решетило, ЧСВВ із Закарпаття; о. д-р П. Вергун з Берліна, о. M. Горникевич з Відня, о. Б. Гопко з Праги, о. Р. Янкевич з Валашківців; о. д-р Й. Сліпий, ректор Львівської богословської академії, о. д-р Й. Скрутень, ЧСВВ, редактор місячника «Miсioнар», о. Г. Tимчук, ЧСВВ (всі зі Львова).
Модератори зустрічей відзначалися знанням, досвідом, про що свідчив високий рівень доповідей та дискусій.
Конгрес 15-19 липня 1936 року Це зібрання було скликано з метою вшанувати 1050-ту річницю від дня смерті св. Методія. В основу програми Конгресу лягли роздуми про спадщину слов’янcьких апостолів. Під керівництвом Франка Грівіца та архиєпископа Пречана дискусії проводилися у Любляні та в Оломоуці [35, 279]. Кількість учасників складалася з 422 делегатів. На Конгресі був присутній православний єрарх, єпископ Леонтій Туркевич (1876-1965) з Чикаґо, який був делегований митрополитом Теофілом (Пашковським). Гість був вражений молитовним духом та гостинністю [34, 289].
Українську Церкву представляли о. д-р Й. Сліпий, ректор Львівської богословської академії, єпископ М. Чарнецький з Волині, греко-католицький єпископ з Болгарії Ц. Куртев, єпископ Крижевецької єпархії Д. Няраді; о. Бурдяк, ЧСВВ, ігумен, о. Б. Ваврик, ЧСВВ (обидва з Мукачево), Ц. Феделеш, професор з смт. Берегово (Закарпаття), студент богослов’я в Oломоуці, вихідець з Ужгорода A. Miрошшай; єпископ Пряшівської єпархії П. Гойдич, професор богослов’я з Пряшева E. Седляк; о. д-р A. Ройкович, ректор семінарії в Пряшеві, о. M. Подгаєцький, пaрох греко-католицької церкви в Празі; студенти богослов’я в Оломоуці, вихідці з Пряшева Й. Франков, Б. Іванчов, Й. Moлчаний, T. Роман.
Перед відкриттям Конгресу відбулася окрема зустріч молодих студентів богослов’я (семінаристів), а також великої групи молоді з Львівської богословської академії, товариства «Віднова» і студентського товариства «Slavia Catholica» під проводом о. д-ра Йосифа Сліпого [35, 281]. О. д-р Йосиф Сліпий як учасник Конгресу прочитав доповідь на тему «Св. Тома, схоластика та східне богослов’я».
Конгрес ухвалив цілу низку резолюцій, зокрема: 1) призначив дату проведення наступного Конгресу – 1939 рік (з нагоди 500-літнього ювілею Флорентійського собору); 2) визначив спільні богословські пріоритети в ділянці пасторального богослов’я; 3) привернув увагу до становища російських емігрантів, а також ставлення російських православних богословів до екуменізму; 4) окрім теоретичних богословських питань, прагматично звернув увагу на актуальні та найбільш болючі питання, які стосуються об’єднання; 5) звернувся до єпископа-помічника латинського обряду, щоб він посприяв вірним візантійського обряду у забезпеченні їхніх літургійних практик; 6) підтримав початок беатифікаційного процесу єпископа Сломшка; 7) зобов’язав культивувати традицію свв. Кирила і Методія у всіх слов’янських семінаріях; 8) звернувся на адресу Апостольської столиці з приводу того, щоб 14 лютого і 6 червня були визнані днями вшанування пам’яті свв. Кирила і Методія; 9) згідно з новою кодифікацією цивільного права, Конгрес не схвалював розлучень та став на захист подружніх вуз; 10) обов’язок відправити одну Службу Божу в намірі переслідуваних християн в більшовицькій Росії [36, 291-292].
Замість висновків
Вартість подій більше ніж столітньої давності для сучасника ХХІ століття може видаватися неадекватною, виходячи із сучасного стану справ в міжцерковних взаєминах. Суспільне, культурне обличчя Європи в процесі секуляризованих модифікацій щоразу частіше витісняє християнську спадщину за межі політичного життя держав Європейського Союзу та розмиває релігійні традиції із національними ознаками. Релігійна індиферентність зменшує зусилля в обрядово-культурній сфері та захищає поняття утопічної “політкоректності”. Нові виклики та завдання, які стоять перед Церквою, дозволяють християнству відкрити по-новому своє обличчя в історичному контексті.
