Ще раз про караїмів у Деражному

10 серпня 2006, 09:29 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Володимир ШАБАРОВСЬКИЙ

член Рівненського товариства Всеукраїнської спілки краєзнавців

Михайло НООСОНОВСЬКИЙ

гебраїст, м. Бостон, США

Коли в пресі друкуються результати переписів, то така національна меншина, як караїми, часто значиться у графі "інші". Цей народ є настільки малочисельним, що багато-хто навіть не здогадується про його існування. Більш обізнаним відомо, що караїми компактно живуть в Криму та Литві, за Польщі проживали в м.Луцьку. Про існування кілька століть тому караїмської общини світового значення у Деражному знають лише окремі спеціалісти-семітологи, та й ті здебільшого плутають місцезнаходження населеного пункту.

З часу появи у “Вічевому слові” публікації про караїмів (див. №22 (7300), 17.04.1999р.) минуло два роки. За цей час вдалося дізнатися багато нового, стара інформація читачам призабулася, тому розповідь про караїмів розпочнемо спочатку. Користуючись нагодою, дякуємо Альвірі Загрецкайте, Михайлу Кизилову, Галині Володимирівні Єфіменко та Галині Степанівні Марчук за допомогу у пошуку деяких матеріалів.

Хто вони?

Назва караїм може означати як належність до караїмського народу, так і віровизнання. Слово має древньоєврейський корінь кара, що означає читати. Від цього ж кореня, щоправда, арабського (іврит споріднений з арабською) , походить і назва священної для мусульман книги Коран. Існує два варіанти дослівного перекладу з івриту слова караїми: або "читці", або "люди Писання". З назви випливає, що караїмська релігія авторитетним вважає тільки те, що можна прочитати в Старому заповіті.

Якщо говорити про караїмів як про віровизнання, то їхня віра – гілка іудейської. Інша гілка іудеїв – це рабаніти, тобто звичайні євреї-талмудисти. Віра і одних, і інших грунтується на Старому заповіті з тією різницею, що рабаніти, крім Старого заповіту, шанують ще й Талмуд.

Якщо говорити про караїмів як про народ, то окремим етносом їх вважають переважно на території колишнього СРСР і Польщі, тому що саме тут вони мають свою мову, яка, як відомо, є найголовнішою ознакою нації. До середини ХІХ століття в Росії караїми носили назву євреї-караїми і лише вченому-археологу Абрахаму Фірковичу (1786-1874) вдалося переконати російську владу в тому, що караїми – це нація і позбавити свій народ від тієї дискримінації, якої зазнавали євреї. З того часу між караїмами та євреями поглибилась неприязнь, яка часто існує між представниками різних конфесій. Відмежування від євреїв дозволило караїмам врятуватися від нацистського геноциду, хоча були й винятки, зокрема Бабин Яр, де серед іншого покоїться і караїмський прах.

Отже, вживаючи слово "караїм", часто мають на увазі різні поняття. Що стосується самих носіїв терміну, то ті караїми, що живуть в Ізраїлі чи Сан-Франциско, називають себе караїмськими євреями. Караїми зі Східної Європи, навпаки, підкреслюють національний характер своїх общин. Такими розбіжностями пояснюється той факт, що число караїмів різні джерела наводять неоднакове. Переважно вважається, що у світі налічується близько 5 000 етнічних караїмів. В Радянському Союзі перед його кінцем їх проживало всього близько трьох тисяч. Місцями компактного проживання були Крим, Литва та частково м. Галич Івано-Франківської області. Близько 260 караїмів проживає зараз в Литві, з них біля 65 в м. Тракай, яке колись було столицею Великого князівства Литовського, куди належали й українські землі.

Караїмська мова належить до кипчацько-половецької групи тюркських мов. Найбільш спорідненими до неї є карачаєво-балкарська та кримськотатарська мови. Мова ділиться на кілька діалектів: кримський, тракайський та галицько-луцький. Як мова будь-якого бездержавного народу, караїмська знаходиться під загрозою зникнення. У Радянському Союзі в 1989 році нею володіли 503 особи. Кажуть, що число людей, що можуть вільно розмовляти, знаходиться в межах одного-двох десятків.

Про появу караїмів на території України існує багато версій. Одна з них: караїми - потомки тюркських племен, що у VIII-X століттях входили до складу Хозарського каганату, центром якого був Крим, і прийняли караїмізм. Підтвердження цьому - мова, побут та звичаї, що дуже споріднені з тюркськими. Місцями компактного проживання караїмів здавна були міста Чуфут-Кале, Феодосія, Євпаторія та Мангуп в Криму. До наших днів біля Чуфут-Кале збереглося велике древнє кладовище, з якого останнім часом новітніми варварами грабуються надмогильні плити.

Як з’явилися караїми на Волині? Згідно караїмських легенд в кінці XIV століття Великий князь Литовський Вітовт, воюючи з татарами, вчинив набіг на кримські міста, привіз звідти майже півтисячі сімей караїмів як військовополонених і поселив їх в Тракаї. Треба сказати, що караїми в усьому світі вважалися і тепер вважаються народом дуже високої культури і моралі. Мабуть, таких підданих хотів мати в себе і Вітовт. Згодом караїми розселилися по всьому Литовському князівству, в тому числі з´явилися в Луцьку, згодом в Деражному. Хоча доводилося зустрічати й іншу версію, за якою караїми з власної волі ще в ХІІІ столітті поселилися в Галичу, тоді на Волині і на території сучасної Литви. Й.Талько-Гринцевич пише, що Вітовт "палко, відданий справі загосподарювання своїх величезних пусток, поселяв на них колонії чужоплеменців як здобутих в´язнів, або збирав людність добровільно наданими привілеями якщо не з метою оборони краю, то з міркувань розвитку рільництва, промислу і торгівлі".

Караїмська громада в Деражному до повстання Богдана Хмельницького

Серед місць компактного проживання караїмів на території Західної України, здавна найпомітнішими були Луцьк, Галич, Деражне та Кукізів (нині село Кукезів Львівської області). Розпочинаючи розповідь про деражненських караїмів, слід перш за все зауважити, що ряд дослідників, переважно єврейських, місцем перебування караїмів називає містечко Деражню Хмельницької області. Пояснювати це слід, очевидно, тим, що подільська Деражня є помітнішим населеним пунктом, ніж Деражне Костопільського району, її легко знайти на карті та в довідниках. Можливо, з істинного шляху окремих дослідників збиває і назва поселення. Проте нинішнє Деражне - колишня Деражня. Саме таку назву зустрічаємо на географічних картах XVІІ-XVІІІ століть. Дослідження авторів даної публікації дають змогу ствердити однозначно: караїми жили в Деражному на Волині.

Коли з´явилися караїми в Деражному, невідомо. Найранішу дату назвав у львівській газеті “Слово народове” в 1938 році Анджей Ястжембець: “З Литви караїмські сім’ї швидко переносяться до інших регіонів Польщі, і вже на початку ХV століття бачимо караїмські громади в Луцьку, Котові і Деражному на Волині та у Львові і Галичу” ( тут і далі переклади з івриту зроблені М.Носоновським, з польської – В.Шабаровським). Принагідно треба зауважити, що ця цитата - ще одне підтвердження того, що датування першої згадки про Деражне 1577 роком є неправильним.

Луцький караїм, згодом професор Варшавського університету, Ананій Зайончковський, вміщуючи у виданому в 1934 році “Рочнику Волинському” свою монографію “Караїми на Волині”, очевидно ще не володів такою інформацією, або, швидше за все, навпаки володів серйозними доказами проти такого датування, а тому називає більш пізню дату: “Правдоподібно, що сталося це у ХVI столітті, бо в ХVIІ вже маємо свідчення про її існування”.

Одним з перших, хто описав деражненську караїмську громаду був луцький гахам і вчений, автор праць з теології, історії та граматики, Мордехай Султанський (бл. 1772-1862). На його думку караїми переселилися з Луцька в Деражне над Горинню в ХVI столітті. Сюди перебралося жити 60 сімей.

Без перебільшення можна сказати, що найважливішим джерелом з історії караїмів, в якому серед іншого можна знайти інформацію і про Деражне, є колекція рукописів, зібрана вже згаданим А.Фірковичем, центральною фігурою караїмського національного руху XIX століття. Своє життя Абрахам Фіркович присвятив дослідженню історії караїмів. Зокрема, йому вдалося зібрати велику кількість рукописів, які у вигляді двох колекцій зберігаються в Санкт-Петербурзькій Російській Національній бібліотеці імені Салтикова-Щедріна. В першій колекції зберігаються манускрипти, зібрані Фірковичем в 30-х роках XIX століття під час його подорожей до Каїру, Єрусалиму, Хеврону, Стамбулу та Криму. Друге, багатше, зібрання є результатом подорожі Фірковича до Єгипту і Палестини 1863 року. Разом ці два зібрання налічують понад 15 000 манускриптів і постійно привертають увагу гебраїстів і просто любителів старовини зі всього світу. Як перша, так і друга колекції містять документи, в яких згадується Деражне.

Американський дослідник Джекоб Манн в додатках до другого тому книги “Тексти і студії з єврейської історії та літератури”, що вийшла в 1935 році у Філадельфії, опублікував ряд документів з другого зібрання Фірковича. Там серед іншого знаходимо “Лист єрусалимських караїмів єдиновірцям у Польщі та Литві”. Документ датований 1642 роком. В ньому єрусалимський хазан-гахам Давид бен Єшуа розповідає про важке становище караїмів Єрусалиму, викликане війною та поборами, якими обкладалися єрусалимські іудеї. Давид згадує Деражне в числі чотирьох найважливіших караїмських общин Польщі і Литви: “І після цього я вирішив вклонитися і постукати до воріт щедрих в народі Бога Авраамового зі всіх общин країни Ашкеназ, що проживають в поселеннях Синів Писання, нехай будуть довгими їх дні, Луцька, Деражного, Галича, Тракаю, нехай береже їх всіх Господь, від малого до великого”

Деражне згадується також в “Листі караїмів Тракаю єдиновірцям у Єрусалимі, Дамаску і Каїрі” (1644 рік). Два інших документи - це листи, що відносяться до 1640-х років, від Луцького гахама Давида-Лібера бен Самуїла до Мойсея-Леві бен Сімхи з Деражного, який незадовго до цього переселився туди з Тракаю.

Опис деражнянської караїмської громади знаходимо в Сергія Рудковського у краєзнавчому нарисі “Котівська різня”(Луцьк, 1932). “Будучи початково згрупованими в м. Луцьку, наші батьки з плином часу почали назначати своєму людському надлишкові нові етнографічні точки на просторій карті лісової Волині <...> В такий спосіб з’явилися громади: деражненська, котівська і цуманська, на відстані від 25 до 60 кілометрів від м.Луцька в напрямку міста Рівного, що налічували разом 2 000 мешканців. Найбільшим поселенням з цих трьох було деражненське, яке мало понад 1700 мешканців, муровану кенасу (храм - авт.) і обгороджений жердинами цвинтар”. Деражненські караїми були заможними, мешкали кожен в своєму будинку, жили праведно під Божим страхом.

В ХVIІ столітті Деражне як центр караїмства за рівнем культурного, літературного та суспільного життя майже дорівнювало Луцькові. “Достатньо, вважаю, сказати, що такі відомі вчені як Самойловичі і Султанські є деражненцями, аби не сумніватися у видатній ролі Деражного в суспільному житті нашого народу” – пише Рудковський. Мало того: “При нагоді додам також, що відомий з історії козацький гетьман Самойлович теж походив з Деражна, з тієї самої знаменитої караїмської родини Самойловичів, останній нащадок якої нині мешкає в Малопольщі, в м.Галичу, в особі вельмишановного пана Самуїла Самойловича”.

Навряд, чи таке сенсаційне твердження має під собою якесь історичне підгрунтя, адже загальноприйнято вважати, що гетьман Іван Самойлович походив з Житомирщини, із сім´ї священика. Зрештою, невідомо що вкладав у слово “походив” С.Рудковський - можливо з Деражного родом був дід чи прадід гетьмана.

Підтвердження великої ролі общини Деражне в житті караїмів знаходимо в 10-му числі “Karay Avazy” (“Голос караїма”), що видавався у тридцятих роках у Луцьку: ”Община в Деражному виростила цілий ряд видатних вчених”. Найбільше свідчень вдалося знайти про Йосифа бен Єшуа та Йосифа бен Самуїла га-Машбіра. Зовсім небагато даних маємо про деражненця Мойсея-Леві бен Сімху, відомо тільки, що всі його чотири брати були караїмськими вченими. З Деражного родом були також предки відомих вчених Сімхи-Ісаака Луцького і вже згадуваного Мордехая Султанського.

Війна 1648 – 1654 років

Під час війни під проводом Богдана Хмельницького Деражне було спалене дотла. Як не прикро, було знищено і караїмську общину. За даними багатьох джерел сталося це 1649 року. В караїмських документах наводиться 5410 рік, що означає період з вересня 1649 по вересень 1650 року (новий рік у євреїв і караїмів починається восени). Мабуть, містечко було спалене наприкінці 1649 року, коли, як пише П. Батюшков, після підписання Зборівського договору (8 серпня) "разорены были Колки, Полонное, Деражне, Тучин, окрестности Луцка".

Одним з найважливіших джерел, що свідчать про історію та зруйнування деражненської громади, є складений Аароном з Луцька твір з довгою назвою “Книга пам´яті, в якій згадані імена відомих караїмських мудреців, що жили в Азії, Африці, в Криму, Литві і Польщі, чиї імена згадують кожного разу західні общини в Росії і Австрії в дні милосердя, між [днем] Трублення і [днем] Спокути, на кладовищі”.

Рукопис, в якому знаходиться “Книга Пам´яті”, зберігається в першому зібранні Фірковича. Уривок з нього був опублікований А.Нойбауером в Лейпцігу в 1866 році.

“А тепер я запишу в пам´ять про душі членів нашої общини, похованих в могилах міста Деражні, які жили там з давніх пір. За гріхи наші численні вбиті вони, а залишок їх розсіяний ... Оскільки немає нікого, хто б знав усіх, що лежать в цих могилах, лиш є куски записів згаданої общини, в міру можливого я переписав їх і велів переписати для мене, щоб згадували про них”.

Автор згадує кілька категорій загиблих:

"А це – перший розряд з жителів святої общини Деражня, які отримали привілей і дозвіл звести синагогу, яка аж до недавнього часу стояла, а згодом на її місці заснували синагогу рабаніти… (12 імен)…А це – другий розряд, з тих, що прийшли згодом жити в згаданому місті… (14 імен)…А це – ті, що пожертвували начиння для синагоги, як записано в книзі статуту, наявній у нас… (8 імен, одне з них - жіноче). І інші, поховані в цих могилах разом зі своїми дружинами, синами й дочками, потомством і потомством потомства, і всіма членами сімей їх..."

Автор окремо виділяє декого з похованих. Серед них - найбільш відомого з деражненських караїмів, вченого, мандрівника і поета Йосифа бен Єшуа з родичами, а також Сімху-Ісаака, що згодом став керівником академії в Криму, автора книг “Сіах Іцках” і “Беєр Іцках” та інших.

Проаналізувавши твір, можно зробити висновок, що деражненська громада існувала на протязі приблизно чотирьох поколінь, з моменту, коли було отримано дозвіл побудувати синагогу, до зруйнування Деражного козаками. Отже, виникнення громади слід віднести до другої половини 16 століття. Аарон стверджує, що сучасна йому рабанітська синагога в Деражному була побудована на місці старого караїмського храму.

В датованому 1677 роком “Листі від караїмської общини Константинополя караїмам Тракаю, Луцька, Деражні і Галича” також розповідається про знищення деражненської громади:

“Третя частина... Община Деражне, хоч і знищені вони. Але з пошани до праведників, що лежать там в прахові, ... бо чули ми про те, що трапилося з мудрецем видатним паном Йосифом, сином пана Єшуа, нехай відомстить Господь за кров його”.

Тут доречно було б сказати, що на початок війни під проводом Богдана Хмельницького склалося так, що майже всі гноблені були православними, а в кожному неправославному український народ бачив гнобителя. Війна була не стільки національним конфліктом, скільки соціальним - війною між гнобителями і гнобленими. Доведений до відчаю народ був засліплений бажанням помсти, і, як буває, жертвою війни нерідко падали невинні. Прикладів цьому в історії, в т.ч. новітній, можна знайти немало.

