Українська православна спільнота у цивілізаційному розламі
Архиєпископ ІГОР (Ісіченко)
Доповідь на науково-практичній конференції «Політико-економічні та соціокультурні проблеми єдності українського народу: історія і сучасність» (Київ, 20 квітня 2007 р.)
Якщо й загалом популярність до Хантинґтонових теорій «зіштовхнення цивілізацій» прийшла за вісім років після публікації відповідної статті в «Foreign Affairs» (1993), після 11 вересня 2001 р., то в Україні ідеї «цивілізаційного розламу» набувають авторитету в міру цілеспрямованого протиставлення двох частин нашого народу, схильних частіше послугуватися в побуті різними мовами. Слідом за Хантинґтоном [1], карта пріоритетних симпатій виборців різних областей починає використовуватися як свого роду «дорожня карта» для політичного поділу України. І з властивим посткомуністичним елітам цинізмом цю карту намагаються наповнити конфесійним змістом. Скажімо, депутати «Антикризової коаліції» Верховної Ради 5-го скликання, які зверталися до глави Католицької Церкви з грізним застереженням проти втручання у внутрішні справи України. Або російські монархісти, які на виборах 2004 р. застерігали голосувати проти «уніята» Ющенка, закликаючи підтримати його опонента як «питомо православну людину».
Щоправда, координати «цивілізаційного розламу» виглядають тим більш розмитими, чим ширше коло чинників ми враховуємо. Схематичне протиставлення «уніятського Заходу», належного до західної цивілізації, «православному Сходові» України руйнується, щойно ми починаємо міркувати, як бути з історично православними Буковиною та Волинню, куди віднести вельми значний латинський складник Поділля й Житомирщини, понад тисячу православних громад Галичини й Закарпаття, чи варто цілком нехтувати істотним протестантським компонентом релігійного життя Півдня та Донбасу. Зрештою, наскільки східний характер з’єднаної з Римом Церкви візантійського обряду дозволяє ототожнити її вірних з латинською церковною традицією.
Характерно, що сам Хантинґтон, виділяючи «православну цивілізацію», вміщує її центр у Росії й протиставляє її західному християнству з цілком світських мотивів: візантійські корені, двохсотрічне татарське ярмо, бюрократичний деспотизм, обмежений вплив Відродження, Реформації, Просвітництва 2. Йдеться, отже, про формат присутности в цивілізаційному просторі східних деспотій, антихристиянських за своєю суттю, а не про самобутні православні цінності, які мали б стати основою аксіологічної системи цієї цивілізації. І дуже сумнівно, щоб концепції Хантинґтона всерйоз сприйняли представники безсумнівно православних цивілізацій сучасних Румунії, Греції, Кіпру. Характерно, що й сербські церковні лідери, зацікавлені в російській підтримці, під час політичного конфлікту в цій країні у вирішальний момент зайняли позицію, протилежну позиції офіційної Москви та Московського Патріярхату, засудивши режим Мілошевича.
Можна було б не зупинятися докладно на цілком контроверсійній, якщо не бездоказовій теорії Хантинґтона, якби не два чинники. По-перше, і московські, і американські політтехнологи, активно заробляючи на наших виборах і суспільних кризах, постійно намагаються нав’язати масовій свідомості міф про дві України, ворожість між якими зростає. По-друге, найбільш політизована частина Православної Церкви часом невибагливо долучається до цієї гри, роздмухуючи скандальні випадки міжконфесійної конкуренції в широку картину католицького прозелітизму. Чого варті демонстрації проти візиту папи Івана Павла ІІ до Києва 2001 р.! Крім того, образ «цивілізаційного розламу» досить вдало наклався на відому з патріотичної публіцистики метафору України, вміщеної «поміж двох світів».
Важко заперечити проти самого вміщення України на цивілізаційному пограниччі. Однак спроби перенести змагання цивілізацій у площину релігійних цінностей приречені на поразку, як і намагання позначити цивілізаційний розлам на географічній карті нашої держави. І вже зовсім абсурдним виглядає ілюстрування цього примарного конфлікту карикатурним змаганням «помаранчевих» і «донецьких» на сусідніх київських майданах. Справа значно складніша: ми всі включені в ситуацію цивілізаційного розламу, і релігійний чинник у системі його вимірів має радше периферійний характер. Образи «донецьких» під хоругвами й червоними прапорами, які роздають на Майдані пофарбовані блакитним крашанки та паски, гасла «Янукович ти наш бог», «Янукович і Віссаріон спасуть Україну», помічені в Донецьку в Світлу Середу 2007 р., як і виснажлива великодня акція роздавання Благодатного вогню президентською родиною в ніч з 7 на 8 квітня 2007 р. – звичайний декор, покликаний надати політичному конфлікту релігійного іміджу.
Драма православної спільноти значною мірою пов’язана з пізнім і важким процесом виходу зі світу імперій, інтеґруючись у який, Церква мусила йти на політичні компроміси, зокрема, приймаючи успадкований від античного світу державний статус панівної релігії. Історики античности люблять згадувати, нібито часом звільнені раби не знали, що чинити зі своєю свободою, й воліли повернутися до старого господаря. Подібна психологія властива і для частин церковних діячів, звиклих до сервілізму стосовно земної влади.
Чи є це властивим для т.зв. «православної цивілізації»? Нічого подібного! Багатомільйонні православні спільноти в країнах вільного світу вже давно звикли діяти за умов конституційних ґарантій свободи совісти. На Заході виникли кращі богословські школи ХХ ст.: Свято-Сергіївський інститут у Парижі, Свято-Володимирська семінарія та семінарія Чесного Хреста в Бостоні. Там виростала нова культура парафіяльного життя, згодом засвоювана на історичній батьківщині православних французів чи американців. Пригадаймо, що й перший патріярх відродженої Російської Православної Церкви свт. Тихон (Бєлавін), і наш блаженної пам’яти патріярх Мстислав (Скрипник) сформувалися як церковні лідери в Північній Америці.
На жаль, суспільна діяльність різних відламів Православної Церкви в Україні все ще тяжіє до старої, імперської моделі церковно-державних стосунків. Хіба що конфлікти з державною владою спонукають Церкву виявляти вимушену незалежність у поведінці, яка часом лише маскує вплив на Церкву зарубіжних політиків. Запобігливим демонструванням своєї політичної лояльности рясніють великодні та різдвяні послання багатьох ієрархів. Комплексом меншовартости можна пояснити балотування православних клириків на депутатські посади, в тому числі за списками ліворадикальних, а відтак програмово ворожих Церкві партій. А що вже під час святкових об’їздів президентом київських кафедральних соборів можна побачити, краще не згадувати… Траплялося, що предстоятель залишає престіл під час Служби Божої, йде назустріч президентові, частує його в окремій кімнатці, - а потім ще намагається повернутися до престолу, щоб продовжити літургійну відправу.
Може, це і є невід’ємна властивість «візантійського православ’я»? Але мужній свт. Іоан Золотоустий волів піти на заслання, не мирячись із аморальністю панівних еліт і викриваючи саму імператрицю. Святитель же Василій Великий відмовив 372 р. в причасті самому імператорові, звинуваченому в єресі. Брак відповідальної суспільної позиції, підміна її патріотичною риторикою, запобігливість перед владою – вияв психології східного авторитаризму, що не має нічого спільного з євангельським ученням.
Нескінченними одноманітними розмовами про канонічність заанґажовані церковні публіцисти часто намагаються відвернути увагу від давно назрілої теми церковної моралі. Якщо ми будемо вимірювати належність до певної цивілізації рівнем корупції, пошаною до людської особистости, подружньою вірністю, кількістю дітей, убитих до народження, вбивств, крадіжок, пограбувань, боюся, що ідентифікувати нашу сучасну культуру в будь-якому реґіоні України як християнську – чи західну, чи православну – навряд чи знайдуться підстави. Безкарність злочинів високопосадовців – це все ж не причина, а наслідок психології потурання злу й чужої християнській антропології зневаги до прав людини.
Після кожного Різдва й Великодня міліція задоволено рапортує про кількість присутніх на богослужіннях. Облишмо наразі делікатну проблему відповідності цих рапортів конституційним ґарантіям прав громадян України. Для мене натовпи випадкових людей, які імітують свою релігійність, є важким докором сумління. Ці люди навряд чи зайдуть до храму, але за столом задоволено згадуватимуть: «Аякже, ми православні, і до церкви ходимо. Ось торік паски святили, і цього року були. Батюшка і нас, і паски покропив». Це випадкове окроплення свяченою водою здаватиметься їм достатнім замінником і повсякденної молитви, і щонедільної літургії, і читання Святого Письма, і участи в таїнственному житті Церкви…
Ні, проблема пасивности релігійного життя зовсім не є ані суто українською, ні навіть лише православною проблемою. Англіканська Церква у Великій Британії, лютеранська спільнота Прибалтики переживають не менш гострі випробування. І це ще одне свідчення некоректности різкого протиставлення сучасної церковної ментальности Сходу й Заходу.