Головною метою діяльності єпископів Рима Івана Павла ІІ та Венедикта XVI стало збереження доброї пам’яті про християнські витоки європейської цивілізації. Низка постатей, які спричинилися в історії до розбудови християнсько-європейської тотожності, домагається від сучасників теперішньої Європи збереження історичної пам’яті та гармонії між культурою та релігією.
Безперечно, тисячолітня скарбниця віри, традицій, культури, літургії, духовності християнства завдячує своє багатство спадщині Кирила та Методія. Апостоли слов’ян перемагали в минулому поганство релігійно-духовними цінностями, у яких динамічно поєднувалася візантійська традиція зі спадщиною слов’янської культури. За допомогою інкультурації місцева цивілізація збагачувалася елементами християнства. Значним чином свв. Кирилу та Методію вдалося поєднати візантійську традицію із західною цивілізацією; в дусі християнського універсалізму збудувати «духовний міст» єдності між двома відмінними світоглядними світами.
Тому не дивно, що історичне значення діяльності Кирила і Методія знайшло своє підтвердження у положеннях конгресів у Велеграді, які за своїм теоретично-практичним спрямуванням були «слов’янськими» [6, 42-43]. Найбільшою цінністю конгресів була ініціатива християн Східної Європи внести свій вклад в екуменічні процеси. Митрополит А. Шептицький про це пише: «На такий великий проект унійної діяльності ніхто в східній частині Європи не мав ні відваги, ні відповідної підготовки». Екуменічні зусилля як складова християнського діалогу синтетично стреміли до об’єктивного висвітлення доктринальної позиції православ’я та за будь-яку ціну намагалися подолати психологічні упередження, які історично спричинили поділ між християнами. До найбільш впливових послідовників слов’янської ідеї єдності слід віднести православного богослова А. Горського, мислителя В. Соловйова, архиєпископа Й. Штроссмаєра, о. А. Сломшека, архиєпископів Оломоуца А. К. Стояна та Л. Пречана, митрополита А. Шептицького [Там само, 132].
Повернення до спадщини Кирила і Методія та до скарбниці історії відкривало учасникам Конгресу з одного боку «анахронічну тугу за втраченою єдністю», з іншого боку знайомило з кирило-методіївською моделлю екуменічного руху. Однією з важливих ініціатив конгресів була релігійна термінологія. Під час велеградських дискусій свідомо не використовували такі поняття як «єретик», «східні місії», «уніати», «латинізація», щоб не викликати опору зі сторони Православної Церкви, а також не викликати тенденцій націоналістичного та політичного характеру [Там само, 75].
Конгреси у Велeграді закладалися на підвалинах двох засад. Першу засаду сформулювали Отці Церкви в період патристики: «У тому, що необхідне – єдність, у тому, що сумнівне – свобода, а у всьому – любов» (автор вислову св. Августин, проте промотори ідеї – слов’янські апостоли Кирило і Методій). Другу тезу виголосив В. Соловйов. В ній підкреслювалася те, що «для об’єднання церков можна поступитися усім, крім правди» [37]. Вищеподані засади мимоволі віднайшли своє відображення у діяннях ІІ Ватиканського собору, учасником якого був колишній доповідач на вишеградських зібраннях, апостольський нунцій в Болгарії, а згодом папа Іван ХХІІІ. Завершальним акордом, який символічно закінчив діяльність велеградських конгресів, став «Декрет про екуменізм», прийнятий на ІІ Ватиканському соборі. Соборовий декрет відсвіжив шлях до сопричастя Церков через зближення в дусі взаємної пошани, правди та любові. II Ватиканський Собор об’єктивно показав роль унії, яка наприкінці ХVI століття відновила єдність з Апостольським престолом (ці питання детально аналізує в своїй праці L. Górka, с. 107-121).
