Московський патріархат на пострадянському просторі: можливості альтернативного вибору

5 вересня 2016, 18:36 | Матеріали конференцій | 0 |   | Код для блогу |  | 

Геннадій Надтока

доктор історичних наук, професор Київського університету імені Бориса Грінченка

Доповідь на міжнародній науково-практичній конференції «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє», м. Київ,10 червня 2016 р.

Історичне тло, на якому розгорталася діяльність Російської православної церкви (РПЦ) у нових незалежних державах (ННД – держави, утворені на пострадянському просторі), характеризувалося передусім геополітичним протистоянням між Росією і Заходом, між ліберальною і тоталітарною філософією буття. Злиття держави і церкви в Росії новітнього часу відновило трагічну за своїми наслідками традицію імператорської епохи 1721–1917 років, коли Церква перетворювалася у невід’ємний політико-ідеологічний інструмент держави, а, відтак, не тільки освячувала весь спектр її внутрішньої та зовнішньої політики, але й спрямовувала цю політику в архаїчне ідеологічне русло.

До початку 1990-х років Російська ПЦ залишалася домінуючою релігійною інституцією у більшості пострадянських країн. Вона майже монопольно здійснювала свою місію в Україні, Білорусії та Молдові, зберігала свій вплив в Закавказзі, Середній Азії і країнах Прибалтики. Відтоді й до теперішнього часу РПЦ в різних її частинах, на кшталт Українська православна церква (УПЦ) чи Молдавська православна церква (МПЦ), залишається фактично єдиною релігійною інституцією, яка одночасно функціонує в усіх країнах пострадянського простору. При цьому своє головне завдання вона вбачає в ідеологічному забезпеченні процесу реінтеграції нових незалежних держав та відновленні на так званому євразійському просторі своєї конфесійної першості. Зазначимо, що в офіційному російському тлумаченні євразійський простір ототожнюється з пострадянським.

Складність у реалізації цієї місії РПЦ полягає у тому, що геополітичне протистояння по лінії «Захід – Схід» розкололо пострадянський простір на країни, орієнтовані на Росію (Білорусь, Вірменія, більшість країн Середньої Азії та Казахстан) і країни, зорієнтовані на Європу й традиційні європейські цінності (Латвія, Литва, Естонія, Молдова, Грузія, Україна) або на власний шлях розвитку (Азербайджан, Туркменістан). З огляду на цю та інші обставини, пов’язані, зокрема, з синхронізацією політики Російської держави й РПЦ в їх реакції на розгортання процесів національного, у тому числі й релігійного відродження в нових незалежних державах, можна прослідкувати кілька тенденцій, притаманних еволюції Московського Патріархату на пострадянському просторі.

Перша тенденція проявилася в безперервному звуженні соціальної бази Російської ПЦ внаслідок зменшення загальної чисельності й питомої ваги росіян в ННД. Так, за узагальненими статистичними даними, з 1989 р. число росіян в Україні (без урахування теперішніх змін щодо Криму і Донбасу) зменшилось з 11,4 до 7,9 млн осіб або з 22,1% до 17,3%. Зважаючи на число росіян в тимчасово окупованих регіонах України, їх загальна чисельність на контрольованих територіях є меншою ще мінімум на 3 мільйони і становить біля 5 млн., або 12% від загальної маси населення України.

За останні 25 років суверенного розвитку частка росіян скоротилася також: в Білорусі (з 13,2% до 8,1% або до 770 тис. осіб); Молдові (з 9,8% до 5,9% або до 200 тис. осіб); Казахстані (з 38% до 21% або до 3,67 млн осіб); Естонії (з 30% до 24,5% або до 320 тис. осіб); Латвії (з 34% до27% або до 535 тис. осіб); Литві (з 9,4% до 5,7% або до 167 тис. осіб); Грузії (з 6,3% до 1,9% або 88 тис. осіб); Азербайджані (з 5,6% до 1,2% або до 115 тис. осіб); Киргизії (12,5% до 6,1% або до 358 тис. осіб); Узбекистані (з 8,4% до 2,85% або до 870 тис. осіб). Символічним відсотком характеризується частка росіян в Таджикистані (0,34%) і Вірменії (0,4%).

