Горизонти Української Помісної Православної Церкви

9 червня 2014, 20:28 | Матеріали конференцій | 2 |   | Код для блогу |  | 

Олександр САГАН,

Професор

(передрук "Релігія в Україні", 3 червня 2014)

8-10 травня 2014 р. в коледжі св. Арх. Михаїла Торонтського університету в Канаді відбувся симпозіум «Українське православ’я у світовій родині православних церков: минуле, сучасне, майбутнє». На заході виступив професор Олександр Саган (Київ), доповідь якого «Відродження основ Українського православ’я як базова умова конституювання Української Помісної Православної Церкви (історіософський аспект проблеми)» представляємо увазі читачів.

Вітаю всіх учасників Симпозіуму і дякую його організаторам за реалізацію чудової ідеї, яка вже багато років тому мала б бути реалізована в Україні, а такий Симопозіум мав би стати щорічним й загальноукраїнським явищем!

Адже й донині, на мій погляд, глибина усвідомлення значення й впливу реалізованої ідеї помісності православ’я в Україні у різних прошарках населення різна. І коливається вона від повного ігнорування чи не розуміння проблеми до вимоги проведення (віруючими чи навіть державними органами) негайної силової акції із зміни статусу УПЦ МП («відриву» від Москви) й «створення» Помісної Української ПЦ. Але істина, як завжди, десь посередині.

Перш ніж приступити до викладу основних ідей свого виступу, я мушу прояснити вживану мною термінологію, щоб не допустити різнотраткувань.

Перш за все, під терміном «конституювання» мною розуміється «актуалізація потенційних можливостей, розгортання нових горизонтів». Конституювання наповнює ідею Помісності (яка частково вже реалізована у формі двох автокефальних і однієї «самостійної та незалежної в управлінні» православних Церков) певними новими сенсами – від складової і необхідної частини державотворчості до визначаючого чинника відродження і розвою православ’я як конфесії більшості українців. Причому, в міру реалізації процесу конституювання, будуть розгортатися нові горизонти можливих його сприйнять чи потенцій – наприклад, етнозберігючий, ментально формуючий та інші аспекти.

Тобто конституювання – це не механічне «створення» якоїсь нової Церкви із частин інших Церков. Таке механічне «створення» вже показало свою вразливість в об’єднанні УАПЦ і Київської митрополії Руської ПЦ у 1992 році – всього через три роки частина УАПЦ вийшла із новоствореної УПЦ КП. Помісність вбачається як об’єднання в одній Церкві потенцій існуючих автокефальних та самоуправних Церков для виходу православ’я – домінуючої в Україні конфесії, що переживає не кращі свої часи у розділенні – на новий, більш успішний в організаційному та богословському аспектах, рівень розвитку. Відтак метою цього об’єднання є як зупинення втрати вірних (зняття протистояння, покращення місіонерської роботи та виховання молоді тощо) так і новий рівень богослов’я, пошук нових еклезіологічних підходів до вирішення нагальних суспільних питань.

Побічним і очікуваним у суспільстві ефектом цього об’єднання буде певне «онаціональнення» культу й обрядових форм, ріст національної свідомості кліриків та віруючих, формування/самовідтворення української ментальності на всіх рівнях життя суспільства. Зрештою, всі Помісні православні Церкви значну увагу у своїй діяльності приділяють патріотичному вихованню своїх вірних, а у Руській ПЦ («Основи соціальної концепції РПЦ») це завдання для кліру набуло достатньо чітких рис: «Християнський патріотизм одночасно виявляється у відношенні до нації як етнічної спільності і як спільності громадян держави. Православний християнин покликаний любити свою батьківщину, що має територіальний вимір … Патріотизм православного християнина має бути дієвим. Він проявляється в захисті Вітчизни від ворога, працю на благо Вітчизни, турботі про улаштування народного життя, у тому числі шляхом участі в справах державного управління. Християнин покликаний зберігати і розвивати національну культуру, народну самосвідомість» (Р.ІІ. п.3).

По-друге, ми повинні розуміти і прийняти той факт, що не всі віруючі та клірики нинішньої УПЦ МП підтримають ідею Помісності. І це закономірно – серед 8 мільйонів українців російського походження та громадян Росії, які з тих чи інших причин проживають на теренах України, обов’язково віднайдеться кілька сот тисяч православних, які захочуть «померти у своїй, московській Церкві» (за аналогією і з деякими жителями Криму, які на референдумі мотивувалися у своєму виборі бажанням «померти у Росії», яку бачать як відновлений СРСР). Для цих віруючих мабуть прийнятним буде створення митрополії (як варіант – екзархія, автономна Церква) «у єдності із Московською патріархією» – за аналогією із вирішенням «православного» питання в Естонії у 1996 році.

Третя заувага – «Українська Помісна ПЦ» (УППЦ) розуміється перш за все як об’єднання трьох найбільших в Україні православних Церков – УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ. Різність між ними є, в основному, організаційна та юрисдикційна. Проте я не бачу ніяких непереборних причин і для приєднання (за їх бажанням) до УППЦ у перспективі й окремих більш дрібних Церков, наприклад, УАПЦ (об’єднана) чи розсіяних у світах православних Церков української діаспори. Про інші православні Церкви, які мають зміни віровчення та обряду, наразі не йдеться. Як не йдеться й про реалізацію ідеї об’єднання в одну інституцію всіх Церков т.зв. «Київського християнства», до якого, як справедливо зазначає кардинал Любомир Гузар, відноситься й УГКЦ.

Четверте – термін «Українське православ’я» має суттєві відмінності від поняття «православ’я в Україні», оскільки перше передбачає наявність, а інколи й суттєвих, еклезіологічних та обрядових відмінностей від інших Православних Церков – із певними заувагами, носіями «українського православ’я» є УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УАПЦ (о) (дет див.: Саган О. «Національні прояви православ’я: український аспект». – Київ, 2001). У той же час, поняття «православ’я в Україні» вміщає в собі історію, віровчення та нинішній стан всіх сущих в Україні Церков, що ідентифікують себе як православні – а це більше десятка Церков (деякі старообрядські напрями, Істинно-православна Церква, Істинно-православні християни, Апокаліпсисти, Апостольська ПЦ тощо).

П’яте – багато хто плутає поняття «помісна Церква» і «державна Церква». Єдина помісна православна Церква в Україні, зважаючи на весь духовний досвід нашої держави за останні два десятиріччя, традиції свободи совісті і давні українські традиції віротерпимості, інші фактори (включення у європейський простір, функціонування ВРЦіРО тощо), ніяким чином не може бути державною Церквою. Відтак побоювання не православних конфесій та релігійних напрямів про намагання православних з допомогою ідеї помісності монополізувати свою роль у духовному житті держави – безпідставні. Очевидним позитивом для не православних віруючих буде позбавлення значної частини православ’я в Україні монархічних та шовіністичних нашарувань й ідей, що привносяться в нього із Московської патріархії за допомогою політичних за своєю суттю ідей «руського міра», «слов’янського братства», «Третього Риму» тощо.

Шосте – у своєму виступі я свідомо не буду торкатися можливих моделей конституювання Української помісної ПЦ. Тобто конкретних механізмів об’єднання, домагання визнання у Вселенському православ’ї, способу прийняття рішень в УППЦ, визначення місця і функцій тих чи інших осіб у Церквах. За останні 15 років (з часу проголошення Президентом Л.Кучмою ідеї необхідності конституювання в Україні Помісної православної Церкви) лише в Україні таких моделей напрацьовано вже кілька. Крім того, це не перше подолання розколу у православних Церквах – можна використати й світовий досвід. Проте хочу зауважити, що всі ці моделі будуть актуальні і важливі лише за життя нині сущих єпископів та предстоятелів. Навіть у десятирічній перспективі на перше місце обов’язково вийде головне питання – що вирішило і який якісний поштовх дало для православ’я конституювання помісності?

А тепер детальніше про те, що ж вирішує конституювання Помісної ПЦ в Україні, або чому тема, порушена Симпозіумом – йдеться про перспективи Українського православ’я в світовій родині Церков – є такою актуальною?

Перш за все, розвиток Українського православ’я, який буде більш ефективним та дієвим завдяки конституюванню УППЦ, є потужним і практично не задіяним чинником ментального відродження й політичного, економічного та соціального розвою української нації. Йдеться про необхідність мінімізації ідеологічних й економічних впливів Російської федерації, що відбуваються через нав’язування, завдяки телебаченню (серіали, маскультура тощо), концертній діяльності, укріпленню економічних зв’язків і зняттю потреб модернізації застарілих підприємств тощо. Українцям за десятиріччя російського протекторату нав’язані не властиві їм моделі поведінки, сприйняття світу тощо. І ці явища стають все помітнішими саме в останні десятиріччя (садизм тинейджерів та дорослих; не повага до старших; вандалізм, в т.ч. й на цвинтарях; знущання дітей над однолітками; суїцидні настрої; алкоголізм; наркоманія тощо).

Не менш важливою є проблема протидії тотальній русифікації українців. Адже не є секретом, що одним із завдань клірикам Московської патріархії в Україні у царські часи була русифікація місцевого населення та антиукраїнська пропаганда. На жаль, ця традиція збереглася і в радянські часи та й донині живуча не лише у Східних областях України (населення яких певною мірою є жертвою цієї церковної політики), але й на Заході країни. Достатньо почитати видруковуваний і донині «Почаївський листок».

Фактично конституювання УППЦ – це швидкий і ефективний крок із повернення «Україні України» і мінімізації впливу в країні носіїв ідеологічного сурогату «совєтского чєловєка» та «російсько-московського шовініста». Як свого часу закликав митрополит Петро Могила – ми потребуємо «примирення Русі з Руссю». Але через чотири століття по смерті митрополита Петра йдеться вже не про примирення греко-католиків та православних, а про протистояння частини православного співтовариства (яке, як і у 1654-1686 роках, намагається свій релігійно-церковний вибір зробити визначаючим у виборі напряму політико-економічного розвитку України), непорівняно більшій частині населення України, в т.ч й православного віросповідання, яке такий вибір не приймає.

Методик конституювання Української Помісної ПЦ є кілька.

Найбільш популярна і швидка – шляхом задіювання світсько-церковного адміністративного ресурсу. Власне, до початку ХХ ст. більшість автокефальних Церков так і розпочинали своє існування. І цей фактор свого часу зіграв злий жарт із президентом В.Ющенком, який, розуміючи важливість і життєву необхідність становлення Української Помісної ПЦ, у справі її конституювання зробив ставку саме на адміністративний ресурс Проте він не підкріпив його реальними й ефективними супроводжуючими діями, оскільки почав відверто «загравати» із ієрархією УПЦ МП. Ця тактика могла мати успіх у дуже короткій часовій перспективі – «вікно можливостей» було відкрите перші 3-6 місяців 2005 року, коли очікування і національне піднесення в суспільстві були надто високими, а чинник протидії ініціативам Ющенка був максимально низьким. Пізніші спроби, навіть із залученням до цього процесу Вселенського патріарха, були приречені на невдачу через свою непідготовленість, розпорошеність і хибність концепту (ставка на об’єднання єпископів, а не вірних).

Ми повинні враховувати, що Київська православна митрополія в Україні понад три століття перебувала в юрисдикції Московської патріархії. Це не могло не відкласти відбиток як на формування керівної ланки Церкви, так і на вихованні віруючих, яких всі згадані століття русифіковували (з 1799 р., після смерті митрополита Ієрофея Малицького, до 1966 р. – до призначення митрополита Філарета Денисенка, – на Київській катедрі не було жодного етнічного українця).

Відтак нині повинна бути проведена відповідна робота із «повернення» українцям їхньої церковної історії, традицій, базових підходів до формування еклезіологічних засад функціонування Церкви. Потрібне формування внутрішнього запиту і переконаності пересічних православних віруючих мати і відстоювати свою православну автокефалію.

Цей процес складний і вимагає наявності відповідних ресурсів для забезпечення матеріальних можливостей донесення правдивої інформації про православну Церкву в Україні. За аналогією із роботою, що вже багато років проводиться у Російській федерації із фальсифікації історії та особливостей православ’я в Україні, ми повинні звернути особливу увагу на найбільш ефективні напрями донесення інформації про православ’я в Україні до населення: створення документальних та художніх фільмів з історії Українського православ’я, окремих церковних діячів; організація виступів експертів у ЗМІ; формування і тиражування роздаткового матеріалу у вигляді листівок, схем тощо; написання богословських, наукових та науково-популярних статей, книг, історичних розвідок; формування інтернет-ресурсів, проведення лекцій, бесід тощо.

Проте вся ця діяльність має мати чітку спрямованість та розуміння генеральних напрямів розвитку – без цього неможливе оптимальне досягнення задачі-максимум. Відтак цією задачею-максимум конституювання Української помісної ПЦ має бути відродження основ Українського православ’я – тих рис, які були сформовані у часи фактичної незалежності Київської митрополії в часи її перебування в юрисдикції Константинопольського патріархату. Детальніше про це – у серії моїх статей на сайті «Релігія в Україні», що були опубліковані у серпні-грудні 2011 р. під загальною назвою «Особливості Київського християнства».

У зв’язку із обмеженістю обсягу виступу, я маю змогу лише перерахувати згадані риси і коротко їх охарактеризувати:

  • Прогресуючий демократизм, поєдна­ний з виборною основою заміщення всіх церковних посад і, тісно пов’язана з цим, моральність Церкви.
  • Для Українського православ’я характерною була також висока (у порівнянні з іншими Церквами) віротерпимість.
  • Ознакою Українського православ’я була його європейськість й відкритість до інших релігійних систем.
  • Православ’я України відзначалося у світовому православ’ї активними процесами онаціональнення своїх обрядових форм.
  • Характеризуючи Українське православ’я, відзначимо його політичну інституційність і водночас незалежність від світської влади.
  • Однією із важливих рис Українського православ’я є також його гуманізм.
  • Гуманістичні традиції, європейськість і онаціональнення православних обрядів в Україні формувалися під впливом такої характерної риси Українського православ’я, як євангельськість.

Поява цих рис стала можливою завдяки процесам онаціональнення під впливом властивих лише даному народові факторів, а саме:

  • особливостей психології народу, його етнопсихе;
  • особливостей світосприймання кожного народу;
  • своєрідностей мистецтва;
  • національних культурних традицій, обрядів і звичаїв;
  • характерних дій представників етносу і їх життєвих потреб, соціальних інтересів етносу загалом;
  • національної мови;
  • внутрішньоетнічних і міжнаціональних відносин.

Ми можемо нині сперечатися щодо доцільності/можливості буквального відновлення конкретного наповнення згаданих рис Українського православ’я. Наприклад, виборність священиків чи єпископів у тій формі, у якій вона існувала до приходу в Україну Московії – коли світські люди здійснювали цей вибір. Проте, на мій погляд, важливо, з врахуванням нових нинішніх обставин церковного життя, відновити базові принципи (відкритість, демократизм, європейськість тощо) Українського православ’я, без яких конституювання Української помісної ПЦ стає, з одного боку, проблематичним, з іншого – втрачає сенс і як православно-, і як націовідновлюючий чинник.

Нинішнє православ’я в Україні знаходиться на етапі якісних змін. Це особливо відчутно у сфері духовної освіти та у зміні парадигми самоусвідомлення православних, їх бачення подальшого інституційного розвитку країни. Відтак найбільший шанс стати успішними є у тих православних Церков в Україні, які усвідомлять утопічність всепокладання на адміністративний (держава, бізнес) та психологічний («як тривога – так до Бога») ресурс. Церкви повинні перестати «очікувати вірян у храмах» і приймати якісно нові комунікативні форми роботи із віруючими: «йдемо до Вас із своїми пропозиціями», «виховуємо Ваших дітей у недільних школах» (відсоток недільних шкіл у православних чи не найнижчий серед Церков України), «оздоровляємо Ваших дітей», «запроваджуємо соціальні проекти» тощо.

Підсумовуючи, зазначимо, що у нинішніх постмайданівських очікуваннях якісно іншого розвитку країни та з огляду на факт військової агресії Росії й анексії Криму, проблема конституювання Української Помісної ПЦ перестала бути проблемою теоретичною чи бажаним/очікуваним шляхом еволюції православ’я в Україні. Йдеться про життєво необхідну умову виживання країни.

Проте у даних умовах легко зробити фатальні помилки у вигляді реалізації силового сценарію чи примусу до зміни юрисдикції. Успіх у становленні/визнанні Української помісної ПЦ можуть забезпечити лише наступні складові, які започаткують процес об’єднання «знизу»:

  • пробудження українського патріотизму у всіх прошарках суспільства і формування внутрішнього запиту на православну помісність;
  • донесення до членів релігійних громад як правдивої історії православ’я в Україні, так і досвіду становлення інших помісних Церков;
  • розширення міжцерковного і внутрішньоцерковного діалогу в православ’ї України;
  • розширення контактів як із очільниками Константинопольського патріархату, так і представниками інших православних Церков;
  • сприяння громадських та, певною мірою, державних органів України процесу конституювання Української помісної ПЦ.