Продовженням напрацювань післясоборових отців стало послідовне навчання римських архиєреїв. Два документи папи Івана Павла ІІ під назвою «Orientale Lumen» та «Ut Unum Sint» суттєво вплинули на продовження екуменічних змагань до єдності серед християн. У першому апостольському навчанні «Orientale Lumen» єпископ Рима вбачає у літургійному житті та духовності Східних Церков новий подих надії у діалогічному процесі єдності. Папа заохочує християн східної та західної культур обопільно поглиблювати пізнання спадщини традицій християнського Сходу для того, щоб через усунення психологічних упереджень розпочати етап взаємозближення. Діалог в дусі служіння апостола Петра для перших християнських спільнот започатковує, на думку автора енцикліки «Ut Unum Sint», внутрішнє очищення Церкви та відкритість до спілкування. Східні Церкви підтвердили, за словами Івана Павла ІІ, свою готовність до взаємного слухання не тільки через еклезіологічне вчення, свідоцтво сопричастя, зміст перших Вселенських соборів, але завдяки дії Святого Духа, який нарощує єдність своїми дарами. Зміст двох документів з’ясовує роль Східних Церков не стільки в просторі конкуренцій між еклезіологіями, скільки їхню роль у творенні сестринської еклезіології Католицької Церкви.
Християнська традиція на зламі двох тисячоліть дописала у сторінки своєї історії промовисті зустрічі християн слов’янського світу з главою Вселенської Церкви Іваном Павлом ІІ. Невипадково, що перша зустріч відбулася у Велеграді та символізувала повернення до джерел християнства на цих землях. Приїзд папи до місця екуменічних змагань Сходу став підтримкою зусиль у справі євангелізації та екуменізму, який динамічно розвинувся на початку ХХ століття. Іван Павло ІІ у своїму виступі посилався на покровителя Європи св. Венедикта, який жив у Монте Кассіно, наводячи при цьому аналогію із Велеградом, де «брати солуняни утверджували грецьку та візантійську традицію в історії Європи» [6, 133]. Подібне порівняння в контексті польського та українського народів папа навів під час беатифікації архиєпископа Йозефа Більчевського, який був хіротонізований кардиналом Іваном Пузиною, краківським єпископом. Тоді під час свячень були присутніми ще блаж. Йосиф Севастіян Пельчар, єпископ з Перемишля, та митрополит Андрей Шептицький. Святіший Отець зауважив, що «Святий Дух посприяв зустрічі трьох великих Пастирів, двоє з яких уже проголошені блаженними, а третій – за Божою волею – доступить цього у майбутньому».
Наявним прикладом зближення християн Сходу та Заходу і реальною вимогою часу стала Греко-Католицька Церква. Унаочнюючи більше трьохсотлітній синтез західної та східної традицій, українська «Церква мучеників» є мостом та знаком поєднання [23, 141]. Інтенсивна участь та вагомий вплив представників греко-католицької Церкви під час конгресів у Вeлеграді залишаються до сьогодні незнаними через брак історичних публікацій. Наприклад, головування та участь митрополита А. Шептицького на двох конгресах, його духовна опіка над справою екуменізму, виявляли на початку ХХ ст. підготовку та відкритість українського духовенства до насичених екуменічних зустрічей. Як не парадоксально, але з часом присутність греко-католиків на конгресах ставала нездоланним бар’єром для деяких представників православних Церков, які вважали греко-католицьку Церкву штучним творінням, викривленням історії та православної доктрини. Закиди православних зводилися до термінологічної маніпуляції поняттями «прозелітизм» та «уніатство», які були перешкодою на шляху до автентичного діалогу православ’я з католицизмом.
Папа Іван Павло ІІ у своїх численних виступах, своєю участю на богослужіннях виступав на захист Української Католицької Церкви східного обряду. У листах до патріарха Йосифа Сліпого, Верховного архиєпископа Мирослава Івана Любачівського, теперішнього глави УГКЦ Любомира Гузара, папа наполягав «на необхідності пошани до традицій та вірності цієї заслуженої церкви Петровій церкві»; підкреслював цінність стійкості, шляхетний дух терпеливості та мучеництва в історії її існування; стверджував, що здоровий та справжній екуменізм вимагає пошани до Української Церкви, тому що «вона була випробувана за останні десятиліття стражданнями, завданими їй великими противниками; у цій церкві вселенськість творчо торкається партикулярної ідентичності».