Але, говорячи про цивілізаційний розлам, ми мусимо врахувати не лише догматичні та канонічні чинники, а й ті аспекти церковного життя, які мають найбільшу значущість з погляду повсякденної побожности. Адже саме вони формують ментальність релігійної людини, справляючи помітний вплив на позацерковну культуру суспільства. І саме на цьому рівні ми можемо виявити декілька дуже цікавих особливостей.
Обряд Київської митрополії був реплікою грецького чи то візантійського обряду. При цьому слід врахувати, що обрядове життя в православній традиції будувалося за взірцем певного авторитетного духовного центру: собору Святої Софії в Константинополі, Великої лаври прп. Сави Освяченого під Єрусалимом, Студійського монастиря тощо. Так на зміну принесеному в ХІ ст. до Києва Студійському уставу в XIV ст. запроваджується Єрусалимський устав. Кожен із них не був точним копіюванням богослужінь церкви-взірця, а являв собою певне пристосування взірцевих норм до конкретних обставин.
Перебування під юрисдикцією Вселенського Патріярха ґарантувало не лише тяглість обрядової традиції, але й постійний зв’язок з богослужбовою культурою Церкви-Матері, більш чи менш оперативне прийняття тих змін, які відбувалися в ній. Це рятувало Київську Церкву від потрясінь, що їх зазнала Московська Церква в середині XVII ст. через реформу патріярха Никона: відновлення однозгідности московського обряду з грецьким штовхнуло в старообрядницький розкол дуже значну частину православних росіян. Але з 1686 р. підпорядкована Московському Патріярхові частина історичної Київської митрополії відходить від єдности з Константинополем. Традиційний порядок богослужінь поступово пристосовується до російських взірців, найвищим з яких був устав Успенського кафедрального собору Московського Кремля. Відповідно змінюються богослужбові облачення, вимова церковнослов’янських текстів, практика церковного співу, манера читання. До того ж, після виходу з Османської імперії грецькі Церкви Сходу йдуть на унормування парафіяльного уставу відповідно до нових реалій життя. Більш консервативна ж Синодальна Церква Росії все відкладала й відкладала богослужбові зміни до Помісного Собору, який вдалося провести лише 1917-1918 рр., коли уставні проблеми відійшли цілком на другий план.
Спроби Православних Церков України повернути помісний устрій і відновити автентичні традиції богослужіння реалізувалися в кількох етапах обрядових реформ. Найсміливіші з них відбулися в УАПЦ протягом 1921-1930 рр. Більш помірковані й арґументовані з богословського погляду реформи розроблялися в міжвоєнний період в Автокефальній Православній Церкві в Польщі, а по війні – в українських Церквах діяспори (УПЦ в США, УГПЦ в Канаді, УАПЦ в діяспорі). Спільним для цих реформ був взірцевий характер «Служебника» й «Великого Требника» свт. Петра Могили.
Сучасний етап обрядового життя в Україні значно більш суперечливий і невреґульований. Час від часу декларуючи повернення до київської традиції та визнаючи авторитет грецької Церкви-Матері, православні громади фактично лишаються в орбіті московської обрядової культури, навіть коли вживають українську мову в богослужіння. Приймаючи патріярший сан, наші предстоятелі воліють носити московський кукуль, невідомий у грецьких Церквах. В Центрі й на Сході України православні священики майже повсюдно використовують московські фелони. Під час великодніх богослужінь можна було побачити в церквах різних юрисдикцій однакові червоні ризи або ж нескінченну зміну риз на одному богослужінні – типово московські звичаї, беззмістовні з погляду літургійної традиції, але мотивовані російською національною інтерпретацією сакральної колористичної символіки або тамтешньою купецькою релігійною субкультурою ХІХ – початку ХХ ст.
