Нотатки до прогнозу екуменічних тенденцій в Україні

13.07.2007, 16:15

Почати писати цю невеличку статтю мене спровокував Іван Верстюк, котрий у статті “До проблематики екуменічних ініціатив” заявив: “… ніхто, я в цьому так само вельми переконаний, не наважиться робити будь-які прогнози стосовно екуменічних процесів, адже це настільки тонка та складна річ, що прогнози стають просто неможливими” [1]. Скажу відверто, ця теза мене трохи занепокоїла, адже я саме зараз працюю над прогнозами екуменічних тенденції у міжхристиянських відносинах в Україні. Чи дійсно моя робота як релігієзнавця є в цьому напрямі надуманою і безперспективною? Чи дійсно будь-які прогнози можна буде звинуватити “авторською фантазією”, чи все ж таки я зможу більш-менш вірогідно спрогнозувати напрями розвитку екуменічних тенденцій? Такі питання стояли і до появи статті пана Івана, яка лише дала поштовх для пошуку вербалізованих і логічних відповідей.

Завдання цієї статті – сформулювати методологію, на якій я будуватиму своє дослідження, та окреслити основні напрями прогнозу, і зрештою представити це широкій релігієзнавчій та релігійній громадськості для критики (дуже люблю критику, адже вона є основою для удосконалення).

Треба, мабуть, почати з того, що футурологія та прогностика мають статус наук, які відповідно прогнозують та пророкують майбутнє [2]. Вже цей факт є вагомим аргументом на користь того, що в принципі спрогнозувати можна будь-що, і в тому числі екуменічні процеси. Інша справа, що соціальні процеси (а релігійні процеси ми розглядаємо як різновид соціальних) набагато складніше прогнозувати, аніж природні [3].

Отже, прогноз релігійних процесів або екуменічних тенденцій, в принципі, можливий. Постає питання про коректне прогнозування, що залежатиме в значній мірі від засновків, які будуть використовуватися.

У своєму прогнозі екуменічних тенденцій я виходитиму із таких засновків:

1. Майбутні відносини є результатом тенденційних змін за певний період часу.

2. Відносини існують на різних рівнях: індивідуальному та груповому, теоретичному та практичному.

3. До українських реалій можна застосовувати деякі світові та регіональні тенденції релігійних процесів.

4. Міжконфесійні та міжцерковні відносини мають тенденцію до розвитку від конфліктів та конкурентного співіснування у сторону співпраці, діалогу та зближення.

5. На розвиток міжконфесійних відносин мають вплив зовнішні фактори.

Кожний пункт потребує додаткового пояснення.

1. Ми розглядаємо період від 1988 року – рік святкування 1000-ліття хрещення Київської Русі до теперішнього часу. З 1988 р. відбуваються значні трансформації у релігійній сфері: відродження УАПЦ та УГКЦ, надання автономії УПЦ, утворення УПЦ КП, стрімкий розвиток протестантських церков та деномінацій тощо [4].

2. Для прогнозування міжконфесійних відносин має значення рівень толерантності як на індивідуальному, так і груповому рівні. Перший знімається кількісними та якісними соціологічними дослідженнями. Груповий рівень – це позиція окремих спільнот (братств, монастирів, громад) та церкви в цілому. Відповідно, треба розділяти також теоретичний рівень (наприклад, він може бути представлений офіційними документами на кшталт “Екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви”) та практичний, тобто реальну взаємодію християнських спільнот.

3. Світові процеси у деяких регіонах та країнах є більш виразнішими, ніж у інших. Можуть навіть існувати і винятки з правил. Наприклад, процес десекуляризації не зачіпає країни Західної Європи, де культові споруди продаються через мізерний відсоток парафіян, які їх відвідують [5]. Через це до світових процесів та тенденцій треба підходити обережно.

4. Тут я спираюся на думку американського релігієзнавця В. Раша, котрий виділив п’ять стадій розвитку відносин між Церквами: 1) початкова – Церкви знаходяться у стані конкуренції; 2) співіснування – Церкви визнають, що Христос може бути також відомий у інших Церквах; 3) співробітництва – Церква починає співпрацювати з іншими Церквами у вирішенні певних проблем; 4) зобов’язання – Церкви виробляють спільні угоди і відкрито заявляють, що визнають одна одну частиною єдиної Церкви Христової; 5) спільнота – Церкви інституційно об’єднуються [6].

6. Серед зовнішніх факторів важливими є державна політики, політизація релігії та можливе об’єднання православних Церков.

