Репатріація чи депортація? Вірмено-католики Галичини у сучасній Польщі

11 лютого 2008, 13:00 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Самвел АЗІЗЯН

здобувач відділу національних меншин, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, журналіст, член редколегії газети “Арагац”

Інтер'єр вірменського собору Успення Пресвятої Богородиці у Kьвові, який до 1945 року був катедральним для вірмен-католиків ГаличиниВірмено-католики Галичини у 1945 році повністю розділили із українськими греко-католиками їх трагічну участь, пов’язану з ліквідацією Східно-Католицьких Церков. Але, на відміну від українських греко-католиків, доля віруючих вірмено-католиків склалася набагато трагічніше, бо, крім закриття Церкви та репресій проти церковників, вони випробували повною мірою усю гіркоту штучного розколу цілісної вірмено-католицької релігійної громади Галичини і масову депортацію більшості вірних з рідної Галичини до Польщі. Одночасно радянська влада націоналізувала всі вірменські храми і конфіскувала церковне майно, що багато століть належало вірменським релігійним громадам Галичини. Вірмени, які мирно жили у Галичині майже тисячу років поряд з українцями та іншими народами, стали жертвами “великої політики”, яку вели держави-переможниці в післявоєнній Європі, які, безперечно ставили свої власні амбіції і політичні зацікавлення вище інтересів проживаючих там народів.

За двостороннім договором СРСР із Польщею в 1945 році вірмено-католики Галичини, що раніше були виселені із Західної України вглиб СРСР, переїхали на територію нової Польщі. Тоді ж були переселені вірмени, що залишалися в Галичині (під час німецької окупації), у тому числі 8 священиків і всі сестри-бенедиктинки. За свідченням, наданим ВКЦ (та з офіційних джерел), зі Львова погодилося переїхати до Польщі лише 75 % вірмено-католиків, що пережили війну. Друга частина львівських вірмено-католиків (25%) залишилася в Україні. Деяким категоріям громадян влада надала поступок. За свідченням Світлани Отян (мешканки міста Львова), у Львові дозволили залишитись (і навіть повернутись із трудових таборів) тим вірменам, які були одружені з українцями або росіянами, а також тим, хто був евакуйований під час відступу радянських військ, дітям сиротам і літнім людям. Також було дозволено залишитися численним працівникам (та їх родинам) “дефіцитних” на той час інженерно-технічних професій. Вони і їхні нащадки і дотепер живуть у Львові. Позбавлені своїх святинь і священиків, вірмено-католики Галичини досі відвідують греко- і римо-католицькі, а дехто і православні храми (які раніш належали ВКЦ).

Більша частина депортованих галицьких вірмено-католиків була розміщена у західних і центральних територіях Польщі, а також в містах: Глівіце, Вроцлав, Гданськ, Труймості, Ополе, Бяльсько-Бяла. Невелика частина вірмено-католиків традиційно мешкала, як і колись, на історичній території Західної Галичини в Перемишлі, Замості, а також у інших польських містах: Варшаві, Познані, Лодзі, Любліні, Кракові, Казимирі над Віслою.

Післявоєнне суспільне життя галицьких вірменів на „новій батьківщині” не було легким. Вірменська національна громада мала певні проблеми, пов’язані із установленням у Польщі соціалістичного ладу, підконтрольного Москві. Польський уряд, знаючи, як „болісно” реагують кремлівські ідеологи на створення закордонних національних громадських товариств з-поміж представників народів СРСР, звичайно не хотів створювати собі внутрішніх і зовнішніх проблем, тому всіляко противився політичному формуванню вірменської національної громади у Польщі. Через це вірмени Польщі тривалий час групувалися тільки навколо релігійних громад вірмено-католиків.