Всі інші чинники – дебати щодо «канонічністі» одних і «не канонічності» інших, заборони до об’єднання на основі довільно й тенденційно підібраних канонічних чи богословських аргументів тощо – не більше, аніж маніпулювання канонами/фактами та, зрештою, свідомістю віруючих. Практично всі (за винятком чотирьох давніх Східних патріархатів) сучасні автокефальні Церкви, і не в останню чергу – Московський Патріархат, набували свій автокефальний статус саме через «самочинне відділення» від якоїсь Помісної Церкви. Разом з тим, я не зустрічав жодного не політично вмотивованого звинувачення у «не православності» УПЦ КП чи УАПЦ – а саме обґрунтування того, що вони живуть не за православними канонами, не притримуються постанов Вселенських соборів, передання та вчення Святих Отців, не сповідають саме православне богослов’я тощо. Зрештою, у ситуації зі ставленням Московської патріархії до УПЦ КП та УАПЦ ми маємо яскраве підтвердження культивування Руською ПЦ (як і політичним керівництвом РФ) політики подвійних стандартів. Адже навіть кілька проголошених анафем керівництву та загалом РПЦ Закордонній не зашкодили, зрештою, об’єднавчому процесові Московської патріархії і РПЦ Закордонної. Причому без жодних умов та розкаянь, що зайвий раз засвідчує про умовність та часто політичну вмотивованість чинників, що розділяють православні Церкви.

І на завершення кілька рекомендацій щодо можливих найближчих дій всіх зацікавлених осіб та інституцій у справі конституювання Української помісної ПЦ. Адже наш Симпозіум, я так розумію, мав би запропонувати такі рекомендації. Перш за все я вважаю, що подібний Симпозіум (другу його сесію) слід провести ще до кінця 2014 року в Києві і запросити на нього більш широке коло зацікавлених учасників від українських православних Церков та експертів. Результатом роботи такого Симпозіуму могла б стала певна програма дій, схвалена представниками Церков. Зокрема при мінімальних фінансових затратах можна створити серію радіопередач (наразі вже є домовленості із певними редакціями програм) про особливості Українського та тенденції розвитку Вселенського православ’я. Не складною є реалізація проекту «Народної книжки», серії плакатів та листівок про історію православ’я в Україні тощо. Ефективною може бути робота тих громадських організацій, які візьмуться за пропагування ідеї православної Помісності, проведення організаційної та мобілізуючої діяльності із організації лекцій, проведення конференцій та Круглих столів тощо, на тему Помісності православ’я в Україні.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • o.19623 | 5 грудня 2014, 00:15
    Коментувати коментар

    Треба з чогось починати . Суспільство піднімає питання і треба відповідати . Дорогу осилить йдущий .

  • Christophoros | 25 червня 2014, 16:32
    Коментувати коментар

    уже почти сто лет про это мечтают, а воз и ныне там! так до второго пришествия можно симпозиумы проводить... действуйте, а историки и пропагандисты потом обоснуют унию православних!

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 20 жовтня 2019, 14:45

    По-перше, наразі маємо не "адміністрацію президента", а "Офіс Президента". -------- А, по-друге, як чітко бачимо, до різного роду т. зв. "протестувальників" із

  • bopa | 20 жовтня 2019, 07:43

    Твердження "церква з державою немає ніяких спільних інтересів і їх діяльність не перетинається і не доторкується в жодній точці" антиконституційне! Читайте уважно преамбулу і зрозумієте

  • bopa | 20 жовтня 2019, 07:36

    Членство патріарха Кіріла у Сов. Без-і РФ-ії дає відповідь на значення РПЦ МП для політики РФ-ії. Зобумовлює дії патріарха Кіріла відповідно стратегії держави на чолі з Путіним. "Вогнем і

  • bopa | 20 жовтня 2019, 07:22

    Даремно у цьому дописі упущено "частування" під час офіційної зустрічі Всесвятішого Патріарха Варфоломія з п-ом Кірілом, членом Сов Без-у РФ-ії. Не слід забувати принципових подій!

  • velovs@ukr.net | 19 жовтня 2019, 20:21

    І така ситуація з нестримним і рішучим бажанням каталонців будь-що здобути для своєї батьківщини національно-державну самостійність і незалежність, вочевидь, вимагає доброї волі та максимальної

Популярні статті місяця