Йосиф бен Єшуа та його творчість

Процитуємо “Польський біографічний словник ” (Варшава, 1965):

“Йосиф бен Єшуа (народ. ХVII) - мандрівник, полеміст, духовна особа і караїмський поет. Походив з караїмського згромадження в місцевості Деражне в пов. Луцькім на Волині, де також виконував функції священика (хазана) в місцевій громаді (джимат)."

Караїмський поет, виходець з Деражного Йосиф бен Єшуа відомий як автор кількох літургійних віршів, два з яких були надруковані в караїмських молитовниках (“Єтер пеліта” в “Молитовному Сіддурі за караїмським обрядом”. Вільно, 1890 і “Єгуда мі-церор” в книзі “Хвала Ізраїлю. Доповнення до караїмского молитовника, видане Є.Безиковичем та І.Фірковичем”. Бердичів, 1909). Ще три його вірші містяться в тель-авівському рукописі, переписаному в 1903 р. караїмським гахамом з Тракаю Єгудою Безиковичем. Також два вірші на івриті “Єфтаха-на” і “Єгид шема”. В останньому творі згадується примусове хрещення караїмських дітей. Дж. Манн наводить початок цього вірша. Ще один вірш Йосифа з цього ж рукопису записано караїмською мовою єврейськими буквами. Батько Йосифа – Єшуа - згадується в “Книзі Пам´яті” Аарона Луцького, зі словами “нехай відомстить Господь за кров його”, з чого випливає, що той був убитий козаками в Деражному. Ймовірно, що Йосиф Самуїл, котрий згадується в “Книзі Пам´яті” серед засновників деражненської общини, що отримали дозвіл на будівництво храму, є прадідом Йосифа бен Єшуа.

А.Зайончковський вважає, що після повстання Хмельницького в Деражному врятувалося кілька караїмів разом з Йосифом бен Єшуа, і вказує на "римоване казання караїмською мовою", складене в цей період Йосифом, де автор висловлює сподівання, що деражненська громада ще матиме майбутнє. Існує версія, що по знищенні громади Йосиф опинився в Луцьку, разом з іншими деражненцями, що врятувалися. У 1665 році він з´являється в Тракаї, де обирається главою караїмської громади терміном на три роки.

Світло на подальшу долю поета проливає його правнук Сімха-Ісаак Луцький (бен Мойсей бен Сімха бен Йосиф), видатний караїмський вчений, переписувач і збирач рукописів (1695 – 1776), що поселився в Чуфут-Кале і очолив там релігійну академію. Сімха-Ісаак був автором кількох творів, зокрема в такому творі, як "Орах цаддикім" ("Шлях праведників") викладено історію караїмства і дається огляд діяльності караїмських вчених різних країн. В творі “Меірат Ейнаїм”, що побачив світ в 1750 року, він розповідає: “А тепер почну писати в пам´ять про вісьмох мудреців країни Польщі, які проживали в громадах Луцька, Деражного і Галича. Мій [пра]дід, мудрець і вчитель, уславлений герой у війнах Священого Писання, пан Йосиф-годувальник, герой в народі, з общини Деражне, син пана Єшуа, убитого старця. Був він мудрецем великим і блискучим у всіх премудростях і склав чисельні і різноманітні твори, великі і малі. В 5426 р. (1666) схилилося серце його до того, щоб відправитися в Єрусалим, місто святе, з пожертвуваннями від караїмських громад цієї місцевості. Відправився він в дорогу і прибув з миром в країну Кедар (Крим), в місто-фортецю Кале, "град і матір в Ізраїлі", головне серед караїмських общин, місто велике мудрецями і книжниками, наповнене книгами і досконалими праведниками. І трапилося з ним там діло нечисте, бо взяв цар Кедарський всі гроші з пожертвувань у нього, за допомогою донощика проклятого. І просидів він в тюрмі в царському домі в залізних ланцюгах три місяці. А після того стараннями і допомогою керівників общини звільнив його цар від арешту і дав свободу, проте не повернув йому нічого із грошей пожертвувань, і тому не відправився він до місця прагнення свого, в святе місто, нехай буде воно швидко відбудоване. А залишився там, в їх академії, на три роки, займаючись вивченням Тори і мудростей. І переписав багато книг, створених нашими мудрецями, а тоді повернувся додому в 1670 р. І помер він в 1678 р.”. Деякі дослідники, зокрема А.Зайончковський та автор статті в польському словнику професор А.Дубинський, вважають, що Йосифові бен Єшуа таки вдалося здійснити подорож до Єрусалиму і Дамаску.

