Два типи автокефалії – погляд із Константинополя

24 червня 2016, 12:52 | Матеріали конференцій | 0 |   | Код для блогу |  | 

Олександр СОЛДАТОВ

пошукач Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ

Доповідь на міжнародній науково-практичній конференції «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє», Київ, 10 червня 2016 р.

Олександр СолдатовСпіввідношення практики надання автокефалії з традиційною доктриною Пентархії у сучасному православ'ї

Нині достатньо поширена думка, що проблема «канонічної» автокефалії Української Православної Церкви впирається в небажання Московського патріархату таку автокефалію дарувати. У більшості прихильників автокефалії всередині УПЦ МП навіть не виникає сумнівів в тому, що за автокефалією треба звертатися саме до Москви. Таку позицію зафіксував і Собор УПЦ МП – 1-3 листопада 1991 року його учасники офіційно звернулися з проханням про  автокефалію саме до Московського патріархату. І якщо після «Харківського Собору» УПЦ МП (відбувся 27-28 травня 1992 р.), ця церковна юрисдикція, що залишається найбільшою за кількістю парафій в Україні, практично перестала боротися за автокефалію, то в лоні УАПЦ і УПЦ КП ще довго зберігалися ілюзії щодо того, що «канонічну» автокефалію Української православної Церкви важко досягнути без згоди Москви.

Зараз поширена думка, що проблема згоди-незгоди Москви вирішується за допомогою посилання на Патріарший і Синодальний Томос Константинопольського патріархату від 13 листопада 1924 р. про дарування автокефалії Православній Церкві в Польщі. А остання є групою іноземних єпархій (або їх частин) історичної Київської митрополії. У цьому Томосі, зокрема, йдеться про незаконність відторгнення Московським патріархатом у Константинопольського у 1686 р. Київської митрополії.

Мені хотілося б розширити цю загальноприйняту тепер «конкретно-історичну» аргументацію одним більш радикальним і «глобальним» доводом. А саме: деякі канони Вселенського православ'я, а також історичні документи, пов'язані з відносинами Московського і Константинопольського патріархатів, свідчать про те, що в православній традиції існують два типи автокефалії – стародавні (назвемо їх безумовними) і нові (назвемо їх умовними, або обмеженими). Різниця між цими типами пов'язано з давнім принципом пентархії, тобто переваг п'яти («пента») патріархатів, які, згідно з канонами (я їх процитую нижче), і становлять повноту влади у Вселенській Церкві.

З визнанням або невизнанням пентархії пов'язано відмінності у самому розумінні терміну «автокефалія» в Константинопольському і Московському патріархатах. Якщо Константинополь визнає два типи автокефалії з відповідним кожному з них різним обсягом прав і повноважень, то Москва змішує ці типи, відмовляючись бачити об'єктивні відмінності між ними. З цього непорозуміння випливає і суперечка Константинополя з Москвою про право останньої роздавати автокефалії. Як відомо на прикладі Православної Церкви в Америці, Константинополь (і Вселенське Православ'я загалом) не визнає автокефалії, наданої Москвою. Водночас автокефалії, надані Константинополем, визнаються всіма. Отже, в чому ключ, з чим пов'язана різниця між двома типами автокефалії і які практичні висновки з цієї різниці випливають для Української Церкви?

Пентархія

Щоб відповісти на це питання, треба почати на аналізу поняття пентархії, тобто п‘ятиначалля. Очевидно, що особливе значення єпископських престолів в найбільших містах або історичних центрах християнства визнавалося ще в ранній Церкві, коли кожна єпископська кафедра в загальному володіла «автокефалією». Але коли християнство стало державною релігією, особливий статус древніх патріарших кафедр був закріплений законом – як цивільним, так і церковним. Так, в Новелах 109 і 131 імператора Юстиніана І, виданих у 550-і рр., говориться, що «Святіший Патріарх всього Всесвіту» є єпископом Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії і Єрусалиму. Інші ж єпископи названі «поставленими ними», тобто п'ятьма головними.

У церковне ж право положення про пентархію вніс Трульський Собор, скликаний імператором Юстиніаном Другим у 691 р. Цей Собор має канонічний авторитет Вселенського, через що його називають П‘ято-шостим, а його канонічні правила внесені в діяння Шостого Вселенського Собору. 36-е правило Трульського Собору, з посиланням на 28-е правило Четвертого Вселенського Собору, який надав особливий статус патріархів Риму і Константинополя, визначає: «Так має престол Константинопольський рівні переваги з престолом древнього Риму, ... будучи другим після нього; після ж нього числиться престол великого граду Олександрії, потім престол Антиохійський, а за ним престол града Єрусалима».

