До проблематики екуменічних ініціатив

Екуменізм – традиційно одна з найскладніших богословських тем. Напевно, я не помилюся, якщо припущу, що нерідко її навіть зумисно уникають, не бажаючи вдаватися до розгляду та аналізу тих надскладних і в той же час надважливих проблем, що з необхідністю постають в екуменічній темі.

 

Екуменізм – традиційно одна з найскладніших богословських тем. Напевно, я не помилюся, якщо припущу, що нерідко її навіть зумисно уникають, не бажаючи вдаватися до розгляду та аналізу тих надскладних і в той же час надважливих проблем, що з необхідністю постають в екуменічній темі. Питання єднання Церков вже далеко не перше сторіччя хвилює богословів, філософів, письменників, не кажучи вже про патріархів, кардиналів, єпископів, священиків. Кращі з кращих у богослів’ї поклали свої найбільші зусилля задля знаходження тих потенційно можливих компромісних богословських формул, котрі могли б дозволити вести мову про об’єднання різних християнських конфесій в єдину Христову Церкву. Кожен з учасників численних екуменічних зустрічей та діалогів, я переконаний, глибоко розуміє і переживає важливість церковної єдності і прагне зробити все від нього можливе, щоб ця єдність хоча б окреслилася як реальність якогось не надто далекого майбутнього. Але в той же час ніхто, я в цьому так само вельми переконаний, не наважиться робити будь-які прогнози стосовно екуменічних процесів, адже це настільки тонка та складна річ, що прогнози стають просто неможливими. До того ж, у святій справі церковного єднання варто чекати й на безпосередню дію Божого Промислу, котрий чудесним, надзвичайним чином може скерувати екуменічний діалог в тому чи іншому напрямку, тим самим відкривши розуміння шляхів екуменічного розвитку церковним єрархам, релігійним та громадським діячам, мирянам. Екуменізм є постійним предметом молитов християн усіх конфесій та деномінацій до Того, Хто промовляв в проханні до Свого Отця: „І за них Я освячую Себе, щоб і вони були освячені істиною. Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине – щоб увірував світ, що Ти послав Мене.” (Ін. 17:19-21)

Хоча, треба відверто відзначити, що насправді ідею єднання Церков і досі не підтримують усі християни. Це одна з найбільших проблем в екуменічному русі, адже він може відбуватись тільки за умови його підтримки всією повнотою Тіла Христового, що є містичною формою Вселенської Соборної Апостольської Церкви. Непідтримка екуменічних ініціатив хоча б найменшою кількістю віруючих автоматично гальмує процес діалогу, унеможливлюючи його розвиток в подальшому. І саме тому я пропоную звернутися до розгляду тих причин, що змушують людей скептично ставитися до церковного екуменізму.

Однією з головних причин, як я це бачу, є те, що більшість християн не розуміють сутності екуменічного процесу. Віруючі традиційних Церков – Православної та Католицької – подекуди вбачають в екуменізмі авантюрне бажання визнати духовну рівність та цілковиту благодатну однаковість всіх християнських конфесій, не зважаючи на їхні внутрішні особливості. І тут справді є чого боятись. Спокуса зрівняти все з усім – одна з найстрашніших небезпек в міжцерковному діалозі. Вона може стати, а частково і вже є тим фактором, котрий змушує деяких церковних діячів зовсім відмовлятися від екуменічних ініціатив, в кращому разі відкладаючи їх на майбутнє. Потрібно завжди й з усією відповідальністю пам’ятати, що лише диференційований підхід до церковних організмів дозволить виділити в них все те здорове та позитивне, що може слугувати основою для моделі об’єднаної Церкви, та відсікти все хворобливе й негативне, що цій святій справі заважає. Саме тому потрібно одразу відмовитись від поспіху в екуменічному процесі – тільки поступове і витримане просування через хащі богословських проблем та непорозумінь може дозволити сподіватися на досягнення повної згоди в баченні того, якою повинна бути Вселенська Христова Церква. І до того ж, я зауважу, так само не варто вважати, що можливим є варіант якогось мінімального, часткового, неповного порозуміння, котрого, як це припускають декотрі, могло б вистачити для того, щоб принаймні започаткувати євхаристійне спілкування тих Церков, що цього спілкування тепер не мають. Такий екуменізм неможливий. Екуменізм вимагає досягнення тих богословських та еклезіологічних максимумів, які були б здатними не тільки поєднати розрізнені гілки християнства, але й втримати їх у цій єдності впродовж віків, доки звершуватиметься історія, а тому потрібно знайти ті богословсько-канонічні моделі й формули, що могли б раз і назавжди стати надійною основою Єдиної Церкви.

Крім того, екуменічний діалог між різними Церквами ведеться інколи дуже специфічною богословською мовою з використанням великої кількості термінів та термінологічних конструкцій, складних для розуміння їх навіть спеціалістами. І з цього виникає ще одна проблема – проблема неправильної інтерпретації екуменічних словесних формул. Цілком нормально, що всі християни хочуть бути обізнаними з ходом екуменічних переговорів, але ж не кожен з них належним чином для цього освітньо підготовлений. До того ж, подекуди й церковні пастирі – єпископи та священики – через власну необізнаність із екуменічною специфікою чинять негативний вплив на мирян, змушуючи їх ставати в опозицію до ідеї церковної єдності лише через брак розуміння цієї теми. Відомо, що люди завжди бояться того, чого вони не знають, і в даному разі вони побоюються екуменізму. Та треба додати, що, на щастя, ця проблема стосується переважно не церковних інтелектуалів, а звичайних мирян, далеких від богослов’я та християнської філософії, що, власне, і є причиною їхньої, я сподіваюсь, тимчасової неспроможності сприйняти екуменізм, адже це перш за все неспроможність його зрозуміти. Очевидно, що цю проблему допоможе вирішити просвітительська діяльність богословів та церковних публіцистів.

Я хотів би вдатися також до такого запитання – чи має сенс церковна єдність без досягнення повної однаковості внутрішнього устрою? Чи потрібне таке поєднання, котрим будуть не задоволені ті, хто поєднуються? На мою думку, єднання Церков повинно відбуватись лише на основі бажання мати в усіх значеннях єдину Церкву, тобто з єдиним символом віри, з єдиним устроєм, з єдиним богослужбовим обрядом. Будь-які припущення щодо можливості так званого внутрішньо-церковного різноманіття є, на мій погляд, не найкоротшим шляхом до порозуміння, а, скоріше, відчутним послабленням майбутньої об’єднаної Церкви. Наразі потрібен здоровий, зважений синтез Церков, в першу чергу – Православної та Католицької як таких, що зберегли християнську традицію з апостольських часів найбільш повно – з усієї їхньою складною структурованістю. Це не повинен бути механічний пошук спільного арифметичного, але продуманий, зважений та звірений з Біблією та прецедентами церковної історії процес. Ще раз хочу наголосити на неможливості рухатись екуменічним шляхом в прискореному темпі, а лише поетапно, зважаючи кожен крок і кожне слово, тому що в інакшому разі матимемо умовну, формальну унію, а не органічно єдину Вселенську Церкву.

Екуменізм в жодному разі не може бути предметом політичних чи економічних дій, він повинен знаходитись винятково у церковній компетенції, в компетенції відповідних церковних інституцій та організацій. Варто зауважити на необхідності вироблення загальноприйнятної екуменічної етики, яка б утримувала всі ініціативи в цьому напрямку в межах толерантності та християнської взаємоповаги.

Іван ВЕРСТЮК

киянин, православний християнин (УПЦ), філософ, богослов