Кілька творів Йосифа виходили друком у Луцьку в 30-х роках. Це поема "Чорна хмара", створена автором під час перебування у полоні в Криму, а також вірш "Володарю володарів, що терпиш?", написаний одночасно на івриті і караїмською мовою. Треба сказати, що серед віруючих караїмів іврит вважається священною мовою і практика написання одночасно двома мовами була поширеною. Польський дослідник Я.Гжегожевський вважає, що в творах Єшуа "достатньо почуття, але замало техніки", тобто робить закид авторові про недостатню поетичність творів.

Визначним твором Йосифа бен Єшуа є елегія про знищення караїмської общини в Деражному. Твір дійшов до нас в двох версіях: на івриті (цей текст зберігається в другому зібранні Фірковича) і караїмською мовою (цей текст зберігся в рукопису із Галича і був опублікований в "Карай Авази"). На першому аркуші древньоєврейської версії є анотація А. Фірковича на івриті, в якій говориться, що автор твору Йосиф бен Єшуа врятувався втечею після зруйнування общини козацькими військами і написав твір в 1650 році. Повністю елегія складається з 14 рядків, після кожного іде рефрен “Та прийде день помсти, день гніву, люті і відплати!” Всі строфи складаються з двох віршів по 11 – 13 складів. У вірші розповідається, що козаки знищили общину, “пролили кров невинну”, не жаліючи “дівиць і жінок, юнаків і старих”, прагнучи насильно хрестити юдеїв. Ми не наводимо повного тексту вірша, оскільки, на нашу думку, патріотам України, до яких, без сумніву, належить кожен читач “Вічевого слова”, прикро і боляче їх читати. Фрагмент твору можна побачити на малюнку.

Йосиф бен Самуїл

Караїмські джерела свідчать, що уродженцем Деражного був ще один вчений на ім´я Йосиф і на прізвище "га-Машбір", що займався створенням елегій. Це - Йосиф бен Самуїл, який довгий час жив у Луцьку, а з 1670 року очолював громаду караїмів Галича аж до смерті в 1700 році. Як пише Я.Гжегожевський, Йосип бен Самуїл "прибув до Галича як місіонер і реформатор, зрушив у новому напрямку місцевий караїмізм, вніс зміни обрядові і в писемності, прокладаючи йому дорогу оригінальними та перекладними творами". За це його й стали називати Машбіром, тобто годувальником, бо наділяв духовним хлібом. Його нащадки були релігійними лідерами цієї общини аж до початку ХІХ століття. Як стверджує Гжегожевський, з роду га-Машбіра походить значна частина галицьких караїмських сімей, таких як Самойловичі, Леоновичі, Єшвовичі, Султанські та Мордковичі. Родичем Йосифа бен Самуїла, можливо теж деражненцем, був ще один вчений Мордехай Кукізов, що написав два твори про караїмство, один з яких був відповіддю на питання Карла ХІІ Шведського.

Йосиф б. Самуїл був автором кількох великих творів. Один звався "Біркей Йосеф", інший, що являв собою коментар до караїмських молитов, - "Нер га-хохма". Перекладав "Псалми Давидові", написав коментар до Десяти Заповідей, твір з граматики "Шевер Йосеф", а також ряд літургійних та поетичних творів.

Після Хмельниччини

Караїмська традиція, зафіксована М.Султанським (який був майже ровесником Коліївщини), твердить, що караїми в Деражному були знищені військами Гонти. Цієї ж думки дотримуються А.Ястжембець, С.Рудковський, а також такий авторитетний караїмський вчений, як професор Зайончковський. Якщо три перших про повстання Хмельницького не згадують зовсім, то твердження Зайончковського можна викласти так: після повстання Хмельницького караїми повернулися і були виметені в 1768 році Гонтою і Залізняком. Переселення до Деражного зменшило кількість караїмської людності в Луцьку.