Аналізуючи екуменічні тенденції в Україні, звісно, не слід виходити з того, що християнські Церкви та деномінації знаходяться на шляху до об’єднання в одну і єдину Церкву Христову. Цього не змогли досягти екуменісти протягом майже столітнього існування екуменічного руху, хоча ми й знаємо окремі випадки такого єднання. Коли ми пишемо про екуменічні тенденції у міжхристиянських відносинах в Україні, то маємо на увазі тенденції до взаємної толерантності, взаємодії, співпраці та діалогу.

Поступова нормалізація міжконфесійних відносин в Україні є очевидною. Існуючі конфліктні ситуації та конфлікти не є головними характеристиками сучасної релігійної ситуації в Україні (на противагу гострій ситуації у 90-х рр. ХХ ст.). Як і в інших постсоціалістичних країнах в Україні спостерігалися послаблення будь-яких екуменічних контактів, навіть тих, що існували на формальному рівні [7].

Соціологічні дослідження релігійної свідомості віруючої молоді [8] дають підстави говорити про наявність десь у третини з них відкритої позиції до інших релігійних традицій – тобто толерантне ставлення до інших християн, сприйняття їх такими же християнами – рівними собі не лише на юридичному, але й сотеріологічному рівні. З іншого боку, ми спостерігаємо збільшення кількості міжконфесійних об’єднань та зростання кількості міжконфесійних молитов (у т.ч. проведення тижня молитов за християнську єдність).

Серед Церков найбільш екуменічною є Українська Греко-Католицька Церква. У 1994 р. її тодішній Предстоятель Мирослав-Іван Любачівський опублікував пастирське звернення “Про поєднання святих Церков”, у 2000 р. Синодом єпископів прийнята “Концепція екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви”. Поява Інституту екуменічних студій у складі Українського католицького університету та проведення кількох конференцій з екуменічної проблематики дають підстави говорити про розвиток не лише толерантності серед греко-католиків та екуменічних ініціатив загально церковного та парафіяльного рівнів, але й екуменічного богослов’я, а отже готовність цієї Церкви, у близькій перспективі, до серйозного та довготривалого богословського діалогу.

Існування окремих документів, які б визначали екуменічну позицію, у інших Церквах чи деномінаціях нам не відомі. Проте позицію щодо екуменізму ми знаходимо в “Основах соціального вчення Церкви адвентистів сьомого дня в Україні”, що була утверджена Виконавчим комітетом Євро-Азіатського відділення Церкви християн-адвентистів сьомого дня у 2002 р. Протестантське середовище, взагалі, більше схильне до екуменізму (екуменічний рух з’явився саме у лоні протестантизму) і серед окремих протестантських громад існує співпраця у соціальній, євангелізаційній та освітній сферах. Цьому сприяє і протестантська еклезіологія, яка дозволяє визнавати деномінації рівними на сотеріологічному рівні.

Українська Православна Церква має “Основні принципи відношення Руської Православної Церкви до інославія”, що була прийнята Архиєрейським собором РПЦ у 2000 р. Проте тут слід згадати слова єп. Іларіона (Алфєєва): “Церковна громадськість розділена на прихильників екуменізму та його противників, причому останніх набагато більше, ніж перших. При цьому ніяких дискусій між ними не відбувається…” [9]. За нашими спостереженнями: УПЦ та більшість її активних священиків та мирян (котрі готові голосно заявляти про свою позицію) не схильні толерувати інших християн (“уніатів”, “сектантів” та “розкольників”). Поява останнім часом публічних осіб з УПЦ (наприклад, свящ. Петро Зуєв, свящ. Андрій Дудченко), котрі представляють помірковані позиції, дає підстави сподіватися у близькій перспективі побачити зміну у ставленні до інших християн на рівні буденної церковної свідомості вірних цієї Церкви.

Поява за останні роки кількох міжконфесійних рад – Наради представників християнських Церков України, Української Міжцерковної Ради, Всеукраїнської духовної ради християнських євангельських Церков, Ради Євангельських Протестантських Церков України – засвідчує готовність християнських Церков та деномінації до співробітництва. У майбутньому можна очікувати на координацію та співробітництво рад, а у далекій перспективі на об’єднання деяких з них. Це позитивно сприятиме розвитку екуменізму в Україні.

Участь у міжконфесійних об’єднаннях – це набування досвіду культури спілкування, якої нині так бракує віруючим. Якщо керівники Церков та деномінацій вже отримують цей досвід участю у міжконфесійних радах, то пересічні віруючі набувають його у міжконфесійних акціях та проектах, на кшталт, молитов за християнську єдність або літніх таборах для молоді. Виходячи із того, що у християнських лідерів є розуміння необхідності налагодження та розвитку толерантних відносин, то можна очікувати не лише збільшення кількості вже існуючих міжконфесійних акцій, але й появу нових, новаторських проектів.

