Історія об’єднання Харківсько-Полтавської єпархії з УАПЦ
Майбутній митрополит Феофіл народився на Полтавщині 1865 р. Його хресне ім’я – Федір. До жовтневого перевороту о. Федір Булдовський служив настоятелем цвинтарної церкви, а потім інспектором духовної семінарії в Полтаві. Вже тоді він був відомий своїми патріотичними поглядами.
27 липня 1942 р. завершилися відповідальні перемовини керівництва УАПЦ з главою східноукраїнської православної єпархії митрополитом Феофілом (Булдовським). Єпархія, що включала переважну більшість православних парафій на Харківщині, численні громади на Полтавщині, Сумщині, Курщині й Бєлгородщині, утворені після відступу большевиків, приєдналася до Української Автокефальної Православної Церкви, очолюваної на Волині владикою Полікарпом (Сікорським), а в Києві – архиєпископом Ніканором. Вирішальну роль у підписанні ухвали про об’єднання відіграв єпископ Переяславський Мстислав (Скрипник) – земляк митрополита Феофіла, син його добрих знайомих, хрещений колись власне о. Булдовським.
Майбутній митрополит Феофіл народився на Полтавщині 1865 р. Його хресне ім’я – Федір. До жовтневого перевороту о. Федір Булдовський служив настоятелем цвинтарної церкви, а потім інспектором духовної семінарії в Полтаві. Вже тоді він був відомий своїми патріотичними поглядами. На Полтавському єпархіяльному з’їзді 3-6 травня 1917 р. прот. Федір Булдовський робив доповідь “Про українізацію Церкви”, за якою було ухвалено перші в Україні рішення про запровадження української мови в богослужіння, відновлення українських чинів, звичаїв і обрядів, побудову храмів у національному стилі, українізацію духовних шкіл, заборону поставлення росіян на архиєрейські кафедри в Україні тощо. Але, як і архиєпископ Полтавський Парфеній, прот. Федір Булдовський прагнув утворення Помісної Української Церкви канонічним шляхом, що згодом викликало його конфлікт з учасниками Всеукраїнського Православного Церковного Собору 1921 р.
14 січня 1923 р. колишній протоієрей Федір Булдовський після прийняття монашого постригу з іменем Феофіла був висвячений на єпископа Лубенського і Миргородського Московського Патріярхату. Він відвідав свт. Тихона, Патріярха Московського, і дістав його благословення на дальшу працю для збереження Христової Церкви в Україні. Після смерти свт. Тихона в травні 1925 р. єпископ Феофіл очолив “соборно-єпископську” Церкву або “канонічну УАПЦ”, що мала шість єпископів і до 350 парафій (інші відомості – бл. 200 парафій), переважно на Полтавщині й Харківщині. Вона називала себе “Братським об’єднанням Українських Автокефальних Церков”. Центр “канонічної УАПЦ” знаходився в Мгарському монастирі, згодом закритому большевиками, потім у Харкові. Останнім осідком митрополита Феофіла була церква в Луганську, закрита 1937 р.
Волею Божого Провидіння митрополит Феофіл вижив під час Великого терору 30-х рр. і після відступу большевиків восени 1941 р. з’явився в Харкові. Він зумів врятувати й вивезти до Харкова головну святиню Мгарського монастиря – мощі свт. Афанасія, Патріярха Царгородського, Лубенського чудотворця. Юрисдикція митрополита Феофіла поширилася майже на всі відновлені парафії Слобожанщини. 15 липня 1942 р. митрополит Феофіл у співслужінні 10 священиків відправив у Благовіщенському соборі першу Службу Божу українською мовою.
Влітку 1942 р. до Харкова прибув місійний єпископ УАПЦ Мстислав. Нарада 27 липня 1942 р., яка пройшла в Харкові за участи митрополита Феофіла, єпископа Переяславського Мстислава, членів Харківського єпархіяльного управління та голови Полтавського єпархіяльного управління, ухвалила: “Визнати, що парафії, підпорядковані Високопреосвященнішому владиці Феофілу на терені Харківської, Полтавської, Сумської і Курської областей, становлять складову частину Української Православної Автокефальної Церкви на чолі з адміністратором архиєпископом Полікарпом. Надалі установити таку форму почитування: Високопреосвященнішого отця нашого митрополита Феофіла, архиєпископа Харківського і Полтавського, високопреосвященнішого отця нашого Полікарпа, архиєпископа Луцького і Ковельського”.
На жаль, воєнні лихоліття не дали можливість зібрати жодного собору й налагодити систематичну душпастирську працю єпархії. З поверненням 1943 р. Східної України в совєтську зону окупації православні парафії або знову закриваються, або переводяться під юрисдикцію створеної 4-5 вересня 1943 р. сергіянської Московської Патріярхії. Митрополит Феофіл був єдиним з архиєреїв УАПЦ, хто не виїхав на еміґрацію. 23 серпня 1943 р. до Харкова вступає червона армія. 12 листопада 1943 р. митрополит був заарештований НКВД. 20 січня 1944 р. він помер в ув’язненні, перебуваючи під слідством.
Патріярх Мстислав повернувся до Харкова 4 травня 1991 р. Виступаючи на зустрічі зі слобожанами в оперному театрі, він нагадав про гідний наслідування приклад високої церковної свідомости, виявлений митрополитом Феофілом 1943 р. І хоча Харківщина й Полтавщина – області, досить відмінні в етнокультурному й суспільно-господарчому сенсі, але патріярх Мстислав наполіг на відновлення в УАПЦ єдиної єпархії для цього реґіону як спадкоємниці єпархії владики Феофіла. 4 квітня 1992 р. відбувся перший собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, який проголосив відновлення її канонічної діяльности.
Одинадцятий єпархіяльний собор 19 квітня 2002 р. своєю ухвалою “Стосунки Харківсько-Полтавської єпархії з іншими єпархіями УАПЦ” визнав: “Правною основою для входження Харківсько-Полтавської єпархії до складу Української Автокефальної Православною Церкви була Нарада 27 липня 1942 р., яка пройшла в Харкові за участи митрополита Феофіла, єпископа Переяславського Мстислава, членів Харківського єпархіяльного управління та голови Полтавського єпархіяльного управління”. Єпархіяльний статут, прийнятий відповідно до ухвали І єпархіяльного собору 1992 р. вже ХІІ єпархіяльним собором 11 квітня 2003 р., проголошує: «Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ незалежна від інших Помісних Церков у своєму устрої та управлінні. Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ визнає свій особливий зв’язок зі Вселенською Константинопольською Церквою-Матір’ю, через яку Русь-Україна ввійшла до Соборної Апостольської Христової Церкви, та з митрополією УАПЦ в діаспорі, єдність з якою було досягнуто Харківсько-Полтавською єпархією 1942 р.».
† Ігор (Ісіченко)
архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ
