90 років анафеми Арсена Річинського: один сюжет з історії руху за Українську Церкву

90 років анафеми Арсена Річинського: один сюжет з історії руху за Українську Церкву - фото 1
Історія Церкви пройнята прагненням гармонійно поєднати віру в єдиного Бога із культурним розмаїттям народів світу. Та ідеальне поєднання християн у євангельській любові на практиці часто ставало їх приєднанням у підпорядкування

„Всі народи землі покликані до царства Божого. Народів привілейованих правдиве християнство не знає, через те кожний народ, згідно із засадами Православної Східної Церкви та за її церковно-історичною традицією, має право до виявлення свого релігійного життя у своєрідних національних формах, які не тільки не роз’єднують Христової громади, а ще й збагачують Вселенську Церкву своєю многобарвністю та своєрідним ароматом окремих національних культур і національних характерів.” [2: 48]. Такі слова задекларував З’їзд православних мирян-українців у церковних справах, що відбувся у Луцьку 5-6 червня 1927 року і, якщо узагальнити, за прагнення до такого ідеалу на одного з організаторів з’їзду наклали анафему. Це сталося 90 років тому.

Історія Церкви пройнята прагненням гармонійно поєднати віру в єдиного Бога із культурним розмаїттям народів світу. Та ідеальне поєднання християн у євангельській любові на практиці часто ставало їх приєднанням у підпорядкування (перелік історичних прагнень до автокефалії та національної самобутності у Православ’ї див., наприклад, в Історико-канонічній декларації УПЦ КП [9]). Історія України подає багато прикладів цього, але принаймні двічі церковне і політичне у нас настільки виразно перехрещувалося, що провідникам українства їхня ж (адміністративно) Церква проголошувала анафему. Обидва рази не обійшлося без зовнішнього впливу — це анафеми гетьману Івану Мазепі та доктору Арсену Річинському. Але якщо перший випадок є дуже відомий: про І. Мазепу знали і знають всі, то про А. Річинського забули.

Арсен РічинськийВін і його спадок до нас тільки повертаються. Вони ще належно не оцінені широким загалом. Між тим минає 90 років від дня, коли у соборному храмі Володимира Волинського протоєрей Георгій Боришкевич зачитав Постанову Синоду Польської Православної Церкви про відлучення Арсена Річинського від Церкви. Знаково, що анафему виголосили у храмі, де відлучений добився україномовних служб. Аби уникнути обурення прихожан-українців собор завбачливо оточили охороною [3: 43; 6(2): 2; 10: 12, 17].

Доктора А. Річинського позбавили спільної молитви з вірними, участі у богослужіннях, заборонили вділяти йому будь-які тайни і здійснювати над ним обряди, його позбавили права похорону. Глава Церкви митрополит Діонісій (Велединський) застеріг вірних, що християни не мають права мати з анафемствуваним будь-якого релігійного, а духовні особи — навіть приватного зв’язку [11: 3]. Вочевидь, вчинки відлученого мали бути жахливими з християнського погляду, якщо його взагалі усувають від релігійного життя. Але, виявляється, він тільки хотів, щоб українці у православних храмах ІІ Речі Посполитої могли чути українську мову, якщо ширше — мати українську Церкву.

Польська Православна Церква перед ІІ Світовою війною була синкретичним явищем: хоча митрополит перебував у Варшаві, 70% її вірних складали українці, 29% — білоруси і 1% — росіяни. У спадок від царської Росії Православна Церква в новоутвореній багатонаціональній державі отримала церковнослов’янську мову богослужіння. Спершу митрополитом Варшавської православної кафедри і фактичним главою Церкви був українець Юрій (Ярошевський), але 7 лютого 1923 року його вбив ректор Волинської Духовної семінарії о. Смарагд (Павло Латишенко). Згідно з однією із версій причиною вбивства стало те, що на соборі єпископів у Варшаві 14-15 червня 1922 року митрополит Юрій спільно з архиєпископом Діонісієм (Велединським) та єпископом Олександром (Іноземцевим) проти архиєпископа Елеферія (Богоявленського) та єпископа Володимира (Тихоницького) підтримали ініціативу польського уряду про повне унезалежнення Православної Церкви у Польщі від Російської Православної Церкви.

ДіонісійТож 27 лютого 1923 року наступником митрополита Юрія став архиєпископ Волинський і Кременецький Діонісій, етнічний росіянин [3: 45]. 13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх Григорій VII надав Церкві у Польщі автокефалію і справи внутрішнього церковного життя православні могли вирішувати самотужки. Здавалось, українці як основа Польської Православної Церкви отримали можливість до розвою свого духовного життя, але насправді сталося не так. Хоча главою Церкви був митрополит, а управа Церквою належала собору єпископів, польська держава постійно втручалася в церковне життя. Воно перебувало під цензурою міністерства віросповідань та освіти [16: 299]. Сама ж держава спершу намагалася послабити сильний ще з часів царату російський вплив, а потім — використовувати російську меншість для стримування української більшості. Такі наміри, які мали своєю остаточною перспективою полонізацію жителів „східних кресів”, зустрічали опір зі сторони власне вірних Православної Церкви. І одним з організаторів, активістів руху за українізацію Церкви був Арсен Річинський, син парохіяльного священика із села Тельтиківці Кременецького повіту Волинської губернії (тепер Шумський район Тернопільської області). Він — лікар за фахом, який відзначився національною свідомістю ще під час навчання у Житомирській духовній семінарії, Варшавському та Київському університетах.

У Володимирі Волинському Арсен Річинський оселився у 1924 році як дільничний лікар. Того ж року він став головним лікарем міської лікарні, а вже наступного — звільнився і займався приватною практикою. Водночас А. Річинський заснував „незалежний місячник українського церковного відродження” „На варті”, добився у соборному храмі Володимира Волинського почергових відправ українською та церковнослов’янською мовами, а в Миколаївській церкві — тільки українською.

Діяльність А. Річинського була наслідком усвідомлення ним того, що Церква має бути опорою українства, особливо у державі іншого титульного народу. Науковий доробок дає підстави вважати його основоположником етнології релігії [10: 24].

„Здоров’я нації більше, ніж життя одиниць, залежить від здорової духовної основи та від ідеологічних орієнтирів загальнонаціонального розвитку. Тому ідейне піднесення й величезна праця над відродженням суто-народної української Церкви були, безперечно, проявом життєздатності народу й повноти його духовних сил”, пише він у своїй основній праці „Проблеми української релігійної свідомості” [14: 100-101].

Створення своєї особливої релігійно-національної культури, як зазначав А. Річинський, стає природною метою зрілої нації. Тільки в цей спосіб народ може розвинути свої дарування, сповнити своє служіння й розкрити діяльно якийсь момент Вічності, реалізувати якусь Божу думку [14: 382]. Тож Арсен Річинський робив все можливе, щоб українці мали змогу реалізувати себе. 7 лютого 1927 року він від імені редакції часопису „На варті” звернувся до митрополита Діонісія за благословенням провести в Луцьку Православний Церковний з’їзд духовенства та мирян за участю самого митрополита чи когось із єпископів. Митрополит спершу погодився, але під впливом москвофільського „Руського народного объединения” передумав і Синод Польської Православної Церкви заборонив духівникам перебувати на з’їзді. Проте А. Річинський не відмовився від задуму і таки організував його, але вже як З’їзд православних мирян-українців у церковних справах, який зібрав 565 делегатів з Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя, вісім українських послів Сейму та Сенату.

На з’їзді А. Річинський представляв погляди радикальної частини учасників: висловився за негайний розрив із проросійською частиною єрархії і запрошення єпископів УАПЦ з Києва, щоб висвятити єрархів для Західної України [10]. Але перевагу отримала поміркована партія на чолі з майбутнім істориком Церкви Іваном Власовським. З’їзд обмежився вимогами відновити соборність Церкви; щоб Синод видав чіткий розпорядок до постанов про мову богослужіння (офіційно Церква визнала право на українську мову у храмах 3 вересня 1924 року, але чітких правил її впровадження зумисне не затвердили); відновити українські церковні звичаї, а також українізувати діловодство Церкви; затвердити у трьох єпархіях з українським населенням єпископів-українців; реорганізувати духовні Консисторії та повітові протоєрати, що раніше були розсадниками русифікації. Арсен Річинський рішенням з’їзду став головою Православно-Церковного Українського Виконавчого Комітету у Речі Посполитій Польській. Цей комітет не обмежився апеляціями всередині держави, а звернувся з меморандумом до Всесвітньої християнської конференції в Лозані (Франція).

1 липня 1928 року митрополит Діонісій ніби то задля збереження миру закликав членів комітету до Варшави і підписав з ними угоду. Українцям дозволили рідну мову у Церкві. А. Річинський став членом Митрополичої ради, але згодом сам вийшов з неї. Причиною стало те, що митрополит Діонісій і не думав дотримуватися домовленостей [6(2): 2].

Напруження зросло і, зрештою, Арсена Річинського відлучили від Церкви. Сталося це напівтаємно. Якщо згадану постанову про відлучення у Володимирі Волинському зачитали 21 квітня, то Синод Православної Церкви прийняв її ще 15 квітня, а в офіційному друкованому органі — „Воскрестное чтение” її оприлюднили тільки 28 квітня 1929 року.

Показово, але у постанові йшлося, що конференція між митрополитом і членами Церковного комітету у 1928 році була всього тільки „усовещанием” і що не Річинський сам пішов з Митрополичої Ради, а його викинули як „недостойнаво” [6(2): 2].

Вочевидь, оголошення пост-фактум мало за мету уникнути протестів. Сталося ж навпаки. „Посипалися протести — до митрополії, до голови ради міністрів, до міністра віросповідань, підписані Володимирською Соборною Парохією: 50 представників парохії, які домагаються і для себе анафеми... Володимирська парохія відмовила митрополитові Діонісію послуху, про що повідомила уряд” [6(2): 2].

Парохіяни із вимогами суду над митрополитом звернулися до Вселенського Патріарха і Патріархів Православних Церков, а до того часу Володимирська парохія — небувалий факт — віддала себе у розпорядження київського автокефального митрополита [6(2): 2-3; 4].

Тут ішлося вже про державний престиж Польщі на міжнародній арені. Справа про права православних українців у Польщі набула міжнародного розголосу, і до Варшави, аби полагодити суперечності приїхав постійний делегат Вселенського Патріарха фракійський єпископ Олександр Зотос [8(1): 1-2; 8(2): 1-2].

Не змирився із анафемою і сам А. Річинський — подав оскарження до церковного суду. Офіційно його відлучили від Церкви за порушення 55 правила Святих Апостолів „про недошкуляння єпископу” і 18 правила IV Вселенського Собору „про не зібрання у збориська”. Але Синод, видаючи свою постанову, замовчав про те, що обидва правила стосуються виключно духовенства [1; 3: 44; 7; 10: 17-18]. Відповідно, розслідування жодних порушень з боку анафемствуваного не виявило. Невідомо, скільки б продовжувалося протистояння єрархії Церкви та А. Річинського, якби не початок загрози, яку несла Православній Церкві в Польщі неоунійна акція, зазначають А. Колодний та О. Саган [10: 18]. 20 лютого 1930 року Арсен Річинський подав у Синод Церкви декларацію, в якій вказує, що успішно протистояти неоунії православне громадянство та єрархія можуть тільки спільно. Водночас він пропонує зняти з нього анафему, що може стати на перешкоді до такого об’єднання. А про те, що відлучення А. Річинського від Церкви є справою всього українства, а не його приватною, відзначали уже сучасники тих подій [2: 63-64; 6(1)]. Синод розглянув звернення 22 березня 1930 року і доручив митрополитові Діонісію прийняти А. Річинського у лоно Православної Церкви згідно з його проханням [2: 74].