Щодо зовнішніх впливів. Хоча в українській Конституції і йдеться про відділення Церкви від держави, але реально ми неодноразово спостерігали перманентне втручання державних органів влади у релігійні процеси. Вивільнення Всеукраїнської ради Церков та релігійних організацій з-під опіки державного органу у справах релігій безперечно пішло їй на користь. Розвиток міжконфесійних відносин у бік співробітництва та діалогу цілком може відбуватися і без участі держави, хоча організація конференцій та круглих столів безперечно відіграли свою роль у стабілізації релігійної ситуації у державі. Якщо державна політика у релігійній сфері буде спрямована на боротьбу проти розпалювачів релігійної ворожнечі, підборкувачів конфліктів між релігійними громадами (причому тут необхідно займати досить жорсткі позиції), то у близькій перспективі ми спостерігатимемо високий рівень толерантних відносин, що буде проявлятися не лише у відсутності полемічних публікацій у релігійній пресі та Інтернеті, але й появі якісно нових матеріалів, що торкатимуться соціально значущих аспектів діяльності інших християнських спільнот.

Політизація релігії має негативні наслідки як для країни в цілому, так і для партій та церков зокрема. На відносини між Церквами та деномінаціями може позитивно або негативно впливати підтримка ними тієї чи іншої політичної сили. Найбільш політизованим залишається православ’я, а тому міжправославні відносини (між УПЦ та УПЦ КП) залишатимуться у найближчий час незмінними. Проте якщо єднання православних Церков відбудеться, то це може призвести до монопольних претензій із боку об’єднаної православної Церкви. Це, в свою чергу, може негативно позначитися на відносинах православних із католиками та протестантами, але позитивно – на католицько-протестантські та внутрішньо протестантські відносини.

В цілому у найближчій перспективі ми цілком можемо розраховувати на становлення тісних контактів між християнськими спільнотами, активізацію їхньої співпраці у межах церковних рад та у соціальній діяльності. Разом із цим, навряд чи, слід очікувати започаткування екуменічних богословських діалогів (до цього готова лише УГКЦ). У цій сфері максимум можливі міжправославні богословські дискусії щодо тлумачення канонів щодо надання автокефалії та розуміння розколу.

Звичайно, що данні нотатки є поверховими, потребують додаткових обґрунтувань та уточнень. Але саме так, мені здається, будуть розвиватися екуменічні тенденції (тобто тенденції до зближення християн) в Україні.

Усіх небайдужих прошу залишити свої коментарі на форумі РІСУ або написати мені на електронну скриньку: [email protected]

Посилання:
1 www.risu.org.ua/ukr/study/religstudy/article;16102/
2 Див.: Статті “Футурология” та “Прогностика” на російськомовній Вікіпедії – ru.wikipedia.org
3 Бестужев-Лада И.В. Теоретические вопросы поискового социального прогнозирования // www.futura.ru/index.php3?idart=26
4 Див.: Юраш А. Релігійно-трансформаційні процеси в Україні як гарант і наслідок адаптування ідеології свободи совісті // Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. – К.: Гнозис, 2001 – С. 59-69.
5 Див.: Єленський В. Двадцять чотири Європи. Теорія секуляризації і релігія на заході Старого Континенту // Людина і світ. – 2003. №11. – С. 28-37.
6 Rush W.G. Ecumenism – a Movement toward Church Unity. – Philadelphia: Fortress Press, 1985. – Р. 116-117.
7 Див.: Кисельов О. Екуменічна ситуація в Україні у контексті Центральної та Східної Європи // www.risu.org.ua/ukr/study/religstudy/article;11957
8 Гаврілова Н. Специфіка молодіжної православної свідомості в глобалізованому суспільстві // www.risu.org.ua/ukr/study/religstudy/article;9108; Світоглядні орієнтири та соціальна позиція студентів духовних навчальних закладів християнського спрямування (на прикладі студентів-протестантів міста Києва) // www.mar.in.ua/index.php?/MAR/article/proect_114
9 Иларион (Алфеев), епископ Керченский. Православное богословие на рубеже епох. – Изд. 2-е, дополненое. – К.: Дух і літера, 2002. – С. 422.

Олег КИСЕЛЬОВ

канд. філос. наук, член Президії Молодіжної асоціації релігієзнавців, співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України