Показово, що найбільшою залишається частка росіян в країнах, які (окрім Казахстану) дистанціюються від Москви, наприклад, в Україні, Латвії та Естонії. В одній лише Україні до 2014 р. проживало 51,4% росіян усіх нових незалежних держав разом узятих. При цьому найменшою залишалася частка росіян в країнах, які здебільшого залишались вимушеними союзниками Росії (Вірменія, Таджикистан, Узбекистан, Киргизія). Звичайно, соціальна база РПЦ в нових незалежних державах не вичерпується тільки російським населенням. До прикладу, в Україні значний відсоток віруючих УПЦ Московського Патріархату становлять самі українці. Однак ця її частина не є основною.

Другою тенденцією є ослаблення РПЦ в ННД внаслідок поступового відокремлення від неї національно зорієнтованого духовенства і пастви, з подальшим утворенням свого роду національних церков.

Йдеться, по-перше, про появу у червні 1992 р. УПЦ Київського Патріархату, духовенство і миряни якого належали перед тим до УПЦ Московського Патріархату. По-друге, необхідно відзначити інституалізацію Бессарабської митрополії, яка в 1992 р. відокремилась від Молдавської православної церкви Московського Патріархату і перейшла під юрисдикцію Румунського Патріархату. [1][1] По-третє, у лютому 1996 р. Святійший Синод Вселенського Патріархату відновив дію Томоса 1923 р. та визнав чинність автономії Естонської Апостольської православної церкви у межах своєї юрисдикції.

Зазначені три події виявились справжнім потрясінням для Московського Патріархату. Вони фактично засвідчили початок нового протистояння між православними патріархатами у їх боротьбі за пострадянський конфесійний простір. Так, протидіючи Константинополю в Естонії, РПЦ розірвала відносини з ним у тому ж 1996 р. і припинила згадувати ім’я Вселенського патріарха під час Літургії. Компроміс, досягнутий у швейцарському Цюріху, призвів до появи чинності одразу двох автономних церков – Естонської Апостольської Православної Церкви Константинопольського й Естонської Апостольської Православної Церкви Московського патріархатів. Тоді 50 з 80 православних парафій (7 тис. осіб) приєднались до відродженої Константинопольської ЕАПЦ, але у складі ЕАПЦ МП залишалась основна частина віруючих – до 100 тис., головно росіян. [2][2]

Московський Патріархат і надалі ревно намагався витіснити Константинополь зі східноєвропейського конфесійного поля. До прикладу, після смерті Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана) на урочисту церемонію інтронізації новообраного на цю посаду митрополита Онуфрія не було запрошено представника Вселенського Патріархату.

Третя тенденція проявилась у прагненні православних церков ННД, які залишались під омофором Московського Патріархату, підвищити власний статус та збільшити рівень самоуправління. Тут доречно згадати, що Московський Патріархат оперує на пострадянському просторі чотирма рівнями самостійності церков. Перший рівень самостійності, з точки зору Москви, розширена автономія. З 1990 р. нею наділена УПЦ МП. Хоча в дійсності, межі цієї автономії не визначені жодним документом і не убезпечують УПЦ МП від зовнішнього втручання у внутрішні справи. Другий рівень – самоуправління церков, яке здійснюється в межах, наданих патріаршою грамотою. Таким рівнем свободи володіють Естонська, Латвійська та Молдовська церкви. Третім ревнем організаційної свободи церков є Екзархат. Він означає, що церква є окремою адміністративною одиницею, зарубіжною по відношенню до основної церкви (в нашому випадку до РПЦ). Екзархатом є Білоруська ПЦ. Нарешті, четвертий рівень самостійності символізують митрополичі округи (Казахстанський, Середньоазіатський).