Синод витлумачив звернення несправедливо відлученого як просьбу „простити його попередні виступи” [17]. Але анафема не спричинила відходу А. Річинського від своєї позиції. Ще у 1929 році він розпочав роботу над працею „Проблеми української релігійної свідомості”, сприяв організації та розвитку „Просвіти”, „Пласту”, „Союзу українок”. У 1932 році Арсен Річинський публікує збірку „На манівцях” про Українську Церкву в часи підневільного становища народу. Наступного року у день преподобного Іова Желізо 10 вересня він — активний учасник маніфестацій за українізацію Церкви у Почаївській лаврі. Зрештою 2 вересня 1934 року митрополит Діонісій зрікся Волинської кафедри. Новим Волинським і Кременецьким єрархом став архиєпископ Гродненський і Новогрудський Олексій (Громадський), якому, як і вікарному єпископу у Луцьку Полікарпу Сікорському, варто завдячувати стримуванню колонізаційних намагань уряду [5: 618].

У 1935 та 1939 роках А. Річинський відбував ув’язнення у Березі Карт узькій, але примітно, що станом на 1939 рік 415 приходів із 689 Волинської єпархії перейшли на українську мову богослужіння [3: 53]. Українізація Церкви брала верх незважаючи на те, що священики навіть навчання проходили польською мовою. Але розпочалася війна. 20 жовтня 1939 року А. Річинського заарештували, а 5 травня 1942 року засудили до 10 років таборів. Волині він більше не бачив — навіть після звільнення у 1949 році йому не дозволили повернутися додому. А. Річинського направили на проживання у Казалінськ, що в Казахстані, і надали посаду районного судмедексперта. Окрім того він працював у міській амбулаторії та пологовому. 13 квітня 1956 року основоположник етнології релігії в українському релігієзнавстві Арсен Річинський помер внаслідок крововиливу, коли сам надавав допомогу породіллі. Похований на станції Джусали Кзил-Ординської області (Казахстан). Дружина і двоє дочок після його смерті змогли повернутися у Володимир Волинський.

Використана література:

  1. Апостольські правила // hram.kiev.ua/index.php?mode=books&cat=7&parent=1172
  2. Власовський І. Нарис історії Української Православної церкви. — Т.4. — ч. 2. — К.: Либідь, 1998. — 400 с.
  3. Гудима А. Харизма Арсена Річинського. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. — 144 с.
  4. Довкола пімсти-анатеми // Діло — 1929. — 18 травня. — №108 (11449). — С. 2.
  5. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. — Т.2. — К.: Інститут української археографії, 1995 (репринтне видання 1949 року). — С. 369-800.
  6. Кедрин І. Історія анатеми на д-ра А. Річинського // Діло. — 1929. — 10 травня. — №101 (11442). — С. 1-2; 11 травня. — №102 (11443). — С. 2-3.
  7. Кедрин І. Дальша історія анатеми на д-ра А. Річинського // Діло. — 1929. — 15 травня. — №105 (11446). — С. 1.
  8. Кедрин І. Сумерк митрополита Дениса // Діло — 1929. — 16 травня. — №106 (11447). — С. 1-2; 1929. — 17 травня. — №107 (11448). — С. 1-2.
  9. „Київський патріархат — Помісна Українська Православна Церква”. Історико-канонічна декларація Архієрейського собору Української Православної Церкви Київського Патріархату від 19 квітня 2007 року. — К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2007. — 168 с.
  10. Колодний А., Саган О. Життя і творчість Арсена Річинського — самовіддане служіння Богу й Україні// Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — С. 11-51.
  11. Пімста митрополита Діонісія // Діло. — 1929. — 3 травня. — №98 (11439). — С.2-3.
  12. П’ясецький В. Матеріали до канонізації: повернення праведника // uaoc.net/?p=2250#more-2250
  13. Річинський Арсен // Визначні постаті Тернопілля. — К.: Дніпро, 2003. — С. 158-160.
  14. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 448 с.
  15. Стоколос Н. Арсен Річинський і боротьба за українізацію Православної церкви на Волині // Людина і світ. — 1998. — №2. — С. 33-37, old.risu.org.ua/ukr/resourses/library/lis/1998/02_33-37/
  16. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. — Львів: Свічадо, 2001. — 364с.
  17. Чому і як дійшло до ліквідації анатеми д-ра Річинського // Діло. — 1930. — 15 квітня. — №83 (12449). — С. 1.