Трансформації соціально-богословської позиції сучасного українського євангельського протестантизму

Репрезентуючи східний образ західного християнства, відкритість духовному досвіду світової церковної спільноти, євангельські громади є найбільш динамічними в своєму розвитку, в нових спробах актуального богословського синтезу та налагодженні міжконфесійних мостів. Під євангельським протестантизмом ми розуміємо перш за все євангельських християн-баптистів та християн віри євангельської, відокремлюючи їх, з одного боку, від історичних церков, з другого, від новітніх протестантських рухів.

Більш ніж століття перебуваючи на маргінесі соціуму, формуючись як опозиційна субкультура, євангельські громади після розпаду СРСР зіткнулись не тільки з необхідністю відповісти на виклики «відкритого» світу але й на запити власної ідентичності. Здається, що «залізна завіса» у церковній ментальності ще не знята і євангельська церква досі тяжіє до совєтського укладу життя, ідеалізуючи часи героїчної боротьби і євангельської простоти. Як виявляється, при атеїстичному режимі жити було спокійніше, ніж у відкритому плюралістичному суспільстві. Між тим неготовність свідомо сформувати оновлену соціальну позицію означає, що трансформації відбуваються за власною логікою подій і церква вимушена сприймати їх post factum.

Вітчизняні релігієзнавці добре вивчили історію взаємин євангельської церкви та суспільства [1-3], протестантські дослідники зробили історію не тільки предметом наукового інтересу, але й полем інтерпретаційних конфліктів [4-6], немов погоджуючись з марксистською тезою «історія це політика, перекинута в минуле». Але протиріччя і проблемність в питаннях соціально-богословської ідентичності, осмислення сучасних трансформацій в соціальній реальності та церковній ментальності ще залишаються актуальними для комплексного аналізу.

Спробуємо показати в наступних тезах, в чому проявляється ця розірваність консервативної свідомості та реальності стрімких соціальних змін.

Відсутність позитивної ідентичності залишає євангельську спільноту на маргінесі суспільного життя. Євангельська церква так і не змогла створити систему позитивних соціальних ідеалів та цінностей. Парадоксальним чином, церква, яка освятили мирську діяльність як покликання Боже, радикальним чином від неї зреклась, зосередившись на еклезіологічних чистках та місіонерських завданнях. Незважаючи на те, що совєтський режим, за якого віруючі були вимушені бути опозиціонерами та борцями «проти», зникнув, стереотипи негативізму у відношенні до суспільства досі живі. У риториці проповідників та лідерів церков досі експлуатується тема війни за віру, відділення від усього мирського, тотального засудження сучасності.

Прозахідний імідж протестантів є неусвідомленим і несприйнятливим для більшості євангельських віруючих. Євангельські протестанти історично пов’язані із західним християнством, західною культурою та цивілізацією. Але такий зв’язок не є усвідомленим і прийнятим. Це можна пояснити намаганням відокремитися від іноземних вір і культів, спробами інкультурації та соціалізації. Разом з тим, відмова від західних коренів призводить до нівелювання якісної специфіки українського євангельського протестантизму. Якщо церква відмовляється від ідентифікації, то влада зробить це за власними планами. Так у 1883 р. за законодавчими ініціативами царського уряду євангельські віруючі переходять з категорії іноземних віросповідань до «розкольників всіх сект» і опиняються в товаристві хлистів, трясунів, скопців etc. не треба окремо доводити, що ця ідентичність була штучною, нав’язаною ззовні і насильно.

Євангельські церкви розвиваються інерційно, скоріше під впливом демографічних чинників, ніж спрямованої стратегії. Стали очевидними кризові тенденції уповільненого розвитку і стагнації в традиційних євангельських церквах. У доповіді Г.І. Коменданта, голови ВСО ЄХБ, на Двадцять п’ятому з’їзді Союзу, аналіз розвитку церков за 1994-2006 рр. зводився до цифр: в 1994 р. в Україні було 1252 церкви і 49 місіонерських груп (загальне число вірних 105807); за 12 років 102912 прийняло хрещення; на 1 січня 2006 було 2399 церков і 428 груп (загальне число вірних 136811); несе служіння 1921 пресвітер [7, с. 43].

Церкви християн віри євангельської демонструють більшу динаміку зростання: якщо в 1990 р., на момент відновлення діяльності об’єднання, було 400 церков, то сьогодні у Союзі ХВЄ 1490 церков, загальна кількість членів – 108219, кількість пасторів – 1263. Але і для цього союзу характерна відсутність цілісної концепції розвитку, більшість церков орієнтуються на лідерів і переходять із одного союзу і групи в інші, тобто об’єднання скоріше ситуативне, ніж ідейне і структурне.