Східна концепція пентархії формувалася як альтернатива західній концепції єдиноначалля єпископа Риму, яка пізніше переросла в «папізм» і доктрину «непомильності» Папи у питаннях віри. Про цю альтернативність свідчать і багато знаменитих святих Православної Церкви візантійської епохи. Так, преподобний Феодор Студит уподібнює Церкву із містичним Тілом, главою якого є Христос, а п'ятьма органами почуттів є п'ять Патріархів пентархії. Всі п'ять органів чуття рівні один одному і необхідні для повноцінного життя організму. Втім, при хворобі, організм може жити і без одного або декількох органів чуття, але не може без всіх відразу.

Преподобний Феодор називає земну Церква «πεντακόρυφον ἐκκλησιαστικὸν σῶμα», тобто п‘ятиначальним церковним тілом. У «Листі до Льва Сакелларіу» (823 р.) Феодор Студит стверджує, що п'ять Патріархів разом володіють владою, необхідною для формулювання догматичних суджень (східна версія папської «непогрішності»!). Без відома і згоди п'яти патріархів не може бути скликаний законний Вселенський собор. При цьому святий допускав, що патріархи, як вільні особистості, можуть ухилятися в єресь, але був впевнений, що всі п'ять одночасно ухилитися не можуть. Поступово константинопольські богослови визнали, що Рим відпав від істинної віри і, хоча пентархія навічно зберігається «в теорії», на практиці від неї залишилося лише 4 престоли. Цей погляд особливо активно відстоює святитель Фотій, патріарх Константинопольський (IX ст.). Поступово всередині цієї чотирьохпрестольної пентархії (або, якщо завгодно, тетрархії) виділився глава, точніше сказати – координатор, яким, природним чином, як столичний єпископ, став Константинопольський патріарх. Цей його статус було остаточно формалізовано вже після падіння Візантійської імперії, коли турецький султан Мехмет II призначив патріарха Геннадія Схоларія «етнарха» – главою всіх православних, які проживають в Османській імперії.

Кілька сучасних грецьких і арабських богословів (наприклад, Власіос Фідас і священик Ілля Мелья) трактують канонічний статус пентархії (тетрархії) як статус вищого органу влади у Православній Церкві в період між Вселенськими Соборами. У 2011 р,, коли Константинопольський патріарх Варфоломій скликав «саміт пентархії», ним була зроблена спроба замінити випавший п'ятий член пентархії Кіпрським архиєпископом. Але все ж останній не увійшов у пентархію як повноправний член, а став, умовно кажучи, асоційованим членом. При цьому у Московського патріархату немає ніяких шансів на входження в пентархію навіть у цій якості, незважаючи на номінальне п'яте місце, який він займає у диптиху предстоятелів православних помісних Церков.

Особливий статус Константинопольського патріарха

Тепер, у зв'язку з теорією пентархії, дозволю собі коротко зупинитися на особливому статусі Константинопольського патріарха у Вселенському православ'ї, через що у Москві його вже «охрестили» «східним папою» (в контексті пентархії зрозуміло, що це визначення некоректне). У церковному праві особливий статус Константинопольського патріарха вперше встановлено третім правилом Другого Вселенського Собору (381 р): «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що місто цей є новий Рим». Цей статус було розширене 28-м правилом Четвертого Вселенського Собору (451 р), яке встановлює юрисдикцію Константинополя над церквами діаспори (тобто за межами сформованих на той час «канонічних територій» патріархатів пентархії).

