Канонічна автокефалія та українська християнська ідентичність

Споглядаючи на історію, зауважуємо, що неодноразово відбувались намагання злагодити напруження та вияснити непорозуміння, які виникали між українськими Церквами.

Починаючи з 2006 року ідея релігійного об’єднання, яка охопила Україну у 90-х роках ХХ ст.. та мала чимале значення для міжконфесійного життя її громадян щодо єдиної української помісної Православної Церкви, незалежної від жодного іншого християнського центру (Константинополя чи Москви) набула особливо актуального статусу (таке рішення було оприлюднено в Універсалі Національної Єдності).

Як відомо, зараз у православ'ї не існує загальновизнаних, детально розроблених правових процедур і правил, що визначали б порядок отримання статусу автокефалії (незалежності) для Церкви, яка цього прагне. Тим часом, протягом понад тисячолітньої історії кількість автокефальних церков збільшилась у кілька разів. Майже всі «новоявлені» незалежні церкви виборювали свою автокефалію десятиліттями й навіть століттями, довший час залишалися невизнаними іншими церквами, тобто були незаконними, неканонічними.

Спробуймо дослідити принцип розвитку поняття автокефалії в історії та спосіб її отримання. Тут можемо виділити принаймні дві позиції, які обґрунтовують утворення нових автокефальних Церков.

Позиція перша стверджує, що для отримання Церквою автокефалії та патріархального статусу важливим елементом є апостольське походження Церкви. Тут потрібно пригадати стародавні патріархати Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії та Єрусалиму¹.

Друга, більш реалістичніша та доведена історичними фактами переконує, що автокефалія по своїй суті залежить від політичної ситуації, становища та привілею окремого міста (чи держави) на території якого розташована певна Церква².

Досліджуючи Апостольські Канони щодо цієї проблематики, особливу увагу слід звернути на 9 канон Собору в Антіохії (341), який конкретно пояснює першість одного єпископа над усім своїм народом: „У кожній країні єпископи повинні знати того єпископа, який є перший з посеред них […] та проживає у центральній митрополії (місті) свого регіону. Його повинні знати усі хто відвідує це місто”. На підставі цього можна ствердити, що канони перших Екуменічних Соборів визначають територіальні кордони та владу одного єпископа над іншими відповідно до тодішнього політичного та адміністративного поділу.

Ще більш конкретну норму розвитку автокефалії Церкви подає 17 канон IV Халкедонського Вселенського Собору: „Коли державна влада утворила, або збудувала нове місто, то поділ Церковної території нехай відбувається відповідно до поділу цивільного та державного”³. Як бачимо, у цьому каноні чітко виділено право до автономії тих Церков, які з огляду на політичний та адміністративний розвиток своєї території не обов’язково мають залежати від інших, більших та центральних міст (митрополій). У такий спосіб розвинули свою автокефалію (незалежність) Церкви Вірменії, Грузії, Сербії, Болгарії, Румунії, Росії та інших⁴.

З огляду на це можна ствердити, що на підставі канонів перших Екуменічних Соборів, кожна Церква, яка проголосила свою автокефалію опираючись на незалежність своєї держави, має право до існування навіть тоді, коли не посідає формального визнання зі сторони інших Церков. Важливим елементом у такому випадку є адміністративний та політичний поділ території, що дозволяє вже незалежній Церкві розвиватись та самоутверджуватись у статусі автокефалії⁵.

Що правда таке право автокефального самоутвердження Церкви часто порушувалось. Причиною були звичайні людські амбіції. Зазвичай участь у цьому процесі Церкви-матері, з лона якої мала б вийти й самоутвердитись нова автокефальна Церква є ідеальною моделлю розвитку такої ситуації. Однак такий ідеальний підхід, де Церква-матір добровільно погоджується на автокефалію однієї своєї частини майже неможливо віднайти в історичних архівах еклезіального життя. Таке визнання можливе лише тоді, коли вже нічого іншого вдіяти не можна. Цікавою річчю є те, що від початку християнства жодна автокефальна Церква не розпочала своє існування в результаті добровільної на це згоди Церкви-матері⁶.

Вже ближче до наших часів, починаючи з XVІ ст. у Європі в результаті нових визвольних рухів, метою яких було формування своїх власних держав, паралельно починає розвиватися концепція "народних церков", що допомагає розвинути ідею власної церкви, яка захищала б інтереси власної нації. Тому немає нічого дивного, що протягом XІХ – ХХ ст. можна було спостерігати в середині Православних Церков множення числа автокефальних Церков, які прийняли "національний" характер: Грецька Церква (1850 р.), Сербська Церква (1879 р.), Румунська Церква (1885 р.), Польська Церква (1924 р.), Болгарська Церква (1945 р.), Церква Чехії і Словаччини (1946 — 1998 р.).

Подібний розвиток подій не оминув і Українське православ’я, коли на межі 1991-1992 років виникла головна суперечка у внутрішньо православному українському середовищі, для якого, після проголошення державної незалежності, було абсолютно неможливо зберігати існуючий status quo єдиної Російської православної Церкви Московського Патріархату. Реакцією на таку політику стало виникнення на території України кількох православних конфесій: Українська Православна Церква Московського Патріархату; Українська Православна Церква-Київський Патріархат; та Українська Автокефальна Православна Церква.

Сьогодні Україна стоїть перед новим завданням, не менш відповідальним, ніж у минулі часи, – об’єднанням поділеного українського християнства в одну помісну (автокефальну) Українську Церкву. Такий спосіб мислення підносить нас на вищий рівень і дає нову площину до роздумів. Це важливий елемент для подальшого поступу і діалогу. Вимагає це трудної лекції зрозуміння – навчитися розуміти інших, сприймати їх проблеми і страхи. Без такого уміння емпатії⁷ і надалі буде домінувати старий, негативний стиль конфесійної конкуренції, яка в релігійних справах не може бути „здоровою”. Завдяки діалогу християни визнали свою приналежність до Церков-Сестер. Здається, що є це імператив найбільш міжконфесійний в сьогоднішній ситуації. Різнорідність зовсім не стоїть на перешкоді єдності Церкви.

1 Див. W. de Vries. The Origion of the Eastern Patriarchates and Their Relationship to the Power of the Pope. [В:] E. Bird, E. Piddubcheshen (Red.). Archiepiscopal and Patriarchal Autonomy. New York 1972 с. 25.
2 Див. L. D. Davis. The First Seven Ecumenical Councils (325-787). Their History and Theology. Wilmington 1987 с. 127-129.
3 “Si qua vero civitas imperiali potestate novata est, aut si protinus innovetur civiles dispositiones et publicas, etiam ecclesiasticarum paroeciarum ordines subsequantur”. Халкедонських Екуменічний Собор кан. 17. [В:] Decrees of the Ecumenical Councils. Nicaea I to Lateran V. P. Norman, N. Tanner (Red.). T. I. Washington DC. 1990 с. 95.
4 Див. W. de Vries. The Origion of the Eastern Patriarchates с. 17.
5 Див. Карфагенський Собор (418). Kaн. 55.
6 Див. І. Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. І. Нью-Йорк 1955 с. 36.
7 Емпатія (Empatia) – психологічний термін, який означає уміння розуміти емоції інших. Особа, яка не уміє цього робити є емоційно “сліпою” і не може відповідно оцінити емоційний стан інших.

д-р богослов’я Ігор ШАБАН

Львівська Національна Академія Мистецтв, кафедра сакрального мистецтва