На наш погляд, динаміка розвитку євангельської спільноти свідчить про стихійність і непослідовність в місіонерській роботі: більшість неофітів не залишаються у церквах, не налагоджена підготовка служителів для нових церков, церкви примножуються шляхом подрібнення, загострюється конфлікт поколінь, нової генерації молодих лідерів так і не сформовано, громади зберігають свою субкультурну і соціальну заангажованість, поза церковними стінами залишаються цілі групи і верстви.

Досі не усвідомлено необхідність і шляхи подолання залежності від західних ресурсів. У той час, коли власні матеріальні та людські ресурси не розроблені і не задіяні, кількість іноземних місіонерів та обсяги міжнародної допомоги зменшуються стрімкими темпами. Показово, що гості запрошуються головним чином ВСО ЄХБ і ВСЦ ХВЄ (п’ятидесятників), тобто консервативними союзами (є підстави вважати, що більш сучасні неопротестантські громади вже навчились створювати власні автономні системи ресурсозабезпечення), на 2005 р. відповідно, 3513 і 748 місіонерів.

Трансформації свідомості, віровчення і практики євангельських церков відбуваються в напряму формування «відкритого» євангельського суспільства на основі нової генерації церковних лідерів.

Стан постсовєтського і постатеїстичного суспільства, а також глобальний пострелігійний умонастрій роблять неактуальними традиційні відповіді Церкви на виклики духовної ситуації часу. Євангельський протестантизм в постсовєтських країнах саме сьогодні, в, начебто, спокійні для нього роки, виявляється перед історичним вибором: продовжувати розвиток за інерцією чи зробити критичний самоаналіз і вироблення нової ідентичності.
Святкування тисячоліття хрещення Русі, масові євангелізаційні кампанії Біллі Грема, створення сотень місій – всі події надихали євангельських віруючих на активну діяльність, давали відчуття історичної значущості, почуття особливого покликання. Сьогодні варто чесно зізнатися: шанс було втрачено. Виявилося, що ажіотаж навколо релігії змінюється не пробудженням, а апатією. Колишні релігійні дисиденти із жалем зізнавалися: «Раніше не міг сказати, а тепер нічого». Після тотального безладдя дев’яностих й поступового зміцнення проправославної влади на початку нового тисячоліття євангельські віруючі зіштовхнулися з безпрецедентною кризою ідентичності. Хто ми, як ми відносимося до історії країни, до її культурних традицій і політичних тенденцій? Питання ідентичності перестало бути теоретичним і набуло життєвого значення. Еміграція призвела до того, що склад громад обновився на 70-80%. Ті, хто залишився на Батьківщині, прийняли непросте та відповідальне рішення. Ті, хто прийшов в церкву із миру, формували новий образ євангельського християнства. Умовно можна сказати, що церкві складаються з цих двох категорій парафіян – потомствені віруючі (зустрічається самоназва «діти віруючих батьків») і новонавернені. Перші більше стурбовані збереженням наступності, вірністю традиції, цілісністю духовної спадщини. Другі – актуальністю своєї християнської віри, створенням нових форм і підходів, адекватних часу й духовним запитам суспільства. В результаті у помісних громадах співіснують два образи євангельського християнства – традиційний і сучасний. Про сутнісні риси і динаміку змін цих двох образів висловимо кілька загальних міркувань.

Зробити ризикований крок у майбутнє євангельські церкви не наважуються, тому традиційне євангельське християнство є на цей час домінуючим типом. Український євангельський протестантизм завжди був консервативним, і по сьогодні більшість традиційних громад зберігає вірність минулому. Здається, що, порівняно з новими церквами, тут існує суворо фіксоване церковне членство, тому динаміка зростання стабільна та передбачувана. Зважитися на реформи або створення нової церкви – казна-чим це сміливе починання закінчиться, тому краще триматися за знайоме, звичне. Нові церкви та союзи створюються та зникають разом із лідерами, тоді як консервативні громади нібито зберігають історичну наступність. Може тому євангельський протестантизм у масовій свідомості асоціюється з баптистами, вони є завжди, інші ж виникають і зникають, змінюють назви і доктрини.

В той же час слід вказати, що стабільність традиційних євангельських церков була забезпечена сумнівними компромісами з владою, самозбереженням у субкультурі, боязкою неучастю у соціокультурних процесах. То чи потрібна така церква суспільству, чи відповідає на його духовні запити? Церква начебто і є, спадкоємність зберігається, але між світом церковного і секулярного зростає прірва нерозуміння. Аргументи, що консервативні церкви пережили часи атеїстичних гонінь і тим підтвердили свою «правильність», видаються непереконливими. Справді, коли йшла боротьба за виживання церкви за умов войовничого державного атеїзму, було просто ідентифікувати себе від протилежного – «вірю у Бога і готовий за це страждати». Мало хто знався на сутності віри, продумував свою позитивну, стверджуючу ідентичність. Потому, як боротьба закінчилася, виявилося, що до природного мирного життя, у якому потрібно творчо створювати, а не воювати, церква не готова. Мрії про загальне духовне пробудження не справдилися, Друге пришестя також не настало, а повсякденна праця була малоцікавою.

Стратегічний план був відсутній, а ентузіазм був дуже швидко вичерпаний. Головне питання, на яке немає відповіді у традиціоналістів – вже згадана ідентичність: богословська, конфесійна, соціальна, культурна, національна, політична.

Не припиняються суперечки про свободу і природу людини, громади розділені на армініан і кальвіністів. До цього часу залишається загадкою, відносять себе євангельські віруючі до протестантів, або представляють особливий рух, що зовсім не збігається з традиційними християнськими конфесіями. Так офіційне видання ВСО ЄХБ не вносить ніякої ясності в дискусію ідентичність: «Часто кажуть, що баптисти – це протестанти, і їх виникнення пов’язують із Реформацією. Це помилкова і не зовсім вірна думка»; і ще конкретніше: «Баптисти – це не протестанти і не реформація» [8, c. 9-10].
Євангельське християнство розділене на численні союзи й братства, що відстоюють свою ортодоксальність і винятковість. Поява нових течій була джерелом динаміки, але й причиною ослаблення у численних суперечках і богословських конфліктах. Створення загальної богословської платформи для діалогу й вироблення об’єднуючої позиції (без об’єднання в єдину структуру) залишається вкрай актуальною проблемою.

Історично євангельський рух розвивався в робітничо-селянському середовищі, звідси образ простого, народного християнства. Спрямованість на народну аудиторію залишається сильною стороною євангельського християнства. Разом з тим ряд соціальних категорій (творча й технічна інтелігенція, студентство, педагоги, політики, бізнесмени, менеджери) залишається поза церковним простором, місіонерська діяльність не поширюється на них, зміст проповіді не враховує їх запитів. Творчість в євангельському християнстві досі залишається закритою темою, соціокультурні виміру нерозкритими.

Суперечливо і ставлення до української історії: бажання бути «своїми» входить у в протиріччя з православної традицією, для якої євангельське протестантство представляється «раціоналістичною сектою», «іноземною вірою», асоціюється з Заходом, ліберальною демократією, капіталізмом. Слід визнати, що український євангельський протестантизм справді пов’язаний культурно-історично з європейською реформацією і поділяє цінності західної християнської культури. На жаль, самі протестанти в повному обсязі і не приймають цю ідентичність і сором’язливо відмовчуються, якщо їх звинувачують у цьому. Ставлення до західного християнства, як вже було вказано, ускладнюється і односторонньої фінансової залежністю, що створює несприятливий імідж західників і шпигунів, затримує розвиток власних ресурсів служіння, формує комплекс відсталості, неповноцінності.

Євангельський рух виник і розвивався до розпаду СРСР як субкультура, опозиційна совєтському маскульту. Сьогодні тотальне негативне ставлення переноситься на сучасні культурні тренди – «секулярну культуру», гуманізм, модернізм, постмодернізм, лібералізм. Стосовно сучасних соціокультурних реалій концептуальна позиція зовсім не сформульована.

Консервативне євангельське християнство відноситься з підозрою до всього нового, зокрема до нових ініціатив у між християнському діалозі. Екуменізм і плюралізм – лайливі слова; звинувачення у симпатіях до ідеї християнської єдності цінності різноманіття рівнозначні обвинуваченням у єресі.