Відомо, що після УПЦ МП, у 1990 р. самоуправління отримала також Молдовська ПЦ. З початку 2010-х рр. ідею підвищення власного статусу розглядає й Білоруська ПЦ. Зокрема, у 2014 р. Синод БПЦ звернувся до Московського Патріархату з відповідним проханням. Щоправда, на початку 2015 р. білоруське духовенство з ініціативи митрополита Мінського і Заславського Павла відкликало зазначене звернення. [3][3] Незважаючи на це, в Білорусії продовжує функціонувати громадсько-релігійний рух імені Софії Слуцької за автокефалію Білоруської ПЦ. Цей рух користується прихильною лояльністю з боку Білоруської держави. Неодноразово про необхідність створення національної православної церкви висловлювався і Президент О.Лукашенко. Як відомо, у даний момент надання церквам статусів автокефалії та автономії заморожене через відсутність чітких та узгоджених критеріїв.

Четверта тенденція, пов’язана з поступовою втратою Російською ПЦ свого домінантного становища у нових незалежних державах (окрім Білорусі та Молдови). Незважаючи на ту обставину, що РПЦ взяла на озброєння стратегію поширення свого впливу в глобальному просторі і перетворення з допомогою держави на світову церкву, її можливості в ННД поступово зменшуються, хоча й залишаються значними. Так, соціологічні дослідження Центру Разумкова свідчать про те, що з 2010 по 2016 рр. число вірян УПЦ МП зменшилось з 24% до 15 %. Натомість, число адептів УПЦ КП зросло у 2000 – 2016 рр. з 12% до 25%. [4][4] Зниження популярності УПЦ МП відбувається навіть на півдні України. Характерним є приклад Одеси, де проживають представники близько 230 етносів. Число прихильників УПЦ КП в місті вперше перевищило число прихильників УПЦ МП (відповідно 38,7% до 26,1%). Крім того, всі національно зорієнтовані церкви (УПЦ КП, УАПЦ й УГКЦ обіймають разом майже дві третини віруючих). [5][5]

Показово при цьому, що РПЦ, тим не менше, розраховує в перспективі на відновлення своїх позицій і не тільки зберігає, але й розширює інфраструктуру Церкви, прирощує число адміністративно-церковних округів і громад. Зокрема, число парафій УПЦ МП зросло до 12,5 тис. одиниць і, як і раніше, їй належать усі три Лаври в Україні: Києво-Печерська, Почаївська і Святогірська.

Кардинально змінюється ситуація в Казахстані, де ще в середині ХХ століття казахи становили меншість населення, а РПЦ зберігала домінуюче становище. З 1997 до 2010 року число православних в Казахстані зменшилось з 30% до 20% від загальної маси віруючих, тоді як число послідовників національної релігії – ісламу – зросло з 65% до 75%. Тепер в Казахстані нараховується всього 202 православні парафії та 6 малолюдних монастирів. При цьому число осіб, що приймають іслам, зростає також і за рахунок слов’янського населення православного сповідання. [6][6]

Нарешті, п’ята тенденція характеризується посиленням контпродуктивної політичної місії РПЦ у нових незалежних державах. Ця місія супроводжується цілою низкою суперечливих явищ і процесів.

Проповідуючи ідею культурно-цивілізаційної переваги російського народу в світі (новий міф про «додаткову хромосому духовності» у російському генетичному коді), а також пропагуючи ідеологію перманентної російської «жертовності» в ім’я ідеалів людства, РПЦ де-факто освятила російські війни проти чеченського народу, агресію в Грузії 2008 року, а також експансію в Криму і на Сході України, благословило збройну боротьбу за імперські ідеали «русского міра».

Виставляючи себе поборником цінностей громадянського суспільства, РПЦ демонструє водночас свою непримиренність до греко-католицизму та національних православних церков в ННД. Характерною у цьому зв’язку є заява Московського патріарха Кирила про те, що «в основі конфлікту в Україні він вбачає релігійні причини: уніати й розкольники оголосили війну канонічному (тобто російському – Г.Н.) православ’ю». Рух до свободи в Грузії, Україні, Молдові, Киргизії ототожнюється РПЦ з дією реакційних сил, а боротьба за національне відродження з націонал-фашизмом. Зокрема, у промові патріарха Кирила в Соловецькому монастирі у серпні 2014 р. «Майдан» отримав «статус» «революційного бунту».