Тільки наприкінці 70-х – початку 80-х років ідеологічні заборони в Польщі почали слабшати. 24 березня 1980 року вірмено-католики Польщі, скориставшись урочистостями з нагоди 350-річчя прийняття галицькими вірменами церковної унії і присутністю делегатів з усіх вірмено-католицьких релігійних громад Польщі, зареєстрували свою першу післявоєнну вірменську громадську організацію. Нею стало“Товариство зацікавлення вірменською культурою” (Ko?o Zainteresowa? Kultur? Ormian) у Кракові (філії у Варшаві та Гданську). Першим головою товариства став Михайло Богосевич. У 1984 році організації вдалося провести міжнародну сесію в Гданську з питань вірменської мови й опублікувати наукові брошури.

Влада соціалістичної Польщі не допомагала, але і не заважала діяльності Вірмено-Католицької Церкви завдяки великому шануванню католицької релігії серед польського населення. Вірмено-католицькі священики за короткий час створили невеличкі вірмено-католицькі громади при католицьких костелах у Гданську, Варшаві, Гливице, Познані, Вроцлаві, Торуні, Ельбльонзі.

У костелах вони розмістили стародавні ікони, вивезені вірмено-католицькими священиками під час депортації з Галичини. Нині в Гданському соборі св. Апостолів Петра і Павла зберігається знаменита ікона „Божої Матері Ласкавої”, вивезена з вірмено-католицького кафедрального собору Івано-Франківська ксьондзом Казимиром Филипиком. У Глівіцькому вірмено-католицькому костелі св. Трійці зберігається ікона „Божої Матері” з вірмено-католицького храму Лисецька (біля Івано-Франківська), вивезена ксьондзом Йозефом Магеровським. Галицькі вірмено-католики надають великого культового значення іконам і вірять в їхню чудодійну силу. Цю обставину враховують вищі єрархи Католицької Церкви. 1989 року з благословення Папи Римського Йоана Павла ІІ відбулася коронація вірменської ікони з костелу св. Трійці (о. Йозеф Ковальчик). Уперше за післявоєнний час для участі в коронації ікони у Глівіци приїхав Патріарх вірмено-католиків Хованнес Бедрос XVIII Каспарян із Лівану. Разом з ним приїхала досить велика делегація вірменських каноніків, шість єрархів з Багдада, Нью-Йорка, Аргентини, Венеції, Бейруту та Лівану. Незважаючи на свій похилий вік, Патріарх у 1997 році здійснив свій другий духовний візит до вірмено-католиків Польщі, відвідавши Глівіцьку та Вроцлавську релігійні громади.

Сильним каталізатором для національної самосвідомості галицьких вірмен Польщі став масштабний землетрус наприкінці 1988 року, що стався у Вірменії. Вірмени Польщі не залишилися байдужими до потерпілих. По всій Польщі у вірмено-католицьких релігійних і громадських організаціях почали масово збирати гроші, їжу, одяг та централізовано відправляти постраждалим від землетрусу. Таким чином через природне лихо галицькі вірмени Польщі, що впродовж століть були відірвані від Вірменії, знову відчули себе частиною одного народу.

Незабаром у політичному житті Польщі відбулися істотні зміни. Почався новий етап в активізації організаційної діяльності вірмен Польщі. У 1990 році в Кракові утворилося “Вірменське культурне товариство”(Ormia?skie Towarzystwo Kulturalne w Krakowie), головою якого є Адам Терлецький. Товариство веде велику громадську й просвітницьку діяльність, організовує наукові семінари та культурні заходи. При товаристві з 1993 р. видається науково-популярний щомісячник “Бюлетень ВКТ”, а з 1996 р. діє вокально-музична творча група “Музика вірмен”. У 1995 році в місті Глівіце вірмено-католики створили громадське об’єднання „Союз Вірмен Польщі ім. архиєпископа Йозефа Теодоровича” (Zwi?zek Ormian w Polsce im. Abp. J. Teodorowicza). Друкованим органом об’єднання став журнал „Посланець св. Григорія”, що з 1927 р. по 1939 р. видавався у Львові.

У Варшаві діє недільна школа вірменської мови, у Торуньському університеті студенти вивчають вірменську культуру і літературу на кафедрі філології. Вірмени мають своїх представників в органах польської влади, представлені в Сенаті та уряді Польщі. Вірменська громада в пам’ять про загиблих вірмен 1915 року при католицьких костелах встановила національні релігійні пам’ятники – „хачкар” (хрест-камінь) у містах: Варшаві, Ельблонге, Глівіце, Кракові й Гданську. Із суспільних досягнень вірменських громад, безсумнівно, слід вважати прийняття 19 квітня 2005 року Сеймом Республіки Польщі декларації: „Про визнання геноциду вірменського народу у Туреччині”.

За статистичними даними у Польщі проживає 1,082 тисяч вірмен, за даними ВКЦ кількість віруючих становить 8–15 тисяч осіб. Однак цифра неостаточна і має тенденцію до зростання, тому що не враховує кількість вірмен (у т.ч. нелегальних мігрантів), що приїхали до Польщі за останні роки. За статистичними підрахунками громадських і правозахисних організацій, кількість вірмен-мігрантів у Польщі коливається в межах від 100 до 150 тисяч (0,3–0,5 % населення Польщі), переважна більшість має вищу освіту (80%) та можливість найближчим часом на законних підставах одержати польське громадянство. Це значно збільшить офіційну чисельність вірменської діаспори. Вірмени Польщі, як і українці, належать до категорії – національні меншини (на відміну від категорії – чужоземці) і користуються усіма перевагами, закріпленими Європейською Хартією та Законом Республіки Польща щодо прав національних меншин.

Більшість віруючих вірмен у сучасній Польщі належить до Вірменської Апостольської Церкви (ВАЦ), що не має в Польщі своїх парафій. Тому деяка частина вірменів відвідує православні храми, що знаходяться поблизу. Однак вірмено-католицькі священики констатують, що переважна більшість “нових вірмен” приходить саме у їх громади при католицьких храмах для зручного спілкування із співвітчизниками рідною мовою, що істотно збільшує кількість віруючих у вірмено-католицьких парафіях і, вочевидь, приведе незабаром до відкриття нових парафій. У цей час, крім двох парафій у Глівіце та Гданську, також є два вірменські душпастирі (сповідальники), ксьондз Артур Авдалян – душпастир вірмен Північної Польщі з місцезнаходженням у Варшаві, та ксьондз Тадеуш Ісаакович-Залеський – душпастир вірмен Південної Польщі з місцезнаходженням у Кракові. Ординарієм вірних вірмено-католицького обряду у Польщі призначений кардинал Казимир Ніш, архиєпископ Варшавський.

Таким чином, галицькі вірмено-католики у Польщі через довгі роки забуття, закриття храмів, розграбування церковного майна, репресій та масових депортацій з Галичини не загубилися на “полиці історії”, а завдяки піклуванням ВКЦ зберегли свої духовні цінності та національні культурні традиції і впевнено увійшли в нове – третє тисячоліття!

На світлині: інтер'єр вірменського собору Успення Пресвятої Богородиці у Kьвові, який до 1945 року був катедральним для вірмен-католиків Галичини.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Михаил | 14 листопада 2018, 11:18

      С советских времён удивлялся, насколько абсурдно и не вписывается никуда здание музея Ленина. Теперь это Украинский дом. Ничего абсурднее нельзя было придумать! И в этот музей Ленина хотели

    • Тетяна Євсєєва | 13 листопада 2018, 23:02

      Проблема наши експертів у вибірковому знанні історії. Зокрема церковної. До 1685 року був 1448 і православні єпархії Московщини були канонічною територією Київської митрополії, і митрополита обирали

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 21:55

      Так вот, когда на Христовых апостолов (среди которых была и Мария, Матерь Иисуса) - в день Пятидесятницы - сошёл Святой Дух, то они стали публично и громко говорить и, в частности, проповедовать на

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 20:24

      "Замість зустрічі з Президентом, запланованої 13 листопада на 14:00, єпископи УПЦ (МП) зібралися на Архиєрейський Собор." ----------- У такий спосіб ці, мовляв, "архіпастирі" - і

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 19:31

      Р. S. Кстати говоря, именно это введение церковно-славянского языка - в качестве языка эклезиальных богослужений - для тех славянских народов, что приняли христианство в восточной традиции,

    Популярні статті місяця