Крім караїмських переказів, Зайончковський, вслід за автором книги "Караїми в Польщі" (Варшава, 1924) М.Балабаном, спирається на дані люстрації Волинського воєводства 1677-79 років, опубліковані 1905 року в “Архіві Юго-западной России”. Авторам даної публікації вдалося відшукати цей документ. Він містить дані перепису єврейського населення Луцького повіту в 1678-79 роках. Серед іншого там є такі рядки: "євреї з містечка Деражної з караїмами числом 6, злотих 6". Взявши до уваги, що в історичних документах того часу Деражне згадується як Деражна або Деражня, а також, що люстрація проводилася в Луцькому повіті, а не на Поділлі (яке, до речі, з 1672 по 1699 роки належало Туреччині), робимо висновок, що мова йде не про Деражню Хмельницької області, а про Деражне на Рівненщині, і що там після повстання Б.Хмельницького жили караїми. Можливо, що тривало це до 1768 року. Проте колишню важливу роль в житті світового караїмства деражненська громада на той час вже, безперечно, втратила.

Після Коліївщини по караїмах в Деражному залишилося лише кладовище, що протягом більше сотні років, згідно даних А.Зайончковського, С.Рудковського, Дж. Манна і “Карай Авази”, було об´єктом паломництва. Щороку сюди з´їжджалися караїми щоб вшанувати пам´ять загиблих. Читаємо в "Карай Авази" (Луцьк,1932): "Ще в кінці минулого століття луцькі караїми здійснювали паломництва в Деражне і Котів, земля яких просочена кров´ю їх співродичів". Та і цьому настав кінець. Ось як пише Рудковський: “Приблизно з 1870 року караїми стали, на жаль, забувати про ці святі для них місця... Вже не їздять до них, вже не наймають постійного доглядача, опіка над пам´ятниками знаходиться в руках однієї лише долі, найгіршого з поганих опікунів”. Рудковський написав свій нарис, побоюючись що вслід за припиненням паломництва щезне і пам´ять про караїмів у Деражному. Так воно і сталося – про караїмів тут забули.

Де ж знаходилося караїмське кладовище в Деражному? В “Рочнику Волинському” читаємо свідчення місцевого учителя В.Дики, котрий в листі, отриманому А.Зайончковським за посередництвом редактора “Рочника” Якуба Гофмана, написав: "Зараз на караїмському цвинтарі в Деражному росте ліс графа Потоцького. Останнього разу караїми були в Деражному у вересні 1890 року і приїхали на цвинтар з Луцька і Києва".

В іншому, вже сучасному польському виданні, фрагмент якого дістався авторам без титульної сторінки і яке, скоріше за все, є багатотомною працею польського дослідника Романа Афтанази "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej: Województwo Wo?y?skie”, наводиться інформація про те, що до другої декади ХХ століття залишки караїмського кладовища зберігалися неподалік панського маєтку. Дочка графа Потоцького Марія Рей, яка живе у Франції, свідчить, що караїмське кладовище було біля єврейського. Тобто біля садиби, в лісі, посадженому більшою частиною її батьком, на високому березі Горині.

Джерело: газета "Вічеве слово" (м. Костопіль, рівненська обл.), сайт Михайла Носоновського

• http://www.coe.neu.edu/~mnosonov/kar/karaim.htm

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2018, 09:59

      Ба більше. Саме з незалежної і воістину ХРИСТИЯНСЬКОЇ України, з нашого святого і славного ІІ Єрусалима - Києва і має розпочатися вельми могутня й животворна - натхненна, генерована й керована Божим

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2018, 09:22

      А хто керує цим новим - проплаченим промосковським тролем і ретранслятором кремлівсько-ФСБ-МП піар-агітпропа - muhamuha33?! :)

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2018, 08:52

      Геть від ординсько-імперської Москви та ультраліберастно-збоченної Гейропи! ---- Та всією, натхненною і провадженою Святим Духом, незалежною і Господом спасенною та благословенною - воістину

    • muhamuha33 | 13 грудня 2018, 08:47

      і де незалежна церква? країною керують американці, церквою варфаламейка, а де ж українці ???

    • fedirtsiv | 13 грудня 2018, 03:01

      Треба не лише майно лаври перевіряти, але й причетність місцевих церковників до багаторічних розпусних дій:

    Популярні статті місяця