Територія майбутньої Русі-України якраз і знаходиться за межами стародавніх територій патріархатів пентархії. Однак Московський патріархат намагається по-своєму казуїстично витлумачити це правило, відштовхуючись від того, що там наводяться приклади конкретних областей діаспори – Понт, Азія і Фракія. З точки зору Москви, тільки ці три області діаспори можуть бути віднесені до юрисдикції Константинопольського патріархату. Насправді ж, ще в древніх візантійських тлумаченнях цього правила визнавалося, що три області названі в ньому лише в якості прикладів. Тому ніхто і ніколи не заперечував права Константинопольського патріархату управляти митрополіями і єпархіями новонавернених народів – наприклад, на Русі або Північного Кавказу. Правила 9-е і 17-е того ж Четвертого Собору встановлюють суд Константинопольського патріарха як вищу судову інстанцію у Вселенській Церкві – це Москві оскаржувати вже зовсім важко. Ці правила отримали розвиток у державному законі Візантійської імперії – Ісагоге, що був прийнятий у 880-ті роки. Тут Константинопольському патріарху дається право переглядати рішення інших трьох східних патріархів.

Безумовно, першість Константинопольського патріарха у православному світі істотно відрізняється від першості Папи у католицькому. Тут не йдеться про якусь «непомильність» в доктринальних питаннях чи про пряму «вселенську юрисдикцію», або ж про владу, що перевищує владу Соборів. У православній традиції, швидше всього, йдеться про переваги Константинопольської ПЦ, про її регуляторну функцію у Вселенському православ'ї, а не про якусь особливу харизму самого патріарха як глави Церкви. Тому Константинопольський патріарх приймає найважливіші рішення підкреслено колегіально – зі своїм Синодом, а не одноосібно.

Цей особливий статус Константинопольського патріархату частково визнає і Московський патріархат. Наприклад, останній погодився на створення у різних країнах світу, де є православне населення, постійних конференцій православних єпископів, главою яких неодмінно повинен бути Константинопольський ієрарх. Про особливі повноваження Константинополя йдеться і в проекті документу Всеправославного собору «Автономія і спосіб її проголошення», затвердженому на Синаксисі предстоятелів помісних православних Церков у січні нинішнього року: «На території православної діаспори, - йдеться в документі, - автономні Церкви не засновуються, окрім випадків всеправославної згоди, що забезпечується Вселенським патріархом згідно всеправославної процедури ... у разі надання двома Автокефальними Церквами автономного статусу в одній й тій же географічній церковній області ...  сторони спільно або окремо звертаються до Вселенського Патріарха, щоб той знайшов канонічне рішення».

Усередині Росії, включаючи її державну пропаганду, щодо так званих «домагань» Константинопольського патріархату на особливий статус в православної світі, є розвинена політична конспірологія. За цими «домаганнями», природно, вбачають «підступні плани американського імперіалізму». Ось як висловив цю параноїдну конспірологію старший науковий співробітник Інституту російської історії РАН, заступник голови ІППО Микола Лісовий: «Константинопольська церква ... намагається працювати проти Росії і Російської ПЦ. Вона працює разом з НАТО на відрив України від Росії».

Два види автокефалій

У контексті сказаного про пентархії і особливий статус Константинополя у Вселенському православ'ї, дозволю собі зробити висновок, що різні автокефальні Церкви у православному світі мають різний статус. Повноцінними і досконалими автокефальними Церквами є лише патріархати пентархії, всередині якої Константинополь наділений особливими судовими і адміністративними правами. Решта автокефальних Церков є дочірніми щодо однієї з древніх автокефалій, що має зовнішнє вираження в обмеженні їхніх прав і повноважень. Найбільш очевидним виразом цього обмеження є право мироваріння, тобто виготовлення святого мира, яким помазують новохрещених під час таїнства миропомазання, а також використовують при освяченні храмів. Так, в Патріаршому та Синодальному Томосі про благословення автокефалії Албанської ПЦ, підписаному Константинопольським патріархом Веніаміном 12 квітня 1937 р., підкреслюється, що Албанська ПЦ повинна отримувати Святе Миро в Константинополі. Такі ж обмеження накладені на автокефальні Церкви в Польщі та Чеських землях і Словаччині. Примітно, що предстоятелі нових автокефальних Церков не отримують від Константинополя права називатися Патріархами, а титулуються архієпископом чи митрополитом.

Але і патріарший титул предстоятеля Московського патріархату аж ніяк не означає, що він дорівнює за своїми повноваженнями Константинопольському патріарху. Цей титул був затверджений Константинопольським Собором 1590 році. Причому в соборній грамоті Московському патріархові ставилося в обов'язок «першим і главою» своїм вважати Константинопольського патріарха. У 1666-67 рр. Олександрійський і Антиохійський патріархи очолили у Москві суд над патріархом Никоном. У соборних грамотах вони підписувалися «Вселенськими патріархами», на відміну від новообраного Московського патріарха Іоасафа.