Так само показовими є самі лише назви статей у православній церковній пресі, присвячених революційним подіям в Україні. Наприклад, відомому казахстанському православному протоієрею О.Суворову належать дописи «О грядущей Голгофе в Киеве», «Плач об Украине» і т. п. Закономірно, що свобода характеризується в них як «Молох, що пожирає своїх дітей».

Схвалюючи на словах принципи міжнародного права, Російська ПЦ традиційно оцінює переділ кордонів країн світу на основі подвійних стандартів. Слідом за Російською державою, Московський патріархат послуговується, наприклад, тлумаченням російсько-чеченської війни як силового примусу чеченців до «конституційного ладу». Не визнаючи незалежності Абхазії й Південної Осетії, РПЦ вважає, тим не менше, справедливою російську анексію Криму та право окремих регіонів України на створення незалежних держав.

Загалом, цілковита політизація РПЦ та її симбіоз з державою знову актуалізує призабуту тезу М.Бердяєва про невідворотність «розплати Церкви за свої історичні гріхи». Такого масштабу поразки Російської держави і Церкви, які відбулися в Україні після Революції гідності 2013-2014 рр., здатні призвести їх до справжньої метафізичної катастрофи.

І, насамкінець, про альтернативність вибору, яка стоїть перед православними Церквами нових незалежних держав. Відомо, що на пострадянському просторі функціонує п’ять патріархатів: Константинопольський (в Естонії), Московський (в більшості ННД), Антиохійський (у Грузії), Румунський (в Молдові) та невизнаний нині Київський патріархат в Україні. Основний вектор протистояння поєднує Москву і Константинополь, тобто дочірню і материнську Церкви. Проблемність переходу православних із московської юрисдикції до константинопольської в Україні полягає, зокрема, в тому, що обом патріархатам властива візантійська модель церковної організації і принципів церковного життя. Москві і Константинополю однаково властиві родимі плями візантизму. Передусім це ідеологія цезарепапізму й симфонії церковної та державної влад. Тому, прибічники української автокефалії, так само як і автокефальних церков в інших країнах ННД, мають сподіватися не тільки і не стільки на духовні мотиви їх підтримки з боку Вселенського Патріархату. Головним, вочевидь, стане прагматичний чинник політичної й економічної доцільності визнання автокефалії нових православних Церков.


[1] Проблема так званої Бессарабської митрополії.

[2] Естонська Апостольська Православна Церква

[3] Белорусская православная церковь в конце ХХ – начале ХХІ ст.

[4] Кількість послідовників УПЦ МП в Україні стрімко зменшується.

[5] Київський патріархат за симпатіями одеситів перегнав Московський.

[6] Трофимов Я. Современная религиозная ситуация в республике Казахстан; Актанов Д. Демография в Казахстане.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 20 жовтня 2019, 14:45

      По-перше, наразі маємо не "адміністрацію президента", а "Офіс Президента". -------- А, по-друге, як чітко бачимо, до різного роду т. зв. "протестувальників" із

    • bopa | 20 жовтня 2019, 07:43

      Твердження "церква з державою немає ніяких спільних інтересів і їх діяльність не перетинається і не доторкується в жодній точці" антиконституційне! Читайте уважно преамбулу і зрозумієте

    • bopa | 20 жовтня 2019, 07:36

      Членство патріарха Кіріла у Сов. Без-і РФ-ії дає відповідь на значення РПЦ МП для політики РФ-ії. Зобумовлює дії патріарха Кіріла відповідно стратегії держави на чолі з Путіним. "Вогнем і

    • bopa | 20 жовтня 2019, 07:22

      Даремно у цьому дописі упущено "частування" під час офіційної зустрічі Всесвятішого Патріарха Варфоломія з п-ом Кірілом, членом Сов Без-у РФ-ії. Не слід забувати принципових подій!

    • velovs@ukr.net | 19 жовтня 2019, 20:21

      І така ситуація з нестримним і рішучим бажанням каталонців будь-що здобути для своєї батьківщини національно-державну самостійність і незалежність, вочевидь, вимагає доброї волі та максимальної

    Популярні статті місяця