Подібна охоронна позиція і субкультурна неповноцінність провокують в церквах конфлікт поколінь. Молодь, нове покоління віруючих, не сприймають «залізну завісу» у церкві і консервативний відхід до традицій совєтських часів, не поділяють ностальгію старших за євангельською «простотою», невченістю, підпільним життя. Консервативні церкви, основу яких завжди становили потомствені віруючі, сьогодні переживають сильнішу кризу, симптоми якої - зростаючий розрив між поколіннями, відтік молоді, стрімке старіння традиційних церков. Перші церкви найбільших міст, які раніше були святковим фасадом життя союзів, перетворюються на будинки для пристарілих. Можна говорити про втрачені покоління євангельських віруючих, які могли б оновити церкві та творчо продовжити традиції. Ми лише сьогодні пожинаємо сумні результати помилок кінця 80-х - початку 90-х рр., коли панувала ейфорія і не було вироблено об’єднуючих реформаторських ідей, радикально нових підходів. Оновлення не сталося. Молодь, яка орієнтується на майбутнє, не знайшла собі місця у церкві, що живе одним минулим. Фатальні наслідки конфлікту батьків та дітей позначаються найтрагічнішим чином.
У пошуках відповіді на питання, яким буде майбутнє євангельського руху в Україні, слід звернути увагу на демографічну картину життя громад – відсоткове співвідношення молоді та літніх, освічених й робітничо-селянської маси, активних учасників церковному житті і номінальних парафіян. Спостереження навіюють тривогу. Нові покоління віруючих не влаштовує ідеалізація совєтських часів історії євангельської церкви. До цього часу не сказана вся щоправда про зраду, ганебні компроміси, співробітництво з безбожною владою. Портрети християнських керівників досі прикрашають стіни столичних церков, тих самих керівників, які називали Сталіна «другом всіх віруючих» і на увесь світ заявляли, що у СРСР немає в’язнів совісті. Кров мучеників за віру апелює до історичної правди. Принести покаяння за минуле й почати нову сторінку історії, у якій буде місце новим поколінням, молодіжній творчості, обдарованим лідерам – цього вимагає духовна ситуація часу. Поки ж під «маскою аполітичності» керівництво церков втішається славнозвісною історією і завіряє нову владу у повній лояльності, розписуючись тим самим у власній пасивності і неспроможності.

Яким може бути євангельський християнство в постсовєтському цивілізаційному просторі, якщо «зняття історії» відбудеться і проект майбутнього буде прийнятим?

Висновки нашого аналітичного дослідження дозволяють окреслити парадигму розвитку українського євангельського протестантизму. У просторі церковного життя може виникнути цілком нова, альтернативна соціокультурна реальність. Євангельська церква повинна завжди залишатись опозиційною часові, але не в ролі субкультури. Виклик майбутнього у тому, щоб зробити актуальним і багатовимірним одномірне і субкультурне християнство, повернути Євангеліє в епіцентр громадського життя і голосно прочитати у ньому відповіді на запити сучасників. Євангельське християнство може бути новим духовним синтезом східного і західного християнства, привносячи багаті традиції у життя мирян, зробивши духовний досвід отців церкви надбанням кожного парафіянина, а не тільки власністю кліриків. Євангельська віра звертається до особистості, відкриває можливість безпосереднього духовного досвіду, робить молитву і Писання надбанням кожного. Євангельські церкви пережили дві імперії – російську і совєтську, вони не знали цезаропапізму, і нові спокуси влади й багатства не повинні їх подолати. Дешева, бідна, народна церква – це почесна назва, якою варто дорожити, не закриваючи при цьому двері церкви для освічених й багатих, процвітаючих і знатних. Церкви як інститути відходять у минуле, перетворюючись на об’єкти історичних досліджень, експонати архівів і музеїв. Євангельські церкви завжди спиралися не так на традицію, скільки на нове одкровення Слова. Сьогодні, коли віру не успадковують, а вибирають, причому вимогливо, і навіть прискіпливо, зберегти чуйність до нового Слова і передати його всім; надихнути традиційні церкви, обновитися у своєму духовному житті і служінні – це може вважатися особливим покликанням євангельських церков стосовно пострелігійного світу і кафолічної християнської спільноти.

Література

1. Історія релігій в Україні: у 10-ти т. Т.5. Протестантизм в Україні. – К.: Світ знань, 2002. – 424 с.


2. Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій / Міжнародний фонд Відродження . – Львів: Просвіта, 1995. – 350 с.


3. Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.


4. Коваленко Л. Облако свидетелей христовых для народов России в XIX-XX веках. – К.: Центр христианского сотрудничества, 2006. – 373 с.


5. История евангельских христиан-баптистов в СССР. – М.: ВСЕХБ, 1989. – 624 с.


6. Решетников Ю., Санников С. Обзор истории евангельско-баптистского братства в Украине. – Одесса: Богомыслие, 2000. – 246 с.


7. Передача духовной эстафеты в руководстве Всеукраинского союза // Христианское слово. – 2006. - №2 (123). – С. 43-44.


8. Євангельські християни-баптисти України. – К.: ВСО ЄХБ, 1999. – 16 с.