Особиста участь папи в урочистостях, присвячених Хрещенню Київської Русі в Римі 10 липня 1988 року, підтвердила глибокий сенс цих слів. В 2001 році Іван Павло ІІ відвідав Україну. З одного боку, візит в Україну показав дух служіння папи для єдності християн. Наприклад, екуменічна зустріч в Києві і промови представників православних Церков показали толерантність та повагу серед християн України. Папа ствердив, що екуменізм у своїх основах ототожнюється з діалогом любові. З іншого боку папа намагався підкреслити прагматику канонічних та еклезіологічних принципів свого покликання в Україні. Мова йде про відповідальність наступника апостола Петра підтримувати помісні Церкви та дбати про збереження їхніх партикулярних особливостей щодо традицій та обряду. Знаючи складний стан Греко-Католицької Церкви, папа підтримував її старання свідчити свою окремішню тотожність та продовжувати будувати «рідну хату». Іван Павло ІІ висловив щирі побажання, щоб Україна продовжувала живитись ідеалами особистої, суспільної та церковної моралі, служачи загальному добру та гідності. Спільними зусиллями треба прикладатися до динаміки екуменічних змагань, за порадою св. Павла, а саме «чинення правди в любові» (Еф 4,15). Саме єдність та злагода є, за словами Івана Павла II, таємницею миру, умовою справжнього та стабільного соціального прогресу. Завдяки цій взаємодії намірів і дій Україну як батьківщину віри та діалогу, її гідність зможуть визнати інші народи.
Список використаної літератури:
1. AAS 80 (1988) 935-956. Euntes in mundum. № 12
2. Cinek F. Arcybiskup Dr Antonin Cyryl Stojan. Zywot a dilo. – Olomouc, 1933.
3. Hrivets F. Antonin Cyril Stojan. Apostles of Church Unity. – New Rocheelle, 1983.
4. Slipyj J. Conspektus historicus venerationis SS. Cyrilli et Methodii in Ucraina // Bohoslovia. – 1936. – №№ 1-4. – С. 203-208.
Див. теж Сліпий Й. «На Велеграді» // Нива. – 1922. – № 10. – С. 337-345; Нива. – 1922. – № 11-12. – С. 389-402.
5. Dvornik F. Les Slaves, Byzance et Rome au IX sièle. – Paris, 1926; Див. теж Les Lègendes de Constantin et Méthode vues de Byzance. – Prague, 1933.
6. Górka L. Dziedzictwo ojców. Ekumeniczny charakter tradycji welehradzkiej. – Verbinum 1995.
7. Babiak A. Des Ukrainiens aux Congrès de Velehrad (1907-1936). Société Scientifique Šev?enko. – Paris, 2007.
8. Piszcz E. Colloquium charitativum / Encyklopedia Katolicka. – Т. 3. – Lublin, 1985. – S. 546-547.
9. Cinek F. Velehrad viry. Duchovni dejiny Velehradu. – Оlomuc, 1936. – S. 273.
10. Droguet & Ardant. L’encyclopédie catholique pratique / Dubost M. L’œcuménisme. – Paris, 1999. – С. 74-98.
11. AAS 55 (1963) 437.
12. AAS 61 (1969) 147.
13. AAS 73 (1981) 258-262. З перспективи часу видно комплементарність науки Церкви. Першим « Отцем Європи» було названо св. Венедикта. Це зробив Папа Павло VI 24 жовтня 1964 р. В енцикліці «Pacis nuntius» папа показав св. Венедикта насамперед як будівничого духовного монолітного європейського континенту. Іван Павло ІІ доповнив свого попередника, вказуючи на життя слов’янських апостолів.
14. «Slavorum Apostoli», ч. 31.
15. Екуменічна діяльність митрополита A. Шептицького висвітлена у наступних дослідженнях :
I. Dacko. Metropolitan Andrej Szeptyckyj, Rediscoverer of Traditional Eаstern Ecclesiology and Ecumenism. – Іnsbruck, 1974.
L. Husar. Sheptytskyj and Ecumenism / Morality and Reality. – The Life and Times of Andrej Sheptytskyj, ed. P.R., Magocsi . – Edmonton, 1989.