Семіотика православного богослужіння фокусує в собі явища й тенденції, що відображають ситуацію діалогу цивілізацій. Суттю могилянських реформ 20-40-х рр. XVII ст. було прагнення закріпити обрядову ідентичність Київської Церкви як помісної частини християнства візантійської традиції, органічно включеного до загального контексту європейської (в понятті Хантинґтона і його епігонів – західної) цивілізації. Вчення про сім Христових таїнств, формула розгрішення на сповіді, биття себе в груди при читанні митаревої молитви, печатання гробу – все ці елементи київської сакральної культури свідчать про пошук свого питомого місця в широкому колі різних обрядових традицій, коли засвоєння чужого досвіду сполучається з гідним збереженням власної тотожности.
Цивілізаційний розлам виникає на межі не колишніх сфер культурного впливу Візантії та Риму, а світу східних деспотій та західної демократії зі властивими їм типами релігійности. Політичний авторитаризм тяжіє до повного інтеґрування релігії державною культурою, перенесення акценту на зовнішні, видимі знаки сповідання віри, плекання релігійного фундаменталізму й ксенофобії, пасивної ролі мирян у громаді. Християнська релігійність євроатлантичного світу виходить із реалій відокремлення Церкви від держави, визнання свободи совісти вищою цінністю, граничної відкритости й простоти обряду, що передбачає якомога безпосередніше залучення до нього церковної спільноти. Навряд чи можна виводити ці тенденції зі впливу Реформації або Другого Ватиканського собору. Радше і протестантські рухи XVI ст., і католицьке «аджорнаменто» були викликані більш масштабними, загальними для Христової Церкви тенденціями до звільнення від середньовічних компромісів із тоталітарною культурою імперій. Останні уламки старих імперій, що тримаються на сході, намагаються творити свою рецепцію релігійної культури, базованої на державницьких та національних цінностях.
У нашому літургійному житті цей конфлікт відображається в змаганні між пишною, ігровою обрядовістю, підкреслено протиставленою реальному життю, та зосередженою молитвою з прозорою символікою ощадливих священнодійств, що передбачає свідоме залучення учасників обряду. Скажімо, як часто зачиняються царські двері під час літургії? Або чи прийнята т. зв. «воздвиженська переступка», запроваджена в Росії для євангельських читань? Гранями цього конфлікту є і проблема календарної реформи, і мова богослужіння, і вміщення стільців у храмах візантійської традиції. Всі ці теми, за винятком мовної, у нас сьогодні не зачіпаються, хоча кожна з них є показовою: у православних храмах заходу сидять в окремі моменти богослужіння не лише священнослужителі, але й миряни, а в грецьких, Румунській і Болгарській Церквах вже давно запроваджено новий календарний стиль. Це справді є речі не найважливіші для Церкви, однак для позиціонування себе в цивілізаційному конфлікті досить показові. І, звичайно ж, найбільш показовою є поведінка мирян: вони можуть безцільно блукати по храму, розмовляти, ставити свічки, доки священик править щось у вівтарі, а можуть співом відповідати на заклики єктенії, спільно виголошувати «Символ віри» й «Отче наш», у молитовній призадумі переживати піднесені миті пресуществлення Святих Дарів.
Ми обираємо, чи правити Літургію Ранішосвячених Дарів з вечірнею таки ввечері, як належить за грецьким уставом, чи вранці, як призвичаїлися росіяни. Боячись осуду традиціоналістів, залишаємо єктенії оголошених і молитву третього часу на літургії, яких уже давно не виголошують у грецьких чи румунських церквах. І цим також засвідчуємо, що православні України лишаються не готовими подолати розлам між цивілізаціями.
Я належу до середовища, що бачить перспективу виходу з ситуації церковного розколу в поверненні разом із нашими церквами в діяспорі під омофор Вселенського Патріярха з наступним творенням автокефальної Помісної Церкви. І серед мотивів такої позиції не останнє місце належить і цивілізаційному чинникові. Вже інтеґровані в західний світ грецькі та українські церкви можуть допомогти нам вийти з провалля, подолати яке самотужки православна спільнота України ніяк не спроможеться. Бо саме таким проваллям може стати для нас цивілізаційний розлам між зрослим на християнській основі європейським Заходом і простором східного авторитаризму, який його адепти та заведені ними в оману політологи воліють проголосити «православною цивілізацією».
1 Хантингтон Самюэль. Столкновение цивилизаций: Пер. с англ. – М.: АСТ, 2003. – С.256.
2 Там само. – С.56.