У відомій «Відповіді англіканам» від 18 квітня 1718 р., підписаній патріархами Єремією Константинопольським, Самуїлом Олександрійським і Хрисанфом Єрусалимським, статус Московського патріарха (а патріаршество тоді ще не було формально скасовано Петром І) прямо протиставляється статусу патріархів пентархії: «Наша свята Христова Церква зміцнюється нині чотирма стовпами, тобто чотирма патріархами ... Першим по порядку вона має Патріарха Константинопольського, другим – папу Олександрійського, третім – Антиохійського, четвертим – Єрусалимського. Разом з цими її складають і наповнюють автокефальні архиєпископи, а саме: архиєпископ Московський, він же і Патріарх всієї Росії і т.п. 30 вересня 1721 р. Петро I, за твердженням свого новоствореного Святійшого Синоду, звернувся до Патріарха Константинопольського й інших східних патріархів.

Нарешті, в недоброї пам'яті актах 1686 р. про перепідпорядкування Київської митрополії Москві, Константинополь, по-перше, наполягає на продовженні поминання Київськими митрополитами першим у списку Вселенського патріарха. По-друге, пов'язує те, що трапилося, з обставинами воєнного часу (тобто не вважає їх нормальними і природними). По-третє, дарує прощення Московському патріархові Іоакиму за його канонічне злочин, маючи на увазі, що в майбутньому таких злочинів (тобто вторгнень в Київську митрополію) вже не буде.

У посланні Патріарха Діонісія царям Іоанну і Петру особливо обумовлюється, що Московський патріарх має владу над Київським митрополитом лише в межах тих повноважень, які передає йому Константинопольський патріарх. Тобто, узагальнюючи, можемо висновувати, що Московський патріарх призначається екзархом (намісником) Константинопольського з управління Київською митрополією. За великим рахунком, все це означає, що акти 1686 р. зовсім не означають передачі Київської митрополії від Константинополя Москві, а є лише дипломатичним компромісом, вжитим в тодішніх несприятливих умовах в надії на нормалізацію канонічного статусу Київської митрополії у складі Константинопольського патріархату коли-небудь у майбутньому. І схоже, це майбутнє нарешті настає.

Таким чином, навіть постановка питання про отримання Українською ПЦ автокефалії від Московського патріархату не має сенсу, позбавлена ​​будь-яких канонічних, юридичних та історичних підстав. Канонічне право Вселенської Церкви взагалі не наділяє Московський патріархат можливістю надавати будь-кому автокефалії. Тому автокефалія, отримана Українською ПЦ від Москви, не мала б шансів бути визнаною Вселенським православ'ям. Згідно з церковним правом, Україна (Київська митрополія) була і залишається частиною «канонічної території» Константинопольського патріархату, а Українська ПЦ може претендувати на отримання (або визнання) автокефалії тільки від цього патріархату і з тими застереженнями, які були зроблені при наданні автокефалії Албанській, Польській і Чехо-Словацькій Церквам.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Ігор Затятий | 10 грудня 2018, 14:05

      Потрібно казати не Київської Русі, а - Київської держави /Руси

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2018, 10:17

      Р. S. Іншими словами, пішло вже ДРУГЕ століття, як оті - відомі ФАТІМСЬКІ (1917 р.) пророцтва Пресвятої Діви Марії і, зокрема, стосовно РОСІЇ, продовжують ЗДІЙСНЮВАТИСЯ!!! Дуже наочно, реально й

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2018, 10:00

      До речі, начало цьому процесу - і саме СВІТОГЛЯДНО_ПРАКТИЧНОГО - переходу тематики одностатевих сексзбочень із сфери суто ПРИВАТНОЇ у порядок денний ЗАГАЛЬНОСУСПІЛЬНИХ обговорень і дискусій, а затим

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2018, 08:15

      РЕЗЮМЕ. Те духовно-практичне навчання Слова Божого, яке залишив і заповідав Своїм учням та послідовникам - і саме як Велике Доручення - проповідувати й поширювати серед усіх народів - "та аж до

    • Стефан | 9 грудня 2018, 22:34

      Каждый честный вносит свой вклад в очищение Украины от гнилой коммунистической, атеистической, советской идеологии, философии, политики и пропаганды.