Вавжонек М. Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького в Україні і Росії (монографія) // «Analecta OSBM». – Series II. –– Sectio I. – Vol. 52. – Рим, 2006.
16. Szeptyckyj A. Le role des Occidentaux dans l’œuvre de l’union des Eglises / Stoudion . – 1926-1927. – № 3-4. – С. 55.
17. Archiwum SAOp, karton nr 1156, 1597, fond: LJB, sign: ? VII, inv. ?. 50.
18. ЦДІАЛ, фонд 201, справа 1. Див. теж J. Drozd. «Momento mortuorum» / AAV. – Оlomuc, 1947. – S. 97.
19. Acta Conventus Velehradensis № 2 / AAV. – Praha, 1910.
20. Acta Conventus Velehradensis № 1. – S. 3; Див. теж J. Drozd. «Momento mortuorum» / AAV. – Оlomuc, 1947. – S. 96-100.
21. Жив і служив для Христової Церкви в 1879-1926 рр. Був висвячений на єпископа Луцької єпархії митрополитом Шептицьким 8 вересня 1914 року. Див. Нaгaєвський I. Iсторія Римських Вселенських Архієреїв. –Ч. III. – Рим, 1979. – С. 296-300.
22. Acta Conventus Velehradensis №3.
23. Огляд екуменічної діяльності в кінці XIX та на початку XX століття див.: St?pie? S. Nowa Unia Ko?cielna. Obrz?dek Bizanty?sko-S?owia?ski / Polska – Ukraina. 1000 lat s?siedztwa. – T. 2. – Przemy?l, 1994. – S. 141-192.
24. Acta Conventus Velehradensis № 4.
25. Salaville S. Congrès international pour l’union des Eglises à Velehrad // L’union des Eglises. – 1924. – № 11. – S. 320-321.
26. Послання папи Пія XI від 21 червня 1924 року (переклад з латинської автора статті).
27. Botinelli P. La delegation francaise de la réunion d’Eylau au congrès de Velehrad // Revue des jeunes. – 1925. – 25 janvier. – S. 179-186.
28. Ch. Quénet // Echos d’Orient . – 1924 . – № 136. – S. 479-498.
29. La Psychologie de l’Union // La revue catholique des idée et des faits. – 1925 (31). – S. 5-10.
30. Acta Conventus Velehradensis № 5.
31. Acta Academiae Velehradensis . – Olomouc, 1927. – S. 64-65.
32. Salaville S. Congrès international pour l’union des Eglises à Velehrad // L’union des Eglises. – 1932 (56). – S. 711.
33. Acta Conventus Velehradensis № 6.
34. Хомин П. Унiйний Конгрес на Велеградi // Нивa . – 1932. – № 7-8.
35. Acta Conventus Velehradensis № 7.
36. Хомин П. Унiйний Конгрес на Велеградi // Нивa . – 1936. – № 7-8.
37. J. Durkan. Pro? p?ece V. Solovjev (1853-1900).
38. Звернення папи Івана Павла II до греко-католицьких єпископів, які вперше після виходу Церкви з підпілля зібралися на Синод у Львові в 1992 році // l’Osservatore Romano. – 1992 (21). – С. 15.
Довідка про автора: народився 1959 року в українській родині в Польщі, неподалік м. Ярослава. Закінчив римо-католицьку семінарію в Перемишлі (1986). Довший час за благословенням єрархії УГКЦ був настоятелем греко-католицької громади в французькому місті Ліоні (1992-2002). Окрім цього, займався науковою діяльністю, працює до сьогодні в архівах європейських країн. У 1999 році в Ліонському університеті здобув ступінь доктора богослов’я. Видав низку праць, які містять важливі документи з історії УГКЦ в XX ст., зокрема про українських мучеників XX ст. (2001 р.), про легітимність українського патріархату (2004). З 2002 року, будучи біритуалістом, надає духовну обслугу українським емігрантам-греко-католикам в містах Тренто i Больцано в північній Італії. Остання обширна праця, яка вийшла друком в 2007 році і присвячена конгресам у Велеграді, містить цінні архівні джерела. На даний час о. А. Баб’як готує ще до друку такі наукові праці – біографію Йосифа Велямина Рутського (французькою мовою) та про митрополита Андрея Шептицького.
Редакція статті: Ігор Скленар
